2. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

399

1. Правочин — це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Тому дії особи, що вчинені без наміру створити будь- які юридичні наслідки, не призводять до правочинів. ЦК називає такі правочини фіктивними.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють його лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктив­ного правочину учасники мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому справжні їх цілі можуть бути протизаконними (наприклад, укладення громадянином договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації). Водночас фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений (нотаріальне посвідчення, державна реєстрація).

2. Сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову прак­ тику в справах про визнання угод недійсними» цілком слушно було зазначено, що невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною і у цьому разі сторона вправі вимагати розірвання догово­ ру або застосування інших встановлених наслідків (п. 16). Викладена правова позиція стосується тих правочинів, сторони яких дійсно мали на меті досягти відповідного правового результату. Отже, позивач, який звертається з вимогою про визнання правочину фіктивним, має довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигля­ду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша — намагалася досягти правового результату, такий право­чин не можна визнати фіктивним.

У коментованій статті не визначено коло осіб, які мають право звертатися з позовом про визнання фіктивного правочину недійсним. Це можуть зробити сто­рона фіктивного правочину або інші заінтересовані особи. Оскільки сторони не вчиняють жодних дій для здійснення фіктивного правочину, суд тільки прий­має рішення про визнання такого правочину недійсним без застосування будь-яких інших наслідків (реституції). Якщо ж на виконання правочину було пере­дано майно або майнові права, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Стаття 235. Правові наслідки удаваного правочину /. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

2. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для прихо­вання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регу­люються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

1. Удаваний правочин — це правочин, який вчинено сторонами для прихо­вання іншого правочину, який вони насправді вчинили (наприклад, укладення

400

договору дарування з метою приховання договору купівлі-продажу для обходу переважного права учасників спільної часткової власності на купівлю частки, що продається; або видача довіреності на автомобіль з правом його продажу з метою приховання договору купівлі-продажу для зменшення витрат зі сплати держмита). В даній ситуації існують два правочини: один удаваний, а інший — той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою нібито прикриває реальний правочин.

2. Закон прямо не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише про­понує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

Удавані правочини можуть бути вчинені як без будь-яких протиправних намірів, так і з метою приховування незаконного правочину (наприклад, договір про спільну діяльність приховує договір суборенди майна, яку заборонено дого­вором оренди або законом). За таких обставин у разі встановлення факту непра­вомірності насправді вчиненого правочину удаваний правочин може бути виз­наний недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК, адже в ньому зовнішнє волевияв­лення сторін не узгоджується з їх внутрішньою волею.

Стаття 236. Момент недійсності правочину

/. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

2. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

1. Коментована стаття встановлює загальне правило, за яким правочини як оспорювані, так і нікчемні, вважаються недійсними не з моменту встановлення або визнання цього факту судом, а з моменту його вчинення. Тобто судове рішен­ня в цьому випадку має свого роду «зворотну силу». Тому правові наслідки, пе­редбачені ст. 216 ЦК застосовуються щодо дій учасників правочину, які вже були вчинені до моменту винесення судом рішення, так і до дій, ще не виконаних од­ним з учасників правочину.

При застосуванні розглянутої норми надзвичайно важливо правильно вста­новити момент вчинення правочину. Щодо правочинів — договорів, цей момент досить однозначно визначений законодавцем. Так, відповідно до ст. 638 ЦК до­говір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. За загальним правилом, моментом такого укладення є одержан­ня особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції, а якщо договір підлягає нотаріальному посвідченню або (та) дер­жавній реєстрації — момент нотаріального посвідчення або (та) державної реє­страції (ст. 640 ЦК). Крім того, ст. 210 ЦК встановлено, що усі правочини, які підлягають державній реєстрації, мають вважатися вчиненими з моменту такої реєстрації.

Особливий момент набуття чинності передбачений для реальних договорів, які вважаються укладеними з моменту передання відповідного майна або вчи-

401

нення певної дії (ч. 2 ст. 640 ЦК). Такі односторонні правочини, зокрема, як до­віреність, заповіт також слід вважати вчиненими з моменту їх оформлення відпо­відно до вимог закону (статті 245, 1247). З цього моменту має наступати і недійсність таких правочинів.

Отже, саме до перерахованих моментів укладення договору має приурочува­тись водночас момент визнання їх недійсними. Якщо ж такого укладення дого­вору не відбулося, він має визнаватися неукладеним.

2. На відміну від ч. 1, якою визначається загальне правило про недійсність нікчемних та оспорюваних правочинів з моменту їх вчинення, у ч. 2 коментова­ної статті враховуються особливості застосування правових наслідків недійсності укладених правочинів, за якими передбачалися права та обов'язки на майбутній період. На практиці незначна частина правочинів виконується у момент їх вчи­нення. У переважної частини правочинів момент їх виконання віддалений у часі від моменту їх укладення, тобто в них права та обов'язки передбачаються у май­бутньому. У зв'язку з тим, що за таких обставин не настав строк виконання нікчемного правочину і неможливо застосувати реституцію, у разі розгляду спра­ви судом недійсність такого правочину призводить до припинення можливості настання передбачених ним прав і обов'язків у майбутньому. Це правило ч. 2 ст. 236 ЦК стосується і тих правочинів, що укладаються під умовою, яка має на­стати (не настати) у майбутньому. У разі визнання правочину недійсним потре­ба у застосуванні ч. 2 ст. 236 ЦК може виникнути лише у тому випадку, коли на момент судового розгляду не відбулося виконання умов правочину. Якщо ж таке відбулося, то правочин має вважатися недійсним з моменту його вчинення.

У ЦК УРСР містилася ст. 59, якою визначався момент недійсності угоди. Відповідно до неї угода визнавалася недійсною з моменту її укладення, але якщо з самого змісту угоди випливало, що вона може бути припинена лише на май­бутнє, дія угоди визнавалась недійсною і припинялась на майбутнє. Наведена норма лише на перший погляд є схожою з ч. 2 ст. 236 ЦК. Насправді ж зміст ст. 59 ЦК УРСР є дещо іншим, оскільки, по-перше, її редакція не заперечує чинності угоди в тій частині, яка вже виконана, і до якої вже не можна застосовувати пра­вові наслідки її недійсності, а по-друге, вона передбачає недійсною дію угоди і припинення її на майбутнє і безпосередньо не передбачає недійсність усього пра­вочину.

В існуванні такої норми був юридичний сенс, адже є чимало договорів (дого­вори майнового найму, договори перевезення, зберігання та інші договори про надання послуг), за якими ні фактично, ні юридично неможливо застосувати реституцію у частині виконаного. Стаття 59 ЦК УРСР дозволяла судам припи­няти дію частково виконаних договорів лише на майбутнє (див.: п. 3.2 роз'яс­нень Президії ВАСУ «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'яза­них з визнанням угод недійсними»). Однак положення нового ЦК про недійсність правочинів не містять принципових перешкод до застосування ч. 2 ст. 236 із ура­хуванням правових позицій попередньої судової практики.

402