Глава 31 Право володіння чужим майном

Стаття 397. Суб єкти права володіння чужим майном

/. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе.

2. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.

3. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не ви­пливає із закону або не встановлено рішенням суду.

1. Терміни, які вживаються законодавцем у ст. 397 ЦК, різні за своєю юри­дичною природою: 1) право володіння чужим майном; 2) фактичне володіння чужим майном. Під першим слід розуміти володіння, яке ґрунтується на пра­вовій основі, має правовий титул. Його ще називають «титульним володінням». Другим терміном прийнято позначати будь-яке володіння, тобто і те, що базуєть­ся на законі або договорі (титульне володіння), і таке, що засвідчує сам факт володіння. Воно не має ніякої правової основи чи будь-якої іншої правової підста­ви. Таке володіння у юридичній літературі прийнято називати безтитульним володінням. Під поняттям «фактичне володіння» слід розуміти саме безтитуль-не володіння, воно не має будь-якої правової основи.

Відповідно до ч. 1 ст. 397 ЦК як фактичне володіння можна розглядати будь-яку наявність майна у тієї чи іншої особи незалежно від того, чи має це володін­ня правову основу, чи ні. Це новий термін у цивільному праві України. У ньому не було потреби, оскільки у главі 31 ЦК мова йде тільки про право володіння

666

чужим майном, про володіння титульне, яке опирається на певну правову осно­ву. Не було сенсу вводити і термін «право володіння чужим майном». Цивіль­ний Кодекс для позначення цих двох видів володіння, які у главі 31 визначають­ся як «право володіння чужим майном» і «фактичне володінням чужим май­ном», у інших главах вживає тільки точні і усталені визначення. Оскільки це володіння опирається на закон чи договір, воно називається «законним володі­нням». Статті 387 і 390 ЦК вживають термін «незаконне володіння», тобто те володіння, у якого відсутні будь-які правові підстави для володіння.

Глава 31 ЦК також змушена вдаватися до поділу володіння на законне і неза­конне. Стаття 400 ЦК вживає термін «добросовісний володілець» і «недобросо­вісний володілець», — а це і є види незаконного володіння (ч. 1 ст. 390 ЦК). Стаття 387 ЦК під незаконним володінням визнає володіння без відповідної правової підстави. Незважаючи на те, що у главі 31 ЦК не згадується взагалі про захист володіння, проте із змісту статей цієї глави випливає, що захист надається лише титульному володінню — праву володіння чужим майном.

Про захист фактичного володіння в ч. З коментованої статті сказано, що воно визнається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

У даному разі мова йде про фактичне володіння безтитульне, яке не має ні­якої правової підстави. Володіння чужим майном на підставі закону, договору чи іншій правовій підставі є правомірним, а ч. З ст. 397 ЦК говорить про володі­ння, правомірність якого лише припускається. Таким володінням слід визнати володіння, передбачене ст. 330 ЦК. Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відпо­відно до статті 388 ЦК майно не може бути витребуване у нього.

У разі виникнення спору з приводу набуття права власності, за ст. 330 ЦК, до винесення рішення судом право власності залишається за тим володільцем, во­лодіння якого вважається правомірним.

2. У частині 1 ст. 338 ЦК «Набуття права власності на знахідку» підкреслено, що особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після шести місяців з моменту заявления про знахідку міліції або органові місцевого само­врядування за наявності умов, визначених цією статтею. Протягом цих шести місяців зазначена особа є тим фактичним володільцем, володіння якого вважаєть­ся правомірним.

Стаття 344 ЦК «Набувальна давність» проголошує: особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухо­мим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно. Протягом зазначених строків володіння даної особи також є фактичним володінням, правомірність якого припускається.

У ст. 388 ЦК передбачаються випадки, коли власник може витребувати своє майно від добросовісного набувача. Проте на практиці є випадки, коли власник майна не може витребувати своє майно від добросовісного набувача, який при­дбав це майно за відплатним договором. Зазначена стаття нічого не говорить про статус цього добросовісного набувача. Він також є фактичним володільцем, во­лодіння якого вважається правомірним.

667

Слід звернути увагу на ст. 658 ЦК. Відповідно до неї право продажу нале­жить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, коли власник не має права вимагати його повернення — ст. 388 ЦК. Наведена стаття припускає можливість переходу права власності до покупця, у якого власник міг би витребувати своє майно, але з тих чи інших причин не витребував. Отже, такий покупець стане лише фак­тичним володільцем, володіння якого може бути визнаним правомірним.

3. У наведених та інших подібних ситуаціях фактичне володіння визнається правомірним і йому надається правова охорона. Проте ЦК знає випадки, коли правова охорона у тій чи іншій мірі надається неправомірному володінню, тобто незаконному. Стаття 388 ЦК передбачає можливість надання правового захисту добросовісному набувачеві, який придбав майно за відплатним договором і це майно не може бути витребуване власником. У такому разі мова йдеться про незаконне, але добросовісне володіння, якому ЦК надає захист.

Статтею 390 ЦК передбачено захист прав незаконного і недобросовісного володіння. За ч. З ст. 390 ЦК, недобросовісний набувач (володілець), тобто неза­конний володілець, має право вимагати від власника майна відшкодування не­обхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених за час, з якого влас­никові належить право на повернення майна або передання доходів.

Коментована ст. 397 ЦК говорить про суб'єктів права володіння чужим май­ном. Таким суб'єктом може бути будь-яка як фізична, так і юридична особа. Фізична особа незалежно від громадянства, а юридична — незалежно від місця знаходження.

4. Доцільність у структурі ЦК глави 31 у запропонованому вигляді викликає великий сумнів. Зазначена глава передбачає в основному захист права володін­ ня чужим майном. Право володіння чужим майном надається законом, догово­ ром чи іншим правочином. Якщо закон, договір чи інший правочин надають право володіння чужим майном, наприклад, договір найму, оренди тощо, то разом із наданим правом цією ж правовою підставою передбачається і право на захист. Виділяти такий захист в окремий правовий інститут немає необхідності, з нашої точки зору. Безумовно, глава 31 ЦК залишає відкритими деякі питання, над яки­ ми правознавцям ще слід працювати.

Стаття 398. Виникнення права володіння

1. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

1. У коментованій статті мова йде лише про виникнення права володіння, зрозуміло, чужим майном. Іншими словами, законодавець розглядає виникнен­ня права законного володіння, яке опирається на договір або інший правовий акт. Виникнення права володіння чужим майном виникає на підставі багатьох цивільно-правових договорів, за якими майно власника переходить у тимчасове володіння іншої особи. Власник майна також має право володіння, але він во­лодіє своїм майном. Володіння власника є одним із елементів права власності,

668

одна із правомочностей власника. На таке володіння ст. 398 ЦК свою чинність не поширює.

Коментована стаття має на увазі право володіння чужим майном. Хоча слова «чужим майном» у тексті цієї статті не вживаються, але мова йдеться про право володіння чужим майном. Такий висновок випливає із змісту коментованої статті: право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником. Отже, мова йде про володіння чужим май­ном, але на законній підставі — на підставі договору.

У ст. 398 ЦК сказано про інші підстави, встановлені законом, за якими також виникає право володіння чужим майном. На жаль, ЦК не розкриває цих інших підстав. З огляду на те, що законодавець передбачає підстави, встановлені зако­ном, можна зробити висновок, що річ йде про законне володіння. Отже, чинність коментованої статті поширюється тільки на законне володіння і не поширюєть­ся на незаконне володіння.

Незаконне володіння підлягає захисту далеко не в усіх випадках його виник­нення. Нерідко захищається незаконне, але добросовісне володіння, тобто воло­діння, володілець якого не знав і не міг знати про незаконність свого володіння.

В окремих випадках захищається незаконне і разом з тим і недобросовісне володіння. Це володіння, володілець якого знав або повинен був знати про те, що він володіє чужим майном незаконно.

Добросовісним, але незаконним володінням слід визнавати володіння, яке виникає із договору купівлі-продажу товару. Стаття 658 ЦК містить припис, за яким, якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право влас­ності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення. З цієї норми випливає, що, якщо власник цього товару має право витребувати його у покупця, то право власності у нього не виникає. Власник майна з тих чи інших причин не скористався своїм правом на витребування свого товару (не знав, хто став набувачем цього товару за договором купівлі-продажу).

Покупець цього товару власником не став, оскільки він може бути витребу­ваним власником. Він стає добросовісним, проте незаконним володільцем. У силу добросовісності його володіння йому у разі необхідності повинен бути наданий захист.

2. Другим випадком виникнення добросовісного, але незаконного володін­ня, є передбачений ч. 1 ст. 388 ЦК. У ній йдеться про те, що якщо майно за відплат-ним договором придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач — він же добросовісний володілець — ч. З ст. 390 ЦК), власник має право витребувати це майно у перед­бачених законом випадках.

Власник майна відповідно до ч.І ст. 388 ЦК не має підстав для витребування свого майна від добросовісного набувача. Добросовісний набувач у цьому ви­падку стає лише добросовісним, але незаконним володільцем. Те, що такий во­лоділець потребує захисту свого володіння від посягань третіх осіб, сумніву не викликає, хоча ЦК такого захисту не передбачає. Незаконне добросовісне і не­добросовісне володіння, про яке йдеться у статтях 388 і 390 ЦК не є правом во­лодіння, адже це незаконне володіння.

669

Фактичне володіння, правомірність якого припускається, виникає й у інших ситуаціях, передбачених ЦК. Зокрема, їм присвячуються: ст. 330 «Набуття доб­росовісним набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це право»; ст. 338 «Набуття права власності на знахідку»; ст. 344 «Набувальна давність». У наведених випадках виникає фактичне володіння, яке вважається правомірним і тому має захищатися.

Стаття 399. Припинення права володіння

/. Право володіння припиняється у разі:

1. відмови володільця від володіння майном;

2. витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

3. знищення майна.

2. Право володіння припиняється також в інших випадках, встановлених за­коном.

і. У коментованій статті розглядаються підстави припинення права володін­ня. Законодавець має на увазі припинення титульного, тобто законного воло­діння і припинення фактичного (безтитульного), незаконного володіння.

Однією з підстав припинення як титульного, так і безтитульного володіння є відмова від свого володіння за своїм вільним волевиявленням. Причини чи підстави відмови не мають значення. ЦК не вимагає вчинення будь-яких фор­мальних дій для відмови від володіння. Достатньо вчинення фактичних дій, які свідчать про відмову володільця від свого володіння. Проте слід враховувати, що відмова володільця не завжди тягне за собою припинення права володіння. Якщо володілець володіє чужим майном на підставі, наприклад, договору най­му, то дострокове повернення наймачем майна, одержаного ним за договором, його контрагентові — наймодавцю, зовсім не означає припинення самого дого­вору, а отже, і самого права володіння.

До відмови від володіння і права володіння слід прирівняти поєднання в одній особі власника майна і володільця, у володінні якого знаходиться майно влас­ника. Таке поєднання здійснюється, безперечно, за згодою обох сторін, тобто коли одна з них відмовляється від свого володіння чи власності. Відмова від титуль­ного і фактичного володіння повинна бути беззастережною і остаточною.

2. Витребування майна від володільця власником майна або іншою особою може мати місце лише у випадках, передбачених законом. Позивачем за таким речово-правовим позовом (віндикаційним) може бути власник майна або інша особа, яка має право на витребування цього майна, або уповноважена власни­ком на таке витребування.

Витребувати своє майно власник має право тільки від незаконного володіль­ця. Немає значення, яким чином володілець став володільцем такого майна. Підстава для заволодіння чужим майном може бути законною, наприклад, до­говір, але, як тільки відпала ця законна підстава (строк договору сплив, а воло­ділець відмовляється повернути майно), володіння стає незаконним.

Витребування власником свого майна може здійснюватись тільки від воло­дільця, який володіє цим майном незаконно. Від законного володільця майно не

670

може бути витребуване. Проте слід мати на увазі, що ЦК України знає так звану обмежену віндикацію, передбачену ст. 388. Ця ж стаття визначає випадки, коли власник не може витребувати своє майно із чужого незаконного володіння. Статті 330 і 658 ЦК визначають статус добросовісного набувача, який придбав майно в особи, яка не мала права на його відчуження, якщо власник цього майна відпо­відно до ст. 388 ЦК не має права на його витребування. Зазначена особа стає власником цього майна.

Проте залишається відкритим питання про статус набувача такого майна, від якого власник цього майна має право витребування, але з тих чи інших причин він цим правом не скористався. Очевидно, такий набувач є добросовісним, але незаконним володільцем.

3. Знищення майна, яке було об'єктом як титульного, так і фактичного воло­діння, безперечно, призведе до припинення права володіння. Під знищенням майна слід розуміти приведення його будь-яким способом у такий стан, який робить неможливим його використання за призначенням. При цьому немає зна­чення, хто знищив це майно.

Право володіння припиняється також в інших випадках, встановлених зако­ном. Вважається доцільним поширити на ці випадки окремі положення ст. 346 ЦК «Підстави припинення права власності». Так, якщо у володінні титульного чи безтитульного (фактичного) володіння знаходиться майно, що є пам'яткою історії та культури, то воно може бути примусово викуплене відповідними дер­жавними органами. Таким же чином володіння може бути припинено у разі ви­купу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю. З цією ж метою може здійснитись викуп нерухомого майна і земельної ділянки, на якій це май­но розташоване, обумовлений суспільною необхідністю.

Право володіння припиняється також у разі звернення стягнення на майно за зобов'язаннями володільця, якщо власник цього майна невідомий; у разі його реквізиції, конфіскації, смерті володільця.

Стаття 400. Обов'язок недобросовісного володільця негайно повер­нути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем

/. Недобросовісний володілець зобов 'язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов язку заінтересована особа має пра­во пред явити позов про витребування цього майна.

1. Коментована стаття зобов'язує недобросовісного володільця повернути власнику майно чи іншій особі, яка має на нього право, в безспірному порядку, тобто в позасудовому. Для цього власник майна, інша особа, яка має право на це майно за договором чи законом, а також добросовісний володілець повинні до­вести володільцю незаконність і недобросовісність його володіння, а також пра­вові підстави їх вимоги про повернення майна. При цьому слід мати на увазі, що недобросовісний володілець знає або повинен знати про те, що він володіє чу­жим майном незаконно і недобросовісно.

671

Без сумніву, далеко не кожен недобросовісний володілець чужим майном легко погодиться повернути майно в безспірному порядку, тим більше, що і в нього можуть бути вимоги до власника майна, до іншої особи, що має право на це майно, чи до добросовісного володільця, відповідно до ст. 390 ЦК.

Отже, спочатку ЦК пропонує позасудовий порядок розв'язання спору. Якщо ж недобросовісний володілець не виконає свого обов'язку повернути майно на­лежній особі або ухиляється від виконання цього обов'язку, то зазначена особа має право пред'явити позов до суду про витребування цього майна.

Позивачами за позовом про витребування майна можуть бути власник май­на, особа, яка має право на це майно за договором чи за законом, а також добро­совісний володілець цього майна, який з тих чи інших причин втратив право на володіння цим майном, у силу чого це майно опинилося у недобросовісного во­лодільця.

Особа, яка має право на це майно відповідно до договору або закону, може бути наймачем, орендарем, або опікуном, піклувальником тощо. Добросовісний володілець — особа, яка володіє чужим майном, але не знає і не може знати про незаконність свого володіння. У даному разі ЦК знову змушений все ж визнати, що існує і незаконне володіння, якому потрібно надати захист. Коментована стат­тя надає незаконному, але добросовісному володільцю право витребування май­на, яким він володів незаконно, але добросовісно, від іншого незаконного воло­дільця, але недобросовісного.

2. У коментованій статті не вживається термін «незаконний володілець». Але в теорії римського приватного права і сучасній цивілістиці давно усталилися терміни «добросовісний» і «недобросовісний», які набули спеціальної юридич­ної функції, і використовуються тільки в словосполученні «незаконний добро­совісний володілець» і «незаконний недобросовісний володілець». їх співвідно­шення стосовно законного (титульного) володіння не визначається.

На відносини за формулою: власник майна, особа, яка має на це майно право за законом чи договором, добросовісний володілець, з одного боку, і недобросо­вісний володілець, з другого, — з приводу витребування майна поширюються правила ст. 390 ЦК. Зазначені особи (позивачі) мають право вимагати від недо­бросовісного володільця передання усіх доходів від майна, які він одержав або міг одержати за весь час незаконного і недобросовісного володіння ним. Склад­но буде довести розмір доходів, які недобросовісний володілець міг би одержа­ти, якби використовував майно більш раціонально (ч. 1 ст. 390 ЦК).

У свою чергу, той самий недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених з часу, з якого власникові належить право на по­вернення майна або передання доходів. Фразу «... з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів» слід тлумачити так: недо­бросовісний володілець має право вимагати відшкодування необхідних витрат на утримання, зберігання майна, здійснених за час, за який він зобов'язаний пе­редати усі доходи, які він одержав або міг одержати від використання майна, або, простіше сказати, — за весь час незаконного і недобросовісного володіння чужим майном.

672

Проте між ст. 400 і ст. 390 ЦК є істотна різниця. Стаття 390 ЦК право витре­бування майна із чужого незаконного володіння надає лише власнику цього май­на. Стаття 400 ЦК право витребування майна із чужого незаконного і недобро­совісного володіння крім власника, надає особі, яка може мати право на це май­но за законом чи договором, а також добросовісному володільцю. Відповідно, відповідачем, за ст. 390 ЦК, може бути незаконний набувач (володілець) як не­добросовісний, так і добросовісний. За ст. 400 ЦК відповідачем може бути тільки недобросовісний набувач (володілець).