3. Фізична особа зобов'язана утримуватися від поширення інформації, за­значеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з інших джерел.

4. Фізична особа може бути зобов'язана до проходження медичного огляду у випадках, встановлених законодавством.

1. Під час надання фізичній особі медичної допомоги, проводячи її обсте­ження та лікування, медичні працівники отримують відповідні відомості про цю особу. Характер відносин між пацієнтом і медичним персоналом повинен мати довірчий характер і передбачати конфіденційність інформації, яку надає ліка­реві пацієнт і яку він отримує у процесі діагностики та лікування. Такі відомості, перш за все, стосуються хвороби пацієнта та його приватного життя. У літера­турі вони носять назву «таємниця про стан здоров'я», «медична таємниця», «лікарська таємниця». Враховуючи коло осіб, які не повинні порушувати це пра­во, ст. 286 ЦК охоплює усіх зобов'язаних осіб і використовує термін «таємниця про стан здоров'я», а для того, щоб підкреслити спеціальних суб'єктів обов'язку, на практиці дуже часто використовується термін «лікарська таємниця», тому що найбільш повну інформацію отримують саме лікарі. Вони кваліфіковано ро­зуміються на цій інформації і дають клятву, якої зобов'язані дотримуватись навіть враховуючи лікарську етику. Так, ст. 40 «Основ законодавства України про охо­рону здоров'я» відносить до вказаних суб'єктів медичних працівників та інших осіб, які отримали відомості про пацієнта у зв'язку з виконанням своїх профе­сійних або службових обов'язків. У свою чергу, ч. З ст. 286 ЦК зобов'язує кожну фізичну особу утримуватись від поширення будь-якої інформації про хворого, яка стала їй відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з будь-яких інших джерел, і не визначає коло суб'єктів таємниці про стан здоров'я.

2. Гарантуючи кожному громадянину таємницю його особистого життя (ст. 301 ЦК), закон зобов'язує медичних працівників та інших осіб, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків чи з інших джерел стало відомо про стан здоров'я фізичної особи, факт звернення за медичною допомо­гою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні, утри­муватись від поширення такої інформації (частини 1, 3 ст. 286 ЦК). Доповнен­ня об'єктів таємниці у ЦК фактом звернення за медичною допомогою, а та­кож захистом від розголошення будь-яких відомостей, одержаних під час медичного огляду, вважається дуже вдалим, оскільки передбачити, яку саме інформацію надасть хворий, звертаючись за медичною допомогою, досить важ­ко. Не можуть бути також розголошені відомості, почуті від хворого, коли він перебував у непритомному стані. Не існує вичерпного переліку об'єктів медич­ної таємниці і у міжнародному законодавстві. Зокрема, Декларація про політи­ку в галузі забезпечення прав пацієнта в Європі встановлює, що вся інформація про стан здоров'я пацієнта, діагноз, прогноз і лікування захворювання, а також будь-яка інша інформація особистого характеру повинні зберігатися у таємниці навіть після смерті пацієнта. Отже, абсолютний характер таємниця про стан здо­ров'я пацієнта зберігає і після його смерті. Існує думка про те, що обов'язок ліка­ря по збереженню медичної таємниці не закінчується у зв'язку зі смертю пацієн-

477

та, але близькі померлого і перш за все дружина можуть звільнити лікаря від цього обов'язку.

3. Відомості, що складають зміст таємниці про стан здоров'я, можна поділи­ ти на такі групи: відомості про сам факт звернення особи за медичною допомо­ гою; відомості про хворобу (діагноз, історія хвороби, прогноз); відомості про за­ стосовані методи лікування та їх ефективність; відомості про особу, яка зверну­ лася за допомогою (її минуле, звички, фізичні та психічні недоліки, інтимні зв'язки тощо); відомості про сім'ю хворого, інтимні стосунки.

Таким чином, об'єктом таємниці про стан здоров'я будуть медичні дані та інформація про особисте життя хворого, отримані при виконанні медичних обо­в'язків. Із загального правила про заборону розголошувати таємницю про стан здоров'я фізичної особи існує ряд винятків, передбачених чинним законодав­ством, зокрема кримінально-процесуальними нормами права. На допустимість таких винятків вказує і ст. 40 «Основ». Таємниця про стан здоров'я може пору­шуватись у наступних випадках: з метою обстеження і лікування пацієнта, не­здатного через свій стан виразити свою волю; при існуванні загрози розповсю­дження інфекційних захворювань, масових отруєнь і вражень; за запитом органів слідства, прокуратури і суду, у зв'язку з проведенням розслідування або судо­вим розглядом; у випадку надання допомоги неповнолітнім для інформування батьків або законних представників; за наявності підстав, які дозволяють вва­жати, що шкода була нанесена здоров'ю пацієнта в результаті протиправних дій.

4. Частина 2 коментованої статті ЦК забороняє вимагати та подавати інфор­ мацію про діагноз та методи лікування фізичної особи за місцем її роботи або навчання. Медична таємниця порушується, коли у листку тимчасової непраце­ здатності точно вказується діагноз. Оскільки цей документ є не лише медичним, але й юридичним, фінансовим, з ним має право ознайомлюватись фактично не­ обмежене коло працівників того чи іншого підприємства, установи, організації. Наказом Міністерства охорони здоров'я України, Мінпраці та соціальної по­ літики України від 3 листопада 2004 р. № 532/274/136-ОС/1406 затверджено зразок листка непрацездатності, його технічний опис та інструкцію про порядок заповнення листка непрацездатності.

Якщо з деонтологічних міркувань лікар змінює формулювання діагнозу в ли­стку непрацездатності, то він зобов'язаний за погодженням із завідуючим відділен­ням зробити у картці стаціонарного чи амбулаторного хворого запис, який обґрун­товує зміну діагнозу. Для пацієнта інколи небажано розкриття не тільки діагнозу, але й назви самого лікувального закладу, тому ряд медичних закладів у штампі на листку тимчасової непрацездатності зазначають лише номер лікарні.

5. У випадках, встановлених законодавством, фізична особа може бути зобо­ в'язана до проходження медичного огляду (ч. 4 ст. 286 ЦК). Про такі випадки див. п. З коментаря до даної статті.

Стаття 287. Права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я

/. Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охо­рони здоров 'я, має право на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката.

478

2. Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охо­рони здоров'я, має право на допуск до неї священнослужителя для відправлен­ня богослужіння та релігійного обряду.

1. Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охоро­ни здоров'я, має перш за все всі ті права, що мають і пацієнти, які не перебувають на стаціонарному лікуванні (див. коментар до статей 283—286 ЦК). Разом із тим, ця особа має ряд специфічних прав, які пов'язані з особливим режимом її лікування та перебуванням у спеціальному медичному закладі, що дозволяє ви­ділити їх окремо. Такими правами, як видно із частин 1 та 2 ст. 287 ЦК, є право фізичної особи на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опі­куна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, священнослужителя для відправ­лення богослужіння та релігійного обряду. Увесь комплекс наданих їй прав, спря­мований на те, щоб її життя було максимально наближене до звичайних умов. Оскільки значна частина життя людини, пов'язана із спілкуванням з іншими людьми, то коментована стаття справедливо встановлює, що фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, має право на зустріч з близькими людьми, адвокатом, священнослужителем тощо.

2. Перебуваючи на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, фізичні особи набувають не тільки вказаних вище прав, але й відповідних обо­в'язків. Зокрема, вони зобов'язані виконувати не тільки приписи лікаря, але й правила внутрішнього розпорядку, затверджені керівником лікувального за­кладу. Правила внутрішнього розпорядку містять такі обов'язки пацієнтів, як дотримання розпорядку дня, чистоти у палатах, знаходження у палаті у певні періоди часу, залишення верхнього одягу в гардеробі. Водночас хворим заборо­няється вживання алкогольних напоїв, паління, прийом ліків, не погоджених з лікарем тощо.

Правила внутрішнього розпорядку повідомляються пацієнту усно, а іноді вимагається після ознайомлення з ними розписка хворого в історії хвороби. Вра­ховується також необхідність призначення індивідуального режиму для кожно­го пацієнта у зв'язку з особливостями його хвороби, лікування, звичками і впо­добаннями. Викладене можна назвати правом фізичної особи на індивідуаль­ний режим перебування на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я. Водночас може виникнути і додаткове право на навчання самостійному застосу­ванню методів лікування (наприклад, хворих на цукровий діабет, епілепсію тощо).

Практикується також надання таким особам додаткових послуг (зокрема: послуг вихователів для пацієнтів-дітей, послуг психологів тощо). Останнім ча­сом вноситься пропозиція розробити спеціальні закони, які будуть містити нор­ми щодо прав пацієнтів, які перебувають на стаціонарному лікуванні, і утвори­ти на зразок зарубіжних спеціальні служби в закладах охорони здоров'я для ро­з'яснення прав вказаних осіб.

Стаття 288. Право на свободу

/. Фізична особа має право на свободу.

479

2. Забороняються будь-які форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування Ті до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотроп­них засобів, вчинення інших дій, що порушують право на свободу.

1. Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу (ст. 288 ЦК) та право на особисту недотор­ канність (ст. 289 ЦК). Див. також: ст. 29 Конституції України; ст. З Загальної декларації прав людини, ст. 5 Європейської конвенції про захист прав і основ­ них свобод людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

У юридичній літературі висловлювались різні точки зору з приводу того, чи є право на свободу і особисту недоторканність одним правом, чи воно охоплює два самостійних особистих немайнових права фізичної особи. Фактично, це два різних права, які мають самостійні сфери регулювання і механізм реалізації, але вони настільки тісно пов'язані одне з одним, що і в конституційній практиці, і в міжнародно-правових документах закріплюються в єдиній правовій формулі. ЦК України присвячує вказаним правам дві окремі статті — ст. 288 «Право на сво­боду» і ст. 289 «Право на особисту недоторканність».

Право на особисту свободу означає відповідну міру можливої та юридично дозволеної поведінки громадянина розпорядитися собою, своїми вчинками та часом. Право особи на особисту недоторканність, в об'єктивному смислі, — це сукупність цивільно-правових норм, які передбачають недопустимість будь-яко­го посягання на особистість з боку будь-кого, за винятком випадків, обумовле­них у законі.

2. Юридична природа права на свободу грунтується на розумінні того, що кожна людина народжується вільною і має право вільно обирати для себе харак­ тер і спосіб спілкування із зовнішнім світом, людьми, природою, на власний роз­ суд будувати світ, який її безпосередньо оточує, здійснювати будь-які дії, які не суперечать закону тощо. Стаття 29 Конституції України гарантує право кожної особи на свободу, а ст. 21 Конституції проголошує, що всі люди є вільними.

Таким чином, право громадянина на особисту свободу розуміється як забез­печена можливість вимагати за судом припинення дій особи, якщо ці дії обме­жують особисту свободу громадянина, а саме: свободу переміщення, свободу обирання роду занять і місця проживання тощо. Право на особисту свободу — це і відповідна міра дозволеної поведінки громадянина розпоряджатися собою, своїми вчинками, часом тощо.

Поняття «свобода» охоплює фізичну, економічну, політичну та інди­відуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належа­ти собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи належать такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб тощо. Але тільки наявність фізичної свободи надає індивіду можливість бути учасником суспільних відно­син у повному обсязі. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобо­да особи, то автоматично обмежується і його політична, економічна та індиві­дуальна свобода.

480

Право на недоторканність особистості забезпечує саме фізичну свободу. Ос­кільки життя, здоров'я та фізична свобода не входять у число благ індивідуаль­ної свободи, то і саме право на недоторканність особистості не можна віднести до особистих конституційних прав, що забезпечують цей вид свободи. Це право охороняє особисту безпеку особи. Воно є універсальною юридичною гарантією, яка забезпечує громадянину реалізацію всіх інших прав та обов'язків.

3. Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психіч­ного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, нарко­тичних та психотропних засобів, вчинення інших дій, що порушують право на свободу, (ч. 2 коментованої статті ЦК). Це положення відповідає нормам міжна­родного законодавства.

4. Цивілістичний аспект свободи пов'язується з дієздатністю фізичної осо­би. Цілком позбавленою свободи вважається недієздатна особа, яку визнано та­кою судом. Рівень свободи дітей залежить від їх віку. Носієм цілковитої свободи є особа, яка була емансипована у зв'язку із шлюбом. ЦК України передбачає тру­дову емансипацію осіб, яким виповнилося 16 років, а також тих, хто у цьому віці зареєстрований як підприємець за згодою їх батьків або законних представників. Право на свободу є одним з найбільших соціальних благ, яке створює умови, необхідні для всебічного задоволення потреб фізичної особи.

Стаття 289. Право на особисту недоторканність

/. Фізична особа має право на особисту недоторканність.

2. Фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдсько­му або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

3. Фізичне покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальника­ми, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних не допускається.

У разі жорстокої, аморальної поведінки фізичної особи щодо іншої особи, яка є в безпорадному стані, застосовуються заходи, встановлені цим Кодексом та іншим законом.

4. Фізична особа має право розпорядитися щодо передачі після її смерті органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчаль­ ним закладам.

і. Фізична особа має право на особисту недоторканність. Коментована стат­тя містить загальну заборону щодо будь-яких форм фізичного чи психічного тиску на особу. Зміст права на особисту недоторканність розкривається у ч. 2 ст. 289 ЦК: «фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, не­людському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню»

У широкому розумінні «недоторканність» — це гарантія від посягань з боку будь-кого. Право на особисту недоторканність характеризується як право на осо­бисту безпеку, юридично забезпечена можливість громадянина розпоряджати­ся собою без перешкод, на свій власний розсуд, і припиняти будь-які протиправні дії, що обмежують особисту свободу. Вказаному праву кореспондує обов'язок осіб, що оточують громадянина, не зазіхати на його особистість шляхом фізич­ного, психологічного, юридичного та іншого впливу, якщо можливість такого

16 8-108 48 1

впливу прямо не передбачена законом. Нормативна основа для цивільно-право­вого регулювання недоторканності особистості базується на конституційному законодавстві.

2. Право на особисту недоторканність охоплює право на психологічну та тілес­ ну (фізичну) недоторканність. Психологічна недоторканність передбачає захи­ щеність особи від погроз на її адресу, залякування, шантажування та інших спо­ собів придушення її волі.

Тілесна недоторканність означає, що особі без її згоди не можна заподіяти тілесні ушкодження, наносити удари, побиття, застосовувати до неї мордування і тортури, завдавати будь-яким способом фізичного болю та застосовувати силу, окрім випадків затримання злочинця або у разі перебування інших осіб у стані необхідної оборони. Тілесна недоторканність передбачає також неможливість без згоди фізичної особи втручатися у процес її лікування, проводити медико-біологічні експерименти і примусово брати донорську кров, органи та інші ана­томічні матеріали з її тіла.

3. Стаття 28 Конституції України вказує на те, що ніхто не може бути підда­ ний катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідженням. Наведена конститу­ ційна норма є відтворенням положень, які містяться у ст. 5 Загальної декларації прав людини (10 грудня 1948 p.), статтях 7 і 10 Міжнародного пакту про грома­ дянські та політичні права (16 грудня 1966 р.), ст. З Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (4 листопада 1950 р.) та в ряді інших міжнародно-правових актів.

Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1984 р. прийняла Конвенцію проти ка­тувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів пово­дження і покарання. Цей документ був підписаний від імені Уряду УРСР 27 лю­того 1986 р. і ратифікований 26 січня 1987 р. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Конвенції термін «катування» означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне спричи­няються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа, чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи при­мусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, яка грунтується на дискримі­нації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються дер­жавними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. У цей термін не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи таких, які викликаються ними випадково.

Ще один міжнародний акт, який регулює ці питання у комплексі — це Євро­пейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, що була підписана від імені Ук­раїни 2 травня 1996 р. у Страсбурзі і ратифікована Верховною Радою України Законом 24 січня 1997 р.

Головною метою розробки детальних процесуальних гарантій недоторкан­ності фізичної особи є прагнення реалізувати презумпцію невинуватості, право

482

мати адвоката, право на судове оскарження будь-якого рішення про позбав­лення волі. Навіть права осіб, які порушили закон, не повинні зазнавати пору­шень, всі обмеження, які до них застосовуються, повинні бути необхідними та законними.

4. У частині 3 ст. 280 ЦК міститься положення, згідно з яким фізичне пока­ рання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователя­ ми малолітніх дітей та підопічних не допускається. У разі жорстокого, амораль­ ного поводження фізичних осіб з неповнолітніми дітьми вживаються заходи, передбачені законодавством.

Важливо нагадати, що 20 листопада 1959 р. Генеральна Асамблея ООН про­голосила Декларацію прав дитини. Основні принципові положення Декларації знайшли у подальшому своє відображення у ряді міжнародно-правових актів. Так, 27 вересня 1991 р. набрала чинності в Україні Конвенція з прав дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. Відповідно до ст. 19 цієї Конвенції держави-сторони вживають всіх необхідних законодав­чих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, за відсутності піклування чи при недбалому і брутальному поводженні та екс­плуатації, включаючи сексуальні зловживання з боку батьків, законних опі­кунів чи будь-якої іншої особи, яка повинна турбуватися про дитину. Такі за­ходи захисту прав дитини включають різні форми запобігання, виявлення, по­відомлення, передачі на розгляд, розслідування, лікування тощо у зв'язку з випадками жорстокого поводження з дитиною, а також у випадку необхідності розпочати судову процедуру. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають на сьогоднішній день положення нового СК України, а саме статті 7, 150, 164, 170таін.

5. У ч. З ст. 289 ЦК міститься положення про те, що у разі жорстокої, амо­ ральної поведінки фізичної особи щодо іншої особи, яка перебуває у безпорад­ ному стані, застосовуються заходи, встановлені ЦК та іншим законом. Безпо­ радний стан слід розуміти як з точки зору фізичної, так і психологічної.

. 6. Фізична особа має також право розпорядитися щодо передачі після її смерті органів та інших анатомічних матеріалів з її тіла науковим, медичним або нав­чальним закладам, що є одним із компонентів права на особисту недоторканність (ч. 4 ст. 289 ЦК). Якщо фізична особа ще за життя виявила свою волю щодо ви­лучення органів та інших анатомічних матеріалів з її тіла після смерті, то ніяких труднощів на практиці не виникає. Але, якщо вона не залишила такого розпо­рядження, то таке вилучення не допускається, крім випадків, встановлених за­коном. Такий висновок можна зробити із змісту ст. 290 ЦК. В «Основах зако­нодавства України про охорону здоров'я» наведені лише деякі положення щодо трансплантації органів і тканин, вилучених у донора. Стаття 47 «Основ» регу­лює питання про вилучення і трансплантацію органів та інших анатомічних ма­теріалів від донора до реципієнта, встановлює умови та порядок застосування трансплантації. Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 вересня 2000 р. № 226 затверджено Інструкцію щодо вилучення органів з тіла донора-трупа.

483

Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матері­алів людини» від 16 липня 1999 р. забезпечує право фізичної особи на недотор­канність та захист своєї гідності при застосуванні трансплантації та іншої, по­в'язаної з нею діяльності. Закон визначає умови і порядок застосування транс­плантації як спеціального методу лікування, умови та порядок взяття гомотрансплантантів у донорів. Частина 4 ст. 289 ЦК, на думку фахівців, закріп­лює окремий випадок розпоряджання фізичної особою своїми органами та ана­томічними матеріалами на випадок своєї смерті, надаючи праву на особисту не­доторканність досить широкий зміст.

Стаття 290. Право на донорство

/. Повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором крові, її ком­понентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин.

Донорство крові, її компонентів, органів та інших анатомічних матеріалів, репродуктивних клітин здійснюється відповідно до закону.

2. Взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом.

3. Фізична особа може дати письмову згоду на донорство її органів та інших анатомічних матеріалів на випадок своєї смерті або заборонити його.

Уразі імплантації органів та інших анатомічних матеріалів члени сім ї, близькі родичі донора мають право знати ім'я особи реципієнта.

1. За нормою, закріпленою у ч. 1 ст. 290 ЦК, повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин. При цьому донорство здійснюється відповідно до закону. Частина 2 коментованої статті уточнює, що вилучення органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом. Згода може бути надана фізичною особою у письмовій формі на випадок її смерті. За­ конодавством передбачена також заборона фізичною особою донорства її органів та анатомічних матеріалів на випадок її смерті (ч. З коментованої статті).

У разі імплантації органів та інших анатомічних матеріалів члени сім'ї, близькі родичі донора мають право знати ім'я особи — реципієнта.

2. В основі законодавчих актів, що регулюють питання трансплантації та до­ норства у ряді країн Європи, покладений принцип презумпції згоди, який озна­ чає, що, якщо людина ще за свого життя категорично не заявляла про свою не­ згоду на вилучення її органів після смерті, то вона стає потенційним донором після своєї смерті і лікарі можуть вилучати її органи, не повідомляючи про це навіть найближчих родичів. Серед правознавців є прихильники іншої точки зору. Вони відстоюють принцип презумпції незгоди, а саме: якщо людина за життя не дала письмової згоди на донорство після своєї смерті, то вилучення тканин і органів у померлої особи можливе лише за наявності згоди її близьких родичів.

Коментована стаття побудована таким чином, щоб підкреслити важливість збереження життя людини за допомогою донорства. З точки зору суспільства,

484

перевагу слід надавати здоров'ю живої фізичної особи, хоча слід також поважа­ти і пам'ять померлого, яка включає і його тілесну недоторканність після смерті.

3. Проблема створення ринку донорських органів і його права на існування породила у суспільстві дві протилежні точки зору. Прибічники створення тако­ го ринку посилаються на те, що збільшення донорських органів завдяки ринку принесе більшу користь, тому що фінансові стимули допоможуть як самим до­ норам, так і їх родичам у прийнятті рішення про вилучення органів. Оскільки хірурги «продають» операції по трансплантації органів, то і в продажу органів немає нічого антигуманного, стверджують перші.

Проти створення подібного ринку виступають ті, хто вважає, що комерціа­лізація у цій сфері негативно вплине на здійснення принципу добровільного по­жертвування органів і стане однією з форм непрямого тиску на донорів та членів їх сімей. Крім того, ринок донорських органів суперечить, на їх думку, поняттям моральності та гуманізму.

На міжнародному рівні будь-яка комерційна діяльність, пов'язана з торгів­лею донорськими органами, засуджується. Так, 37-ма Всесвітня медична асамб­лея, що відбулася у 1985 р. у Брюсселі, різко засудила купівлю та продаж людсь­ких органів для трансплантації, закликавши уряди усіх країн вжити ефектив­них заходів для всілякого запобігання комерційному використанню людських органів.

4. Стаття 47 Закону «Основи законодавства України про охорону здоров'я» передбачає можливість вилучення і пересадки органів та інших анатомічних матеріалів від донора до реципієнта, а Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» визначає умови і порядок за­ стосування трансплантації як спеціального методу лікування.

Обстеження стану здоров'я реципієнта є медичною дією, якій повинні відпо­відати правові критерії придатності реципієнта за станом здоров'я, а саме: стан здоров'я, який гарантує, що за сприятливого прогнозу трансплантації, його здо­ров'я істотно покращиться та буде збережена здатність інших органів виконува­ти свої функції. Добровільна згода реципієнта на пересадку органу в його організм є наступною важливою передумовою здійснення трансплантації. В іншому разі трансплантація вважається неприпустимою.

Крім волевиявлення фізичної особи, повинні бути дотримані такі умови: повна інформованість про ризик та можливі наслідки трансплантації; повна сво­бода та незалежність при прийнятті рішення; дієздатність реципієнта. У разі недієздатності чи обмеженій дієздатності реципієнта, згоду дає його законний представник.

Добровільна згода донора є умовою, без якої вилучити орган з його організ­му неможливо. На неї поширюються ті самі умови, що і для згоди реципієнта. Добровільність згоди передбачає можливість відмови від вилучення тканин чи органів у будь-який момент і без пояснення причин такої відмови. Згода дається у письмовій формі і повинна бути свідомою. Не може бути донором психічно хвора особа, яка не усвідомлює наслідки вилучення у неї трансплантанта. При­датність донора за станом здоров'я є наступною умовою проведення трансплан­тації. Стан його здоров'я повинен гарантувати, що при пересадці органу, вилу-

485

ченого з його організму, здоров'я реципієнта не опиниться під загрозою, не відбу­деться і зараження хворого від донора. Шкода, що завдана здоров'ю донора, по­винна бути меншою, ніж та, що загрожує реципієнту.

Згідно із ст. 14 Закону України «Про трансплантацію органів та інших мате­ріалів людини» за бажанням повнолітньої дієздатної особи можна взяти на збе­рігання за її рахунок кістковий мозок з метою використання у разі потреби для аутотрансплантації. За згодою донора його кістковий мозок може бути наданий безоплатно або за плату для трансплантації іншій особі. У зарубіжній практиці мають місце випадки розпоряджання своїми органами і тканинами шляхом ук­ладення угоди зберігання.

5. Відповідно до ст. 46 Закону «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19 листопада 1992 р. та ст. 2 Закону України «Про донорство крові та її компонентів» від 23 червня 1995 р. донорство є добровільним актом волеви­ явлення людини, що полягає у здаванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях. Зазначені закони деталь­ но врегульовують питання, пов'язані з донорством крові та її компонентів.

Згідно із законом донором може бути будь-яка дієздатна фізична особа віком від 18 років, яка пройшла відповідне медичне обстеження і в якої немає проти­показань, визначених Міністерством охорони здоров'я України. Особи, хворі на інфекційні хвороби, що можуть передаватися через кров, або інфіковані збудни­ками таких хвороб, можуть залучатися до виконання донорської функції лише у разі подальшого використання отриманих від них крові або її компонентів ви­ключно для проведення наукових досліджень, виготовлення діагностичних та інших продуктів, що не призначаються для введення реципієнтам. Взяття крові і її компонентів у донора дозволяється лише за умови, що здоров'ю донора не буде заподіяно шкоди. За особистим визначенням донора здавання крові або її компонентів може здійснюватися безоплатно або з оплатою, порядок якої вста­новлюється Кабінетом Міністрів України.

6. Після смерті людини її тіло може бути використане з донорською метою. Але право на недоторканність особи зберігається і після її смерті (див. коментар до ст. 289 ЦК), тому у разі смерті особи потрібна її згода стати донором анато­мічних матеріалів. Фізична особа може за життя дозволити або заборонити ви­лучення після смерті органів та тканин із її тіла (ч. З коментованої статті). Якщо особа не висловила своєї волі щодо можливості такого вилучення, воно може бути здійснене після її смерті лише у випадках, встановлених законом.

7. Відповідно до ст. 15 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» вилучення тканин та органів з тіла людини можливе тільки у разі беззастережної констатації її смерті. Людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку, що означає повну і не-зворотну втрату його функцій. Факт смерті потенційного донора встановлюєть­ся консиліумом лікарів відповідного закладу охорони здоров'я, які не можуть брати участі у вилученні у цього донора анатомічних матеріалів, у їх трансплан­тації чи виготовленні біоімплантантів.

У ст. 16 вищезгадуваного Закону роз'яснюється, що кожна повнолітня дієздат­на особа може заявити про згоду або незгоду стати донором анатомічних матері-

486

алів у разі своєї смерті. За відсутності такої заяви, згоду можуть дати подружжя або родичі, які проживали з нею до смерті. У померлих неповнолітніх, обмежено дієздатних або недієздатних осіб анатомічні матеріали можуть бути вилучені за згодою їх законних представників. У разі необхідності проведення судово-ме­дичної експертизи анатомічні матеріали у померлого донора беруться з дозволу і в присутності судово-медичного експерта, який зобов'язаний повідомити про це прокурора. Вилучення анатомічних матеріалів у померлого донора не повин­но призвести до спотворення його тіла.

Вилучення анатомічних матеріалів у померлого донора здійснюється за ак­том, який підписується лікарями, які брали участь у вилученні анатомічних ма­теріалів, а у випадку проведення судово-медичної експертизи — і судово-медич­ним експертом. Вилучення анатомічних матеріалів у померлої особи для транс­плантації не допускається у разі наявності зробленої цією особою за життя заяви про незгоду бути донором. У померлої повнолітньої дієздатної особи, заява якої щодо донорства відсутня, а також неповнолітніх, обмежено дієздатних та не­дієздатних осіб вилучення анатомічних матеріалів не допускається, якщо на це не отримано або неможливо отримати згоду осіб, зазначених у законі. Вилучен­ня анатомічних матеріалів у померлої особи не допускається також при відсут­ності дозволу судово-медичного експерта у разі необхідності проведення судо­во-медичної експертизи.

Стаття 291. Право на сім ю

/. Фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю.

2. Фізична особа не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім ви­падків, встановлених законом.

3. Фізична особа має право на підтримання зв'язків з членами своєї сім'ї та родичами незалежно від того, де вона перебуває.

4. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім ви­падків, передбачених Конституцією України.

1. Відповідно до ч. 1 коментованої статті фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю як природний і основний осередок суспільства та держави. Конституція України у ст. 51 проголошує: «Сім'я, дитинство, материнство і бать­ківство охороняються законом».

Сім'я є складним соціальним явищем і виступає об'єктом дослідження ряду суспільних наук, кожна з яких вивчає відповідні сторони її функціонування та розвитку. Єдиного поняття сім'ї до прийняття нового СК України у законодавстві і доктрині права не існувало. Нині ст. З СК України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обо­в'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлен­ня, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не супере­чать моральним засадам суспільства. Право особи на сім'ю визначено і в ст. 4

487

СК. Вона включає: право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя.

2. У ч. 2 ст. 291 ЦК зазначається, що фізична особа не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом. Згідно з ч. З ст. 4 СК особа може бути примусово ізольована від сім'ї лише у випадках і в порядку, встановлених законом. При позбавленні батьківських прав обох з батьків дити­на може бути усиновлена (ст. 208 СК), або передана на піклування органам опі­ки і піклування(ст. 243 СК). Фізична особа, засуджена за вчинення злочину до позбавлення волі, ізолюється від сім'ї і відбуває покарання у місцях позбавлен­ня волі.

3. Фізична особа має право на підтримання зв'язків із членами своєї сім'ї та родичами незалежно від того, де вона перебуває (ч. З ст. 291 ЦК України). Так, за ст. 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування, зокрема, якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо); один із батьків, який про­живає окремо від дітей, зобов'язаний брати участь у їх вихованні і має право спілкуватися з ними.

4. Крім того, ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 4 ст. 291 ЦК). Це поло­ження збігається із змістом ст. 32 Конституції України, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя. Див. також ст. 12 Загальної декларації прав людини (10 грудня 1948 р.), та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (16 грудня 1966 p.).

До числа особистих немайнових прав фізичної особи не можуть бути вклю­чені права, що виникають у зв'язку із вступом громадян до сімейних відносин, зокрема, право на укладення та розірвання шлюбу, батьківські права тощо. На­звані права є змістом не цивільних, а сімейних правовідносин, тобто належать до сфери самостійної галузі права.

Стаття 292. Право на опіку або піклування

/. Малолітня, неповнолітня особа, а також фізична особа, яка визнана не­дієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, має право на опіку або піклування.

1. Коментована стаття, закріплюючи право особи, що є малолітньою, непов­нолітньою, а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку та піклування, фактично дублює статті 131, 132 КпШС УРСР. СК України присвятив даному питанню главу 19 «Опіка та піклування над дітьми» (статті 243—251). Між тим питання, які вирішуються за допомогою СК, не охоплюють усіх правовідносин, що стосуються особистого \немайнового права на опіку і піклування.

1. Опіка, піклування встановлюється над дітьми, які залишилися без батьків­ського піклування. Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла 14 років, а піклування — над дитиною у віці від 14 до 18 років. Опіка і піклування вста­новлюються органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбаче-

488

них чинним ЦК. Якщо ж дитина постійно проживає у дитячому закладі або за­кладі охорони здоров'я, функції опікуна та піклувальника щодо неї покладають­ся на адміністрацію цих закладів. В обох випадках орган опіки та піклування контролює умови утримання, виховання, навчання дитини, над якою встанов­лено опіку або піклування. Закон визначає особу, яка може бути опікуном, піклу­вальником дитини. Такою особою може бути повнолітня дієздатна особа за її згодою, враховуються також її особисті якості, здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання самої дитини. Опікуном, піклувальником ди­тини не може бути особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, особа, позбавлена батьківських прав, а також особа, інтереси якої су­перечать інтересам дитини.

2. Право на опіку, піклування перш за все складається з прав дитини, над якою встановлено опіку або піклування. Серед цих прав СК у ст. 247 називає: право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; на забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у яко­му вона проживала до встановлення опіки або піклування, у разі відсутності житла така дитина має право на його отримання відповідно до закону; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. Крім того, встановлення опі­ки та піклування не припиняє права дитини на аліменти, пенсії, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника. Права дитини, яка залишилась без піклування батьків і проживає у дитячому закладі або закладі охорони здоров'я, закріплені у ст. 248 СК України.

3. Опікун, піклувальник зобов'язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти. При цьому опікуну або піклуваль­нику надається право самостійно визначати способи виховання дитини з ураху­ванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування (ст. 249 СК). Наведена стаття С К наділяє опікуна, піклувальника правом вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе на підставі закону або рішення суду, але опікун, піклувальник не має права перешкоджати спілкуванню дити­ни з її батьками та іншими родичами, за винятком випадків, коли таке спілку­вання суперечить інтересам дитини. Припинення опіки, піклування над дити­ною, а також звільнення опікунів, піклувальників від обов'язків регламентуєть­ся правилами статей 250, 251 СК.

Стаття 293. Право на безпечне для життя і здоров я довкілля

/. Фізична особа має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, пра­во на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на 'її збирання та поширення.

2. Діяльність фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псу­вання, забруднення довкілля, є незаконною. Кожен має право вимагати припи­нення такої діяльності.

Діяльність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкіллю, може бути припинена за рішенням суду.

489