Глава 5 Фізична особа—підприємець

Стаття 50. Право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності

/. Право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено за­коном, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності встановлюються Конституцією України та законом.

2. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умо­ ви її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб—підприємців є відкритою.

3. Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєст­ рації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.

і. Згідно із ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, що не заборонена законом. Підприємницькою вважається самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку, зазначається у ст. 42 Господарського кодексу України (далі — ГК). Умовами здійснення підприє­мницької діяльності згідно із ст. 50 ЦК України є повна цивільна дієздатність фізичної особи та державна реєстрація. Статтею 128 ГК визначено у загальній формі деякі особливості статусу громадянина як суб'єкта господарювання.

2. Цивільну дієздатність у повному обсязі мають фізичні особи, які досягли 18 років. Фізична особа може набути повної цивільної дієздатності і до досяг­нення вказаного віку, зокрема, у разі реєстрації шлюбу. Повна цивільна дієздатність виникає у такому випадку автоматично з моменту його реєстрації. Законодавець передбачає можливість надання повної цивільної дієздатності фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, та непов­нолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. У цьому випадку необ­хідне рішення органу опіки і піклування або суду (статті 34 і 35 ЦК). Крім того, фізична особа, яка досягла 16 років, може бути зареєстрована як підприємець за письмовою згодою на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування і набуває повної цивільної дієздатності з моменту держав­ної реєстрації як підприємця. Саме з моменту набуття повної цивільної дієздат­ності вказані особи отримують право на заняття підприємницькою діяльністю.

3. Державна реєстрація фізичної особи—підприємця засвідчує факт набуття нею статусу підприємця. Порядок проведення державної реєстрації передбаче­ний ст. 58 ГК та Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців». Така реєстрація проводиться за заявою фізичної особи державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севасто­полі державній адміністрації за місцем проживання фізичної особи—підприєм­ця. Реєстрація здійснюється за спрощеною процедурою на підставі заяви (реє­страційної картки) за умови подачі ідентифікаційного коду фізичної особи—

105

платника податків та сплати реєстраційного збору. У державній реєстрації може бути відмовлено у випадку некомплектності документів, поданих державному реєстратору, та неповноти відомостей, вказаних у реєстраційній картці. Без­підставну відмову або ухилення від державної реєстрації можна оскаржити до суду. За результатами державної реєстрації видається свідоцтво, яке є основним документом, що підтверджує право фізичної особи на заняття підприємниць­кою діяльністю. Таке свідоцтво є безстроковим. Здійснення підприємницької діяльності без реєстрації тягне адміністративну відповідальність за ст. 164 Ко­дексу України про адміністративні правопорушення далі — КпАП).

Відомості про фізичну особу—підприємця, зазначені у реєстраційній картці, включаються до Єдиного державного реєстру і є відкритими і загальнодоступни­ми, за винятком ідентифікаційних кодів фізичних осіб—платників податків. Упов­новажений орган у 5-денний строк з моменту одержання запиту заінтересованої особи зобов'язаний надати витяг з Єдиного державного реєстру або довідку про наявність або відсутність в ньому інформації, яка запитується. Така інформація вважається достовірною і може бути використана у спорі з третьою особою.

4. Право на заняття підприємницькою діяльністю на території України ма­ ють громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Це пра­ во може бути обмежене лише у випадках, передбачених Конституцією та зако­ нами України. Закон визначає коло громадян, які не вправі бути підприємцями, та встановлює види діяльності, здійснення якої обмежується.

Не допускається здійснення підприємницької діяльності наступними кате­горіями громадян: депутатами, посадовими і службовими особами органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування, посадовими особами органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, органів державної влади та управління, які контролюють діяльність підприємств, нотаріусів (див. ст. 42 Конституції України, закони України «Про державну службу»; «Про міліцію»; «Про прокуратуру» тощо). Крім того, фізичні особи за вчинені правопорушення можуть бути позбавлені права на підприємництво за вироком суду.

Перелік видів підприємницької діяльності, якими не можуть займатися фізичні особи—підприємці, міститься у ст. 4 Закону України «Про підприємництво». Крім того, вони не вправі здійснювати страхову діяльність (ст. 2 Закону України «Про страхування»), банківську діяльність (ст. 6 Закону України «Про банки і банківсь­ку діяльність»), професійну діяльність на фондовому ринку (ст. 16 Закону Ук­раїни «Про цінні папери та фондовий ринок»), діяльність у сфері організації теле­бачення і радіомовлення (ст. 1 Закону України «Про телебачення і радіомовлен­ня»), космічну діяльність (ст. 1 Закону України «Про космічну діяльність») тощо.

Окремими видами діяльності, передбаченими ст. 9 Закону України «Про ліцен­зування певних видів ліцензійної діяльності», фізична особа—підприємець може займатися лише на підставі ліцензії. Індивідуальні підприємці мають право здійсню­вати торгівельну діяльність, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей, а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг лише з попереднім отриманням торгового патенту у порядку, передбаченому Зако­ном України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності». Фізичні особи-підприємці вправі надавати фінансові послуги, перелік яких містить ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансо­вих послуг» у випадках, якщо це прямо передбачено законом.

5. Спори за участю фізичної особи-підприємця згідно із ст. 1 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК) підвідомчі господарським судам.

106

Відповідно, якщо державна реєстрація фізичної особи як підприємця відсутня, спори за участю таких осіб, у тому числі пов'язані із здійсненням ними підприєм­ницької діяльності, підвідомчі судам загальної юрисдикції.

Судова практика, що склалася до прийняття чинного ЦК, виходила з наступ­ного: якщо арбітражним судом (нині — господарським) буде встановлено, що підприємець, який виступає стороною у справі, належить до числа громадян, що відповідно до чинного законодавства не мають права займатися підприємниць­кою діяльністю, або у встановленому законом порядку позбавлені права нею зай­матись (чи певним її видом), або займаються нею без законних підстав, суд ви­знає договір, укладений такою особою, недійсним повністю чи у певній частині (п. 6 листа Вищого арбітражного суду України «Про деякі приписи чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян» від 23 жовтня 2000 р. № 01-8/556). Із змісту ч. З ст. 50 ЦК випливає, що у разі, якщо підприєм­ницькі договори були укладені до моменту державної реєстрації, але в процесі її здійснення, підстав для визнання їх недійсними в судовому порядку немає. їх можна визнати недійсними на інших правових підставах за ст. 203 ЦК. В усіх інших випадках договори з порушенням порядку здійснення підприємницької діяльності повинні визнаватися недійсними.

6. Фізична особа-підприємець має право вибору форми розрахунків при здійсненні підприємницької діяльності і може здійснювати розрахунки як в го­тівковій, так і в безготівковій формі, за винятком випадків, коли закон в імпера­тивній формі вимагає відкриття розрахунків у банках з метою здійснення окре­мих видів підприємницької діяльності.

Відповідно до ст. 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність» підприємці відкривають у банківських установах рахунки для зберігання грошо­вих коштів і здійснення усіх видів банківських операцій. Порядок відкриття та­ких рахунків регламентується Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженою постано­вою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492.

У процесі здійснення підприємницької діяльності фізична особа—підприємець має право на використання печатки. Разом з тим чинне законодавство не ставить здійснення підприємницької діяльності у залежність від того, чи реалізував підприє­мець вказане право. Тому, якщо підприємець здійснює діяльність без печатки, немає підстав для застосування щодо нього саме з цієї причини будь-яких заходів примусу.

Печатка фізичної особи—підприємця обов'язково повинна містити іденти­фікаційний код фізичної особи—платника податків. Порядок видачі дозволу на ви­готовлення печатки передбачений в Інструкції про порядок видачі міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, підприємствам, установам, органі­заціям, господарським об'єднанням та громадянам дозволів на право відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлен­ня печаток і штампів, затвердженої наказом МВС України від 11 січня 1999 р. № 17.

Стаття 51. Застосування до підприємницької діяльності фізичних осіб нормативно-правових актів, що регулюють підприємниць­ку діяльність юридичних осіб

/. До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються норматив­но-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

107

1. Виходячи з однакових принципів здійснення підприємницької діяльності як юридичними, так і фізичними особами, у ст. 51 ЦК безпосередньо реалізова­но положення ст. 8 ЦК щодо застосування аналогії закону до врегулювання відно­син цих осіб. Передбачивши таку норму, законодавець фактично прирівняв фізичних осіб—підприємців у певних видах діяльності до юридичних осіб. Дана норма повинна стати дієвим механізмом в умовах недостатньої врегульованості правового положення індивідуальних підприємців.

2. Як суб'єкт цивільних правовідносин фізична особа—підприємець наділяєть­ся право- та дієздатністю. Застосовуючи за аналогією ст. 91 ЦК, слід визначити правоздатність індивідуальних підприємців як загальну (універсальну). Це оз­начає, що вони управомочені здійснювати будь-які види діяльності, з урахуван­ням обмежень, встановлених законом (див. ст. 50 ЦК та коментар до неї).

3. Із загального правила, передбаченого ст. 51 ЦК, можливі винятки, прямо зазначені у законі або такі, що випливають із суті правовідносин. Зокрема, у ви­падку припинення суб'єкта підприємницької діяльності—юридичної особи при­пиняються усі її зобов'язання, У випадку ж припинення суб'єкта підприємниць­кої діяльності—фізичної особи (виключення з реєстру суб'єктів підприємниць­кої діяльності) зобов'язання не припиняються, а залишаються за підприємцем як фізичною особою. На відміну від юридичних осіб, які у випадку визнання їх банкрутами підлягають ліквідації, визнання фізичних осіб—підприємців банк­рутами не є підставою для припинення ними підприємницької діяльності і ска­сування реєстрації (див. ст. 53 ЦК та коментар до неї).

Стаття 52. Цивільно-правова відповідальність фізичної особи — підприємця

/. Фізична особа—підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

2. Фізична особа—підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобо-в язаннями, пов язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належати­ме їй при поділі цього майна.

і. У ст. 52 ЦК передбачено лише окремі специфічні риси відповідальності фізичної особи—підприємця. Такі обов'язкові її елементи, як види, підстави та порядок застосування відповідальності у ній не врегульовані і повинні вирішу­ватися, виходячи із загальних норм про цивільно-правову відповідальність.

2. Підприємницька діяльність — це діяльність на власний ризик та особисту майнову відповідальність підприємця. У першу чергу, підприємницький ризик виявляється у вірогідності втрати усього майна, належного фізичній особі, до складу якого згідно із ст. 190 ЦК входять як окремі речі або їх сукупність, так і майнові права та обов'язки. Чинне законодавство України не передбачає відок­ремлення майна, яке використовується підприємцем для здійснення підприєм­ницької діяльності, із загальної маси майна, належного фізичній особі. Тому за рішенням суду стягнення може бути звернено на усе майно боржника, незалеж­но від того використовувалося воно у підприємницькій діяльності чи ні.

108

Виняток становить лише майно, на яке згідно із законом не може бути звер­нено стягнення. Перелік видів майна, на яке не може бути звернено стягнення, міститься у Додатку до Закону України «Про виконавче провадження». Також стягнення не може бути звернено на доходи, зазначені у ст. 73 вказаного Закону.

3. Звернення стягнення на майно боржника здійснюється у порядку, визна­ ченому Законом України «Про виконавче провадження» і полягає в його арешті (опис), вилученні та примусовій реалізації.

Стягнення за виконавчими документами в першу чергу звертається на кош­ти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, в тому числі кошти на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших кредитних організа­ціях, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів.

У разі відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволен­ня вимог позивача, стягнення звертається на належне боржникові інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Боржник має право вказати ті види майна чи предмети, на які необхідно зверну­ти стягнення в першу чергу.

Звернення стягнення на будинок, квартиру, інше приміїцення, земельну ділянку, що є нерухомим майном, провадиться у разі відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому в першу чергу провадиться звер­нення стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржникові. В останню чергу звертається стягнення на житловий бу­динок чи квартиру.

Стягнення на заробітну плату (заробіток), пенсію, стипендію та інші доходи боржника звертається за відсутності у боржника коштів на рахунках у фінансо­вих установах, відсутності чи недостатності майна боржника для повного по­криття належних до стягнення сум, а також при виконанні рішень про стягнен­ня періодичних платежів та стягнень на суму, що не перевищує двох мінімаль­них розмірів заробітної плати.

4. Відповідно до ст. 52 ЦК стягнення може бути звернено на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, проте лише після виділення такої частки в натурі як за позовом кредитора (ст. 371 ЦК та ст. 73 СК), так і за поданням державного виконавця (ст. 379 ЦПК). Крім того, якщо фізичній особі—підприє­ мцю майно належить на праві спільної часткової власності, на частку у праві власності також може бути звернено стягнення у тому ж порядку після виділен­ ня частки в натурі (ст. 366 ЦК).

Стаття 53. Банкрутство фізичної особи—підприємця

1. Фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'я­зані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банк­рутом у порядку, встановленому законом.

1. ЦК та ГК передбачають можливість застосування процедури банкрутства лише для фізичних осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність. Для інших категорій неплатоспроможних фізичних осіб така процедура не передбачена. Бан­крутством вважається визнана господарським судом неспроможність боржника

109

відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кре­диторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Стаття 53 ЦК містить загальні умови визнання підприємця банкрутом: 1) неспроможність боржника через недостатність його майна задовольнити ви­моги кредиторів; 2) підставою до порушення справи про банкрутство можуть бути лише вимоги, які пов'язані з підприємницькою діяльністю. Вимоги, що вип­ливають з особистих зобов'язань, у тому числі про стягнення аліментів, відшко­дування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадян, а також інші вимоги особистого характеру підставами для порушення справи про банкрутство бути не можуть. Такі вимоги кредитори вправі заявити в процесі провадження у справі про банкрутство.

2. Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам за місцем зна­ ходження боржника—підприємця і розглядаються в порядку, передбаченому ГПК та Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» з урахуванням особливостей, передбачених стаття­ ми 47—49 вказаного Закону щодо фізичної особи—підприємця.

Заява про порушення справи про банкрутство може бути подана фізичною особою—підприємцем, який є боржником, або його кредиторами. Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги креди­тора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімаль­них розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

Вимоги кредиторів задовольняються за рахунок належного підприємцю май­на, на яке може бути звернено стягнення (див. ст. 52 ЦК та коментар до неї) в порядку черговості. Визначено 5 черг, які суттєво відрізняються від порядку чер­говості при банкрутстві юридичних осіб: у першу чергу задовольняються вимо­ги фізичних осіб, перед якими підприємець несе відповідальність за заподіяння шкоди життю та здоров'ю, а також вимоги щодо стягнення аліментів; у другу чергу проводяться розрахунки щодо виплати вихідної допомоги та оплати праці особам, які працюють у підприємця за трудовим договором (контрактом), і щодо виплати авторської винагороди; у третю чергу задовольняються вимоги креди­торів за зобов'язаннями, забезпеченими заставою майна підприємця; у четверту чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових пла­тежів); у п'яту чергу проводяться розрахунки з іншими кредиторами. Позачер­гово відшкодовуються витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрут­ство фізичної особи-підприємця і виконанням постанови господарського суду про визнання фізичної особи—підприємця банкрутом. Вимоги кожної наступ­ної черги задовольняються після задоволення вимог попередньої черги. За не­достатністю коштів для повного задоволення усіх вимог однієї черги кошти роз­поділяються між кредиторами відповідної черги пропорційно сумам їх вимог.

3. Після завершення розрахунків за заявленими вимогами підприємець звільняється від виконання усіх зобов'язань як пов'язаних, так і не пов'язаних із підприємницькою діяльністю, незалежно від того були вони заявлені чи ні. Ви­ няток становлять вимоги кредиторів щодо відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадян, стягнення аліментів, а також інші вимоги особис­ того характеру, які не були задоволені в порядку виконання постанови госпо-

110

дарського суду про визнання фізичної особи—підприємця банкрутом або які погашені частково чи не заявлені після визнання фізичної особи—підприємця банкрутом. Вони можуть бути заявлені після закінчення провадження у справі про банкрутство відповідно у повному обсязі або в незадоволеній їх частині в порядку, встановленому цивільним законодавством України.

У зв'язку із проведенням процедури банкрутства державна реєстрація фізич­ної особи як підприємця не скасовується. Особа вправі продовжувати підприє­мницьку діяльність. Проте з метою усунення зловживань з боку боржника зако­ном встановлено п'ятирічний строк з моменту визнання фізичної особи—підприє­мця банкрутом, протягом якого не може бути порушено провадження у справі про банкрутство за його ініціативою.

Стаття 54. Управління майном, що використовується у підприєм­ницькій діяльності, органом опіки та піклування

/. Якщо фізична особа—підприємець визнана безвісно відсутньою, недієздат­ною чи 'їїцивільна дієздатність обмежена або якщо власником майна, яке викори­стовувалося у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня осо­ба, орган опіки та піклування може призначити управителя цього майна.

Орган опіки та піклування укладає з управителем договір про управління цим майном.

2. При здійсненні повноважень щодо управління майном управитель діє від свого імені в інтересах особи, яка є власником майна.

3. У договорі про управління майном встановлюються права та обов'язки управителя.

Орган опіки та піклування здійснює контроль за діяльністю управителя май­ном відповідно до правил про контроль за діяльністю опікуна і піклувальника.

4. Договір про управління майном припиняється, якщо відпали обставини, на підставі яких він був укладений.

1. Частина 1 ст. 54 ЦК органам опіки та піклування надає право призначати управителя майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, у ви­падках, коли фізична особа—підприємець з тих чи інших причин не змогла са­мостійно здійснювати право власності щодо нього. Перелік таких випадків є вичерпним. До них віднесено визнання фізичної особи—підприємця: 1) безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК); 2) недієздатною (ст. 39 ЦК); 3) обмежено дієздатною (ст. 36 ЦК); 4) набуття права власності на майно, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, неповнолітньою чи малолітньою особою.

2. Управління майном здійснюється на підставі договору управління май­ном, що укладається органами опіки та піклування з управителем в інтересах фізичної особи—підприємця, визнаної безвісно відсутньою, недієздатною чи обмежено дієздатною або в інтреесах малолітньої чи неповнолітньої особи. Відпо­відно до ст. 1029 ЦК за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в уп­равління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). Істотними умовами вказаного виду договору є перелік

111

майна, що передається в управління, а також розмір і форма плати за управлін­ня майном. Договір управління майном укладається у простій письмовій формі. Якщо ж предметом договору є нерухоме майно, то він підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

3. Права та обов'язки управителя встановлюються в договорі з урахуванням вимог, передбачених статтями 1037—1038 ЦК. Право на відчуження майна, пе­реданого в управління, укладення щодо нього договору застави управитель може здійснювати лише за згодою установника управління, яким виступає орган опі­ки та піклування. Управитель має право на захист від будь-яких порушень його прав на майно, передане в управління за допомогою як речово-правових, так і зобов'язально-правових способів, у тому числі і від власника майна. Управитель зобов'язаний: 1) здійснювати управління особисто; 2) повідомляти осіб, з яки­ми він вчиняє правочини, про те, що він є управителем, а не власником майна; 3) виявляти належну турботливість про інтереси вигодонабувача.

4. Згідно із ч. 3. ст. 54 ЦК функцію контролю за діяльністю управителя майном покладено на органи опіки та піклування. Порядок здійснення контролю врегуль­ований спільним наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністер­ства праці та соціальної політики України «Про затвердження Правил опіки та піклування» від 26 травня 1999 р. Органи опіки і піклування уповноважені здійснювати планові перевірки згідно із графіком, але не рідше ніж раз на рік, крім першої перевірки, яка проводиться через три місяці після призначення управите­ля. При потребі розгляд результатів перевірок виноситься на засідання опікунсь­кої ради для вжиття відповідних заходів. Про результати перевірки складається акт у двох примірниках, один з яких зберігається в органах опіки та піклування і є підставою для оцінки діяльності управителя майна, другий — в управителя.

5. Договір про управління майном фізичної особи—підприємця припиняється за підставами, передбаченими ст. 1044 ЦК. Крім цього він припиняється у ви­падку, якщо відпали обставини, за наявності яких він був укладений. До таких обставин слід віднести: 1) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, дієздатність якої була обмежена; 2) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною; 3) скасування рішення суду про визнан­ня фізичної особи безвісно відсутньою у зв'язку з її появою або одержання відо­мостей про місце її перебування; 4) набуття неповнолітньою особою повної ци­вільної дієздатності.