2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

1. Стаття 228 ЦК складається з двох частин. У першій частині визначається перелік порушень публічного порядку. Усі вони можуть бути поділені на дві ве­ликі групи: а) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і сво­бод людини і громадянина (статті 21—68 Конституції України); б) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади та на незаконне заволодіння ним. У доктрині цивільного права такі порушення публічного по­рядку розглядаються як такі, що порушують основні засади державного право­порядку. Під дію цієї статті можуть також підпадати правочини, що суперечать моральним засадам суспільства, встановленим, наприклад, Законом України «Про захист суспільної моралі».

2. Відповідно до ч. 2 ст. 228 ЦК правочин, спрямований на зазначені вище по­рушення публічного порядку є нікчемним. При цьому законодавець не ставить визнання правочину антипублічним у безпосередню залежність від факту наяв­ності в діях його учасника (учасників) наміру (умислу) на досягнення протиправ­ної мети. Тому під дію ст. 228 ЦК мають підпадати, наприклад, усі правочини щодо об'єктів, вилучених з цивільного обігу, незалежно від намірів їх учасників. У та­ких випадках їх дії спрямовані на незаконне заволодіння цими об'єктами. Водно­час правомірне придбання зброї, інших речей з метою їх використання в майбут­ньому, щоб заподіяти шкоду іншим особам, не може слугувати достатньою підста­вою для кваліфікації такого правочину за ст. 228 ЦК. Не передбачає зазначена стаття також конкретних правових наслідків нікчемності антипублічного пра­вочину, посилань до інших статей ЦК, що містять загальні правила про правові наслідки недійсності правочинів.

Як відомо, ЦК УРСР конкретно передбачав норми про недійсність угод, укла­дених з метою, суперечною інтересам держави і суспільства. Так, згідно зі ст. 49 ЦК УРСР 1963 р. за угодою, укладеною з метою, завідомо суперечною інте­ресам соціалістичної держави і суспільства та за наявності умислу у обох сторін, все одержане ними за угодою стягувалось у доход держави. У разі виконання угоди лише однією стороною з другої сторони стягувалось у доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. За наявності ж умислу лише у однієї сторони все одержане нею за угодою по­винно було повертатись другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягувалось у доход держави.

Отже, правові наслідки, встановлені ст. 49 ЦК УРСР, фактично мали усі оз­наки «цивільно-правової конфіскації» (двосторонньої чи односторонньої), зас­тосування якої можливе лише тоді, коли сторони (сторона) знали, що укладена

388

угода суперечить інтересам держави і суспільства. Тобто, у разі відсутності та­кого суб'єктивного фактора, як умисел, не було підстав для застосування цивіль­но-правової конфіскації, а відтак за відсутності умислу у обох сторін угода ви­знавалась недійсною за правилами ст. 48 ЦК УРСР та із застосуванням передба­чених нею правових наслідків у формі двосторонньої чи односторонньої (за наявності умислу у однієї сторони) реституції сторін.

Стаття 228 нового ЦК України є певним аналогом ст. 49 ЦК УРСР 1963 p., оскільки вона встановлює нікчемність правочинів, спрямованих на порушення конституційних прав та свобод громадян та на порушення засад правопорядку в суспільстві. Однак, на відміну від ст. 49, у ст. 228 ЦК не визначені безпосередньо правові наслідки нікчемності «антипублічного правочину». За таких обставин можна вважати, що судом мають застосовуватися загальні правові наслідки, пе­редбачені ст. 216 ЦК, зокрема, двостороння або одностороння реституція та відшкодування збитків. Між тим історія розробки нового ЦК свідчить про те, що автори ст. 228 ЦК, що має назву «Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок», мали на меті встановити за вчинення такого пра­вочину спеціальні санкції. Це припущення підтверджується аналізом обставин розробки і прийняття нового ЦК, адже в його першій редакції (проекті, розгля­нутому у першому читанні 5 червня 1997 р.) встановлювалися правила щодо цивільно-правової конфіскації у разі вчинення правочину з наміром порушити публічний порядок (ст. 218), що було цілком логічно з огляду на вимоги законо­давчої техніки. Однак у ч. 2 ст. 228 ЦК передбачається лише нікчемність такого «антипублічного правочину» без встановлення майнових наслідків.

Досліджувана проблема ускладнюється тим, що ч. 1 ст. 208 ГК України май­же повністю відтворює зміст ст. 49 ЦК УРСР, а саме: «Якщо господарське зобо­в'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо супере­чить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін — у разі виконання зобов'язання обома сторонами — в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'­язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одер­жане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержа­ного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшко­дування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави».

Таким чином, процитована норма майже повністю текстуально співпадає із змістом ст. 49 ЦК УРСР з тією лише різницею, що у ст. 208 ГК визнається не­дійсним господарське зобов'язання, а не господарський договір чи інший право-чин. Юридична некоректність цього положення є очевидною, адже недійсним має визнаватися договір як одна лише з підстав виникнення господарського зо­бов'язання. Таке принципове правило було закріплене у ст. 48 ЦК УРСР, за якою визнавалися недійсними угоди, які не відповідають вимогам закону, а також в ст. 215 нового ЦК, де передбачаються підстави правочину.

Із аналізу викладеного постає цілком закономірне питання: можливо, роз­робникам нового ЦК також доцільно було б зберегти зміст ст. 49 ЦК УРСР і внести відповідні доповнення, як це зробили розробники ГК. Однак досліджен-

389

ня, проведені в галузі застосування ст. 49 ЦК УРСР, свідчать про наявність у її положеннях істотних вад.

Редакцію вищезазначеної статті не можна визнати вдалою у зв'язку з відсут­ністю у її тексті конкретних критеріїв класифікації недійсних угод та застосуван­ня передбачених ними правових наслідків. Відповідно і в судовій практиці зміст цієї статті не набув чіткого тлумачення, у зв'язку з чим суди навіть за радянських часів вкрай рідко визнавали недійсними угоди за правилами ст. 49 ЦК УРСР, вда­ючись до застосування передбачених нею санкцій у тому разі, коли дії учасника недійсної угоди містили ознаки злочину. Тому позиція судів щодо застосування ст. 49 ЦК УРСР змінювалася залежно від соціально-політичної ситуації в країні. Наприклад, відповідно до п. 6 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними» від 28 квітня 1978 р. (у первісній його редакції) ст. 49 ЦК УРСР поширювалась на угоди, що порушували основні прин­ципи соціалістичного суспільного ладу, зокрема, спрямовані на використання соціалістичної власності з корисливою метою, одержання громадянином нетру­дових доходів або використання майна, що знаходиться у їх особистій власності або користуванні, на шкоду інтересам суспільства, на відчуження землі або не­законне нею користування, розпоряджання чи придбання всупереч встановле­ним правилам предметів, вилучених з обігу або обмежених в обігу.

Згідно ж з п. 6 постанови Пленуму ВСУ (із змінами в редакції від 25 грудня 1992 р.), до цих угод мають належати угоди, які порушують основні принципи існуючого суспільного ладу, зокрема, спрямовані на використання всупереч за­кону колективної, державної або чиєїсь приватної власності з корисливою ме­тою (та інші угоди, зазначені у первісній редакції п. 6 постанови).

25 травня 1998 р. до п. 6 постанови Пленуму були внесені нові доповнення, за якими дія ст. 49 ЦК УРСР мала вже поширюватися, зокрема, на угоди, спря­мовані на використання всупереч закону колективної, державної або чиєїсь при­ватної власності з корисливою метою, приховування фізичними та юридични­ми особами від оподаткування доходів, використання майна, що знаходиться в їх власності або користуванні, на шкоду правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, на незаконне відчуження землі або незаконне нею корис­тування, розпорядження чи придбання всупереч встановленим правилам пред­метів, вилучених з обігу або обмежених в обігу. Подібна позиція щодо тлума­чення змісту ст. 49 ЦК УРСР була сформульована також у роз'ясненнях ВАСУ «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» від 12 березня 1999 р. (з наступними змінами). Однак ВГСУ 26 квітня 2002 р. до вищезазначених роз'яснень були внесені істотні доповнення про те, що:

а) у разі визнання у встановленому порядку недійними установчих доку­ментів суб'єкта підприємницької діяльності або скасування його державної реє­страції у зв'язку із здійсненням відповідної реєстрації на підставі загубленого документа, що посвідчує особу, або на підставну особу — засновника суб'єкта підприємницької діяльності, укладені таким суб'єктом підприємницької діяль­ності угоди мають визнаватися недійсними згідно із ст. 49 ЦК УРСР, незалежно від часу їх укладення;

390

б) якщо у встановленому порядку буде з'ясовано, що зміну носіїв корпора­тивних прав або продажу таких прав здійснено для укладення відповідним суб'єк­том підприємницької діяльності угод з метою ухилення від сплати податків та інших обов'язкових платежів або легалізації коштів, набутих злочинним шля­хом, суд має визнавати такі угоди недійсними за ознаками ст. 49 ЦК УРСР.

Рекомендації ВГСУ дозволяли визнавати недійсними за ст. 49 (такі судові рішення можливі і нині щодо угод, укладених до введення в дію нового ЦК Ук­раїни) будь-які угоди суб'єктів підприємництва, незалежно від правової підста­ви визнання недійсними установчих документів, у тому числі і тоді, коли ство­рення суб'єкта підприємництва не мало на меті укладення угод, суперечних інте­ресам держави і суспільства, та спрямованих на ухилення від сплати податків. Проте визнання установчих документів суб'єкта підприємництва недійсними не повинно бути само по собі фактом для автоматичної кваліфікації укладених ним угод за ст. 49 ЦК УРСР. На цю обставину певною мірою вже зверталася увага деякими авторами, на думку яких, відсутність реєстрації стороною угоди в ЄДРПОУ, відсутність його реєстрації як платника податків, а також будь-які інші порушення при створенні юридичної особи не можуть розглядатися як до­статня підстава для визнання нею угод недійсними за ст. 49 ЦК УРСР.

Положення зазначеної постанови Пленуму ВСУ та роз'яснення ВГСУ є та­кими, що дають підстави для занадто широкого тлумачення змісту ст. 49 ЦК УРСР і фактично містять ознаки нових правових норм, хоча зазначені судові органи не можуть приймати нормативно-правові акти, а їх правові позиції ма­ють лише рекомендаційний характер.

Аналіз наведеного дозволяє дійти висновку, що судова практика, незважаю­чи на впровадження у життя ринкових реформ та демократизацію суспільних відносин, пішла шляхом широкого і довільного тлумачення ст. 49, чому сприяла також досить абстрактна конструкція її норм, яка не містила вичерпного чи орі­єнтовного переліку складу конкретних правопорушень закону учасниками не­дійсної угоди. Останні кілька років цими вадами ст. 49 ЦК УРСР досить актив­но і не завжди коректно користувалися податкові органи.

Розбіжності між ЦК та ГК України в регулюванні питань недійсності право-чинів та господарських зобов'язань можуть призводити до конкуренції норм, а врешті і до їх довільного тлумачення і застосування судами. По-різному будуть тлумачити досліджувані норми як сторони правочину (господарського зобов'я­зання) та інші особи, у тому числі податкові органи, зацікавлені у визнані їх не­дійсними з застосуванням або незастосуванням конфіскаційних майнових наслідків. Звичайно, для сторін тих цивільно-правових правочинів, які не мо­жуть бути кваліфіковані як господарсько-правові за ГК, надзвичайно привабли­вою є відсутність конфіскаційних санкцій за вчинення антипублічних право­чинів, які вони можуть вчиняти, завідомо знаючи про такі сприятливі для них правові наслідки.

У наведеній ситуації застосування ст. 208 ГК України буде супроводжувати­ся виникненням тих же проблем, які мали місце у застосуванні судами ст. 49 ЦК 1963 p., обумовлені її вищенаведеними змістовними вадами. Однак найбільш

391

ефективним засобом усунення можливих колізій між ЦК і ГК є внесення в них відповідних змін. Нині ж важливо не поширювати правила ст. 208 ГК на ті цивільні правочини, які не є господарськими.

Таким чином, цивільні правочини, які порушують публічний порядок є нікчем­ними відповідно до ст. 228 ЦК, що дає суду право застосувати до сторін правові наслідки, передбачені ст. 216 ЦК. В принципі такі правочини можуть бути виз­нані недійсними судом безпосередньо за правилами статей 215—216 ЦК як такі, що не відповідають загальним вимогам ст. 203 ЦК про чинність правочину.

Ті ж цивільні правочини, які водночас є господарсько-правовими і вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, також є таки­ми, що порушують публічний порядок, але мають визнаватися недійсними за правилами ст. 208 ГК та із застосуванням передбачених нею конфіскаційних чи інших правових наслідків. Це не буде суперечити ЦК, адже відповідно до ч. З ст. 216 ЦК правові наслідки, передбачені частинами 1 та 2 цієї статті застосовують­ся у випадках, коли законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Саме до таких законів належить ГК. Інша справа, що ст. 208 ГК має вищезгадані недоліки і не містить конкретних критеріїв для визнання того чи іншого правочину (за ГК — господарського зобов'язання) недійсним. За таких обставин можна керуватися положеннями ч. 1 ст. 228 ЦК, у якій такі критерії передбачені. При цьому зви­чайно ж мають бути відкориговані правові позиції з цього питання ВСУ та ВГСУ.

У науково-практичному коментарі до ГК положення про визнання госпо­дарських зобов'язань недійсними, на жаль, виявилися фактично не розтлумаче­ними. У коментарі до ст. 207 ГК «Недійсність господарського зобов'язання» лише побіжно зауважено, що зобов'язаннями вчиненими з метою, яка завідомо супе­речить інтересам держави і суспільства, є такі, які вчинені з метою ухилення від сплати податків, незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріаль­них чи культурних цінностей, заподіяння руйнівних матеріальних збитків кон­куренту тощо (див.: Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / За ред. В. К. Мамутова. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — С 343—345). У такому коментарі важко віднайти логіку та зміст критеріїв для наведеного су­дження.

Стаття 229. Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки

/. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які ма­ють істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

2. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті Ті власного недбальства, зобов язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

392

Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'яза­на відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

1. У коментованій статті закладено правові засади визнання недійсним право­чину, в якому має місце невідповідність між внутрішньою волею сторони її зовнішнім волевиявленням, спричинена не внутрішнім психічним чи фізичним станом особи, а хибним (помилковим) сприйняттям обставин, обумовленим їх властивостями. У ч. 1 ст. 229 ЦК розкривається зміст помилки, яка може призве­сти до недійсності правочину. Згідно з нею помилка — це неправильне сприйнят­тя особою істотних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був вчинений. Оскільки в цьому випадку волевиявлення особи не відповідає її справжньому наміру, та­кий правочин визнається недійсним. Причини помилки в даному випадку ролі не грають. Так, помилка може виникнути внаслідок необачності або самовпевненості учасників правочину, неправильного розуміння сторонами одна одної в ході пе­реговорів, помилкового тлумачення закону, дій третіх осіб тощо. Помилка є підста­вою для визнання недійсними правочинів як фізичних, так і юридичних осіб.

Помилку слід відрізняти від обману, який також є підставою для визнання правочину недійсним. Однак наслідки такого правочину є дещо іншими {due. коментар do ст. 230 ЦК). Навіть тоді, коли помилка виникла внаслідок дій або бездіяльності іншої сторони правочину, такі дії або бездіяльність мають вважа­тися ненавмисними, інакше правочин слід розглядати як такий, що вчинений під впливом обману.

Проте не будь-яка помилка може братися судом до уваги. Наприклад, для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. При цьому під помилкою, що має істотне значення, ЦК розуміє помилку щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей та якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Дещо вужчою за своїм змістом була ст. 56 ЦК УРСР, згідно з якою угода, укладена внаслідок помилки, що мала істотне значення, могла бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки. У цій статті не розкривався зміст предмета по­милки. Однак цивілістична наука і судова практика сформулювали критерії ква­ліфікації вказаних угод. За ст. 56 ЦК УРСР під помилкою, що має істотне зна­чення, розумілося помилкове сприйняття предмета, змісту або суб'єкта угоди, тобто така помилка, що призвела до укладення угоди і в мотивах якої вона не вбачалась (див.: Цивільний кодекс Української РСР: Науково-практичний ко­ментар. — К., 1971. — С. 64). Згодом ці правові позиції знайшли своє закріплен­ня у п. 11 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про визнан­ня угод недійсними». Сформовані судовою практикою правові позиції щодо за­стосування ст. 56 ЦК УРСР зберігають у певній мірі свою актуальність і нині, але із урахуванням особливостей ст. 229 нового ЦК.

Істотною є помилка, наслідки якої або взагалі не можна усунути, або для усу­нення яких сторона, що помилилася, має нести значні витрати. При вирішенні

393

питання про істотне значення помилки за обставин, визначених у коментованій статті, потрібно виходити з істотності тієї чи іншої обставини для конкретної особи з урахуванням її становища, стану здоров'я, характеру діяльності, значен­ня правочину тощо. При цьому за загальним правилом не має розцінюватися як помилка незнання сторонами правочину норм законодавства. Цивілістична док­трина радянського періоду допускала можливість визнання угоди недійсною за такою помилкою у виняткових випадках (див.: Цивільний кодекс Української РСР: Науково-практичний коментар. — С. 64).

Мотив правочину — це обставини, у зв'язку з якими особа вчиняє правочин (купівля квартири, щоб жити поряд із родичами, придбання будівельної техні­ки для будівництва житлового будинку тощо). За загальним правилом помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків встановлених законом. Тому, якщо родичі переїхали в інше місце або замовник будівництва змінив об'єкт забудови, правочин купівлі-продажу не може бути визнаний не­дійсним, оскільки волевиявлення особи відповідає її справжній волі (купити квартиру, придбати будівельну техніку).

2. Правочин, укладений внаслідок помилки, належить до оспорюваних пра-вочинів (див. коментар до cm. 215 ЦК). На відміну від ст. 56 ЦК УРСР, згідно з якою право на позов про визнання угоди, укладеної внаслідок помилки, мала особа, яка діяла під впливом помилки, стаття 229 нового ЦК такої норми не містить. Тому можна вважати, що з позовом про визнання правочину недійсним може звернутися й інша особа, права якої зачіпаються вчиненням цього право­чину. Звичайно на практиці позивачем будуть виступати переважно особи, які діяли під впливом помилки.

Основним наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого внаслідок помилки, є двостороння реституція — повернення сторін до первісного стану (див. коментар до cm. 216 ЦК). Додаткові майнові наслідки передбачаються у ч. 2 коментованої статті. Так, закон передбачає, що якщо особа помилилася внаслі­док власної недбалості (неналежно перевірила властивості речі, довірилася думці третьої особи тощо), то в разі визнання правочину недійсним, вона має відшко­дувати другій стороні завдані їй збитки. У випадку, якщо помилці сприяла вин­на (необережна) поведінка іншої сторони правочину, обов'язок відшкодувати збитки покладається на цю сторону. Якщо на помилку вплинули дії третіх осіб, збитки сторін відшкодуванню не підлягають.

Стаття 230. Правові наслідки вчинення правочину під впливом обману

/. Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

2. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій сто­роні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

394

1. Правочин, вчинений під впливом обману, належить до правочинів з вада­ ми волі, оскільки у сторони, яка діяла під впливом обману, внутрішня воля сфор­ мувалася невірно, під впливом хибних відомостей про обставини правочину, спричинених діями інших осіб.

Під обманом слід розуміти навмисне введення в оману однією стороною пра­вочину іншої сторони з метою вчинення правочину. Обман як підстава для виз­нання правочину недійсним відрізняється від помилки, що має істотне значен­ня. Відмінності між цими правовими термінами полягають у наступному. Об­ман — це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. Помилка є результатом неправильного уявлення обставин правочину. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї із сторін, тоді як при помилці обидві сторони можуть невірно сприймати обставини правочину. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторо­ни ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину (ст. 230 ЦК). Сам по собі факт продажу товару з недоліками, не зазначеними в договорі, і про які про­давець не знав, ще не дає покупцю права вимагати визнання договору недійсним. За таких обставин покупець може звертатися з позовом про розірвання догово­ру, про застосування інших санкцій.

Неправильне уявлення стосовно правочину, що вчиняється, яке сформува­лося у сторони під впливом обману, стосується більш широкого кола обставин, ніж у випадку застосування ст. 229 ЦК {див. коментар до неї). Так, обман може стосуватися насамперед як елементів та обставин самого правочину, що мають істотне значення (природа правочину, права та обов'язки сторін, такі власти­вості речі, які значно знижують її цінність або унеможливлюють використання за цільовим призначенням {див. коментар до ст. 229 ЦК), так і обставин, що зна­ходяться за межами правочину, в тому числі мотиву й мети правочину. Наприк­лад, громадянин, який продає крадену річ, навмисно вводить покупця в оману, запевняючи його у необхідності здобуття коштів, потрібних на термінове ліку­вання. Якщо б покупець знав про справжні мотиви правочину (збут краденого), то договір не був би укладений.

Обман може відбуватися як у вигляді активної поведінки сторони, повідом­лення нею про будь-які обставини, яких насправді нема (повідомлення недосто­вірних відомостей про предмет договору, надання підробних документів на пра­во власності на продавану річ, на право вчинення такого правочину), так і у виг­ляді свідомого замовчування обставин, що можуть перешкодити укладенню правочину. Не будуть визнаватися недійсними за коментованою статтею право-чини сторін, одна з яких обіцяла другій стороні допомогти у працевлаштуванні, навчанні, будівництві тощо, але таких обіцянок не виконала. Суб'єктом введен­ня в оману може бути як сторона правочину, так і третя особа, яка діяла з відома або на прохання сторони правочину. Якщо ж обман здійснений третьою особою за власною ініціативою, підстав для визнання правочину недійсним нема.

2. Загальним наслідком визнання недійсним правочину, укладеного внаслі­ док обману, є двостороння реституція, яка здійснюється за правилами ст. 216

395

ЦК {див. коментар до неї). Додаткові майнові наслідки передбачаються ч. 2 ко­ментованої статті, в силу якої потерпілому відшкодовуються збитки в подвійно­му розмірі та моральна шкода, що завдані у зв'язку із вчиненням такого право­чину {див. коментар до статей 22—23 ЦК).

Стаття 231. Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом насильства

1. Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосу­вання до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

2. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

1. Правочин, вчинений під впливом насильства, визнається недійсним внас­ лідок відсутності волі самого учасника на вчинення правочину. Волевиявлення в даному випадку відображає волю не самого учасника правочину, а волю будь- якої іншої особи, яка здійснює вплив на учасника правочину.

Під насильством у коментованій статті розуміється фізичний або психічний тиск на особу з метою примушення її до вчинення правочину. Насильство може мати будь-які прояви: фізичне насильство (катування, побиття, заподіяння болю); психічне насильство (залякування, загроза вбивством, заподіянням тілес­них ушкоджень самій особі або її близьким); насильство дією (викрадення ди­тини, пошкодження майна особи). Різновидом насильства може вважатися служ­бовий вплив керівника на свого підлеглого з метою спонукання останнього до укладення правочину з продажу акцій керівнику шляхом застосування дисцип­лінарних стягнень, звільнення, зниження винагороди, пониження в посаді тощо. Характерною рисою насильства є його незаконність, а також те, що воно є ре­зультатом активної поведінки винного. Найчастіше акт насильства становить кримінальне діяння. Однак ст. 231 ЦК безпосередньо не пов'язує недійсність правочину з вчиненням лише кримінальних дій. Факт насильства для визнання правочину недійсним може встановлюватися також у цивільному процесі. Отже, насильство може і не підпадати під дію КК України, але воно завжди, з позицій цивільного права, є неправомірним.

Для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом на­сильства, не обов'язково, щоб контрагент особисто здійснював насильство. Не­обхідно лише, щоб він знав про факт насильства і використав це на свою користь для примушення особи до вчинення правочину.

2. Правочин, який вчинено під впливом насильства, належить до оспорюва­ них правочинів {due. коментар do cm. 215 ЦК). Крім загальних наслідків, перед­ бачених ст. 216 ЦК, до таких правочинів застосовуються також наслідки, перед­ бачені ч. 2 ст. 231 ЦК. Винна особа, яка застосувала насильство, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки в подвійному розмірі, а також моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку із вчиненням такого правочину. Із змісту ч. 2 ст. 231

396

ЦК можна дійти висновку, що збитки і моральна шкода мають відшкодовувати­ся фізичній особі як учаснику правочину, у тому числі тій, яка була представни­ком юридичної особи. Якщо ж збитки будуть завдані і такій юридичній особі, вони також можуть бути відшкодовані, але вже за правилами деліктної відпові­дальності (глава 82 ЦК).

Стаття 232. Правові наслідки правочину, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною

/. Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представни­ка однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним,

2. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'яз­ку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

1. Підстава для визнання правочину недійсним, передбачена в коментованій статті, стосується лише тих правочинів, які вчиняються особою (фізичною або юридичною) не самостійно, а через представника (due. коментар do ст. 237ЦК). Останній, вчиняючи правочин, не виражає власну волю. Його завдання полягає в тому, щоб донести до контрагента волю особи, яку він представляє. Відповідно до ст. 237 ЦК представник зобов'язаний або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку він представляє. Але в силу зловмисної домовленості представника й контрагента воля довірителя не знаходить свого вираження, а підмінюється волею представника, який фактично вступає у змову з контраген­том з метою одержати власну чи обопільну вигоду або створити негативну ситу­ацію для довірителя, що і є підставою для визнання таких правочинів недійсни­ми. При цьому виникає питання: чи на усі види представництва поширюється дія ст. 232 ЦК?

Відповідно до ч. З ст. 237 представництво виникає на підставі договору, зако­ну, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами ци­вільного законодавства. З цього приводу в юридичній літературі було висловле­но дві протилежні точки зору. Одні автори вважають, що ст. 232 ЦК стосується лише договірного представництва (див.: Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків: ТОВ «Одісей», 2003. — С. 232); на думку інших, ця стаття поширюється на усі види представництва (див.: Цивільний кодекс України: Науково-практич­ний коментар / За заг. ред. Я. М. Шевченко. — Ч. 1. — К., 2004. — С. 320).

Проаналізуємо викладене детальніше. Дія ст. 232 ЦК поширюється на дого­вірне представництво, яке виникає на підставі договору доручення, адже ч. 2 ст. 232 надає право застосовувати відповідні правові наслідки лише «довірителю». Між тим довіритель як учасник правочину фігурує у нормах ЦК, які регулюють договір доручення (ст. 1000 ЦК). Звичайно, можна припустити, що розробники ЦК мали на меті визначити для договірного представництва додаткові та за­гальні правові наслідки (ст. 216), а для інших видів представництва — лише за­гальні наслідки (ст. 216). Однак таке припущення може призвести до надто до­вільного тлумачення змісту ст. 232 ЦК.

397

За таких обставин можна припустити і те, що розробники ЦК намагалися поширити дію ч. 1 ст. 232 на усі види представництва, а в ч. 2 визначити додат­кові правові наслідки для договірного представництва, та загальні для усіх видів представництва — відповідно до ст. 216 ЦК. Однак юридично більш коректно визнавати правочини, вчинені представником однієї сторони, представництво якого базується на інших правових підставах, внаслідок його зловмисної домо­вленості з другою стороною, недійсними безпосередньо на підставі ст. 215 ЦК із застосуванням правових наслідків, передбачених ст. 216 ЦК (наприклад, право­чини, укладені опікуном), якщо інше прямо не передбачено законом. Наприк­лад, у ч. 4 ст. 92 ЦК вказано, що, якщо члени органу юридичної особи, які відпо­відно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної осо­би, порушують свої обов'язки щодо представництва, то вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані юридичній особі.

Не можуть визнаватися недійсними за правилами ст. 232 ЦК правочини, вчи­нені представником з перевищенням повноважень, оскільки у разі їх несхвален­ня особою, яку він представляє, такі правочини породжують відповідні правові наслідки для самого представника, який набуває статусу сторони правочину.

Важливо також відмежовувати представництво, передбачене ст. 232 ЦК, від інших суміжних правовідносин, які виникають, зокрема, на підставі комісійних договорів.

Слід враховувати, що орган юридичної особи (див. коментар до ст. 97 ЦК), який діє одноособово, не підпадає під поняття представника, що випливає зі змісту ст. 237 ЦК. У зв'язку з цим коментована стаття не може застосовуватися у випадках, коли правочин вчиняється органом юридичної особи навіть всупереч інтересам юридичної особи. За такими правочинами мають наступати інші пра­вові наслідки, наприклад, передбачені ч. 4 ст. 92 ЦК.

Словосполучення «зловмисна домовленість», що використовується в комен­тованій статті, означає навмисні дії представника, тобто він усвідомлює, що вчи­няє правочин всупереч інтересам довірителя, передбачає настання не вигідних для довірителя наслідків та бажає (або свідомо допускає) їх настання. За відсут­ності умислу у представника на відносини, що виникли, поширюються правила про договір доручення, а в разі перевищення представником повноважень — пра­вила ст. 241 (див. коментар до неї).

2. Наслідками визнання недійсним правочину, який вчинено в результаті зло­вмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, крім за­гальних наслідків, передбачених ст. 216 ЦК, є надання довірителю права вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків і моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням такого правочину.

Стаття 233. Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини

/. Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

398

2. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, вста­новлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обста­виною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.

1. Стаття 233 ЦК передбачає можливість визнання недійсними правочинів (договорів), вчинених особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах. Такі правочини у цивілістичній науці одержали назву ка­ бальних. Вони мають ваду волі і здійснюються за таких обставин, коли особа змушена вчинити правочин на невигідних для себе умовах.

Під тяжкими обставинами кабального договору слід розуміти не будь-яке не­сприятливе матеріальне, соціальне чи інше становище, а його крайні форми (на­приклад: важка хвороба особи чи її близьких, смерть її годувальника, крайня нуж­денність сім'ї, загроза втратити заставлене житло та банкрутства, та інші обстави­ни, для усунення чи пом'якшення яких необхідне термінове укладення правочину). Підставами визнання правочину, укладеним на вкрай невигідних умовах може слугувати, наприклад, надзвичайно низька винагорода, порівняно з ціною відчу­женої речі, за виконану роботу, надану послугу. Однак для кваліфікації правочи­ну за ст. 233 ЦК необхідна обов'язкова наявність двох зазначених умов.

Кабальний правочин особа вчиняє добровільно (тут немає насильства), більше того, вона сама може бути ініціатором такого правочину. Вона усвідом­лює, що вчиняє правочин на вкрай невигідних для себе умовах (тут нема помил­ки або обману), але вимушена це зробити під впливом тяжкої обставини.

На відміну від ЦК УРСР, який передбачав, що потерпілим суб'єктом кабаль­ного правочину міг бути лише громадянин, а з позовом про визнання правочину недійсним могли звернутися до суду тільки потерпілий громадянин, державна чи громадська організація, новий ЦК не містить обмежень як щодо суб'єктного складу таких правочинів, так і кола осіб, які можуть звертатися з вимогою про визнання правочину недійсним на підставі коментованої статті.

2. Правочин, визначений ст. 233 ЦК, належить до оспорюваних правочинів (due. коментар do cm. 215ЦК), тобто він може бути визнаний недійсним лише за позовом потерпілої сторони або іншої заінтересованої особи (див. коментар до ст.216ЦК).

Закон покладає на контрагента, який скористався тяжкою обставиною, обо­в'язок відшкодувати другій стороні збитки й моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку із вчиненням такого правочину. Для того, щоб вважати особу такою, що скористалася тяжкою обставиною свого контрагента, достатньо встановити, що вона знала цю обставину та невигідність для другої сторони умов правочину. Якщо ж цього не буде встановлено, то у разі визнання кабального правочину мають застосовуватися загальні правові наслідки, передбачені ст. 216 ЦК.

Стаття 234. Правові наслідки фіктивного правочину

/. Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових на­слідків, які обумовлювалися цим правочином.