Підрозділ 2 юридична особа

Глава 7 Загальні положення про юридичну особу

Стаття 80. Поняття юридичної особи

/. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановле­ному законом порядку.

Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

1. Нарівні з фізичними особами суб'єктами цивільних правовідносин (і, відпо­ відно, носіями майнових та особистих немайнових прав та обов'язків) можуть бути й колективні утворення — підприємства, установи, організації, господарські товариства, виробничі та споживчі кооперативи тощо. Водночас для того, щоб мати можливість вступати у цивільні правовідносини та бути їх суб'єктами, ці колективні утворення мають набути статусу юридичної особи.

На відміну від ЦК УРСР новий ЦК України не містить розгорнутого легаль­ного визначення юридичної особи. Відповідно до коментованої норми юридич­ною особою визнається організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільною право- та дієздатністю, яка може бути по­зивачем та відповідачем у суді.

2. Системне тлумачення положень нового ЦК України дає підстави для вис­ новку про те, що законодавець принципово зберіг традиційний підхід до визна­ чення ознак юридичної особи, що були передбачені у ст. 23 ЦК УРСР. Так, до ознак, притаманних юридичній особі, віднесені її організаційна єдність, наявність відокремленого майна, участь у цивільному обороті від власного імені, здатність нести самостійну майнову відповідальність, а також здатність бути позивачем або відповідачем у суді.

Усі зазначені ознаки взаємозумовлені і мають розглядатися у сукупності, оскільки лише разом вони розкривають сутність юридичної особи. До ознак юридичної особи на практиці відносять право організації мати рахунки у банку, круглу печатку тощо. Слід підкреслити, що такі ознаки є другорядними, похідни­ми, оскільки за своєю природою відкриття банківського рахунку та отримання печатки є, скоріше, обов'язком будь-якої юридичної особи або елементом ци­вільної правосуб'єктності організації як юридичної особи.

Стаття 81. Види юридичних осіб

/. Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна.

2. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юри­дичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

135

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих до­кументів відповідно до статті 87 цього Кодексу.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Прези­дента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

3. Цим Кодексом встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права.

Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.

4. Юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виді­ лу) у випадках, встановлених законом.

1. Чинний ЦК виділяє два основних критерії класифікації юридичних осіб. Найбільш узагальнено юридичні особи можна поділити наступним чином: юри­ дичні особи як об'єднання осіб (об'єднання громадян); юридичні особи як об'єд­ нання майна (господарські товариства); юридичні особи як об'єднання осіб та майна (виробничі кооперативи).

За суб'єктним складом юридичні особи можуть поділятися на українські, спільні (за участю іноземних громадян та організацій), іноземні, міжнародні організації та об'єднання.

Залежно від існуючих в Україні форм власності, на основі яких створюються юридичні особи, розрізняють приватні, державні, комунальні та змішані юри­дичні особи.

У деяких країнах СНД, наприклад РФ, Казахстані та ін., юридичні особи по­діляються на комерційні та некомерційні. Комерційними визнаються організації, головною метою діяльності яких є одержання прибутку. До них можна віднести передусім господарські товариства, виробничі кооперативи, підприємства. Якщо організація не має на меті отримання прибутку і створена для інших цілей, вона є некомерційною (зокрема, об'єднання громадян, споживчі кооперативи, фонди тощо). Водночас слід відзначити певну умовність такого поділу, оскільки і не­комерційні організації досить часто виконують роботи, надають послуги, отри­муючи від цього прибуток.

2. Однією з новел ЦК України є запровадження на законодавчому рівні тради­ційного для доктрини цивільного права поділу юридичних осіб залежно від поряд­ку їх створення на юридичних осіб приватного та публічного права. Сутність цієї класифікації полягає в тому, що юридичні особи публічного права створюються не­залежно від волі приватних осіб, як правило, для здійснення спеціальних функцій, не обумовлених їх участю у цивільному обороті (наприклад, міністерства, відом­ства, установи соціальної сфери, культурно-освітянські заклади тощо). І навпаки, юридичні особи приватного права створюються за ініціативою приватних осіб на договірних засадах з метою участі у різноманітних цивільно-правових відносинах.

3. Порядок утворення юридичних осіб публічного права регулюється не ак­тами цивільного законодавства, а Конституцією України та нормами публічно­го права, закріпленими у відповідних законах.

4. Відповідно до ч.4 коментованої статті юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу) у випадках, встановлених законом. Так,

136

зокрема, ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції» визначає, що органи Антимонопольного комітету України в межах своєї компетенції мають право приймати рішення про примусовий поділ суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище, у випадку, коли такий суб'єкт зло­вживає своїм монопольним (домінуючим) становищем. Вбачається, що зазначена норма розрахована, передусім, на юридичних осіб приватного права. Разом з тим законодавство не містить жодних заборон щодо можливості застосування зазна­ченого заходу впливу органами Антимонопольного комітету України на юридич­них осіб публічного права, що займають монопольне (домінуюче) становище.

Стаття 82. Участь юридичних осіб публічного права у цивільних відно­синах

/. На юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюють­ся положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.

Цивільне законодавство регулює порядок створення та діяльності саме юри­дичних осіб приватного права. Щодо регулювання цивільно-правових відносин за участю юридичних осіб публічного права (оренда, купівля продаж, надання або отримання певних послуг тощо), то діє загальний принцип: незважаючи на те, що створення юридичних осіб публічного права здійснюється розпорядчим способом на підставі відповідного рішення державних органів та органів місцевого само­врядування і в цілому вони функціонують для здійснення завдань публічного ха­рактеру, публічні юридичні особи, вступаючи у цивільні правовідносини, підпа­дають під той самий правовий режим, що й приватні юридичні особи.

Стаття 83. Організаційно-правові форми юридичних осіб

/. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

2. Товариством є організація, створена шляхом об єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено од­ нією особою, якщо інше не встановлено законом.

Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

3. Установою є організація, створена однією або кількома особами (заснов­ никами), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цьо­ го майна.

Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються за­коном.

4. Положення цієї глави застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не встановлені законом.

1. Важливим є запропонований у ст. 83 ЦК принциповий поділ усіх юридич­них осіб на товариства та установи. Вбачається, що хоча наведений у коменто­ваній статті перелік організаційно-правових форм юридичних осіб не є вичерп­ним, але будь-які інші організаційно-правові форми юридичних осіб повинні встановлюватися на рівні закону.

137

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті товариством слід вважати організа­цію, створену шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі в цьо­му товаристві. За концепцією розроблення ЦК України та з урахуванням міжна­родного досвіду поняття «товариство» мало б охоплювати не тільки об'єднання фізичних, але й юридичних осіб, без застосування такої правової категорії, як «об'єднання підприємств». Водночас слід зазначити, що визначення поняття та правового регулювання об'єднання підприємств у статтях 118—127 Господарсь­кого кодексу (ГК) призвело до того, що на практиці дві юридичні особи можуть створити як товариство (наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю), так і об'єднання підприємств у формах, передбачених ГК.

3. Принципово новою для українського законодавства є закріплена у ч. 2 ст. 83 ЦК можливість створення товариства однією особою, якщо інше не перед­бачено законом. Водночас встановлені й певні обмеження щодо цього: згідно із ст. 141 ГК товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учас­ником інше господарське товариство, учасником якого є єдина особа. Більш того, особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою відповідаль­ністю, яке має одного учасника.

4. Коментована норма встановлює, що товариства поділяються на підприєм­ницькі та непідприємницькі (докладніше див. коментар до статей 84—85 ЦК).

5. Згідно із ч. З ст. 83 ЦК установою є організація, що створена однією або кількома засновниками, які не беруть участі в її управлінні, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Слід підкреслити, що для вітчизняного цивільного зако­нодавства цей підхід є новим, оскільки до набрання чинності новим ЦК устано­ви як юридичні особи, що фінансуються власником і за якими майно було зак­ріплене на праві оперативного управління, створювалися винятково на базі дер­жавної або комунальної власності. Відтепер таким правом наділені і юридичні особи приватного права.

6. Оскільки, як вже зазначалося, вітчизняний законодавець не встановив вичерпного переліку юридичних осіб, а відтак вони можуть створюватися на підставі та у формах, передбачених окремими законами, до створення та діяль­ності таких юридичних осіб мають субсидіарно застосовуватися положення ста­тей 80-112 ЦК.

До таких юридичних осіб слід віднести селянські (фермерські) господарства, які створюються відповідно до Закону України » Про фермерське господарство» і є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією. Відповідно до ст. 9 цього Закону після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, у тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи. Саме у цій якості воно може відкривати рахунки в установах банку, вступати у відносини з іншими організаціями, нести майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями і діяти як самостійний учас­ник цивільного обороту.

138

Спроби упорядкувати існуючі в Україні різновиди юридичних осіб (інколи взагалі невідомі правовій науці) не досягли своєї мети саме через прийняття ГК, який передбачає також відомі радянському цивільному праву види юридичних осіб (приватне підприємство; підприємство колективної власності; комуналь­не підприємство; державне підприємство; підприємство, засноване на змішаній формі власності; підприємство з іноземними інвестиціями; підприє­мства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності тощо), а також деякі нові різновиди підприємств — зокрема, корпоративне підприємство (ч. 5 ст. 63 ГК), іноземне підприємство (ст. 117 ГК) тощо.

Стаття 84. Підприємницькі товариства

/. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержан­ня прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі то­вариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне това­риство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відпо­відальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи.

1. Передусім слід враховувати, що відповідно до ст. 42 ГК підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з ме­ тою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

У коментованій нормі на рівні загального правила закріплений вичерпний перелік різновидів юридичних осіб, які можуть здійснювати підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учас­никами — це господарські товариства та виробничі кооперативи. При цьому слід акцентувати, що на практиці таку підприємницьку діяльність здійснюють і чис­ленні підприємства, створені відповідно до положень ГК.

2. Господарські товариства залежно від принципів організації можна поділити на дві групи: 1) об'єднання капіталів та 2) об'єднання осіб. До першої групи на­ лежать товариства, які передбачають необхідність об'єднання майна засновників та учасників при їх створенні (при цьому особиста участь у діяльності товари­ ства є факультативною); до другої групи — товариства, де їх засновники не тільки об'єднують свої майнові внески, але й беруть безпосередню участь у справах то­ вариства.

3. Повним товариством є товариство, усі учасники якого займаються су­ місною підприємницькою діяльністю і солідарно несуть субсидіарну (додатко­ ву) відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном (при не­ достатності майна у такого товариства кредитор має право звернутися з вимо­ гою про покриття боргу як до усіх учасників разом, так і до кожного з них зокрема, як у частині, так і у повній сумі боргу). У засновницькому договорі повного то­ вариства зазначається розмір частки кожного з учасників, склад і порядок вне­ сення вкладів, форма їхньої участі у справах товариства. Ведення справ товари­ ства може здійснюватися або усіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. У цьому разі обсяг повноважень учасників виз-

139

начається довіреністю, підписаною рештою учасників товариства (статті 119— 122 ЦК).

4. Командитне товариство включає поряд з одним чи кількома учасниками, які несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, та­ кож одного чи більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом (внеском) у майно товариства. Якщо в командитному товаристві беруть участь І двоє чи більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну від­ повідальність за боргами товариства (ст. 138 ЦК).

Управляють справами командитного товариства лише учасники з повною від- І повідальністю (ст. 136 ЦК).

5. Товариство з обмеженою відповідальністю має статутний капітал, поділе­ ний на частки, розміри яких визначаються установчими документами. Слід зау­ важити, що товариства з обмеженою відповідальністю утворюють статутний ка- І пітал за рахунок коштів учасників. Товариство з обмеженою відповідальністю за своїми зобов'язаннями самостійно, як юридична особа, відповідає належним йому майном. Поняття «обмежена відповідальність» у даному випадку означає, що при зверненні стягнення на майно товариства за його боргами пайовик втрачає лише свій внесок, а на решту його майна ця відповідальність не поширюється (наприк­ лад, при банкрутстві товариства). У цьому розумінні й відповідальність акціонерів

у акціонерному товаристві є також обмеженою, бо вони відповідають за зобов'я- | заннями товариства лише в межах належних їм акцій.

6. Різновидом товариства з обмеженою відповідальністю є товариство з до­датковою відповідальністю, статутний капітал якого також поділений на част­ки, визначені статутними документами. Водночас учасники такого товариства відповідають за його боргами не тільки своїми внесками у статутний капітал, але при недостатності цих сум — додатково належним їм майном в однаковому для усіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. Граничний розмір такої субсидіарної (додаткової) відповідальності учасників передбачаєть­ся у статутних документах (ст. 151 ЦК).

7. Акціонерним визнається товариство, яке має статутний капітал, поділе-ний на певне число акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства (ст. 152 ЦК). Акціонери відповіда­ють за зобов'язаннями товариства лише у межах належних їм акцій. У випадках, | передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відпо­відальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплачених сум.

Хоча у ЦК прямо не передбачений поділ акціонерних товариств, згідно із положеннями ГК їх можна поділити на відкриті, акції яких поширюються шля- | хом відкритої передплати і купівлі-продажу на біржах, та закриті, коли акції роз­поділяються між засновниками і не можуть поширюватися шляхом передплати і та купівлі-продажу на біржах (ст. 81 ГК).

8. Для участі у цивільних правовідносинах з метою одержання прибутку ство­ рюються і виробничі кооперативи. Такі підприємницькі товариств діють у сільсь­ кому господарстві, промисловості, будівництві, на транспорті, в торгівлі, громад- і ському харчуванні, у сфері платних послуг та інших галузях виробництва і со­ ціально-культурного життя. Закон України «Про кооперацію» визначає, що

140

виробничий кооператив — це кооператив, який утворюється шляхом об'єднан­ня фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їх обов'язкової трудової участі з метою одержання прибутку.

Стаття 85. Непідприємницькі товариства

/. Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одер­жання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.

2. Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких това­риств встановлюються законом.

1. Правами юридичних осіб наділяються не тільки колективні утворення, які діють з метою одержання прибутку, а й також установи, об'єднання громадян, релігійні організації тощо. Не маючи у своїй діяльності мети одержання прибут­ку, ці організації, однак, виступають учасниками цивільного обороту, набува­ють майнові та особисті немайнові права та обов'язки. Такі непідприємницькі юридичні особи мають особливий правовий статус.

2. Коментована норма відносить до непідприємницьких товариств такі, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасни­ками. Вказані суб'єкти утворюються і функціонують за загальними правилами, визначеними стосовно товариств у цілому. Важливо зауважити, що відповідно до ч. 2 ст. 52 ГК некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до ст. 12 ГК забороняється підприємницт­во, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційною господарською діяльністю можуть займатися також інші суб'єкти господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом.

3. У силу прямої заборони, встановленої ч. З ст. 52 ГК, не можуть здійснюва­ти некомерційну господарську діяльність органи державної влади, органи місце­вого самоврядування, а також їх посадові особи.

4. Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких това­ риств передбачені законом, а відтак ЦК регулює лише загальні засади діяльності непідприємницьких товариств. До законодавчих актів, якими визначаються особ­ ливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств, можна віднести закони України «Про об'єднання громадян»; «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»; «Про молодіжні та дитячі громадські організації»; «Про свободу совісті та релігійні організації» тощо.

Стаття 86. Здійснення підприємницької діяльності непідприємниць­кими товариствами та установами

1. Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об'єднання гро­мадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здій­снювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її

досягненню.

141

Аналіз законодавства України дає підстави вважати, що непідприємницькі товариства так само, як і установи, не можуть займатися діяльністю, головна мета якої — отримання прибутку. Водночас ЦК закріпив право непідприємницьких товариств здійснювати підприємницьку діяльність. Спосіб та форми такої діяль­ності визначаються окремими законодавчими актами. Так, згідно із ст. 24 Зако­ну України «Про об'єднання громадян» зареєстровані об'єднання громадян мо­жуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шля­хом створення госпрозрахункових установ і організацій із статусом юридичної особи, заснування підприємств в порядку, встановленому законодавством. Ство­рені об'єднаннями громадян установи та організації зобов'язані вести оператив­ний та бухгалтерський облік, статистичну звітність, зареєструватись в органах державної податкової інспекції та вносити до бюджету платежі у порядку і роз­мірах, передбачених законодавством.

Стаття 87. Створення юридичної особи

/. Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасни­ками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвер­дження.

2. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом.

Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затверджено­го цією особою.

3. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установ­чого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може місти­тися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником (засновниками).

4. Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

1. Відповідно до ст. 80 ЦК юридичні особи утворюються в порядку, встанов­леному законодавством. Створення юридичної особи неможливе без розробки певних установчих документів, якими можуть бути розпорядчий акт або статут (положення), або засновницький договір, або протокол зборів тощо. Вимоги до змісту засновницьких документів встановлені ст. 88 ЦК.

2. Законодавством передбачається кілька способів виникнення юридичних осіб. До основних з них належать: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвіль­ний і договірний.

3. Установчими документами товариства, як правило, є затверджений його учасниками статут або договір. На підставі статуту діють акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідаль­ністю, різноманітні підприємства тощо. Решта товариств — повне товариство та командитне — створюються і діють на підставі засновницького договору. Зас­новницький договір (у законодавстві, що діяло раніше, він мав назву установ­чий договір) укладається між засновниками юридичної особи.

В установчому документі (статуті або засновницькому договорі) учасники (засновники) зобов'язуються створити юридичну особу, визначають порядок

142

сумісної діяльності, умови передачі в її володіння, користування і розпоряджен­ня свого майна та участі у її справах. У цьому документі визначаються також умови і порядок розподілу між учасниками прибутків і збитків, управління діяль­ністю юридичної особи, виходу з її складу.

Слід звернути увагу на те, що на підставі засновницького договору може бути створене не тільки повне чи командитне товариство, але й товариство з обмеже­ною або додатковою відповідальністю. Водночас договір про створення не нале­жить до установчих документів, що мають реєструватися у встановленому зако­ном порядку.

4. Відповідно до ч. З коментованої статті установчим документом є установ­ чий акт, який складається його засновником чи засновниками. У разі утворення установи кількома учасниками такий акт може бути спільним (як, наприклад, спільні накази органів державної влади) або індивідуальним, коли кожен із зас­ новників висловлює свій намір щодо створення установи на узгоджених умовах шляхом видання індивідуального акта.

Установчий акт може бути змінено чи скасовано до створення установи — це обумовлюється специфічною моделлю правовідносин створеної установи та її засновників.

5. За загальним правилом юридична особа вважається створеною з дня її дер­ жавної реєстрації. Порядок державної реєстрації визначається Законом Украї­ ни «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».

Стаття 88. Вимоги до змісту установчих документів

/. У статуті товариства вказуються найменування юридичної особи, органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, поря­док вступу до товариства та виходу з нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

2. У засновницькому договорі товариства визначаються зобов'язання учас­ників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників, якщо додаткові вимоги щодо змісту засновницького договору не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

3. В установчому акті установи вказується її мета, визначаються майно, яке передасться установі, необхідне для досягнення цієї мети, структура управлін­ня установою. Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні ок­ремі із зазначених вище положень, їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію.

(Стаття 88 із змінами, внесеними згідно із Законом України № 2452-IV № 03.03.2005 р.)

1. Коментована стаття на загальному рівні встановлює вимоги до змісту уста­новчих документів юридичних осіб. Так, зокрема, в установчих документах будь-якого товариства мають зазначатися його місцезнаходження, адреса, органи управ­ління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок всту­пу до товариства та виходу з нього. Додаткові вимоги до установчих документів можуть встановлюватись ЦК та відповідними законами (ст. 13 Закону України «Про об'єднання громадян»; ст. 8 Закону України «Про кооперацію» тощо).

143

2. Частина 2 коментованої статті визначає перелік відомостей, які мають місти­тися у засновницькому договорі товариства. До таких обов'язкових відомостей віднесені зобов'язання учасників створити товариство; порядок їх сумісної діяль­ності щодо його створення; умови передання товариству майна учасників.

3. В установчому акті про створення установи засновник (засновники) по­винні зазначити мету створення установи, визначити майно, яке передається установі для досягнення цієї мети, а також встановити структуру управління установою. Наслідком недодержання вимог ст. 88 ЦК щодо установчого акта про створення установи є відмова в державній реєстрації. Винятком з цього правила є установчий акт, у якому відсутні окремі із передбачених положень і який міститься у заповіті. Враховуючи неможливість усунення цього недоліку, відсутні в установчому акті положення встановлює орган, що здійснює держав­ну реєстрацію.

4. Вимоги до оформлення установчих документів викладені у ст. 8 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців». Так, документи, що подаються державному реєстратору, повинні бути викладені державною мовою. Як відомо, реєструються усі види юридич­них осіб незалежно від організаційно-правової форми. Установчі документи юри­дичної особи, а також зміни до них, викладаються письмово, прошиваються, про­нумеровуються та підписуються засновниками (учасниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Підписи засновників (учасників) на установчих документах повинні бути нотаріально посвідчені. У випадках, які передбачені законом, установчі документи повинні бути погоджені з відповід­ними органами державної влади.

Стаття 89. Державна реєстрація юридичної особи

/. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановлено­му законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реє­стру, відкритого для загального ознайомлення.

2. Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації з інших мотивів (недоцільність тощо) не допускається.

3. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням мо­жуть бути оскаржені до суду.

4. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, вста­новлені законом.

5. Зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, — з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін.

144

1. Державна реєстрація юридичної особи — це один з обов'язкових елементів юридичного складу, з яким законодавець пов'язує виникнення (створення) будь-якої юридичної особи.

2. Згідно зі ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» під державною реєстрацією юридичних осіб слід розуміти засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, а також вчинення інших реєстраційних дій, передбачених зазначеним Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридич­них осіб та фізичних осіб—підприємців.

3. Відповідно до ч. 1 коментованої статті, а також згідно зі ст. 20 Закону Украї­ни «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» відомості, що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізич­них осіб — підприємців, є відкритими та загальнодоступними, за винятком іден­тифікаційних номерів фізичних осіб—платників податку. Порядок надання заз­начених відомостей встановлюється згаданим вище Законом та прийнятими у його розвиток підзаконними актами.

4. Стаття 89 ЦК встановлює виключний перелік підстав для відмови у дер­жавній реєстрації юридичної особи. До них віднесені порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону. Зазначені підстави конкретизовані у ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців»:

невідповідність відомостей, які вказані у реєстраційній картці на проведен­ня державної реєстрації юридичної особи, відомостям, які зазначені в докумен­тах, що подані для проведення державної реєстрації юридичної особи;

невідповідність установчих документів вимогам ч. З ст. 8 вказаного Закону;

порушення порядку створення юридичної особи, який встановлено законом.

До порушень порядку створення юридичної особи Закон України «Про дер­жавну реєстрацію юридичних а фізичних осіб—підприємців» відносить: на­явність обмежень на зайняття відповідних посад, встановлених законом щодо осіб, які зазначені як посадові особи органу управління юридичної особи; не­відповідність відомостей про засновників (учасників) юридичної особи відомо­стям щодо них, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців; наявність обмежень щодо вчинення засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженою ними особою юридичних дій, які встановлені абз. 4 ч. 2 ст. 35 вказаного Закону; наявність в Єдиному дер­жавному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців найменування, яке тотожне найменуванню юридичної особи, яка має намір зареєструватися; використання у найменуванні юридичної особи повного чи скороченого найме­нування органу державної влади або органу місцевого самоврядування, або по­хідних від цих найменувань, або історичного державного найменування, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відмова у державній реєстрації з інших причин, зокрема з мотивів недо­цільності тощо, не допускається. У разі відмови у проведенні державної реєст­рації юридичної особи реєстраційний збір не повертається.

5. Відповідно до ст. 25 Закону України «Про державну реєстрацію юридич­ них осіб та фізичних осіб—підприємців» строк державної реєстрації юридичної

145

особи не повинен перевищувати 3-х робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реє­страції, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.

6. Перелік відомостей, які мають міститися у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців, передбачений ст. 17 вищезазна­ченого Закону.

7. Вкрай важливим є правило, встановлене ч. 5 ст. 89 ЦК, за яким юридичні особи та їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєст­рації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін. Саме такий підхід має забезпечити захист усіх учасників ділового обороту та його стабільність.

Стаття 90. Найменування юридичної особи

/. Юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформа­цію про її організаційно-правову форму.

Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності.

Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найме­нування.

2. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комер­ ційне (фірмове) найменування.

Комерційне (фірмове) найменування юридичної особи може бути зареєст­роване у порядку, встановленому законом.

3. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру.

4. У разі зміни свого найменування юридична особа крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов'язана помістити оголошення про це в дру­кованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про дер­жавну реєстрацію юридичної особи, та повідомити про це всім особам, з якими вона перебуває у договірних відносинах.

5. Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юри­дичної особи.

1. Найменування юридичної особи є одним із її найважливіших атрибутів, за допомогою якого здійснюється її ідентифікація у цивільному обороті. Коменто­ вана стаття встановлює правило про те, що кожна юридична особа повинна мати своє найменування, яке має містити інформацію про її організаційно-правову форму. Враховуючи особливий характер діяльності установ, їх найменування повинне містити інформацію також про характер діяльності установи.

Слід враховувати, що особливі вимоги щодо найменування юридичної осо­би можуть встановлюватися і спеціальними законами. Зокрема, такі вимоги виз­начені у законах України «Про банки і банківську діяльність»; «Про промисло­во-фінансові групи»; «Про торговельно-промислові палати в Україні»; «Про об'єднання громадян» тощо.

2. Юридична особа може мати, крім повного, також і скорочене найменуван­ ня. Однак наявність скороченого найменування не є обов'язковою. Це, зокрема, підтверджується й положеннями ст. 17 Закону України «Про державну реєстра-

146

цію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців», відповідно до якої до Єди­ного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців вклю­чається скорочене найменування юридичної особи лише у разі його наявності.

3. У розвиток положень цивільного законодавства, що регулює відносини інте­ лектуальної власності, законодавець у ч. 2 ст. 90 ЦК закріпив правило про те, що юридична особа—підприємницьке товариство може мати комерційне (фірмове) найменування, яке може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом.

Із наведеної норми випливає, що установа чи непідприємницьке товариство не можуть мати комерційного (фірмового) найменування.

4. Відповідно до ч.З коментованої статті та ст. 17 Закону України «Про дер­жавну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців» найменуван­ня юридичної особи повинно включатися до Єдиного державного реєстру юри­дичних осіб та фізичних осіб—підприємців.

5. У разі зміни свого найменування юридична особа повинна внести відповідні зміни в установчі документи та помістити оголошення про це в друкованих за­собах масової інформації, у яких публікується інформація про державну реєст­рацію юридичної особи.

Певні сумніви викликає можливість практичної реалізації обов'язку юридич­ної особи повідомити про зміну свого найменування усіх осіб, з якими вона пе­ребуває у договірних відносинах, а також доцільність закріплення такого обо­в'язку в якості імперативної норми. Вбачається, що юридична особа саме з цією метою публікує відповідне оголошення у пресі, завдяки чому інформація про зміну її найменування доводиться до відома усіх без винятку осіб.

6. У ст. 90 ЦК закріплено правило про те, що юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи. Зазначена норма фак­ тично забороняє будь-які угоди щодо такого об'єкта цивільних прав, як комер­ ційне найменування.

Викладене пояснюється передусім тим, що найменування юридичної особи є засобом індивідуалізації її у цивільно-правових відносинах, оскільки юридич­на особа набуває права і обов'язки від свого імені, тобто з використанням влас­ного найменування.

До речі, згідно зі ст. 1116 ЦК предметом договору комерційної концесії, який також називають франчайзингом, є право на використання об'єктів права інте­лектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації. При цьому право на комерційне найменування або «право на фірму» серед та­ких об'єктів права інтелектуальної власності не зазначається.

Стаття 91. Цивільна правоздатність юридичної особи

1. Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

2. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду.

3. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

147

4. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

1. Стаття 91 ЦК на рівні закону закріпила правило про загальну (універсаль­ ну) правоздатність юридичних осіб. Відтак юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, за винятком тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Відповідно до статей 281—293 ЦК до таких прав, що можуть належати виключно фізичній особі, віднесено особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи (право на життя, право на охорону здоров'я, право на свободу тощо).

Коментованою статтею закріплене принципово нове для українського зако­нодавства положення, яким скасовані попередні норми про спеціальну (статут­ну) правоздатність юридичних осіб, характерні для ЦК УРСР.

До речі, принцип універсальної правоздатності юридичних осіб у повному об­сязі відображено лише у ЦК України. У ЦК Російської Федерації, наприклад, за- І гальна правоздатність встановлена тільки для комерційних юридичних осіб. Що ж стосується некомерційних юридичних осіб, то вони, як і раніше, користуються обмеженим обсягом прав, тобто мають спеціальну (статутну) правоздатність.

2. Загальна цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Вбачається, що за наявності такої норми у ЦК України навіть засновники юридичної особи не можуть обмежувати її можливості мати ті чи інші цивільні права та обов'язки.

3. Окремі види діяльності юридична особа може здійснювати після отримання відповідного дозволу (ліцензії). Перелік таких видів діяльності визначено у ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Наприклад, ліцензуванню підлягає пошук (розвідка) корисних копалин, вироб­ництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами, будівельна діяльність (вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зве­дення несучих та огороджуючих конструкцій, будівництво та монтаж інженер­них і транспортних мереж) тощо.

4. Виникнення цивільної правоздатності юридичної особи, як і її припинен- І ня, закон пов'язує з моментом внесення відповідних записів до Єдиного держав­ного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців.

Стаття 92. Цивільна дієздатність юридичної особи

/. Юридична особа набуває цивільних прав та обов язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

2. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати ци­вільних прав та обов язків і здійснювати їх через своїх учасників.

3. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної осо­би чи закону виступає від її імені, зобов 'язана діяти в інтересах юридичної осо­би, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

148

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представ­ництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

4. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до за­кону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушу­ють своїобов язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

1. Однією з характерних особливостей правового статусу юридичних осіб як суб'єктів цивільного права є те, що їх дієздатність (на відміну від дієздатності фізичних осіб) виникає одночасно з правоздатністю, тобто з моменту створення юридичної особи.

2. Цивільну дієздатність, тобто здатність власними діями і у власному інте­ресі створювати відповідні права та обов'язки, юридична особа реалізує через свої органи, які формуються та діють відповідно до установчих документів та приписів законодавства. Органи товариства визначені у статтях 97—99, органи установи — у ст. 101 ЦК України.

3. У ч. З коментованої статті закріплена загальна презумпція того, що дії органів юридичної особи або її представників у відносинах із третіми особами розглядаються як дії самої юридичної особи. Саме цим зумовлений обов'язок таких органів чи осіб вчиняти дії в інтересах юридичної особи, діяти добросові­сно та розумно, а також не перевищувати своїх повноважень.

4. У разі порушення покладених на них обов'язків члени органів юридичної особи, так само як і будь-які інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, несуть солідарну відпові­ дальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Водночас для задіяння механізмів відповідальності, передбачених цією стат­тею, вкрай важливим є наявність повного складу цивільного правопорушення, передбаченого положеннями ЦК про деліктну відповідальність (ст. 1166 ЦК), факт вчинення якого цими особами доведено.

Крім того, певні сумніви викликає запропонована законодавцем форма відпо­відальності — солідарна відповідальність зазначених посадових осіб нарівні з юридичною особою. Передусім слід зауважити, що така відповідальність повин­на мати регресний характер, а не солідарний. Також є підстави вважати, що у разі заподіяння шкоди майновим інтересам юридичної особи внаслідок непра­вомірних дій її представника такий член органу юридичної особи має відшкоду­вати збитки юридичній особі у повному обсязі, причому відповідати він має ви­нятково перед юридичною особою, а не перед її контрагентами чи будь-якими іншими третіми особами як солідарний боржник.

Стаття 93. Місцезнаходження юридичної особи

/. Місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відпо­відно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.

(Стаття 93 в редакції Закону України № 2452-ІУвід 03.03.2005 р.)

149

і. Питання про місцезнаходження юридичної особи на практиці завжди має і величезне значення, а саме: для визначення її місцезнаходження як сторони у зобов'язанні, як сторони цивільного чи господарського процесу; для визначен­ня особистого закону (статуту) юридичної особи як суб'єкта міжнародного при­ватного права тощо.

2. Відповідно до існуючих у науці приватного права підходів місцезнаход­ ження юридичної особи може визначатися за одним із наступних чинників: місце створення та реєстрації юридичної особи; місце, де знаходяться керівні органи юридичної особи; місце, де здійснюється основна діяльність юридичної особи.

Законодавець у коментованій нормі встановив, що для визначення місцез­находження юридичної особи слід брати до уваги саме місце її державної реєст­рації. При цьому слід зауважити, що такий підхід є прийнятним здебільшого для вирішення питань, які виникають в процесі визначення права, яке підлягає зас­тосуванню до зовнішньоекономічних відносин (встановлення особистого зако­ну або «національності» юридичної особи). Коли виникає потреба у точному визначенні місця знаходження юридичної особи, тоді необхідно мати чітке уяв­лення про адресу, яка може вважатися місцезнаходженням юридичної особи. Саме ця адреса зазначається в установчих документах юридичної особи. Вона міститься у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців, і відтак саме на цю адресу необхідно надсилати усі повідомлення, кореспонденцію тощо для юридичної особи.

3. Вкрай важливим є питання про юридичну адресу товариств та установ та про її зміну. Саме за юридичною адресою здійснюється державна реєстрація юридичної особи. У разі зміни місцезнаходження юридичної особи її засновни­ ки (учасники) або уповноважений ними орган мають ініціювати процедуру про­ ведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи в порядку, передбаченому ст. 29 Закону України «Про державну реєстрацію юри­ дичних осіб та фізичних осіб—підприємців».

Стаття 94. Особисті немайнові права юридичної особи

/. Юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таєм­ницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які мо­жуть їй належати.

Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до гла­ви 3 цього Кодексу.

1. Юридична особа, так само як і фізична особа, може мати особисті немай­нові права. При цьому обсяг цих прав у юридичної особи порівняно з фізичною значно менший, що зумовлено специфікою правового статусу юридичної особи.

2. До особистих немайнових прав юридичної особи ЦК України відносить право на недоторканність її ділової репутації, таємницю кореспонденції, інфор­мацію. Наявність у юридичної особи інших особистих немайнових прав за за­гальним правилом пояснюється тим, що юридична особа по суті є прямим або опосередкованим об'єднанням фізичних осіб.

3. Загальні засади правового захисту особистих немайнових прав юридич­них осіб визначені у статтях 15—23, 269—315 ЦК, відповідно до яких кожна осо-

150

ба—учасник цивільних правовідносин має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання.

Стаття 95. Філії та представництва

/. Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

2. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розта­шований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інте­ресів юридичної особи.

3. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються май­ном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.

4. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

5. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру.

1. На відміну від ЦК УРСР новий ЦК України, а також ГК України визнача­ють поняття філії і представництва як відокремлених підрозділів юридичної особи.

2. Виходячи з легального визначення філії та представництва, запропонова­них законодавцем у коментованій статті, основною їх відмінністю є характер діяльності та обсяг повноважень, якими їх наділяє юридична особа.

3. Керівники філій та представництв діють як представники юридичної осо­би, яка створила відповідний відокремлений підрозділ, на підставі довіреності, що видається зазначеною юридичною особою (статті 244—250 ЦК).

4. Оскільки філії та представництва не вважаються юридичними особами, вони не підлягають державній реєстрації. Водночас інформація про створення зазначених відокремлених підрозділів юридичної особи повинна включатися до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців».

Стаття 96. Відповідальність юридичних осіб

/. Юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.

2. Юридична особа відповідає за своїми зобов язаннями усім належним їй майном.

3. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

4. Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації.

Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповід­ним органом юридичної особи.

151

1. Однією з характерних ознак юридичної особи як учасника цивільних пра­ вовідносин є здатність самостійно нести відповідальність за своїми зобов'язан­ нями. Самостійність відповідальності юридичної особи полягає в тому, що інші особи, у тому числі її засновники та учасники, не відповідають за зобов'язання­ ми юридичної особи. Винятки з цього правила можуть встановлюватися в уста­ новчих документах або в законі. Прикладом може слугувати відповідальність учасників повного та командитного товариства, товариства з додатковою відпо­ відальністю, відповідальність членів кооперативу тощо.

Водночас на відміну від законодавства окремих країн СНД (Російської Фе­дерації, Казахстану та ін.) ЦК України не допускає випадків відповідальності засновників акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю за зобов'язаннями зазначених юридичних осіб.

2. Одним з аспектів самостійної відповідальності товариства є те, що ця відпо­відальність носить майновий характер, а юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями власним майном, тобто таким майном, що належить їй на праві власності.

3. Ч.З коментованої норми віддзеркалює її першу частину: оскільки юридич­на особа відповідає за своїми зобов'язаннями самостійно, відтак вона за загаль­ним правилом не відповідає за зобов'язаннями своїх засновників та учасників.

4. Окремі зобов'язання юридичної особи можуть виникати ще до моменту її державної реєстрації. За такими зобов'язаннями мають солідарно відповідати засновники юридичної особи.

Юридична особа може прийняти на себе відповідальність за зобов'язаннями засновників, пов'язаних із її створенням, лише за умови схвалення їхніх дій відпо­відним керівним органом юридичної особи. Таким органом, зокрема, у акціо­нерному товаристві є його установчі збори, які відповідно до ст. 36 Закону Ук­раїни «Про господарські товариства» вирішують питання про схвалення угод, укладених засновниками до створення акціонерного товариства.

Стаття 97. Управління товариством

/. Управління товариством здійснюють його органи.

2. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і вико­навчий орган, якщо інше не встановлено законом.

1. Коментована норма органічно пов'язана із ст. 92 ЦК, яка встановлює що юридична особа здійснює свої права та обов'язки через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

2. Зазвичай органи товариства призначаються, якщо учасником (засновником) виступає одна особа, та обираються, якщо учасників (засновників) декілька.

3. Відповідно до встановленого законодавцем поділу усіх юридичних осіб за організаційно-правовою формою на товариства та установи у ч. 2 ст. 97 ЦК виз­начається, що органами управління товариством є загальні збори учасників та його виконавчий орган. Винятки з цього правила встановлюються законами, зокрема ст. 121 ЦК передбачає особливості управління повним товариством; Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні

152

інвестиційні фонди)» вказує, що у корпоративних інвестиційних фондах у формі акціонерних товариств, які проводять виключно діяльність із спільного інвес­тування, не створюється виконавчий орган, його функції виконує компанія з уп­равління активами. А Закон України «Про кредитні спілки» в якості органу уп­равління кредитною спілкою визначає також її кредитний комітет.

4. Інші органи, які створюються у товаристві, зокрема наглядова рада, ревізій­на комісія, не є його органами управління, якщо це прямо не зазначено в законі.

Стаття 98. Загальні збори учасників товариства

/. Загальні збори учасників товариства мають право прийма ти рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними збо­рами до компетенції виконавчого органу.

2. Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом.

Рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товари­ства на суму, що становить п 'ятдесят і більше відсотків майна товариства, та про ліквідацію товариства приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено законом.

3. Учасник товариства не має права голосу при вирішенні загальними збора­ми товариства питань щодо вчинення з ним правочину та щодо спору між ним і товариством.

4. Порядок скликання загальних зборів визначається в установчих докумен­тах товариства. Учасники товариства, що володіють не менш як десятьма відсот­ками голосів, можуть вимагати скликання загальних зборів.

Якщо вимога учасників про скликання загальних зборів не виконана, ці учас­ники мають право самі скликати загальні збори.

5. Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до СУДУ-

1. Загальні збори учасників товариства є його вищим органом, а відтак у ко­ментованій статті закріплене правило про те, що до їх компетенції належать усі питання стратегічної та поточної діяльності товариства. Характерною рисою цієї надзвичайно широкої компетенції є також те, що загальні збори учасників това­риства мають право приймати рішення також з питань, які передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу.

2. Частина 2 коментованої статті встановлює загальне правило про те, що рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом. Закон до таких виняткових випадків відносить рішення про внесення змін до статуту товариства, про відчуження майна товариства на суму, що становить п'ят­десят і більше відсотків майна товариства, про ліквідацію товариства. Такі рішен­ня повинні прийматися кваліфікованою більшістю не менш як у 3/4 голосів учас­ників, присутніх на зборах, якщо інше не встановлено законом.

Необхідно враховувати, що згідно із ст. 159 ЦК для прийняття рішення за­гальних зборів акціонерів з питань внесення змін до статуту товариства або його

153

ліквідації потрібно отримати не менш 3/4 голосів учасників, які беруть участь у зборах, а не від загальної кількості учасників товариства.

Слід зауважити, що в установчих документах товариства можуть передбача­тися й інші випадки, коли для прийняття рішення з того чи іншого питання по­трібна кваліфікована більшість голосів учасників товариства. Водночас варто підкреслити, що учасники товариства (засновники) в установчих документах не можуть виключати необхідність прийняття рішень через отримання кваліфі­кованою більшістю голосів щодо випадків, коли цього вимагає закон, зокрема ч. 2 ст. 98 ЦК. Водночас є підстави вважати, що установчими документами може встановлюватися більш жорсткий підхід до визначення кваліфікованої більшості голосів (наприклад, 4/5 голосів усіх учасників товариства).

3. Вбачається своєчасним та потрібним нововведення, закріплене у ч. З ст. 98 ЦК. Відповідно до нього учасник товариства не має права голосу при вирішенні загальними зборами товариства питань щодо вчинення з ним правочину та щодо спору між ним і товариством.

Відносно розробки цієї норми можна зауважити, що її поява є реакцією зако­нодавця на неврегульованість порядку прийняття рішень у товаристві у разі виникнення внутрішніх корпоративних конфліктів та спорів, зокрема з питань виключення окремих учасників із складу товариства. Не менш важливим уяв­ляється і вирішення на законодавчому рівні питання про процедуру погоджен­ня укладення угод між товариством та його учасником, зокрема у випадках, пе­редбачених ч. 2 ст. 98 ЦК.

4. З метою надання учасникам (засновникам) товариства можливості само­ стійно визначати порядок скликання загальних зборів товариства, згідно із ч. 4 коментованої норми зазначений порядок має встановлюватися в установчих документах. При цьому ЦК України своєю імперативною нормою встановлює правило про те, що учасники товариства, які володіють не менш як десятьма відсотками голосів, можуть вимагати скликання загальних зборів. Заперечення вказаного правила в установчих документах буде суперечити закону, а відтак у цій частині мають застосовуватися за таких умов положення ЦК.

Слід також підкреслити, що у разі незадоволення вимоги учасників про скли­кання загальних зборів ці учасники набувають права скликати загальні збори самостійно. Вбачається, що ця норма може розглядатися в якості одного із спо­собів захисту цивільних прав, реалізація яких врегульована статтями 15—23 ЦК.

5. Будь-яке рішення загальних зборів товариства, що порушує інтереси його учасників або інших осіб, може бути оскаржене до суду. Правила підсудності та підвідомчості визначаються актами процесуального законодавства. Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єк­ та підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно із встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. Фізичні особи—учасники товариств мають право на захист своїх прав та охоронюваних інтересів у судах загальної юрисдикції в порядку, передбаченому ЦПК України.

154

Стаття 99. Виконавчий орган товариства

/. Загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад.

2. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Виконавчий орган, що складається з кількох осіб, приймає рішення у порядку, встановленому абзацом першим частини другої статті 98 цього Кодексу.

3. Члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від вико­нання своїх обов'язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов'язків.

4. Назвою виконавчого органу товариства відповідно до установчих доку­ментів або закону може бути «правління», «дирекція» тощо.

1. Згідно з ч. 1 ст. 99 ЦК загальні збори товариства, які є його вищим орга­ном, мають створити своїм рішенням виконавчий орган та наділити його певни­ми повноваженнями. При цьому слід враховувати, що у законодавстві відсутнє поняття виключної компетенції виконавчого органу товариства, оскільки відпо­відно до ст. 98 ЦК загальні збори товариства наділені повноваженнями вирішу­вати будь-які питання діяльності товариства, у тому числі й ті, що віднесені до компетенції виконавчого органу. Крім того, загальні збори товариства мають визначити персональний склад виконавчого органу товариства. Загальновідо­мо, що питання про повноваження та склад виконавчого органу вирішуються засновниками товариства на загальних зборах одразу ж після прийняття рішен­ня про створення товариства.

2. Відповідно до положень коментованої статті виконавчий орган товариства може бути як одноосібним, так і колегіальним. При цьому колегіальний вико­навчий орган приймає рішення в порядку, передбаченому абз. 1 ч. 2 ст. 98 ЦК, тобто простою або кваліфікованою більшістю голосів.

Слід зауважити, що зазначене правило щодо порядку прийняття рішень ви­конавчим органом товариства не розповсюджується на порядок скликання та визначення кворуму колегіального виконавчого органу, а відтак ці питання ма­ють вирішуватися статутом товариства.

Статутом товариства може також встановлюватися й особливий порядок прийняття рішень колегіальним виконавчим органом, який буде відрізнятися від порядку, встановленого ЦК.

3. Нове правило, яке знайшло своє відображення у ч. З ст. 99 ЦК, спрямова­ не на вирішення численних спорів щодо наявності або навпаки відсутності мож­ ливості припинення, у тому числі дострокового припинення, повноважень членів виконавчого органу (як колегіального, так і одноособового).

Так, згідно з коментованою нормою члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов'язків, якщо в установчих до­кументах не визначені спеціальні підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов'язків. З огляду на те, що члени виконавчого органу товариства є його посадовими особами та перебувають з товариством у трудо­вих відносинах, практична реалізація зазначеного нововведення може виклика-

155

ти значні труднощі, зумовлені необхідністю додержання норм трудового зако­нодавства. Зокрема, слід зауважити, що законодавець, по суті, створив нову юри­дичну категорію «усунення члена виконавчого органу», не вирішивши питання про її співвідношення з існуючими поняттями «припинення трудового догово­ру», «звільнення працівника за ініціативою власника» тощо.

За таких обставин є підстави вважати, що питання про співвідношення заз­наченої норми та положень трудового законодавства має вирішуватися у про­цесі позитивної судової практики застосування положень ч. З ст. 99 ЦК, шля­хом систематичного тлумачення законодавства України. Вбачається, що поло­ження коментованої норми можна кваліфікувати як спеціальну норму по відношенню до правил трудового законодавства про порядок припинення тру­дового договору (контракту) за ініціативою власника. Відтак ч. З ст. 99 ЦК фак­тично закріплює нову підставу для припинення трудового договору (контрак­ту) з членом виконавчого органу товариства — прийняття рішення про усунен­ня від виконання обов'язків.

4. Слід підкреслити, що у разі відсутності положень про конкретні підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов'язків зазначені особи можуть бути усунені навіть за відсутності з їхнього боку будь-яких пору­шень (наприклад, за рішенням загальних зборів товариства у зв'язку із зміною власника товариства).

5. Частина 4 коментованої норми встановлює достатньо вільний підхід до обрання назви (найменування) виконавчого органу товариства. Ця назва визна­чається його учасниками та закріплюється у статуті. Будь-які обмеження учас­ників товариства щодо визначення назви виконавчого органу не допускаються. Водночас є підстави вважати, що при вирішенні питання про найменування ви­конавчого органу товариства учасники мають дотримуватися загальних підходів, практики та звичаїв ділового обороту. На наш погляд, наприклад, нелогічно на­давати одноосібному виконавчого органу товариства найменування «дирекція», «рада директорів» або «правління».

Стаття 100. Право участі у товаристві

/. Право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окре­мо передаватися іншій особі.

2. Учасники товариства мають право вийти з товариства, якщо установчими документами не встановлений обов 'язок учасника письмово попередити про свій вихід з товариства у визначений строк, який не може перевищувати одного року.

3. Учасник товариства у випадках та в порядку, встановлених установчими документами або законом, може бути виключений з товариства.

1. Правило, закріплене у ч.І коментованої статті, є новим для української цивілістики. Фактично, законодавець підтвердив комплексний характер корпо­ративних прав учасників товариства і відзначив, що право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі.

Зауважимо, що відповідно до ст. 167 ГК корпоративні права — це права осо­би, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарського това-

156

риства, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні товари­ством, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та ак­тивів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомоч­ності, передбачені законом та статутними документами.

Відтак вбачається обґрунтованим висновок про те, що право участі у това­ристві може передаватися винятково разом з іншими складовими корпоратив­ного права — майновими правами учасників товариства (право на частку при­бутку, право на частку майна товариства у разі його ліквідації тощо). Із аналізу змісту коментованої норми також випливає, що право участі у товаристві не може передаватися і на підставі довіреності.

2. Винятки з правила про неможливість окремої передачі права на участь у товаристві можуть встановлюватися законом. Зокрема, ч. З ст. 159 ЦК передба­чає, що акціонер має право призначити свого представника для участі у зборах. Представник може бути постійним чи призначеним на певний строк. При цьому акціонер має право у будь-який момент замінити свого представника, у вищому органі товариства. Як правило, такі представники акціонерів діють на підставі відповідної довіреності, виданої акціонером.

3. Одним з невід'ємних прав учасників товариства є їхнє право на вихід з нього. Водночас порядок (процедура) виходу учасника з товариства може вста­новлюватися статутом. Зокрема, статут може передбачити обов'язок учасника попередньо повідомити у письмовій формі інших учасників про свій вихід. Строк, протягом якого учасник має повідомити про свій вихід, не може перевищувати одного року. Вихід учасника з акціонерного товариства здійснюється винятко­во через відчуження акціонером належних йому акцій товариства.

4. Від виходу учасника з товариства слід відрізняти передачу учасником своєї частки іншій особі. Така передача здійснюється в порядку, встановленому ста­тутом товариства та законодавством.

5. Законодавець у ч. З коментованої статті встановив можливість виключен­ ня учасника з товариства у випадках, передбачених установчими документами чи законом. Винятком з цього правила є участь у акціонерному товаристві, ос­ кільки акціонер виступає не тільки його учасником, але й власником акцій това­ риства — самостійного об'єкта права власності. Відтак втрата статусу акціоне- ра-учасника акціонерного товариства можлива лише за умови втрати останнім права власності на акції товариства (зокрема, у разі відчуження акцій).

Стаття 101. Управління установою

/. Засновники установи не беруть участі в управлінні нею.

Вустанові обов'язково створюється правління, до якого застосовуються по­ложення статті 99 цього Кодексу.

Установчий акт може передбачати створення також інших органів, визнача­ти порядок формування цих органів та їх склад.

2. Нагляд за діяльністю установи здійснює її наглядова рада.

Наглядова рада здійснює нагляд за управлінням майном установи, додер­жанням мети установи та за її іншою діяльністю відповідно до установчого акта.

157

1. У розвиток положень ст. 83 ЦК законодавець у коментованій статті прямо закріпив правило про неможливість засновників установи брати участь в уп­ равлінні нею. При цьому в установі створюється правління (виконавчий орган), до якого застосовуються положення ст. 99 ЦК про виконавчий орган товариства.

Отже, засновники установи під час її створення мають визначити компетен­цію правління та його склад. Слід зауважити, що ЦК не містить будь-яких поло­жень, які б забороняли пов'язаним з засновниками особам брати участь в уп­равлінні установою, зокрема бути членами виконавчого органу (правління) ус­танови. Водночас такі застереження можуть міститися в окремих законах, які визначатимуть особливості діяльності певних видів установ.

2. Разом з правлінням в установі можуть створюватися й інші органи, які не матимуть статусу виконавчого органу управління. Компетенція таких органів, а також їхній персональний склад повинні визначатися в установчому акті.

3. До системи органів управління установою входить і наглядова рада, яка відповідно до ч. 2 ст. 101 ЦК здійснює нагляд за діяльністю установи: за управ­лінням її майном, додержанням мети установи тощо.

4. Враховуючи особливий статус установи та відсутність права засновників установи після її утворення безпосередньо впливати на її діяльність, на стадії створення установи вкрай важливо правильно збалансувати компетенцію усіх її органів, що дало б змогу забезпечити неухильне дотримання мети створення установи.

Стаття 102. Передання майна установі

/. В установчому акті визначається майно, яке засновник (а в разі його смерті — зобов язана особа) повинен передати установі після 'її державної реєстрації.

1. Установа, як і будь-яка інша юридична особа, для здійснення діяльності, з метою якої вона була створена, наділяється певним майном. Передання майна установі відбувається її засновником (засновниками) на підставі установчого акта. У разі, якщо установа створюється відповідно до заповіту, обов'язок пере­дання майна покладається на відповідну зобов'язану особу.

2. На відміну від товариства до моменту державної реєстрації установи її зас­новник (засновники) не зобов'язаний передавати установі будь-яке майно. Та­кий обов'язок відповідно до коментованої норми виникає лише після її держав­ної реєстрації.

Стаття 103. Зміна мети установи та структури управління

/. Якщо здійснення мети установи стало неможливим або воно загрожує суспільним інтересам, то відповідний орган, який здійснює державну реєстра­цію, може звернутися до суду з заявою про визначення іншої мети установи за погодженням з органами управління установою.

2. У разі зміни мети установи суд повинен враховувати наміри засновника та дбати про те, щоб вигоди від використання майна установи передавалися тим дестинаторам, яким ці вигоди призначалися за наміром засновника.

158

3. Суд може змінити структуру управління установи, якщо це необхідно внас­лідок зміни мети установи або з інших поважних причин.

4. Уразі зміни мети установи або зміни структури управління установи Ті прав­ління зобов'язане повідомити суд у письмовій формі про свою думку з цього питання.

1. З огляду на неможливість засновників після створення установи змінюва­ти мету її діяльності законодавець надає суду можливість змінити мету діяль­ності установи за поданням органів, що здійснюють її державну реєстрацію. Зок­рема, суд може змінити мету установи у разі, якщо її здійснення стало неможли­вим або воно загрожує суспільним інтересам.

2. З процесуальної точки зору, слід зауважити, що звернення до суду із відпо­відною заявою про зміну мети установи може ініціювати орган, який здійснює державну реєстрацію за погодженням з органами управління установою. Є підста­ви вважати, що відсутність такого погодження унеможливлює зміну мети уста­нови у судовому порядку.

3. Згідно з ч. 2 коментованої статті у разі зміни мети установи суд повинен враховувати наміри засновника та дбати про те, щоб вигоди від використання майна установи передавалися тим дестинаторам (своєрідним бенефіціарам або вигодонабувачам, а точніше особам, зацікавленим у діяльності установи), яким ці вигоди призначалися за наміром засновника. Водночас практична реалізація зазначених положень так само, як і визначення загрози суспільним інтересам, є суто дискретним повноваженням компетентного суду, який буде розглядати відповідну заяву про зміну мети установи.

4. Розглядаючи заяву про зміну мети установи, суд уповноважений змінити й структуру установи, якщо це необхідно внаслідок зміни мети установи.

5. Комплексний аналіз положень ст. 103 ЦК дає підстави для висновку про те, що суд має повноваження для зміни структури установи лише за наявності поважних причин, які зумовлюють необхідність зміни структури управління установи, зокрема при зміні її мети. Водночас коментована стаття не визначає суб'єкта звернення, а також не вирішує питання про те, чи може суд розглядати питання про зміну структури управління установи за власною ініціативою.

6. Не досить вдалою, з точки зору юридичної техніки, є норма, закріплена у ч. 4 ст. 103 ЦК, за якою у разі зміни мети установи або зміни структури управ­ління установи її правління зобов'язане повідомити суд у письмовій формі про свою думку з цього питання. Встановлюючи такий обов'язок правління устано­ви, законодавець, очевидно, мав на увазі саме розгляд відповідного питання су­дом. Не викликає сумнівів, що така позиція правління установи цікавитиме суд до зміни мети чи структури управління установою, тобто під час розгляду спра­ви, а не після прийняття рішення про здійснення зазначених змін.

Стаття 104. Припинення юридичної особи

1. Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого май­на, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.

159

2. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про 'її припинення.

3. Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її плато­спроможності або банкрутства встановлюється законом.

1. Припинення юридичної особи може відбуватися в разі переходу всіх її прав та обов'язків іншим особам (правонаступникам) або без такої передачі. Із аналізу змісту коментованої статті можна зробити висновок про те, що законодавець, хоча і відмовився від використання терміна «реорганізація», у цілому зберіг загальні підходи до визначення підстав припинення юридичної особи. Як і ч. 1 ст. 37 ЦК УРСР, ч. 1 ст. 104 чинного ЦК визначає, що юридична особа припиняється в ре­зультаті її злиття, поділу або приєднання або внаслідок ліквідації. До речі, термін «реорганізація» зберігся у ст. 33 Закону України «Про державну реєстрацію юри­дичних осіб та фізичних осіб—підприємців» так само, як і у ст. 59 ГК України.

2. Слід зауважити, що новий ЦК України поряд із припиненням юридичної особи внаслідок її злиття, поділу або приєднання в якості самостійної підстави цього правового явища називає також і перетворення (ст. 108 ЦК).

3. Ліквідацією юридичної особи є її припинення без правонаступництва з підстав, передбачених ст. 109 ЦК.

4. Відповідно до ч. 2 ст. 104 ЦК днем припинення юридичної особи вважається день внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців згідно з вимогами згаданого Закону.

5. Особливості припинення юридичної особи у процесі відновлення її пла­тоспроможності або банкрутства визначаються Законом України «Про віднов­лення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». З метою відновлення платоспроможності юридичної особи або погашення її заборгова­ності Закон передбачає можливість поділу юридичної особи—боржника, її пере­творення або ліквідацію.

Стаття 105. Обов'язки особи, що прийняла рішення про припинення юридичної особи

/. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припи­нення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення.

2. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про при­ пинення юридичної особи, призначають комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та встановлюють порядок і строки при­ пинення юридичної особи відповідно до цього Кодексу.

(Абзац перший частини другої статті 105 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3456-ІУвід 22.02.2006)

Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи може бути покла­дено на орган управління юридичної особи.

3. З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо уп­ равління справами юридичної особи. Комісія виступає в суді від імені юридич­ ної особи, яка припиняється.

160

4. Комісія з припинення юридичної особи поміщає в друкованих засобах ма­сової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юри­дичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення юридичної осо­би та про порядок і строк заявления кредиторами вимог до неї. Цей строк не може становити менше двох місяців з дня публікації повідомлення про припи­нення юридичної особи.

Комісія вживає усіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово повідомляє їх про припинення юридичної особи.

1. З огляду на закріплені у ст. З ЦК загальні засади цивільного законодав­ ства, учасники цивільно-правових відносин у своїй діяльності мають додержу­ ватися принципів справедливості, добросовісності та розумності. Встановлений у ч. 1 ст. 105 ЦК обов'язок учасників юридичної особи, суду чи органу, що прий­ няв рішення про припинення юридичної особи, негайно письмово повідомити про це орган, який здійснює державну реєстрацію, слід розглядати як прояв доб­ росовісності у цивільних правовідносинах.

Після прийняття рішення про припинення юридичної особи її учасники, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, передають державному реєстратору нотаріально посвідчену копію рішення учасників (зас­новників) або уповноваженого ними органу про припинення юридичної особи, а також докази оплати за публікацію інформації про її припинення у спеціалізо­ваному засобі масової інформації.

Отримавши зазначені документи, державний реєстратор відповідно до ста­тей 34 та 35 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізич­них осіб—підприємців» у день їх надходження вносить запис до Єдиного дер­жавного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців про те, що юри­дична особа перебуває у процесі припинення.

2. При прийнятті рішення про припинення юридичної особи учасники юри­дичної особи, суд або орган, що прийняв відповідне рішення, за погодженням з державним реєстратором мають призначити комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо), а також встановити строки при­пинення юридичної особи.

3. Порядок погодження складу комісії з припинення юридичної особи та строків її припинення з державним реєстратором визначено п. 9 ст. 34 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб— підприємців». Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв відповідне рішення, подають (надсилають рекомендованим листом) рішення про призначен­ня комісії з припинення юридичної особи, а також про порядок й строки припи­нення юридичної особи. Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня від дати надходження відповідного рішення вчиняє запис про призначення комісії з припинення юридичної особи, про що має повідомити заявника.

Отже, погодження зазначеного рішення реєстратором має відбуватися май­же автоматично, оскільки за законом державний реєстратор позбавлений мож­ливості відмовити у погодженні рішення про призначення комісії з припинення юридичної особи, а також порядок й строки припинення юридичної особи.

161

4. Слід враховувати, що виконання функцій комісії з припинення юридич­ної особи може бути покладено і на орган управління юридичної особи, зокрема на його виконавчий орган.

5. Згідно із ч. З ст. 105 ЦК з моменту призначення комісії з припинення юри­дичної особи до неї переходять повноваження щодо управління справами ос­танньої. Фактично комісія бере на себе функції органів управління юридичною особою під час її ліквідації, зокрема укладає, змінює та припиняє угоди, висту­пає в суді від імені юридичної особи, яка ліквідується, тощо.

6. Однією з імперативних вимог ЦК до процесу припинення юридичної осо­би є обов'язок ліквідаційної комісії розмістити у друкованих засобах масової інформації повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявления кредиторами вимог до неї. Згідно із ч. 4 ст. 105 ЦК цей строк не може становити менше двох місяців з дня публікації повідомлення про припи­нення юридичної особи. Комісія вживає усіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово повідомляє їх про припинення юридичної особи. У такий спосіб законодавець намагається мінімізувати негативний вплив при­пинення юридичної особи на стабільність цивільного обороту.

Стаття 106. Злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи

/. Злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюють­ся за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, — за рішен­ням суду або відповідних органів державної влади.

2. Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних органів дер­жавної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання.

1. Стаття 106 ЦК визначає підстави для припинення юридичної особи шля­хом злиття, приєднання, поділу та перетворення. За загальним правилом таке припинення здійснюється за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами. Порядок прийняття відповідного рішення визначається установчими документами юридичної осо­би, що припиняється.

2. Правова характеристика понять «злиття», «приєднання», «поділ» та «пе­ретворення» міститься у ст. 59 ГК України. Так, у разі злиття суб'єктів господа­рювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття. У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта господарювання до остан­нього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господа­рювання. У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові права і обо­в'язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кож­ного з нових суб'єктів господарювання, які утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов'язки реорганізованого суб'єкта. У разі перетворення одного суб'єкта

162

господарювання в інший до новоутвореного суб'єкта господарювання перехо­дять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єкта господарювання.

3. Враховуючи певну некоректність визначення терміна «перетворення», зап­ропонованого у ст. 59 ГК, вбачається за доцільне у практичній діяльності вико­ристовувати легальне визначення «перетворення», закріплене у ст. 108 ЦК, за якою перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-правової форми.

4. Слід також зазначити, що у випадках, передбачених законом, припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення може здійснюватися за рішенням суду або відповідних органів державної влади. Та­кими повноваженнями, зокрема, наділено Антимонопольний комітет України (ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції»).

5. Крім того, згідно зі ст. 22 вказаного Закону за наявності певних ознак при­пинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання може бути кваліфі­ковано як економічна концентрація. У випадках, передбачених ст. 24 цього За­кону, здійсненню економічної концентрації обов'язково має передувати отри­мання дозволу Антимонопольного комітету України на концентрацію суб'єктів господарювання.

Стаття 107. Порядок припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення

/. Кредитор юридичної особи, що припиняється, може вимагати від неї при­пинення або дострокового виконання зобов язання.

2. Після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами та задово­лення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розпо­дільчий баланс (у разі поділу), які мають містити положення про правонаступ-ництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов язання, які оспорюються сторо­нами.

3. Передавальний акт та розподільчий баланс затверджуються учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення.

Нотаріально посвідчені копії передавального акта та розподільчого балансу передаються в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем держав­ної реєстрації юридичної особи, що припиняється, а також в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи право­наступника.

4. Порушення положень частин другої та третьої цієї статті є підставою для відмови у внесенні до єдиного державного реєстру запису про припинення юри­дичної особи та державній реєстрації створюваних юридичних осіб—правона­ступників.

5. Якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних осіб і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків юридичної осо­би, що припинилася, неможливо, юридичні особи—правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припи­нилася.

163

1. З урахуванням необхідності збереження стабільності ділового обороту у разі припинення будь-якого з його учасників, у тому числі шляхом злиття, при­ єднання, поділу та перетворення, законодавець у ч. 1 ст. 107 ЦК встановив за­ гальне правило про те, що кредитор юридичної особи, що припиняється, має право вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов'язання.

Зазначене положення повною мірою відповідає принципу неприпустимості односторонньої відмови від зобов'язання та односторонньої зміни його умов. Відповідно до статей 525 та 598 ЦК винятки з цього правила можуть встанов­люватися договором або законом. Коментована норма є однією із законних підстав для односторонньої відмови кредитора особи, що припиняється, від зо­бов'язання (для односторонньої зміни його умов).

2. Кредитори юридичної особи, що припиняється шляхом злиття, приєднан­ ня, поділу та перетворення, у встановлені для пред'явлення вимог строки (відпо­ відно до ч. 4 ст. 105 ЦК ці строки не можуть бути меншими за два місяці з мо­ менту публікації повідомлення про припинення) направляють свої вимоги до комісії з припинення юридичної особи. На підставі сукупного аналізу зазначе­ них звернень та інших наявних відомостей після закінчення строку для пред'яв­ лення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт. У разі припинення юридичної особи шляхом поділу замість передавального акта складається роз­ подільчий баланс.

Передавальний акт так само, як і розподільчий баланс мають містити поло­ження про правонаступництво щодо усіх зобов'язань юридичної особи, яка при­пиняється, стосовно усіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами.

3. Однією з обов'язкових вимог до передавального акта та розподільчого ба­лансу є їх затвердження учасниками юридичної особи, що припиняється (орга­ном, який прийняв рішення про її припинення). У подальшому нотаріально по­свідчені копії зазначених документів передаються державному реєстратору, за місцем державної реєстрації юридичної особи, що припиняється, а також орга­ну, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юри­дичної особи правонаступника.

4. Порядок проведення державної реєстрації припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення встановлений ст. 37 Зако­ну України «Про держав'ну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».

5. Недодержання вимог законодавства щодо порядку складання передаваль­ного акта або розподільчого балансу, незатвердження його учасниками юридич­ної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення, вважається підставою для відмови у внесенні до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців запису про припинення юридичної особи та у державній реєстрації створюваних юридичних осіб—правонаступників.

6. Новою для цивільного законодавства України є норма, закріплена у ч. 5 ст. 107 ЦК. Відповідно до неї ризики, пов'язані з невизначеністю правонаступ­ника щодо конкретних обов'язків юридичної особи, що припинилася, солідарно

164

розподіляються між усіма її правонаступниками. Слід позитивно оцінити це нововведення, оскільки воно спрямоване на надання додаткових гарантій кре­диторам реорганізованої юридичної особи, які вирішили відмовитися від нада­ного їм законом права достроково припинити зобов'язання з цією особою внас­лідок її реорганізації.

7. Особливості реорганізації банків встановлені статтями 26—29 Закону Ук­раїни «Про банки і банківську діяльність» та Положенням про порядок створен­ня і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 31 сер­пня 2001 р. № 375.

Стаття 108. Перетворення юридичної особи

/. Перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-правової форми. 2. Уразі перетворення до нової юридичної особи переходять усе майно, усі права та обов'язки попередньої юридичної особи.

1. ЦК України детально розкриває таке правове явище, як припинення юри­дичної особи шляхом її перетворення. Коментована норма тлумачить його як зміну організаційно-правової форми юридичної особи. Так, відповідно до ч. 2 ст. 150 ЦК товариство з обмеженою відповідальністю може бути перетворене в акціонерне товариство чи у виробничий кооператив. Повні учасники командит-ного товариства у разі вибуття всіх його вкладників мають право перетворити командитне товариство у повне товариство (ст. 139 ЦК).

2. Слід зауважити, що перетворення юридичної особи може носити імпера­тивний характер. Наприклад, при перевищенні максимальної кількості учас­ників, встановленої законом, товариство з обмеженою відповідальністю підля­гає перетворенню на акціонерне товариство протягом одного року, а зі спливом цього строку — ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі (ч. 1 ст. 141 ЦК).

3. За своєю природою правонаступництво при припиненні юридичної особи шляхом її перетворення (так само, як і при злитті, приєднанні та поділі) має уні­версальний характер, а відтак до новоствореної юридичної особи переходять усі права та обов'язки юридичної особи, що припинилася, усе її майно та боргові зобов'язання. Зауважимо, що майно, а також права та обов'язки юридичної осо­би у разі її перетворення переходять до нової юридичної особи на підставі пере­давального балансу.

4. На практиці неоднозначно вирішується питання щодо можливості пере­ ходу до юридичної особи, створеної в результаті перетворення, так званого «права на фірму», яке належало особі, що припинилася. З огляду на положення ч. 5 ст. 90 ЦК вбачається більш обґрунтованою позиція, за якою комерційне (фірмове) найменування не може переходити до новоствореної юридичної особи.

Стаття 109. Виділ

/. Виділом є перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обо­в'язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб.

165