Глава 21 Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи

Стаття 281. Право на життя

/. Фізична особа має невід ємне право на життя.

2. Фізична особа не може бути позбавлена життя.

Фізична особа має право захищати своє життя та здоров'я, а також життя та здоров'я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засоба­ми, не забороненими законом.

3. Медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повно­літньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.

4. Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.

5. Стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи. Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних показань

може бути проведена лише за згодою її опікуна, з додержанням вимог, вста­новлених законом.

6. Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки.

У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів.

Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності, встановлюється законодавством.

7. Повнолітні жінка або чоловік мають право за медичними показаннями на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних техно­ логій згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством.

(Стаття 281 із змінами, внесеними згідно із Законом України № 2135-IV від 02.11.2004 р.)

1. Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлене самим існуванням людини, воно є найбільш природ­ним. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була наведена

462

у Загальній декларації прав людини (1948 p.). Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, од­нак не пропонує тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.) у ст. 2 закріпила положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, але й охороняється за­коном. Позбавлення життя не розглядається в ній як порушення права на жит­тя, якщо воно є результатом застосування сили, не більш ніж абсолютно необ­хідної: 1) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства; 2) для здійснення законного арешту або попередження втечі особи, затриманої на за­конних підставах; 3) у випадку дій, передбачених законом, для придушення бунту або заколоту.

У ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.) підкреслено, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Якщо ж позбавлення життя є складовою злочину, геноциду, то ніщо не дає державам, які його підписали, яким би то не було шляхом відступати від будь-яких зобов'я­зань, які прийняті відповідно до настанов Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.

2. У ст. 27 Конституції України проголошується: «Кожна людина має не­від'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини». У ст. 281 ЦК України закріплено невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відпо­відно до ч. 2 коментованої статті особа не може бути позбавлена життя і має пра­во його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не заборо­неними законом.

3. Традиційно право на життя розумілося як право на збереження життя і трак­тувалося перш за все як відмова від війни і участі в ній, відмова від смертної кари, встановлення порядку застосування зброї і знаходження її у цивільному обігу.

Коментарі до Конституції України, роз'яснюючи поняття права на життя, вказують на те, що його зміст різниться у різних державах. Для держав, де смерт­на кара як засіб покарання скасована, право на життя означає, що жодна людина за будь-які вчинки не може бути позбавлена життя навіть державою, тобто мова йдеться про так зване абсолютне право на життя. У тих державах, де існують різні режими збереження смертної кари (застосування смертної кари, застосу­вання смертної кари як виняток, відмова від застосування смертної кари на прак­тиці), під правом на життя розуміється те, що жодна людина не може бути по­збавлена життя свавільно, без відповідної правової процедури. Це так зване відносне право на життя.

Зміст наведеної ст. 27 Конституції України свідчить, на думку фахівців з проблем конституційного права, про те, що у вітчизняному законодавстві діє принцип не абсолютного, а відносного права на життя: «Ніхто не може бути сва­вільно позбавлений життя». Як можна зрозуміти із тексту ч. 2 ст. 281 ЦК, мова йдеться про абсолютне право на життя: «Фізична особа не може бути позбавле­на життя». Думається, що галузеву природу прав на життя потрібно визначати з урахуванням того, якою галуззю права регулюються відносини, зміст яких скла­дає зазначене право.

463

4. Складним і дискусійним завжди було саме поняття «життя». Можна пого­ дитися з думкою, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим проце­ сом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридично значимих фактів та їх правовими наслідками. Саме завдяки праву на життя у правовій державі, де в повній мірі діють закони громадянського суспільства, права та законні інтереси громадян є пріоритетними серед усіх інших.

У сучасному розумінні право на життя розглядається як особисте немайнове право фізичної особи, яке виникає з приводу особистого нематеріального блага, яким є життя кожної людини. Характерною особливістю цього права є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі уп-равоможеної особи. Народження та смерть людини — особливий різновид юри­дичних фактів, що належать до подій. Однак цивільне право не може не охоплю­вати своїм регулюючим впливом зазначені події, оскільки як народження люди­ни, так і в ряді випадків її смерть, відбуваються у зв'язку з волевиявленням тих чи інших осіб, які можуть суттєво вплинути на зародження нового життя чи пе­редчасне закінчення існуючого.

Право на життя має декілька аспектів, у тому числі право на збереження життя (індивідуальності) і право на розпоряджання ним. Законодавче встановлення початку життя дозволяє відповісти на питання: на якій стадії свого розвитку людський ембріон чи плід стає життєздатним (може існувати поза організмом матері) і є суб'єктом права? Під процесом народження розуміється проміжок часу між початком фізіологічних пологів і моментом початку самостійного ди­хання дитини, а отже, під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.

5. Частина 6 коментованої статті ЦК приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Така дія може здійснюватися за бажанням жінки, якщо вагітність не перевищує 12 тижнів і може бути проведена при вагіт­ ності від 12 до 22 тижнів у випадках, встановлених законом. Перелік обста­ вин, що дозволяють переривання вагітності після 12 тижнів вагітності, вста­ новлюється законодавством.

Передбачена законом охорона прав та інтересів майбутньої дитини є спосо­бом збереження можливих суб'єктивних прав на випадок, якщо дитина наро­диться живою. Таким чином, законодавство так само, як і раніше, визнає суб'єк­том права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права. На нашу думку, доречним було б вести мову про повагу до життя зачатої дитини, враховуючи сучасні тенденції досліджень у сфері генетики та медицини.

Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт - подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин. Щодо смерті то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає мож­ливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. Біологіч­на смерть незворотна і ніщо не зможе призвести до відродження людини. У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні праців-

464

ники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті є незворотне при­пинення діяльності мозку, яке визначається медициною за спеціально розроб­леними ознаками.

6. Право на життя, в аспекті розпоряджання ним, розуміється як можливість піддавати його значному ризику і вирішувати питання про припинення життя. Прикладами розпоряджання своїм життям свідомо і добровільно можуть слугу­ вати робота каскадером, здійснення щодо себе небезпечних наукових експери­ ментів тощо. І навпаки, фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю (ст. 282 ЦК).

Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства. У на­укових виданнях різних галузей обговорюється питання про можливість ви­знання права на самогубство, права на смерть, вважаючи, що таке право повин­но бути проголошено у законі. Слід зазначити, що пропозиції щодо законодав­чого закріплення «права на смерть» не мають перспектив ні з точки зору права, ні з точки зору загальновизнаної моралі та етики, ні з точки зору здорового глуз­ду. Перш за все поняття «право на життя» вже містить у собі право розпоряди­тися своїм життям, у тому числі і щодо спричинення собі смерті. По-друге, йдеть­ся про фізичну особу, яка фізично здатна з власної волі заподіяти собі смерть. Якщо людина фізично чи психологічно не може розпорядитися своїм життям за будь-яких обставин, немає підстав взагалі говорити про таке її право. Крім того, наявність чи відсутність подібного положення у законі навряд чи зможе зупи­нити людину, яка вирішила припинити своє існування заподіянням собі смерті, а звідси наявність у неї такого права чи його відсутність не матиме жодних пра­вових наслідків, окрім самого можливого факту смерті.

7. Частина 4 ст. 281 ЦК присвячена проблемі евтаназії. Термін «евтаназія» у перекладі з грецької означає «легка, щаслива смерть». Френсіс Бекон розумів під цим терміном полегшення лікарем болю, навіть якщо вже немає ніякої надії на одужання, і можна лише зробити саму смерть більш легкою і спокійною. У сучасному трактуванні «евтаназія» часто ототожнюється з поняттям «вбивство з милосердя» та розуміється як скорочення руками медиків життя хворих пев­ ної категорії на їх прохання.

Евтаназією називається будь-яка дія, спрямована на те, щоб покласти кінець життю тієї чи іншої особи, йдучи назустріч її власному бажанню, і виконана не-зацікавленою особою, — визначив Голландський парламент 14 квітня 1994 р. Але у такому визначенні про страждання або інші причини, які призвели до появи бажання покінчити з життям взагалі не йдеться. Скоріше тут розуміється вбив­ство однією особою (незацікавленою) іншої особи. Критики останнього визна­чення неодноразово вказували на те, що воно може сприяти розгулу вбивств.

Так звана Цюрихська декларація, прийнята 14 жовтня 1998 р. на міжнарод­ному симпозіумі, присвяченому проблемі «Право померти» містить наступне визначення евтаназії: «дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та не­стерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою по­кінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога». Однак учасники міжнародного руху проти евтаназії вважають за необхідне ви-

465

значити, що слід розуміти під стражданням. Враховуючи те, що медики, які прий­мали вказану Декларацію, зробили застереження, що під стражданнями вони розуміють не хворобу, а сам стан депресії і тяжкого душевного болю, і навіть у разі бездоганного обезболювання хворі, які страждають від смертельної хворо­би, повинні мати право на «допомогу у смерті». Таким чином, особи, які підпи­сали Декларацію, вважають, що той, у кого є фізичні, психічні, емоційні, еко­номічні або сімейні проблеми буде вимагати надання летальної ін'єкції або смер­тельного передозування ліків, якщо стресові фактори будуть розглядатися як жорстокі та нестерпні.

Розрізняють активну (позитивну) евтаназію, коли використовують засоби, які прискорюють настання смерті (передозування снодійного, смертельна ін'єкція тощо) та пасивну (негативну), яка означає відмову від заходів, які спри­яють підтримці життя. Обидва види евтаназії стосуються хворого пацієнта і мож­ливі лише на його прохання. Юридичне оформлення згоди хворого у країнах, де вона дозволена, вимагає дотримання ряду формальностей: підпису хворого, за­віреного трьома лікарями; права відмовитися від раніше прийнятого рішення померти з власної волі; виключення використання закону з меркантильною ме­тою з боку медичного персоналу і родичів пацієнта; визначення порядку збері­гання відповідних документів.

Стосовно проблеми евтаназії у літературі склалися принаймні дві протилежні точки зору. Відповідно до однієї з них, евтаназія неприпустима з моральних і юридичних позицій, оскільки ніхто не вправі позбавляти людину життя, яке повинно підтримуватися в усіх випадках до природного кінця. Крім того, необ­хідно враховувати можливість помилки у прогнозі стану хворого, можливість зловживань евтаназією з боку лікаря чи інших осіб.

Деякі прихильники евтаназії пропонують вирішувати цю проблему, виходя­чи з філософських позицій. Головним вони вважають те, що пацієнт вирішує прискорити свою смерть, не заподіявши нікому шкоди. Таким чином, лікарі і суспільство, на думку останніх, повинні дозволити евтаназію, допомогти хворо­му у цьому, поважаючи його рішення, вибір, оскільки свобода є найвищою цінністю.

Прихильники евтаназії вважають її припустимою у виключних випадках за наявності: свідомого та наполегливого прохання хворого, неможливості полег­шити страждання хворого відомими засобами; точної доведеності факту немож­ливості врятувати життя, встановленого колегією лікарів при обов'язковій од­ностайності, а також попереднього попередження органу прокуратури.

ЦК України у ч. 4 коментованої статті закріплює положення про заборону задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.

8. Право на життя фізичної особи включає норму, яка передбачає проведен­ня медичних, наукових та інших дослідів щодо фізичних осіб. Можливість та­ких дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК та ст. 45 Закону «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19 листопада 1992 р. (далі — «Основи»).

Медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повноліт­ньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Для правового обгрунтуван­ня проведення медичних дослідів необхідно встановити критерії, виходячи з яких

466

вирішується питання про суперечність між суспільною зацікавленістю у ново­му науковому відкритті та інтересами індивіда, охороною його життя та здоро­в'я. Ці критерії визначаються загальними положеннями про межі допустимості медичного експерименту і викладені у ст. 45 «Основ». Серед них можна назва­ти: принцип пропорційності цілей, який полягає у тому, що заподіяна шкода повинна бути співрозмірною з науковим внеском, який має значення для всього людства; принцип мінімального ризику, зміст якого полягає у вимозі знизити можливий ризик досліду на підставі попередніх форм перевірки дослідів на тва­ринах і відповідного всебічного висновку про межу ризику аналогічних втру­чань у сфері профілактики, діагностики, лікування або реабілітації.

Вказані критерії необхідно проаналізувати і з точки зору рівня наукової підготов­ки медичного експерименту. Крім того, проведення медичних дослідів щодо людини передбачає дотримання особливих правових вимог, серед яких наступні: особа, яка може бути об'єктом медичного експерименту, повинна мати повну цивільну дієздатність, відповідний ступінь свободи особистості, відповідний стан здоров'я.

Організатор експерименту не має права залучати для дослідів як добровольців осіб, які перебувають від нього у певній залежності — службовій чи особистій. Із кола осіб, які підлягають експерименту, слід виключити вагітних жінок, смер­тельно хворих осіб, які не здатні дати згоду на медичний експеримент, крім ви­падків, коли таке втручання необхідне для збереження життя пацієнта. Стат­тя 45 «Основ» забороняє проведення експериментів на ув'язнених або військо­вополонених. До вимог належить також обов'язкова згода особи на експеримент.

Відповідно до ст. 28 Конституції України жодна людина без її згоди не може бути залучена до медичних, наукових чи інших дослідів. Крім того, громадянин може скасувати свою згоду у будь-який момент і без пояснень причин своєї відмови.

9. Стерилізація належить до заходів медичного втручання, що обмежують процеси репродукції у людини, і може відбутися лише за бажанням повноліт­ ньої фізичної особи (ч. 5 ст. 281 ЦК України). Стерилізація недієздатної фізич­ ної особи може бути проведена за наявності медичних та соціальних показань за згодою опікуна цієї особи із додержанням вимог, встановлених законом.

За ст. 49 «Основ» застосування методів стерилізації може здійснюватися за власним бажанням або добровільною згодою пацієнта в акредитованих закла­дах охорони здоров'я за медичними показаннями, що встановлюються Міністер­ством охорони здоров'я України. Так, наказом Міністерства охорони здоров'я України «Про застосування методів стерилізації громадян» від 6 липня 1994 р. № 121, яким затверджено «Перелік медичних показань для проведення хірургіч­ної стерилізації жінок» та «Перелік медичних показань для проведення хірургі­чної стерилізації чоловіків».

10. Згідно із ч. 7 ст. 281 повнолітня жінка або чоловік мають право на прове­ дення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством, але лише за умо­ ви медичних показань. Такі показання визначені наказом Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження умов та порядку застосування штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів) та методів їх проведення» від 4 лю­ того 1997 р. № 24.

467

Стаття 282. Право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здо­ров'ю

1. Фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслі­док підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю.

1. Право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю пов'язане з появою нового складу цивільних деліктів. Зокрема, у ст. 282 ЦК йдеться про можливість виникнення деліктного зобов'язання внаслідок створення небезпе­ки (загрози) життю та здоров'ю фізичних осіб. Деліктним зобов'язанням при­свячено спеціальні статті ЦК.

2. Делікту створення небезпеки (загрози) нематеріальним благам (життю і здоров'ю) належить особливе місце серед деліктних зобов'язань. Факт існуван­ня вказаної норми запобігає виникненню деліктів створення небезпеки, а нор­ми, які його передбачають, а також встановлюють відповідальність за його вчи­нення, виконують запобіжно-виховну й охоронну функції.

3. Елементами даного делікту є наступні юридичні факти: 1) небезпека (за­гроза) завдання шкоди нематеріальним благам, якими є життя і здоров'я фізич­ної особи; 2) створення небезпеки (загрози) завдання шкоди внаслідок підприєм­ницької або іншої діяльності, яка призвела до порушення екологічних норм, норм техніки безпеки; 3) причинно-необхідний зв'язок між створенням небезпеки (за­грози) і небезпекою завдання шкоди.

Суб'єктивний чинник — вина як юридичний факт даного делікту — відсутній. У даному випадку для виникнення відповідальності за створення небезпеки (за­грози) нематеріальним благам достатньо встановлення об'єктивного факту — ство­рення небезпеки (загрози). Таким чином, відповідальність настає незалежно від вини до меж непереборної сили.

4. У коментованій статті йдеться про право фізичної особи вимагати усунен­ ня небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю і здоров'ю, тобто про можливий делікт, який породжує недого- вірне зобов'язання, спричинене створенням небезпеки. Таке зобов'язання скла­ дається із наступних складових частин: об'єкт, суб'єкт, суб'єктивне право і суб'єк­ тивний обов'язок.

Об'єктом даного зобов'язання є дії зобов'язаних осіб, спрямовані на усунен­ня небезпеки (загрози). Суб'єктами права в зобов'язані, передбаченому ст. 282 ЦК, є фізичні особи, що піддаються небезпеці. Суб'єктами обов'язку можуть бути юридичні та фізичні особи, які займаються підприємницькою та іншою госпо­дарською діяльністю і при цьому негативно впливають на довкілля, порушують умови безпеки праці, а внаслідок цього створюють загрозу завдання шкоди жит­тю та здоров'ю фізичних осіб. Обов'язком відповідних юридичних і фізичних осіб є усунення небезпеки (загрози).

Щодо суб'єктивних прав, то фізичні особи мають можливість вимагати усу­нення небезпеки. Суб'єктивний обов'язок полягає в тому, що зобов'язані фізичні та юридичні особи повинні вжити належних заходів для усунення не­безпеки (загрози), у тому числі припинити діяльність, що створює небезпеку (загрозу).

468

5. У разі невиконання правопорушником суб'єктивного обов'язку уповнова­жені особи мають право звернутися до суду з вимогою усунути небезпеку (за­грозу). У свою чергу, суд з урахуванням конкретних обставин справи може ухва­лити рішення щодо:

1. вжиття належних заходів для усунення небезпеки (загрози) у встановле­ний строк;

2. стягнення збитків, що їх фактично зазнала особа, яка піддавалася небез­пеці (загрозі) і запобігла їй своїми діями;

3. повної заборони діяльності, яка створює небезпеку (загрозу).

Якщо така діяльність здійснюється у зв'язку з важливими суспільними та державними інтересами, суд може відмовити у позові про заборону згаданої діяльності. Це не заважає потерпілому скористатися правом на відшкодування шкоди, завданої такою діяльністю. Якщо ж небезпека (загроза) нематеріальним благам не усунена тими, хто її створює, внаслідок чого конкретні особи зазнали шкоди, остання має бути відшкодована заподіювачами.

Стаття 283. Право на охорону здоров'я

/. Фізична особа має право на охорону її здоров'я.

2. Охорона здоров я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом.

1. Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 283). Загальним питанням прав у сфері охорони здоров'я присвя­чено статті 283—287, 290 ЦК. Крім того, окремі норми, що мають безпосереднє відношення до даного права, містяться у інших статтях ЦК, зокрема, у ст. 282.

2. Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здо­ров'я, медичну допомогу та медичне страхування. У ч. 1 ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права визнано право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я. Згідно із Ста­тутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий на міжна­родній конференції охорони здоров'я у Нью-Йорку 22 липня 1946 р., поняття здоров'я визначається як стан повного фізичного, душевного і соціального бла­гополуччя. Суттєвий вплив на розвиток міжнародного та національного зако­нодавства мають такі міжнародні нормативно-правові акти з питань медичної допомоги, як Міжнародний кодекс медичної етики, прийнятий на 3-й Гене­ральній асамблеї ВМА у Лондоні в жовтні 1949 р. (із наступними змінами та доповненнями), в якому визначаються загальні обов'язки лікаря, види діяльності, що вважаються неетичними тощо; Ліссабонська декларація прав пацієнта, прий­нята на 34-й Всесвітній медичній асамблеї у вересні — жовтні 1981 p.; Деклара­ція прав людини і особистої свободи медичних працівників, прийнята на 37-й Всесвітній медичній асамблеї у Брюсселі у жовтні 1985 р. тощо.

Конституційне право на охорону здоров'я надає можливість громадянину самостійно обирати законні шляхи і засоби для досягнення стану фізичного, душевного і соціального благополуччя. Крім позитивних дій самої особи, не-

469

обхідні ще три умови: наявність засобів, за допомогою яких громадянин зміг би задовольнити свої законні інтереси і можливість ними безперешкодно користу­ватись; можливість вимагати відповідних позитивних дій від зобов'язаних суб'єктів; у випадку порушення прав можливість застосувати заходи державно­го примусу.

3. За ст. 6 Закону «Основи законодавства України про охорону здоров'я», право на охорону здоров'я охоплює: життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, жит­ ло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, необхідні для підтримання здоров'я людини; безпечне для життя і здоров'я навколишнє при­ родне середовище; санітарно-епідеміологічне благополуччя території і населе­ ного пункту, де особа проживає; безпечні і здорові умови праці, навчання; побу­ ту і відпочинку, надання медичної допомоги, включаючи вільний вибір лікаря, закладу охорони здоров'я, достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здо­ ров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі можливі фактори ризику та їх ступінь тощо.

Стаття 10 «Основ» закріплює обов'язки громадян у галузі охорони здоров'я, серед яких: піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоро­в'ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити про­філактичні медичні огляди і робити щеплення; надавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які знаходяться у загрозливому для їх життя та здоров'я стані тощо.

4. Відповідно до ч. 2 ст. 283 ЦК охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією Ук­раїни та законом. Зазначимо, що ч. З ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надаєть­ся безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.

5. Право на охорону здоров'я забезпечується дією нормативно-правових актів у цій галузі, які можна поділяти на міжнародні та національні. Джерела регулю­вання відносин у сфері охорони здоров'я — це система нормативних актів, що регулюють організаційні, майнові, особисті немайнові відносини, які виника­ють у зв'язку з наданням медичної допомоги і проведенням санітарно-епідеміо­логічних заходів. Серед міжнародних джерел слід назвати Загальну декларацію прав людини (1948 p.), Міжнародний пакт про соціальні, економічні та куль­турні права (1966 p.); Європейський кодекс соціального забезпечення, прийня­тий Радою Європи 16 квітня 1964 р. та переглянутий у червні 1990 р. тощо. В Україні право на охорону здоров'я закріплено на конституційному рівні (статті З, 49 Конституції України). Крім цього, відносини щодо охорони здоров'я насе­лення регулюються цивільним, кримінальним та соціальним законодавством. Це означає, що названі відносини регулюються не лише за принципами приватного права. Наприклад, коли мова йде про небезпеку поширення різного роду інфек­ційних захворювань, в дію вступають норми публічного права. Однак у нормаль­ному стані зазначені відносини регулюються за допомогою приватно-правового методу. Серед законів, які регулюють відносини у сфері охорони здоров'я, слід назвати: «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19 листопа­да 1992 р.; «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя насе-

470

лення» від 24 лютого 1994 р.; «Про трансплантацію органів та інших анатоміч­них матеріалів людині» від 16 липня 1999 р.; «Про донорство крові та її компо­нентів» від 23 червня 1995 р.; «Про лікарські засоби» від 4 квітня 1996 р. Крім того, слід назвати постанови Кабінету Міністрів України, зокрема, «Про за­твердження Порядку переробки і зберігання донорської крові та її компонентів, реалізації їх і виготовлених з них препаратів» від 16 червня 1998 p.; «Питання запобігання та захисту населення від ВІЛ-інфекції та СНІД» від 18 грудня 1998 р. тощо.

6. Важливе місце серед відносин у сфері охорони здоров'я займають відноси­ни за схемою «лікувальний заклад — фізична особа — пацієнт», які переважно виникають з ініціативи фізичних осіб. У виняткових випадках підставою виник­нення таких відносин є постанова суду чи адміністративний акт (див. коментар до ст. 284 ЦК).

Стаття 284. Право на медичну допомогу

/. Фізична особа має право на надання їй медичної допомоги.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за надан­ням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікуван­ня відповідно до його рекомендацій.

3. Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою.

4. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

5. У невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (уси-новлювачів), опікуна, піклувальника.

6. Надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону.

і. Пунктом «д» ст. 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» передбачено, що кожний громадянин України має право на кваліфіковану медико-санітарну допомогу. Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України»від 8 серпня 2000 р. спрямований на забезпечення додаткових гарантій реалізації названого права. Указом Президента України від 7 грудня 2000 р. затверджено також Концепцію розвитку охорони здоров'я населення України.

Коментована стаття ЦК проголошує право фізичної особи на надання їй ме­дичної допомоги (ч. 1) незалежно від будь-яких обставин. При цьому фізична особа, яка досягла 14 років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його реко­мендацій (ч. 2 ст. 284 ЦК). Фізичній особі, яка досягла 14 років, надання медич­ної допомоги здійснюється за її згодою (частини 1, 3 ст. 284 ЦК).

Процитовані положення вказують на те, що підставою виникнення, триван­ня і припинення відносин з надання медичної допомоги є воля пацієнта, його усвідомлена згода, чим підтверджується цивільно-правовий характер відносин

471

з надання медичної допомоги, відсутність у них елементів влади та підпорядку­вання. Це також свідчить про те, що законодавець стоїть на позиції визнання права на повагу до особистості і самовизначення фізичної особи. Така позиція повністю відповідає Декларації про політику у галузі забезпечення прав пацієн­та у Європі (далі скорочено — Декларація), яка приділяє значну увагу згоді паці­єнта на надання медичної допомоги і наголошує на тому, що усвідомлена згода є передумовою будь-якого медичного втручання. Якщо пацієнт неспроможний висловити свою волю, а медичне втручання необхідне за життєвих показань, то його згода на це втручання презумується.

2. Частина 4 ст. 284 ЦК відповідно до положень Декларації надає повнолітній дієздатній фізичній особі, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, право відмови від лікування. Це положення можна розуміти, на наш по­гляд, як право відмови від медичної допомоги. Але у невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника (ч. 5 ст. 284 ЦК). У даному випадку ЦК не робить виключення, аналогічного тому, що міститься у Декларації, а саме: у випадку, коли пацієнт раніше заявив про те, що не погоджується на медичне втручання у ситуації, що подібна до вище викладеної, медичне втручання неможливе. Безперечно, таке положення по­слідовно доповнює ідею поваги до волі людини, закріплене у попередніх поло­женнях, однак є дискусійним за своїм змістом і передчасним для включення його у ЦК України. Його відсутність у ЦК цілком виправдана.

3. Право на медичну допомогу слід відрізняти від права на соціальну допо­могу, яка регулюється переважно нормами права соціального забезпечення, тру­дового права. Надання ж медичної допомоги охоплює за дослідженнями вчених профілактичну, лікувально-діагностичну, реабілітаційну, протезно-ортопедич­ну і зубопротезну допомогу, входить до сфери цивільно-правового регулюван­ня, оскільки відносини сторін при цьому будуються на началах юридичної рівності, а метод влади і підпорядкування застосовується лише у виключних, прямо передбачених законом випадках.

4. Медико-санітарна допомога, як зазначається в «Основах», — це комплекс спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров'я, підвищен­ня санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, на ранню діагностику, допомогу особам з гострими і хронічними захворюваннями та реа­білітацію хворих та інвалідів.

Конституційний Суд України при розгляді справи за поданням 66 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку платних по­слуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти» у своєму рішенні підкреслив, що поняття «медична допомога» охоплює послуги, безпосередньо пов'язані з лікуванням хворих та профілактикою захворювань, зокрема: профілактичні медичні огляди з наданням висновку про стан здоров'я; зубне, вушне та очне протезування; надання всіх видів лікувально-профілактичної допомоги (крім першої невідкладної), надання додаткової інфор­мації на прохання громадян (довідки, виписки з історії хвороби) та ін.

472

Крім наведеного переліку послуг, Конституційний Суд України зазначив, що є ряд послуг, які за певних обставин можуть розглядатися як медична допомога, зокрема, це надання консультативної допомоги з питань застосування законо­давства про охорону здоров'я, діагностичне обстеження і лікування за направ­ленням лікарів, які працюють на засадах підприємницької діяльності, якщо у такому обстеженні та лікуванні немає невідкладної необхідності; організація лікарських здоровпунктів на підприємствах, в установах і організаціях, де вони не передбачені штатними нормативами¹. У літературі також підтримується точ­ка зору щодо того, що відносини між громадянами і лікувальною установою з приводу надання медичної допомоги базуються на договорі надання послуг, при­чому незалежно від того, чи носять вони оплатний чи безоплатний характер. Даний договір двосторонній. Сторонами його є медична установа, що надає ме­дичну допомогу, і громадянин, який потребує цієї допомоги (див. норми ЦК, присвячені договорам про надання послуг).

5. Відносини між лікувальними закладами та фізичними особами є цивіль­но-правовими договірними. Зустрічаються різні назви цього договору: договір на надання медичної допомоги чи послуг; на лікарське (медичне) обслуговуван­ня, лікарський договір тощо. У випадку звернення особи до лікувального закла­ду наявна «оферта» пацієнта. У певній мірі можна говорити і про «акцепт» ліку­вального закладу. Лікувальні заклади, згідно із законом та положеннями про них, зобов'язані надавати відповідні послуги населенню. Можна зазначити ряд оче­видних елементів «акцепту». Так, при зверненні громадянина до лікувального закладу уточнюється характер та обсяг необхідної допомоги, місце її надання, визначається конкретний лікар, метод діагностики та лікування.

У діяльності лікувального закладу виявляється диспозитивність у застосу­ванні одного чи декількох методів лікування та діагностики, різної форми укла­дення договору на надання медичної допомоги (письмової, усної), у виборі місця надання допомоги.

Правовідносини між лікувальними закладами і громадянами мають складну структуру. їх зміст складають декілька груп взаємопов'язаних суб'єктивних прав та обов'язків. До першої групи входять основні права та обов'язки договірного правовідношення: право громадянина на забезпечення його кваліфікованою ме­дичною допомогою та обов'язок лікувального закладу таку допомогу надати. Крім того, громадянин користується правом повідомити необхідну інформацію про стан свого здоров'я, а лікувальний заклад зобов'язаний зберігати її у таємниці. Громадянин вправі вимагати роз'яснення діагнозу, методів лікування та можли­вих наслідків, а лікувальний заклад зобов'язаний дати таке роз'яснення. У ви­значених випадках громадянин зобов'язаний оплатити медичні послуги, а відпо­відний лікувальний заклад вправі вимагати їх оплати. ЦК України закріплює також право фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опі­куна, піклувальника, нотаріуса, адвоката та священнослужителя для відправ­лення богослужіння та релігійного обряду (ст. 287 ЦК).

¹ Див.: Архів Конституційного Суду України. — Справа № 1-29/98.

473

До другої групи входять права та обов'язки, які закріплені за окремими кате­горіями громадян, наприклад, право матері на перебування у стаціонарі з дити­ною, яка потребує догляду, або за лікувальними закладами за особливих обста­вин хвороби чи травми громадянина закріплено обов'язок інформувати родичів про доставленого у тяжкому стані пацієнта до лікарні.

Третю групу складають права та обов'язки, які є додатковими, тобто викону­ють допоміжну функцію щодо основного змісту зобов'язання — зберігання ре­чей пацієнта тощо.

6. Надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону (ч. 6 коментованої статті). Детально це питання розглянуто у Законі України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р.

Стаття 285. Право на інформацію про стан свого здоров я

/. Повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров 'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медични­ми документами, що стосуються її здоров'я.

2. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров я дитини або підопічного.

3. Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здо­ров я або погіршити стан здоров'я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.

4. У разі смерті фізичної особи члени її сім їабо інші фізичні особи, уповно­важені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитись із висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.

1. За ст. 39 Закону України «Основи законодавства України про охорону здо­ров'я» лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові у доступній формі стан його здо­ров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можли­вого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоро­в'я, а пацієнт має право ознайомитися з історією своєї хвороби та іншими медичними документами, що можуть слугувати для подальшого лікування.

Право кожної повнолітньої особи на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними доку­ментами, що стосуються її здоров'я, передбачається і ч. 1 ст. 285 ЦК. Крім того, коментована стаття передбачає право батьків (усиновлювачів), опікунів, піклу­вальників на інформацію про стан здоров'я дитини чи підопічного (ч. 2 комен­тованої статті).

У ході аналізу змісту статей 284 і 285 ЦК звертає увагу явна розбіжність у підходах законодавця до визначення віку, з якого фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я. Так, у ч. 1 ст. 285 йдеться лише про повнолітню фізичну особу, а у ч. 2 ст. 284 — про фізичну особу, яка досягла 14 років і має право звернутися самостійно за наданням медичної допо-

474

моги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. З нашого погляду, вважається правильним надати право на інфор­мацію про стан свого здоров'я фізичній особі, яка досягла 14 років, для здійснен­ня всіх інших прав, передбачених, зокрема, ст. 284 ЦК. Такий підхід, думається, буде відповідати також і змісту ст. 286 ЦК.

2. Право особи на достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоро­ в'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь, закріплено у ст. 6 «Основ». Вказаному праву кореспондує обов'язок ліка­ ря надати відповідну інформацію у доступній формі. Протягом багатьох років це право не передбачалося у вітчизняному законодавстві. Медичні працівники вважали, що в усіх критичних ситуаціях необхідно приховувати правду від хво­ рого. Між тим, враховуючи особливий довірчий характер відносин між лікарем та пацієнтом, омана лікарем пацієнта несумісна з довірою до нього і може при­ звести лише до втрати порозуміння з медичними працівниками і відіграти нега­ тивну роль у лікуванні або призвести до відмови від необхідних методів діагно­ стики та лікування.

Крім того, повідомлення діагнозу хвороби, небезпечної для життя, може ста­ти поштовхом для здійснення пацієнтом ряду дій, обумовлених небезпекою за­хворювання. Це розпоряджання майнового характеру, здійснення таких юри­дичних дій, як усиновлення, одруження тощо. Можливе завершення розпочатої роботи, систематизація архівів, колекцій, розпоряджання щодо них. З такими інтересами пацієнта не можна не рахуватися.

3. У літературі дискутується питання: як розуміти термін «повна інформа­ ція» та чи завжди лікар повинен надавати повну і вичерпну інформацію пацієн­ ту про стан його здоров'я? Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесу лікування, медичні працівники мають пра­ во її обмежити (ч. З ст. 285 ЦК). Ні в «Основах», ні в коментованій статті не уточнюється, у випадку яких саме захворювань лікар набуває такого права. Це дає підстави стверджувати, що лікарю надається можливість на власний розсуд визначати, у яких саме випадках він може надавати хворому неповну інформа­ цію про стан його здоров'я, що певною мірою ставить реалізацію права фізичної особи на інформацію у залежність від рішення медичних працівників.

У ч. З ст. 185 ЦК пропонується наступне: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесу лікуван­ня, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоро­в'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медич­ними документами.

Таким чином, праву пацієнта на повну інформацію про його хворобу корес­пондує відповідний обов'язок лікувального закладу. Наголос при цьому слід поставити не на обов'язку лікаря, а, скоріше, не праві пацієнта. Кожен пацієнт за власним бажанням матиме можливість скористатися своїм правом чи відмови­тися від нього. Лікар не повинен за власною ініціативою надавати відповідну інформацію, тим більше не може розкривати дані про стан здоров'я пацієнта проти його волі. Але, якщо пацієнт бажає знати правду, вимагає відповідної

475

інформації, то лікар зобов'язаний її сказати. У випадку, коли встановити діагноз важко і ставиться декілька діагнозів (припущень), всі вони повинні бути повідом­лені пацієнту.

4. Інформація про методи лікування включає дані про поведінку пацієнта поза межами лікувального закладу, а саме про режим, дієту, рекомендації щодо санаторно-курортного лікування тощо. Роз'яснення лікаря повинні включати інформацію про можливі ускладнення та побічні ефекти.

Інформація про стан здоров'я повинна надаватися у доступній і делікатній формі. Пацієнт може також вимагати безпосереднього ознайомлення з медич­ною документацією, яка містить інформацію про стан його здоров'я, і отримува­ти консультації інших спеціалістів за власним вибором.

Слід між тим звернути увагу на те, що закон, передбачаючи право пацієнтів на надання інформації про стан здоров'я, не встановлює відповідальності за не-надання або неповне надання такої інформації, зокрема за відмову надати копії медичних документів, які відображають стан здоров'я пацієнта.

5. Поряд з правом пацієнта на інформацію про стан свого здоров'я існує та­ кож право на інформацію про фактори, які можуть бути небезпечними для здо­ ров'я людини. За ст. 1 Закону України «Про забезпечення санітарного та епіде­ мічного благополуччя населення» від 21 лютого 1994 р. до таких факторів слід віднести: будь-які хімічні, фізичні, біологічні чинники, речовини, матеріали або продукти, що впливають або за певних умов можуть негативно впливати на здо­ ров'я людини. Санітарне та епідемічне благополуччя населення — це стан здоро­ в'я населення та середовища життєдіяльності людини, при якому показники зах­ ворюваності перебувають на усталеному рівні для даної території, умови про­ живання сприятливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться у межах, визначених санітарними нормами.

Вважається, що у деяких випадках доцільно ввести обмеження на розпов­сюдження інформації про методи профілактики, діагностики, лікування і лікарсь­ких препаратів, що не пройшли перевірку випробуваннями та дослідженнями у передбаченому законом порядку.

6. У разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи, уповно­ важені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин смерті та ознайомитись із висновками щодо причин смерті, а також мають право на ос­ карження цих висновків у суді. Це право закріплене у ч. 4 ст. 285 ЦК. Воно вклю­ чено законодавцем до складу права на інформацію про стан здоров'я переважно через те, що дослідження після смерті дає відповідь на питання про причини смерті, правильність лікувальних заходів, які застосовувались за життя помер­ лого.

Стаття 286. Право на таємницю про стан здоров'я

/. Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звер­нення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.

2. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інфор­мацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

476