4. Викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави.

4. Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору — судом.

1. Правила коментованої статті мають на меті обмежити повноваження влас­ ника щодо визначення напрямків господарювання стосовно такого об'єкта пра­ ва власності, як пам'ятки історії та культури. Враховуючи те, що у ЦК не наведе­ но визначення пам'ятки історії та культури, слід виходити із визначення, що міститься у Законі України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р. Відповідно до нього пам'яткою є такий об'єкт культурної спадщини на­ ціонального або місцевого значення, який занесено до Державного реєстру не­ рухомих пам'яток України, та який являє собою місце, споруду (витвір), комп­ лекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, ар­ хеологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, науково­ го чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Державним органом з питань охорони пам'яток історії та культури є Дер­жавна служба охорони культурної спадщини, утворена у складі Міністерства культури і мистецтв України як урядовий орган державного управління відповід­но до постанови Кабінету Міністрів України від ЗО березня 2002 р. № 446.

У разі встановлення такого утримання пам'ятки, що загрожує їй пошкоджен­ням або знищенням, державний орган з питань охорони пам'яток робить влас­нику відповідне попередження.

За загальним правилом таким майном є не тільки будівля (дім), а й майно, що представляє значну історичну, художню або іншу цінність для держави та суспільства в цілому (рукописи відомого письменника, вченого, композитора картини відомого художника, унікальні книги, музейні експонати тощо). У по­передженні мають бути зазначені вимоги щодо припинення безгосподарного ставлення власника до належної йому пам'ятки, тобто вказано на ті конкретні дії або бездіяльність, які призводять до створення загрози пам'ятці, і які мають бути усунуті. З метою непорушення прав та інтересів власника пам'ятки попе­редження компетентного державного органу має містити реальний термін, про­тягом якого власник має вжити заходів щодо збереження пам'ятки.

2. Лише у випадку, якщо власник не виконає вимоги, визначені у поперед­ женні, державний орган з охорони пам'яток вправі звернутися до суду з позовом про викуп пам'ятки, яка утримується безгосподарно, і це загрожує їй пошко­ дженням або знищенням.

З об'єктивної сторони, поведінка власника по відношенню до власної пам'ят­ки може характеризуватись як бездіяльністю, так і певними діями, що призво­дять до руйнування, знищення тощо. Бездіяльність може виявитись у непрове-денні відповідних ремонтних та реставраційних робіт, консервації пам'ятки тощо. Дії, що загрожують пошкодженням або знищенням пам'ятки, виражаються в експлуатації з метою, що суперечить законодавству з питань охорони культур­ної спадщини; у проведенні ремонтних та реставраційних робіт із порушенням відповідних правил та нормативів тощо.

582

3. У виключних випадках державний орган з питань охорони пам'яток може звернутися до суду з позовом до власника про викуп пам'ятки без попереджен­ня. Відповідний державний орган має такі повноваження у разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження відповідної пам'ятки. Таке звер­нення до суду допускається у випадку надзвичайної цінності пам'ятки, реальної загрози втрати пам'ятки, якщо не вжити термінових та кваліфікованих заходів щодо її збереження, та в інших випадках, коли невжиття відповідних заходів може призвести до незворотної її втрати. Всі ці обставини є предметом доведення у суді з боку відповідного державного органу, тому в іншому випадку, у разі недо-веденння зазначеної невідкладної необхідності викупу пам'ятки історії та куль­тури, у задоволенні відповідного позову суд може відмовити і зробити власни­кові відповідне попередження щодо необхідності усунення недоліків утриман­ня пам'ятки історії.

4. Відповідно до правила ч. 4 коментованої статті викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність української держави. Із аналізу змісту ст. 352 ЦК та ст. 21 Закону України «Про охорону культурної спадщини» слідує, що таке майно може бути вилучено на умовах викупу у будь-якого власника, у тому числі майно може бути вилученим з комунальної власності.

Правило коментованої статті не має винятків, тому до відносин стосовно вилу­чення пам'ятки з комунальної власності застосовуються правила про обов'язковість оплати викупної ціни. Тому правило ст. 21 Закону України «Про охорону культур­ної спадщини» щодо вилучення пам'ятки, яка належить на праві комунальної влас­ності, тобто без повного відшкодування її вартості, у власність держави, слід тлума­чити як таке, що протирічить нормам ст. 352 ЦК і не підлягає застосуванню.

5. Власнику, у якого викуповується майно, що є пам'яткою історії та культу­ ри, відшкодовується її вартість, яка визначається за згодою сторін. При визна­ ченні викупної ціни мають бути враховані вартість пам'ятки, яка визначається у процесі проведення незалежної оцінки на певну дату з урахуванням історичної, архітектурної, художньої, наукової та іншої цінності; схоронність пам'ятки, тоб­ то показник збереження первісного (автентичного) вигляду пам'ятки як в ціло­ му, так і окремих її елементів.

Викупна ціна має враховувати ринкову ціну пам'ятки, яка визначається з урахуванням найбільш ефективного використання та безумовного виконання умов охоронного договору стосовно режимів її використання у спосіб, що по­требує якнайменших змін і доповнень пам'ятки та забезпечує максимальне збе­реження її автентичності та просторової композиції.

За пунктами 41—43 Методики грошової оцінки пам'яток, затвердженої по­становою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 р. № 1447, під час про­ведення грошової оцінки пам'ятки враховується також оцінка місця її розташу­вання. Грошова оцінка пам'ятки провадиться на основі потенційних доходів від її використання, визначених на дату оцінки. При цьому аналізується доход, що може бути отриманий від передачі пам'ятки в оренду, або доход від її експлуа­тації з іншою метою, що не суперечить законодавству з питань охорони культур­ної спадщини.

Якщо між сторонами не досягнуто згоди щодо викупної ціни пам'ятки історії та культури, спір вирішується судом, який визначає розмір відшкодування вар-

583

тості майна, що викуповується, з урахуванням художньої, історичної та іншої цінності. У необхідних випадках відповідно до процесуального законодавства суд може призначити проведення відповідної судової експертизи.

Стаття 353. Реквізиція

/. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчу­жене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попе­реднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція).

2. В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.

3. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

4. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість рек­візованого майна, може бути оскаржена до суду.

5. У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо.

6. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збе­реглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо.

У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов 'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за вико­ристання цього майна.

1. Реквізиція є однією з підстав примусового припинення права власності на майно. Реквізицію слід відрізняти від інших підстав примусового припинення права власності, зокрема, від конфіскації, викупу земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю тощо. Різниця, наприклад, з конфіскацією майна по­ лягає у тому, що, по-перше, конфіскація має в якості своєї мети покарання осо­ би, і тому майно вилучається у неї безоплатно на відміну від реквізиції, яка відбу­ вається за умови повного відшкодування вартості реквізованого майна; по-дру­ ге, реквізиція, не маючи мети покарання особи, переслідує певну суспільно корисну мету, захищає інтереси держави та суспільства в цілому.

Реквізиція є виключним способом припинення права власності, яка здійснюється в особливому порядку, спеціально встановленому для неї та за умови повного відшкодування вартості реквізованого майна для певної держав­ної або іншої суспільно корисної мети. Отже, реквізиція, по-перше, передбачає доведеність загальнокорисності тих заходів, заради здійснення яких вона про­водиться (зменшення негативних наслідків або недопущення їх настання); по-друге, реквізиція вимагає безумовного відшкодування вартості майна. У разі настання надзвичайних обставин майно, що реквізується, може бути відчужене у власника, за загальним правилом, за умови попереднього та повного відшко­дування його вартості.

2. За правилом, сформульованим ч. 1 коментованої статті, реквізиції має пе­ редувати повне відшкодування вартості реквізованого майна. З цього правила є виняток, який дозволяє проводити наступне (за реквізицією) повне відшкоду-

584

вання вартості реквізованого майна. Проводити таке відшкодування вартості реквізованого майна можливо виключно в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 5 ст. 41 Конституції України).

Умови оголошення воєнного або надзвичайного стану визначені Конститу­цією України у ст. 83; п. 31 ст. 85, п. 19 ст. 92, п. 21 ст. 106, п. 10 ст. 138. Поняття, особливості та порядок введення воєнного або надзвичайного стану та інші пи­тання розглянуті у Конституції України, законах України «Про правовий ре­жим воєнного стану» та «Про правовий режим надзвичайного стану».

Наступний характер такого відшкодування слід розуміти таким чином, що влас­ник має право вимагати його отримання після ліквідації негативних обставин та припинення воєнного або надзвичайного стану, за яких майно було реквізовано.

3. У ч. З ст. 353 ЦК визначається доля реквізованого майна. Воно або перехо­ дить у власність держави, або знищується. Наприклад, в умовах воєнного стану, в інтересах оборони, держава може бути зацікавлена саме у знищенні певного майна — будівель, устаткування, яке не може бути евакуйованим. В умовах ма­ сової епідемії або епізоотії можуть прийматися рішення про реквізицію у осіб власного майна. Воно може сприяти поширенню епідемії та епізоотії і тому підля­ гає знищенню, або навпаки, реквізоване власне майно може бути використане у боротьбі із такими проявами. За таких обставин може бути проведена реквізи­ ція ліків, що використовуватимуться для боротьби із хворобами тощо.

Цивільним законодавством передбачено, що реквізицією є примусове відчу­ження майна у власника з позбавленням останнього права власності. Реквізиція майна не може передбачати вилучення майна без передачі державі права влас­ності, а лише, наприклад, у користування. Такі заходи вилучення майна для ви­користання для цілей держави без позбавлення власника права власності на ньо­го, поки що чинним цивільним законодавством не розроблені.

4. Рішення про реквізицію не підлягає оскарженню у суді. Розмір відшкоду­вання вартості майна має визначатися з урахуванням дійсних цін, що існували до настання надзвичайних обставин, які стали підставою реквізиції, у місці, де перебувало це майно або де мешкав його власник (переважно це стосується ру­хомого майна). При визначенні повної вартості реквізованого майна слід врахо­вувати також неотримані власником доходи, для одержання яких ним вжито було конкретних заходів, зроблено певні витрати тощо. У цьому питанні законода­вець недостатньо чітко визначає критерії визначення повного відшкодування, зокрема, не визначає порядок компенсації за майно, що приносить власнику пос­тійний прибуток і, відповідно, його реквізиція призводить до його зменшення або взагалі зникнення. Частина цього прибутку має бути врахована при оцінці упущеної вигоди, але у будь-якій ситуації відшкодування цих витрат має підко­рятися критерієві розумності та справедливості оплати. При розрахунку повної вартості реквізованого майна має бути враховано зменшення доходів від решти майна, якщо реквізовано частину, те, що реквізиція призвела до зменшення до­ходів від нереквізованої решти майна.

5. У ч. 5 ст. 353 ЦК визначений ще один спосіб розрахунку з власником за реквізоване майно: власник реквізованого майна може вимагати надання йому взамін іншого майна. Такий розрахунок може повністю або частково замінити повне відшкодування вартості реквізованого майна. Не відкидається можливість

585

включення в оплату вартості реквізованого майна права користування іншим майном.

6. Правилом ч. 6 коментованої статті передбачено право на повернення відчу­женого у власника в порядку реквізиції майна, якщо припинились надзвичайні обставини та зникла необхідність у користуванні цим майном для тієї загально­корисної мети, що і була підставою відчуження майна. Таке право колишнього власника реалізується не шляхом викупу свого колишнього майна, а у вигляді заявления особою вимоги про його повернення.

Право на повернення майна є важливим у тому відношенні, що воно підкрес­лює виключний характер реквізиції, тому що з відчуженням майна колишнє право власності на нього ще зберігає певне значення для його власника та може, так би мовити, поновитись.

Така вимога про повернення має бути задоволена, якщо майно після рекві­зиції, по-перше, не було знищено, у тому числі шляхом його використання (лікарські препарати, що застосовані у боротьбі з епідемією, епізоотією тощо); по-друге, збереглося в натурі (але, якщо майно в результаті його використання в умовах надзвичайних обставин, змінилося настільки, що вже не може розгляда­тись як той об'єкт, що був відчужений у власника, повернення реквізованого майна також є неможливим); по-третє, з урахуванням інших обставин, що ма­ють суттєве значення, повернення реквізованого майна є можливим, тобто, на­приклад, майно надалі не буде використовуватися для відведення негативних наслідків надзвичайних обставин. Правило про повернення реквізованого май­на застосовується виключно стосовно речей, що є індивідуально визначеними; якщо речі є родовими, колишній власник не може вимагати повернення тієї ж кількості та того ж роду речей.

Правило розрахунків при поверненні реквізованого майна закріплене у ч. 6 ст. 353 ЦК. Воно передбачає повернення колишнім власником отриманої ним грошової суми або речі, що були ним одержані у зв'язку з реквізицією. При по­верненні отриманого у зв'язку з реквізицією має бути вирахувана розумна плата за використання цього майна.

Розумна плата за весь час використання реквізованого майна має визначати­ся домовленістю сторін, а у випадку недосягнення узгодженого сторонами ком­промісу — судом. При визначенні розумної плати за використання майна беруть­ся до уваги: час такого використання, його характер, спосіб використання тощо. При визначенні розумної плати за використання, оскільки не передбачено іншого механізму, також має бути враховано зменшення вартості реквізованого майна за час його примусового відчуження, у тому числі шкода, заподіяна майну. Ро­зумна плата має враховувати ціни, що діяли не у час існування надзвичайних обставин, а у час, що передував їх настанню. У противному разі це мало б бути оціненим як недобросовісне використання тяжких для власника обставин і як правочин, що вчинений на вкрай невигідних умовах.

Стаття 354. Конфіскація

/. До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у ви­падках, встановлених законом.

586

Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно. 2. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом.

1. Підстави застосування конфіскації визначені у ч. 6 ст. 41 Конституції Ук­ раїни, відповідно до якої конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Таким чи­ ном, повноваження щодо конфіскації належать виключно судам відповідно до положень процесуального законодавства та Закону України «Про судоустрій Ук­ раїни». Отже, конфіскація може бути здійснена тільки за рішенням суду, а справи про адміністративні правопорушення, за вчинення яких законом передбачена кон­ фіскація приватного майна особи, повинні розглядатися тільки судами (п. 17 по­ станови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування Консти­ туції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. № 9.

Відповідно до ст. 41 Конституції України, з урахуванням положень п. 4 ст. 55 Закону України «Про власність», конфіскацією майна «є безоплатне його вилу­чення на користь держави у власника за рішенням (вироком) суду як санкція за вчинене правопорушення, що не пов'язане із зобов'язальним правом» (Рішення Конституційного Суду України у справі щодо приватизації державного майна від 1 липня 1998 p.; справах № 01/1501-97; № 1-8/98).

Конфіскація як вид покарання завжди є безоплатною. Особа, у якої конфіс­ковано майно, не може вимагати отримання взамін якоїсь компенсації або пере-дання їй іншого майна.

2. Положення ст. 354 ЦК відповідають змісту ст. 41 Конституції України. Конфіскацією завжди є санкція за вчинене правопорушення. Перелік правопо­ рушень, за вчинення яких може застосовуватися конфіскація, встановлюється кримінальним, адміністративним та цивільним правом.

Правилом ст. 29 КпАП України передбачена можливість застосування кон­фіскації предмета, що став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом ад­міністративного правопорушення, яка полягає у примусовій безоплатній пере­дачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфісковано може бути лише предмет, який є у приватній власності правопорушника, якщо інше не передбачено законом. З цього загального правила чинним адміністративним законодавством передбачені окремі винятки. Зокрема, відповідно до положень МК України окремі речі можуть вилучатися у доход держави й не у власника: так, у ст. 322 МК вказується на можливість конфіскації товарів — безпосередніх предметів порушення митних правил, товарів із спеціально виготовленими схо­ванками, що використовувалися для приховування безпосередніх предметів порушення митних правил від митного контролю; транспортних засобів, що ви­користовувалися для переміщення безпосередніх предметів порушення митних правил через митний кордон України. У такій ситуації законодавець виходив із того, що хоча власник майна не є винною особою у вчиненні митного правопо­рушення, але він мав вжити необхідних заходів та проявити належний рівень обачності, щоб попередити можливе правопорушення. При порушенні митним органом питання про конфіскацію предметів, що були безпосереднім об'єктом правопорушення (транспортні засоби, вантажі тощо), особи, які вважають ці предмети своєю власністю, можуть вирішувати питання про захист свого права

587

шляхом пред'явлення позову про витребування цього майна. За змістом ст. 145 ЦК УРСР 1963 р. (відповідно, статей 387,388 ЦК України), зазначені предмети підлягають поверненню у тому разі, коли суд встановить, що до моменту їх пере­міщення через митний кордон вони вибули з володіння власника або особи, яка володіла ними на підставі закону чи договору, проти їх волі (див.: Застосування судами цивільного і цивільного процесуального законодавства / За заг. ред. П. І. Шевчука. - К.: Ін Юре, 2002. - С. 271).

Конфіскація майна передбачена як вид покарання за карний злочин (ст. 51 КК України). Згідно із ст. 59 КК України як вид покарання за кримінальний злочин конфіскація майна може бути застосована у вигляді примусового безоп­латного вилучення всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Кон­фіскації не підлягає майно, перелік якого визначений у додатку до КК України (Перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком).

Кримінальним процесуальним законодавством передбачена також так звана спеціальна конфіскація, яка є мірою процесуального примусу, що розповсюд­жується на предмети, визнані речовими доказами за справою відповідно до ст. 78 КПК України, і застосовується на підставі ст. 81 КПК. Таке майно вилучається у винної особи та: або передається у доход держави, або знищується, або повер­тається потерпілій особі. З точки зору цивільного права, конфіскацією є вилу­чення лише такого майна, що належить винній особі, тому застосування такої міри процесуального примусу вирішується виключно судом.

Попереднім законодавством конфіскація як безоплатне вилучення майна у доход держави передбачалась як санкція за цивільне правопорушення, зокрема, при застосуванні наслідків недійсності правочину, у випадку недопущення рес­титуції при вчиненні правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам дер­жави та суспільства (ст. 49 ЦК УРСР 1963 p.). Новим законодавством конфіска­ція як вид стягнення за цивільно-правове порушення не передбачена, але право­ва конструкція коментованої статті не виключає такої можливості. Нині така конфіскація передбачена ст. 208 ГК України, у якій фактично відтворені поло­ження ст. 49 ЦК УРСР.