Глава 22 Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

Стаття 294. Право на ім'я

/. Фізична особа має право на ім я.

2. Фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції.

3. Уразі перекручення імені фізичної особи воно має бути виправлене. Якщо перекручення імені було здійснене у документі, такий документ підлягає заміні. Якщо перекручення імені здійснене у засобі масової інформації, воно має бути виправлене у тому ж засобі масової інформації.

1. Стаття 294 ЦК закріплює одне із найбільш важливих прав фізичної особи, що забезпечує її соціальне буття — право на ім'я. Його важливість визначається специфікою об'єкта, який опосередковується даним правом та полягає у забез­печенні фізичній особі можливості індивідуалізувати себе у суспільстві.

Об'єктом даного права є ім'я фізичної особи. Це її особисте немайнове благо (ч. 1 ст. 201 ЦК України), яке дає їй можливість набувати прав та цивільних обов'язків, а також здійснювати їх під своїм іменем (ч. 1 ст. 28 ЦК України).

За загальним правилом структура імені фізичної особи складається із прізви­ща (родового імені), власного імені та по батькові (патріархального імені). В окремих випадках особа може і не застосовувати усіх складових свого імені, на­приклад, у випадку упущення такої складової, як по батькові, що характерно для європеїзованого застосування імені, або ж використання ініціалів, що більш ха­рактерно для випадків зазначення авторства на об'єкти інтелектуальної влас-

492

ності. Однак в наведених прикладах використання неповного імені може не за­безпечити виконання правом на ім'я основного свого призначення — індивідуа­лізації суб'єкта. Тому вважається доцільнішим або вживати ім'я та по батькові повністю, або зазначати якісь інші ідентифікуючі ознаки фізичної особи.

На жаль, коментована стаття не визначає коло повноважень, які складають зміст цього права. Однак аналіз чинного законодавства може привести нас до висновку, що право на ім'я фізичної особи як особисте немайнове право вклю­чає такі повноваження: а) володіння, користування і розпоряджання своїм іме­нем; б) вимагання від інших осіб звертатись до особи відповідно до її імені; в) використовування псевдоніма; г) вимагання зупинення незаконного викори­стання свого імені, а також будь-яких інших його порушень.

Володіння власним іменем як різновид повноваження означає передбаче­ну законом можливість фізичної особи бути носієм відповідного прізвища, імені та по батькові. Проте право на володіння іменем не ототожнюється з правом на присвоєння імені фізичної особи. Відмінність між ними полягає насамперед у тому, що право на присвоєння імені є лише передумовою виникнення повно­важення на володіння іменем, яке здійснюється шляхом надання імені людині вперше. Право на присвоєння імені реалізується батьками (усиновлювачами), опікунами, а в передбачених законом випадках також і органами опіки та піклу­вання або ж судом. Так, відповідно до чинного законодавства батьки зобов'я­зані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, за­реєструвати народження дитини в державному органі реєстрації актів цивіль­ного стану і одночасно присвоїти їй прізвище, ім'я та по батькові (ст. 144 СК України).

При присвоєнні імені новонародженій дитині слід дотримуватись наступних правил:

а) прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. У випадку, коли мати, батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою. При цьому батьки, які мають різні прізвища, можуть присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ (наприклад: Карпенко-Ка- рий, Нечуй-Левицький, Туган-Барановський, Склодовська-Кюрі, Федосєєва- Шукшина тощо — ст. 145 СК України). Проте слід враховувати, що законода­ вець встановлює певні обмеження щодо використання такого способу творення прізвищ. Так, відповідно до ст. 35 СК України у випадку одруження, складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає із звичаю націо­ нальної меншини, до якої належить наречений чи наречена. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої, нареченого вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого;

б) ім'я дитини також визначається за згодою батьків. Ім'я дитини, народже­ ної жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності добровільного визнан­ ня батьківства визначається матір'ю дитини. При цьому дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належать мати і (або) батько (ст. 146 СК України). Присвоюючи ім'я, бать­ ки мають право використовувати ім'я передбачене чи непередбачене довідни­ ком власних імен, керуючись лише здоровим глуздом. Однак у випадку, коли

493

батьки виявляють бажання присвоїти дитині певне «екзотичне» ім'я, на кшталт, Усама Бен Ладен, Даздраперма (скорочено з російської: «Хай живе Перше трав­ня!») тощо, то, на нашу думку, органи опіки та піклування або ж суд можуть, використовуючи принцип розумності (ст. З ЦК України), відмовити батькам у реєстрації такого імені, керуючись при цьому інтересами дитини;

в) по батькові дитини визначається за іменем батька, а у випадку народжен­ня дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнане, встановлюється за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком (ст. 147 СК України). Відповідно до ст. 12 Закону України «Про націо­нальні меншини в Україні» дозволяється громадянам, які слідують національ­ним традиціям і не мають звичаю фіксувати «по батькові», записувати у пас­порті дитини лише її прізвище та ім'я.

Якщо між батьками не досягнута згода щодо прізвища, імені та по батькові дитини, то цей спір може вирішуватись органом опіки та піклування або судом.

2. Частина 2 коментованої статті передбачає також і право фізичної особи на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. Транскрибованим слід розуміти такий запис прізвища та імені фізич­ ної особи, який здійснюється шляхом точного відтворення на письмі звуків пев­ ної мови за допомогою літер української мови незалежно від орфографічних норм. Наприклад, транскрибованим слід вважати запис видатної акторки Софі Лорен (Sophie Loren), а не Софії Лорен, письменника Джона Ґріна (John Green), a не Джона (Івана) Зеленого, співачки Аннє Вєскі, а не Ганни Вєскі тощо.

Доволі часто сьогодні фізичні особи використовують своє право на транс­крибований запис імені, що призводить до збільшення в Україні таких імен, як Альона, Єкатєріна, Владімір, Нікіта тощо.

Що стосується таких повноважень, як користування та розпоряджання іме­нем фізичної особи, то вони більш детально розкриті у коментарі до статей 295 та 296 ЦК України.

3. Доволі специфічним є повноваження фізичної особи вимагати від інших звертатись до неї відповідно до її імені. Так, в ч. З коментованої статті записані гарантії забезпечення даного права. Зокрема, ніхто не має права на довільне спотворення в написанні чи вимові імені, оскільки вводиться презумпція, відповідно до якої будь-яке спотворення, наприклад шляхом перекручування імені, є порушенням права особи на ім'я. Перекручення чи спотворення імені може відбуватись не лише шляхом плутанини, невживання чи додавання окремих літер до імені особи, але й за рахунок неправильного наголосу чи іншого інтонаційного спотворення. Тому фізична особа при здійсненні запису її імені у відповідних документах має право вимагати вказати правильний наголос. Для забезпечення цього повноваження законодавець передбачає, що у разі перекручення імені фізичної особи, воно має бути виправлене. Коли ж перекручення імені було здійснене у документі, то такий документ підлягає заміні, а якщо перекручення імені здійснене у засобі масової інформації, воно має бути виправлене у тому ж засобі масової інформації.

4. Ще одним додатковим повноваженням, що включається до структури права на ім'я є можливість фізичної особи використовувати псевдонім, тобто вигаданого імені, вибраного автором чи виконавцем для зазначення свого авторства. Але вказане повноваження передбачене лише в ст. 14 Закону України «Про авторське право і

494

суміжні права», де вказано, що автор твору має право вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього свого імені на творі і його примірниках і під час будь-якого його публічного використання. Проте слід зауважити, що псевдонім повинен підлягати усім видам захисту, якими користується офіційне ім'я. Адже останній так, як і ім'я, є засобом індивідуалізації особи, але лише у певній сфері діяльності. Саме тому, що псевдонім виконує ті ж функції, що і ім'я, його захист повинен бути адекватним правовому захисту імені. Але для запобігання зловживань слід встановити певні межі щодо використання псевдоніма, наприклад: а) псевдонім повинен реально індивідуалізувати його носія; б) поряд із вживанням псевдоніма не потрібно вказувати справжнього імені особи; в) користування псевдонімом повинно бути незаборонене законом; г) псевдонім повинен не співпадати із офіційним ім'ям третьої особи, якщо ця особа займатиметься тим самим видом діяльності, що і носій псевдоніма, оскільки це призведе до плутанини.

5. До складу права на ім'я включається також і повноваження вимагати зу­пинити незаконне використання свого імені. Під поняттям «незаконне викори­стання імені» слід розуміти будь-яке використання імені фізичної особи, на яке той, хто здійснює таке використання, немає відповідних повноважень. Однією з форм захисту імені від незаконного використання його іншою особою є прове­дення власної ідентифікації шляхом пред'явлення паспорта або іншого посвідчен­ня особи (посвідчення водія, посвідчення інваліда, учасника бойових дій тощо) як ідентифікуючого документа.

6. Близьким, але не тотожнім до права на ім'я, є право на підпис фізичної особи. Однак попри те, що обидва ці права спрямовані на ідентифікацію особи, вважаємо, що на відміну від імені, підпис може ідентифікувати особу лише у відносинах, які опосередковуються письмовою чи прирівняною до неї формою. В окремих випадках право на підпис може мати і чітко виражений майновий аспект, наприклад автограф.

У законодавстві виділяють такі різновиди підписів, як-от:

а) власноручний підпис фізичної особи, який ставиться фізичною особою для посвідчення своєї присутності при укладенні документа, погодженні з його умовами, тощо;

б) підпис за іншу особу, який має правовий режим власноручного підпису, у випадку якщо фізична особа внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших поважних причин не може власноручно підписати документ, а інша фізична особа здійснила цей підпис на посвідчення волі першої фізичної особи за її дорученням і в її присутності та в присутності нотаріуса або іншої посадової особи, яка вчиняє нотаріальні дії;

в) електронний підпис — дані в електронній формі, які додаються до інших електронних даних або логічно з ними пов'язані та призначені для ідентифікації підписувача цих даних. Різновидом електронного підпису є електронно-цифро­ вий підпис, отриманий за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднуєть­ ся і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача. Елек­ тронний цифровий підпис накладається за допомогою особистого ключа та пе­ ревіряється за допомогою відкритого ключа. При цьому електронний цифровий підпис за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печат­ ки) у разі, якщо: 1) електронний цифровий підпис підтверджено з використан-

495

ням посиленого сертифіката ключа за допомогою надійних засобів цифрового підпису; 2) під час перевірки використовувався посилений сертифікат ключа, чинний у момент накладення електронного цифрового підпису; 3) особистий ключ підписувача відповідає відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті (ст. З Закону України «Про електронний цифровий підпис»);

г) факсимільне відтворення підпису - відтворення підпису фізичної особи за допомогою механічних засобів факсиміле. Воно прирівнюється до власноруч­ного підпису фізичної особи лише у випадках, коли це передбачено законом чи домовленістю між сторонами.

Стаття 295. Право на зміну імені

/. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на власний розсуд змінити своє прізвище та (або) власне ім'я.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право змінити своє прізвище та (або) власне ім'я за згодою батьків або одного з них у разі, якщо другий з батьків помер, визнаний безвісно відсутнім, оголошений померлим, визнаний обмежено дієздатним, недієздатним, позбавлений батьківських прав щодо цієї дитини, а також якщо відомості про батька (матір) дитини виключено з актового запису про її народження або якщо відомості про чоловіка як батька дитини внесені до актового запису про її народження за заявою матері.

У разі якщо над фізичною особою, яка досягла чотирнадцяти років, встановлено піклування, зміна прізвища та (або) власного імені такої особи здійснюється за згодою піклувальника.

3. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на зміну по батькові у разі зміни її батьком свого власного імені або виключення відомостей про нього як батька дитини з актового запису про її народження.

4. Прізвище, власне ім'я та по батькові фізичної особи можуть бути змінені у разі її усиновлення, визнання усиновлення недійсним або його скасування відповідно до закону.

5. Прізвище фізичної особи може бути змінене у разі реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу або визнання його недійсним.

6. Підставами для відмови у зміні імені є:

перебування заявника під слідством, судом, адміністративним наглядом;

наявність у заявника судимості, яку не погашено або не знято в установ­леному законом порядку;

офіційне звернення правоохоронних органів іноземних держав про оголошення розшуку заявника;

подання заявником неправдивих відомостей про себе.

7. Порядок розгляду заяв про зміну імені (прізвища, власного імені, по батькові) фізичної особи встановлюється Кабінетом Міністрів України.

(Стаття 295 у редакції Закону від 22 грудня 2006року № 524- V)

1. Законом України від 22 грудня 2006 року до ст. 295 ЦК було внесено істотні зміни, які більш детально врегулювали відносини, пов'язані зі зміною імені.

Частина перша коментованої статті надає фізичній особі з досягненням 16-річного віку право на власний розсуд вирішувати питання про зміну свого прізвища та (або) власного імені без встановлення конкретних підстав для цього.

496

Зазвичай необхідність у цьому може бути викликана неблагозвучністю, складністю вимови імені, сімейними та іншими обставинами.

2. Відповідно до ч. 2 змінити своє прізвище та (або) власне ім'я можуть також фізичні особи, які досягли 14 років, але лише за згодою батьків або одного з них у разі: а) смерті другого з батьків; б) визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим; в) визнання обмежено дієздатним або недієздатним; г) позбавлення батьківських прав щодо цієї дитини; д) виключення відомостей про батька (матір) дитини з актового запису про її народження; є) внесення відомостей про чоловіка як батька дитини до актового запису про її народження за заявою матері. Наведений перелік підстав зміни 14-річною дитиною свого прізвища та (або) власного імені за згодою одного з батьків є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Таку згоду може дати піклувальник, якщо над 14-річною особою встановлено піклування.

3. У ч. З визначено підстави зміни особою по батькові. Таке право має особа, яка досягла 14 років у разі зміни її батьком свого власного імені або виключення відомостей про нього як батька дитини з актового запису про її народження. Редакція норми ч. З дає підстави вважати, що така особа може реалізувати таке право на власний розсуд. Однак такий висновок не узгоджується зі ст. 149 СК України, згідно з якою якщо батько змінив своє ім'я, зміна по батькові дитини, яка досягла 14 років, здійснюється за її згодою. Водночас логічно вважати, що зміна по батькові дитини, яка не досягла 14 років, можлива без її згоди за погодженою домовленістю батьків або одного з них у разі виключення про другого з них відомостей як про батька дитини з актового запису про її народження.

4. Безумовними підставами для зміни усіх трьох елементів імені фізичної особи відповідно до ч. 4 коментованої статті можуть бути: усиновлення, визнання усиновлення недійсним або його скасування. Вчинення таких змін має здійснюватися з дотриманням вимог ст. 231 СК згідно з якою, зокрема, якщо усиновлювачами є одночасно жінка та чоловік і якщо вони записуються батьками дитини, відповідно змінюються прізвище та по батькові дитини. Більше того, за заявою усиновлювачів може бути змінене і ім'я дитини за її згодою. Така згода не обов'язкова, якщо дитина живе в сім'ї усиновлювачів і звикла до нового імені.

Певні правові наслідки настають у разі визнання усиновлення недійсним (ст. 236 СК) або його скасування (ст. 238 СК). Згідно з ч. 5 ст. 237 СК у випадку визнання усиновлення недійсним відновлюються прізвище, ім'я та по батькові дитини, які вона мала до усиновлення, або вони за її бажанням зберігаються, а згідно з ч. 5 ст. 239 СК у разі скасування усиновлення дитина має право на збереження прізвища, імені та по батькові, одержані у зв'язку з усиновленням, а за її бажанням можуть бути відновлені ім'я, прізвище та по батькові, існуючі до усиновлення.

5. У ч. 5 коментованої статті встановлені підстави зміни прізвища тими фізичними особами, які набули статусу подружжя внаслідок реєстрації шлюбу або втрати цього статусу у разі розірвання шлюбу або визнання його недійсним.

6. У новій редакції ст. 295 ЦК вперше передбачені підстави для відмови у зміні імені, якими є: перебування заявника під слідством, судом, адміністративним наглядом; наявність у заявника судимості, яку не погашено або не знято в установленому законом порядку; офіційне звернення правоохоронних органів іноземних держав про оголошення розшуку заявника; подання заявником неправдивих відомостей про себе. Зрозуміло, що у разі відпадіння обставин,

497

зазначених у перших трьох випадках, заявник може знову звернутися з заявою про зміну імені. В ЦК не розкривається зміст неправдивих відомостей заявника про себе. Однак вони не повинні тлумачитися надто широко. Наприклад, не можна до них зараховувати відомості про стан здоров'я чи інші відомості, які не є обов'язковими для зміни імені.

7. Ч. 7 покладає на Кабінет Міністрів України обов'язок визначати порядок розгляду заяв про зміну імені фізичної особи, який до внесення змін до ст. 295 ЦК визначався Указом Президента України «Про порядок переміни громадянами прізвищ, імен та по батькові» від 31 грудня 1991 р. та постановою КМУ «Про затвердження Положення про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен та по батькові» від 27 березня 1993 р. Нині ці відносини регулюються постановою КМУ від 11 липня 2007 р. № 915 «Про затвердження Порядку розгляду заяв про зміну імені (прізвища, власного імені, по батькові) фізичної особи».

Стаття 296. Право на використання імені

/. Фізична особа має право використовувати своє ім'я у всіх сферах своєї діяльності.

2. Використання імені фізичної особи в літературних та інших творах, крім творів документального характеру, як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер.

(Частина друга статті296із змінами, внесеними згідно із Законом № 3261-ІУ від 22.12.2005)

3. Використання імені фізичної особи з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що грунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали тощо), допускається без її згоди.

4. Ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення та в інших випадках, передбачених законом.

(Частина четверта статті 296 в редакції Закону № 3261-\У від 22.12.2005)

5. їм 'я потерпілого від правопорушення може бути обнародуване лише за його згодою.

6. Ім'я учасника цивільного спору, який стосується особистого життя сторін, може бути використане іншими особами лише за його згодою.

7. Використання початкової літери прізвища фізичної особи у засобах ма­сової інформації, літературних творах не є порушенням її права.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із Законом України № 3261-IV від 22.12.2005 р.)

1. Коментована стаття визначає право фізичної особи на використання її імені. Право на використання імені полягає у наданій фізичній особі можливості ви­користовувати своє ім'я у всіх сферах суспільних відносин, у тому числі при вчиненні правочинів, зазначенні свого імені у різного роду посвідченнях особи, документах про освіту, вимагати зазначення свого імені як автора тощо.

498

2. Певні обмеження встановлює законодавець щодо використання імені фізичної особи іншими особами. Логіка такого обмеження є зрозумілою, адже використовуючи власне ім'я як спосіб індивідуалізації у суспільних відносинах, фізична особа намагається здійснювати власну поведінку таким чином, щоб не завдати шкоди своїй честі, діловій репутації та доброму імені. І саме тому, за загальним правилом, ім'я фізичної особи може бути використане лише за згоди фізичної особи — носія відповідного імені. З огляду на це, можемо дійти виснов­ку, що фізична особа може розголошувати своє ім'я або сама безпосередньо, або ж надавати дозвіл на це іншим особам.

Окрім зазначених способів використання імені, законодавець передбачає ще й можливість фізичної особи забороняти розголошення свого імені, що прямо слідує із рішення Конституційного суду України у справі щодо офіційного тлу­мачення статей 3,23,31,47,48 Закону України «Про інформацію» та ст. 12 Зако­ну України «Про прокуратуру» (справа К. Г. Устименка). Особа може не розго­лошуючи своє ім'я (анонімно) повідомляти правоохоронні органи про вчине­ний злочин, проходити медичний огляд та обстеження, лікуватися, надавати інформацію у ЗМІ тощо. Проте дане право, безперечно, має свої обмеження. На­приклад, особа не має права заборонити використання свого імені, якщо це заг­рожує національній чи громадській безпеці (оголошення про розшук особи, що підозрюється у злочині), або пов'язане з виконанням особою публічних функцій (інформація про отримання хабара чи іншу незаконну поведінку особи, яка об­рана на відповідну посаду). Обмеженим може бути право на заборону також і при розголошенні імені фізичної особи у випадку, коли вона затримана, підоз­рюється чи обвинувачується у вчиненні злочину або якщо вона вчинила адміні­стративне правопорушення. У цих випадках ім'я фізичної особи може бути роз­голошене (обнародуване) лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення. У той самий час ім'я потерпілого від правопорушення може бути розголошене (обнародуване) лише за його згодою.

Окрема специфіка встановлюється законодавцем щодо використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи). В цьому випадку використання імені фізичної особи допускається лише за її зго­дою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер. Коли такого дозволу немає, то використовувати ім'я фізичної особи в даних об'єктах авторського права неможливо, окрім випадків, коли таке використання здійснюється у творах документального характеру.

Певні особливості законодавцем вводяться і при регулюванні відносин щодо використання імені фізичної особи з метою висвітлення її діяльності або діяль­ності організації, в якій вона працює чи навчається, що ґрунтується на відповід­них документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні ма­теріали тощо). У зазначеному випадку з огляду на те, що така інформація є об'єк­тивним відтворенням обставин, зафіксованих на відповідних матеріальних носіях, таке використання імені фізичної особи допускається без її згоди.

Законодавець закріплює положення, що використання початкової літери осо­би у засобах масової інформації, літературних творах не є порушенням її права використання імені. На нашу думку, коли зазначається перша літера, однак до неї

499

додаються інші ідентифікуючі ознаки, наприклад, всесвітньо відомий український боксер, чемпіон світу К. або український поет, автор «Кобзаря» Т. Ш., то в таких випадках превенція законодавця щодо першої літери не повинна поширюватись.

При розгляді питання більш зважено слід підходити і до випадків використан­ня чужого імені настільки поширеного, що воно само по собі перестає бути засо­бом індивідуалізації її носія (наприклад, сержант Петренко). Тут варто виходити з вини порушника, тобто, якщо у порушника не було умислу на порушення права даної особи, то і його дії не повинні вважатись порушенням права на ім'я.

Суттєвою проблемою останнім часом є умовчання законодавця стосовно ре­алізації повноваження на користування іменем, якщо певне ім'я може бути зак­ріпленим не за однією, а за багатьма особами, а рівень відомості про них різний. Дуже часто «менш відомі» однофамільці видають себе за родичів «більш відо­мих» з метою отримання певних благ чи привілеїв. Іноді така схожість викорис­товується третіми особами для загостреного акцентування уваги на власній пер­соні, а іноді — для завдання шкоди своїм однофамільцям. Якщо імена двох чи більше осіб повністю збігаються, то необхідно вживати додаткові елементи інди­відуалізації. Наприклад, якщо такі особи є родичами, то доцільно було б засто­совувати додаткові означення, наприклад, «молодший» (jr.), як це робиться в країнах англо-американської системи права.

Стаття 297. Право на повагу до гідності та честі

/. Кожен має право на повагу до його гідності та честі.

2. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними.

3. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

1. Стаття 297 ЦК закріплює за фізичними особами право на повагу до їх гідності та честі. Особливість даного права полягає в тому, що відповідно до ст. З Конституції України честь та гідність людини визнаються вищими соціальними цінностями.

Аналізуючи таке особисте немайнове благо фізичної особи, як честь, слід за­уважити, що воно охоплює принаймні дві сторони: об'єктивну та суб'єктивну. Об'єктивна сторона честі — це оціночна категорія. Поки існує колектив (сусп­ільство), його члени, взаємодіючи між собою, будуть підлягати певній оцінці з боку інших осіб. Джерелом даної оцінки є соціально значимі факти (інформа­ція) про конкретні діяння особи та її поведінку в цілому, оскільки її внутрішній світ не має об'єктивованої форми виразу (слова, письмова форма, дії тощо), і тому не може розцінюватись як джерело інформації. Отримана інформація про особу співставляється у свідомості інших людей з інформацією про суспільні потреби, критерії добра та зла, справедливості, совісті, обов'язку, суспільного ідеалу та на основі цього виникає оцінка про правильність чи неправильність (чесність чи нечесність) діянь чи поведінки індивіда в цілому.

Суб'єктивна сторона честі формується на підставі об'єктивної. Вона є само­оцінкою особи власної поведінки, своїх діянь на основі власного внутрішнього духовного світу, світогляду, пріоритетів та переконань.

Таким чином, під поняттям честі як об'єктом даного права слід розуміти осо­бисте немайнове благо, що є позитивною соціальною оцінкою особи в очах ото-

500

чуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) до загальноприй­нятих у суспільстві уявлень про добро і зло та усвідомленні нею цієї оцінки. При цьому необхідно зауважити, що регулюванню та охороні підлягають лише пра­вовідносини, що виникають стосовно зовнішньої (об'єктивної) сторони честі, оскільки внутрішня (суб'єктивна) сторона честі правовому впливу не піддаєть­ся, вона є недосяжною для стороннього втручання. Таке бачення проблеми відпо­відає і загальноєвропейським стандартам, наприклад, ст. 17 Міжнародного пак­ту про громадянські та політичні права. Звичайно, зміст поняття «честь» змінюється залежно від того стану, в якому знаходиться суспільство чи певна соціальна група, від їх пріоритетів, переконань та чеснот.

Стосовно поняття «гідність» важливо зазначити, що воно, як і честь, має дві сто­рони: об'єктивну та суб'єктивну. Під об'єктивною (соціальною) стороною гідності розуміється те, що як моральна цінність та суспільна значимість особистості вона визначається існуючим суспільним чи класовим відношенням та не залежить від людини. Тобто людина вже тільки внаслідок самого біологічного факту існуван­ня наділена певною об'єктивною гідністю. Ось чому інколи об'єктивний аспект гідності називається людською або антропною гідністю безвідносно до індивіду­альних якостей людини, її соціального статусу, професійної приналежності тощо.

Суб'єктивна (індивідуальна) сторона гідності проявляється в усвідомленні особистістю себе представником тієї чи іншої спільності чи певної групи, що обу­мовлюється можливістю особи відображати не лише об'єктивний світ, а й себе в цьому світі, свою роль та місце в ньому. Саме суб'єктивна сторона гідності моти­вує поведінку людини.

На наш погляд, під поняттям «гідність особи» слід розуміти цінність кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти.

Поняття честі та гідності є доволі близькими, взаємозалежними та взаємо­пов'язаними, однак зовсім не тотожними.

2. Законодавець, закріпивши за фізичною особою право на недоторканність гідності та честі, на жаль, не навів повного і однозначного їх визначення. Фор­мулювання самого «права на повагу» не розкриває сутності відносин, які потре­бують правового врегулювання та охорони. Адже право на повагу для того, щоб вважатись гарантованою державою можливістю, повинно бути забезпечене ко­респондуючим обов'язком усіх інших осіб поважати честь та гідність певного суб'єкта. Але повага є вищим виявом прихильності та визнання певних заслуг особи, що формується на підставі власних переконань. А це означає, що не мож­на особу примусити поважати, з огляду на проголошений конституційний прин­цип свободи думки та слова, не можна і віднайти оцінювач глибини поваги тощо. Інша справа, коли особу можна примусити не порушувати те чи інше право, а у випадку порушення цього обов'язку — здійснити захист даного права, про що саме йдеться у ст. 297 ЦК. Тому більш доцільно було б закріпити в даній статті право на гідність та честь, аніж право на повагу до них. Під правом на гідність слід було б розуміти особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як біопсихосоціальної істоти, а також на усвідомлення цієї цінності та значи­мості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті.

У свою чергу, право на честь — це особисте немайнове право фізичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її діянь (поведінки) по дотриманню мо-

501

рально-етичних та правових норм з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також на формування цієї оцінки та користування нею.

3. Передбачене коментованою статтею право на повагу до гідності та честі складається з наступних складових частин:

а) право на недоторканність гідності та честі;

б) право на захист гідності та честі у випадку порушення.

Право на недоторканність гідності та честі полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими можуть бути порушені дані особисті немайнові права. Найбільш часто честь та гідність можуть порушуватись шляхом поширення недостовірної інформації. При цьому неважливо, яким способом здійснюється поширення такої інформації (усним, письмовим, за допомогою творів мистецтва, міміки, жестів та інших усталених дій, за допомогою ЗМІ, електронних комунікацій тощо). Основним є те, щоб дана інформація стосувалась певної особи, була викладена недостовірно та порушувала дані особисті немайнові права (див. коментар до ст. 277 ЦК України).

При цьому необхідно зауважити, що практика Європейського Суду з прав людини виходить з того, що, коли недостовірна інформація стосується публіч­ної особи (політичного діяча, державного службовця тощо), то право на недо­торканність гідності та честі є дещо обмеженим за обсягом та змістом. Права на недоторканність гідності та честі публічної особи підлягають захисту лише у випадку, коли ця особа доведе, що інформація поширена «з явним злим умис­лом», тобто із знанням її неправдивості або із нехтуванням питання про їх прав­дивість чи неправдивість (див., наприклад, рішення у справі «Нью-Йорк Тайме» проти Салівана {New York Times v. Sullivan) чи «Куртіс Паблішінг Ко.» проти Батса {Curtis Publishing Co. v. Butts)).

Однак поширення недостовірної інформації є далеко не єдиним способом порушення гідності та честі. Вказане право може порушуватись також і у випад­ках вчинення незаконних насильницьких дій проти особи, наприклад, катуван­ня, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує людську гідність, пово­дження та покарання, примусових медичних дослідів та експериментів, «дідов-щини», сексуальних домагань тощо.

Право на захист гідності і честі здійснюється відповідно до вимог глави 3 та статей 275—280 ЦК. Основним способом захисту при цьому законодавець ви­значає судовий.

Стаття 298. Повага до людини, яка померла

/. Кожен зобов язаний шанобливо ставитися до тіла людини, яка померла.

2. Кожен зобов'язаний шанобливо ставитися до місця поховання людини.

2. У разі глуму над тілом людини, яка померла, або над місцем 'її поховання члени її сім'ї, близькі родичі мають право на відшкодування майнової та мо­ральної шкоди.

1. Коментована стаття, по суті, не закріплює конкретного особистого немай-нового права. Швидше за все вона визначає певні особисті немайнові обов'язки, до яких слід відносити:

а) обов'язок шанобливо ставитися до тіла людини, яка померла. При цьому під поняттям «тіло людини, яка померла», слід розуміти не тільки труп людини, але й його частини (останки) чи прах;

502

б) обов'язок шанобливо ставитися до місця поховання. При цьому під місцем поховання слід розуміти — кладовище, крематорій, колумбарій або іншу будів­лю чи споруду, призначену для організації поховання померлих. Закон України «Про поховання та похоронну справу» дає такі визначення:

«кладовище» — це відведена в установленому законом порядку земельна ділянка з облаштованими могилами та (або) побудованими крематоріями, колумбаріями чи іншими будівлями та спорудами, призначеними для орга­нізації поховання та утримання місць поховань;

«колумбарій» — сховище для урн із прахом померлого;

«крематорій» — це спеціальна інженерна споруда з устаткуванням, призна­ченим для спалювання трун із тілами померлих;

«склеп» — підземна або заглиблена у землю капітальна споруда, призначена для поховання, в межах місця поховання, відведеного у встановленому порядку;

«урна з прахом» — це ємкість, призначена для збереження праху померлого.

Передбачений ст. 298 обов'язок «шанобливо ставитися» може виявлятися не тільки у забороні вчинення певних незаконних активних дій (осквернення могили, викрадення або спотворення тіла померлого чи його частин тощо), але й забороні здійснення образливих висловлювань на адресу померлої особи та здійсненні іншої поведінки, що може характеризуватись поняттям «глум». Не­виконання вказаних обов'язків породжує у членів сім'ї померлої особи, її близь­ких родичів право на відшкодування майнової та моральної шкоди в порядку, що передбачений чинним законодавством (статті 22, 23, 1166—1168 ЦК Украї­ни). Певною гарантією виконання покладеного на осіб згідно із коментованою статтею обов'язку є кримінальна відповідальність за ст. 297 КК України.

Стаття 299. Право на недоторканність ділової репутації

/. Фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації. 2. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї діло­вої репутації.

1. У ст. 299 ЦК закріплюється особисте немайнове право фізичної особи на недоторканність ділової репутації. Під поняттям «ділова репутація» слід розуміти усталену оцінку фізичної особи, що ґрунтується на наявній інформації про її позитивні та негативні суспільно значимі діяння (поведінку), як правило, у певній сфері (професійній, підприємницькій, службовій тощо), що відома оточуючим, і в силу цього відображена в суспільній свідомості як думка про особу з точки зору моралі даного суспільства чи соціальної групи. Проте змістовна схожість понять «ділова репутація» та «честь» не є підставою для їх ототожнення, оскільки:

а) категорія «честь» визначає людину як особистість, громадянина, індивіда без вказівки на певний рід занять, професію чи іншу соціальну роль у суспільстві, тоді як «ділова репутація» прямо залежить від того, як особа виконує покладені на неї професійні, службові чи інші рольові обов'язки, а не взагалі дотримується етично-моральних норм як член суспільства;

б) категорія «честь» характеризується лише позитивними ознаками, її зміст та обсяг можуть змінюватись до безкінечності, тоді як «ділова репутація» може бути як позитивна, так і негативна. І тому окремі особи, які використовуючи

503

своє право на індивідуальність (ст. 300 ЦК України), створили собі негативний імідж (репутацію), з точки зору суспільної моралі, наприклад, окремі політичні лідери, хіпі, панки, мають повне право у випадку поширення про них недостовір­ної інформації вимагати захисту своєї ділової репутації;

в) честю, як і гідністю, наділена тільки фізична особа, тоді як ділова репутація як особисте немайнове благо притаманна як фізичним, так і юридичним особам.

Закріплене в розглядуваній статті право на недоторканність ділової репутації, як і право на повагу до честі та гідності (див. коментар до ст. 297 ЦК України), не повністю відтворює сутність свого призначення. Адже закріпивши за особою лише гарантії недоторканності певного блага, не визнавши її носієм цього блага, ми не можемо гарантувати належний механізм здійснення відповідного права та його захисту. Тому, на нашу думку, слід було б спочатку за фізичною особою визнати право на ділову репутацію, тобто гарантовану законодавцем можливість бути носієм об'єктивної, повної та своєчасної оцінки фізичної особи як фахівця у будь-якій сфері професійної чи іншої діяльності, та її діянь (поведінки) з боку суспіль­ства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею, а потім право на її недоторканність.

Передбачене ж коментованою ст. 299 ЦК право на недоторканність ділової репутації включає такі основні складові:

а) повноваження вимагати недоторканності ділової репутації, яке полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими може бути порушене дане особисте немайнове благо. Найбільш часто право на недоторканність ділової репутації фізичної особи може порушуватись шляхом поширення недостовірної інфор­ мації, наприклад, шляхом недобросовісної реклами, недотримання вимог зако­ нодавства про захист економічної конкуренції тощо;

б) право на захист ділової репутації, що полягає у можливості у випадку пору­ шення її недоторканності вимагати застосування способів захисту даного права. Захист здійснюється відповідно до вимог глави 3 та статей 275—280,1166—1168 ЦК України. Основним способом захисту при цьому законодавець визначає судовий.

Стаття 300. Право на індивідуальність

/. Фізична особа має право на індивідуальність.

2. Фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та спо­собів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

1. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей (ст. 23 Конституції Украї­ни). Під поняттям «індивідуальність» як об'єкта вказаного права законодавець розуміє особисте немайнове благо фізичної особи, яке включає сукупність її пси­хічних властивостей, характерних рис, а також життєвий і професійний досвід, що відрізняють її від інших індивідуумів. До структури індивідуальності вклю­чають цілу низку особливостей фізичної особи, пов'язаних з її національною, культурною, релігійною, мовною та іншою самобутністю. Саме ці особливості можуть виявлятися у:

504

а) зовнішньому вигляді фізичної особи (фігура, фізичні дані, одяг, зачіска тощо, а також сукупність усіх цих елементів);

б) її голосі (сукупність різноманітних по висоті, силі та тембру звуків, що відтворюються людиною, у формі слів, мелодій, свисту тощо) і мові (система звуків з усіма своїми особливостями, наприклад, невимова окремих звуків, говір, заїкання, слова-паразити, сміх тощо);

в) манері поведінки (поводження у стосунках з іншими особами та особли­ вості у ставленні до речей, наявність моральних принципів, звичок та інших особ­ ливостей характеру);

г) інтелектуальному, культурному та освітньому рівні (вміння спілкуватись, знання правил ґречності, дотепність, кмітливість, хист тощо);

д) інших характерних ознаках, які відрізняють фізичну особу серед інших.

Сукупність усіх зазначених елементів може створювати певне цілісне сприй­няття особи як певного індивідуума і охоплюватись загальним поняттям стилю (іміджу), що доволі близько межує з поняттям ділової репутації.

2. Право на індивідуальність полягає у можливості фізичної особи:

а) володіти певною індивідуальністю, тобто бути визнаним носієм цього осо­ бистого немайнового блага. Доволі близьким за своїм значенням є право збері­ гати свою національну, культурну, релігійну, мовну самобутність, яке гарантуєть­ ся ч. 2 коментованої статті та ст. 11 Конституції України;

б) користуватись своєю індивідуальністю, тобто обирати будь-яку можливу форму та спосіб прояву індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 2 коментованої статті). Окремі прояви індивідуальності можуть обмежуватись за певними критеріями (місцем, часом, специфікою діяльності тощо). Наприклад, нудисти вправі виявляти свою індивідуальність, однак у спеціально відведених для цього місцях, а для військо­ вих чи працівників міліції право на виявлення індивідуальності щодо їх зовніш­ нього вигляду обмежується в період виконання ними службових обов'язків вста­ новленням загальнообов'язкової спеціальної форми одягу. Інколи індивіду­ альність фізичної особи може бути використана нею також і задля отримання певного публічного чи матеріального зиску. Доволі часто це використовується у політиці та шоу-бізнесі політиками, акторами, моделями, співаками (манера поведінки, зовнішність, голос тощо);

в) створювати та змінювати свою індивідуальність. Доречно зауважити, що останнім часом створення та зміна індивідуальності особи піддається певній ко­ мерціалізації. Так, окремі особи, які займають відповідне становище у публічній сфері, задля успішності своєї діяльності витрачають чималі кошти для формуван­ ня чи зміни свого іміджу. Все це здійснюється шляхом зміни як природних (зміна (корекція) статі, пластичні операції, нарощування волосся тощо), так і набутих (зміна іміджу, відмова від паління чи інших шкідливих звичок, нанесення татую­ вань, виправлення вимови тощо) особливостей фізичної особи;

г) вимагати захисту у випадку будь-якого порушення права на індивіду­ альність. До даного повноваження відносяться як можливість вимагати захисту у випадках, коли особі створюють перешкоди у реалізації даного права (наприк­ лад, коли в лавах Збройних Сил забороняють носити довге волосся чи приму-

505

шують голити бороду або у вищих навчальних закладах вимагають носити кра­ватки та клубну форму), так і коли вчиняють дії, якими оспорюється, не ви­знається чи порушується це право. Захист даного права здійснюється на підста­вах і в порядку, передбачених главою 3 та статтями 275—280, 1166—1168 ЦК.

Стаття 301. Право на особисте життя та його таємницю

/. Фізична особа має право на особисте життя.

2. Фізична особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайом­лення з ним інших осіб.

3. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин свого осо­бистого життя.

4. Обставини особистого життя фізично)' особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, а також за її згодою.

(Частина четверта статті301 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3261-IV від 22.12.2005)

1. Коментована стаття закріплює право на особисте життя та його таємницю. Дане право є відповідним розвитком положень ст. 32 Конституції України, ст. 12 Загальної декларації прав людини, ст. 8 Конвенції про захист прав і основ­ них свобод людини» та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права».

Під поняттям «особисте життя» розуміється поведінка фізичної особи поза межами виконання нею різноманітних суспільних обов'язків, тобто поведінка і діяльність людини у сфері сімейних, побутових, особистих, інтимних та інших стосунків, що звільнена від «тягаря суспільних інтересів», спрямована на досяг­нення особистої мети та задоволення власних потреб. У правозастосовчій прак­тиці Європейського Суду з прав людини пріоритет віддається терміну «приват­не життя», під яким розуміють здебільшого поведінку особи у сфері інтимного чи статевого життя (див., наприклад: Рішення у справі «Норріс проти Ірландії» (Norris v. Ireland)).

2. Право на особисте життя, в розумінні коментованої статті, складається із таких складових елементів:

а) повноваження мати особисте життя як можливість фізичної особи бути носієм даного особистого немайнового блага;

б) повноваження визначати своє особисте життя. При цьому закон не визна­ чає переліку можливих чи необхідних діянь, якими б особа могла здійснити своє право на визначення свого особистого життя. Натомість законодавець надає фізичній особі можливість самостійно, на власний розсуд, вирішувати, яким чи­ ном визначати, організовувати та реалізовувати своє особисте життя залежно від власних інтересів та мети. Однак здійснення цього права не повинно пору­ шувати загальні межі цивільних прав (ст. 13 ЦК України);

в) повноваження на ознайомлення з обставинами особистого життя означає, що особа самостійно визначає коло осіб, які можуть володіти інформацією про її особисте життя. Водночас фізична особа може дати дозвіл на поширення цієї інфор­ мації іншими особами у визначених нею межах поширення. Однак у випадках,

506

коли це прямо передбачено в законі, в інтересах національної безпеки, економіч­ного добробуту та захисту прав людини дане особисте немайнове право може бути обмежене. Більш детально про це розповідається в коментарі до ст. 302 ЦК Ук­раїни. Тісно з цим пов'язано і право самої особи знайомитись з відомостями про себе, що передбачено статтями 9,10 Закону України «Про інформацію»;

г) повноваження зберігати у таємниці обставини свого особистого життя оз­ начає, що фізична особа має можливість не розголошувати відомості про обстави­ ни свого особистого життя, а також вимагати такого нерозголошення від інших осіб, які володіють такою інформацією. Інколи законодавець, окрім загальної норми про охорону таємниці особистого життя, вводить спеціальні норми, якими здійснюється додатковий її захист, наприклад, лікарської таємниці (ст. 40 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»), таємниці усиновлення (статті 226— 231 СК України), таємниці листування, телефонних розмов, телеграфних повідом­ лень та інших видів кореспонденції (ст. 306 ЦК; ст. 9 Закону України «Про теле­ комунікації»), адвокатської таємниці (ст. 9 Закону України «Про адвокатуру»), таємниці нотаріальних дій (статті 5, 6, 8 Закону України «Про нотаріат»). Поши­ рення інформації про особисте життя фізичної особи попри її волі можливе лише на підставах та в порядку, визначених законом, наприклад, коли обставини особи­ стого життя фізичної особи містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, або ж у випадку, передбаченому п. 2 ч. 1 ст. 302 ЦК України;

д) повноваження вимагати захисту права на особисте життя здійснюється на підставах та в порядку, передбачених главою 3 та статтями 275—280,1166—1168 ЦК України.

Право на особисте життя гарантується ст. 32 Конституції України та додат­ково охороняється також ст. 182 КК України.

Стаття 302. Право на інформацію

/. Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і по­ширювати інформацію.

Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

2. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності.

Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), не зобов язана перевіряти її достовірність та не несе відпов­ідальності в разі її спростування.

Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зо­бов язана робити посилання на таке джерело.

(Стаття 302 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3261-IVвід 22.12.2005)

1. Коментована стаття закріплює за фізичною особою право на інформацію. Законодавець визначає «інформацію» як документовані або публічно оголошені

507

відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навко­лишньому природному середовищі (ст. 1 Закону України «Про інформацію»). При цьому об'єктом даного права є усі види інформації, до яких відносять: ста­тистичну інформацію, адміністративну інформацію (дані), масову інформацію, інформацію про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регі­онального самоврядування, правову інформацію, інформацію про особу, інфор­мацію довідково-енциклопедичного характеру, соціологічну інформацію (ст. 18 Закону України «Про інформацію»), а також науково-технічну інформацію (ст.1 Закону України «Про науково-технічну інформацію»). Більш детально див. ко­ментар до ст. 200 ЦК України.

2. Право на інформацію як особисте немайнове право фізичної особи включає:

а) збирання інформації, тобто надану законом можливість набуття, придбан­ ня, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації фізичними особами;

б) використання інформації, тобто можливість задовольняти свої інфор­ маційні потреби будь-яким незабороненим чинним законодавством способом;

в) поширення інформації, тобто можливість фізичної особи розповсюджу­ вати, обнародувати, реалізовувати у встановленому законом порядку докумен­ товану або публічно оголошувану інформацію;

г) зберігання інформації, тобто забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.

Проте здійснення фізичними особами права на інформацію носить певну специфіку щодо інформації про особисте життя фізичної особи. З огляду на певну конфіденційність даної інформації слід зазначити, що відповідно до чинного за­конодавства збирання, зберігання, використання і поширення цієї інформації відбувається виключно за згодою фізичної особи. Виключенням із такого пра­вила можуть стати лише випадки, що визначені законом. При цьому коментова­на стаття встановлює також і мету такого обмеження - воно повинно обмежува­тись виключно в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

3. Окрім сказаного, чинне законодавство встановлює декілька інших спеці­ альних режимів здійснення права на інформацію, залежно інформації, що є об'єк­ том даного права. Так, наприклад, близьким до правового режиму, що встанов­ люється для «інформації про особисте життя», є правовий режим, що встанов­ люється для «інформації про особу». Під поняттям «інформація про особу» законодавець розуміє сукупність документованих або публічно оголошених відо­ мостей про особу (ст. 23 Закону України «Про інформацію»).

Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані орга­нами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах їх повно­важень. При цьому вводиться принцип, за яким необхідна кількість даних про фізичну особу, одержаних законним шляхом має бути максимально обмеженою і використовуватися лише для законної мети. Наприклад, відповідно до ст. 34 Закону України «Про телекомунікації» призначені для оприлюднення телефонні

508

довідники, у тому числі електронні версії та бази даних інформаційно-довідко-вих служб, можуть містити інформацію про прізвище, ім'я, по батькові, найме­нування, адресу та номер телефону абонента лише у разі, якщо в договорі про надання телекомунікаційних послуг міститься згода споживача на опублікування такої інформації. У разі відсутності згоди на таке розміщення споживач має пра­во на безоплатне вилучення відомостей про нього повністю або частково з елек­тронних версій баз даних інформаційно-довідкових служб.

Особа має право в залежності від своїх інтересів та мети давати чи не давати згоду на збирання, зберігання, використання і поширення свідчень про себе (ос­віта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, матері­альне становище та інші персональні дані). Слід також звернути увагу на те, що відповідно до рішення Конституційного Суду України у справі Г. К. Устименка особа самостійно визначає, які її персональні дані відносяться до сфери конфі­денційної інформації, тобто до інформації з обмеженим доступом. Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членом її сім'ї або законним представником. Окрім цього, фізич­на особа має право знайомитись в органах державної влади, органах місцевого са­моврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є держав­ною таємницею або іншою захищеною законом таємницею (ч. З ст. 32 Конституції України). При цьому у період збирання інформації фізична особа, члени її сім'ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період збе­рігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до тако­го роду інформації, право заперечувати її правильність, повноту тощо.

До гарантій повної та своєчасної реалізації фізичними особами даного права відносяться:

а) обов'язок органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також організацій, інформаційні системи яких вміщують інформацію про фізич­ них осіб, надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона сто­ сується, крім випадків, передбачених законом;

б) обов'язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до інформації про фізичну особу;

в) заборона доступу сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і по­ садовими особами;

г) заборона зберігання інформації про громадян довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети;

д) вимога максимального обмеження необхідної кількості даних про фізичну осо­ бу, яку можна одержати законним шляхом, а також можливість їх використовувати лише для законно встановленої мети (ст. 31 Закону України «Про інформацію»).

Однак дане право фізичної особи може бути обмежене у випадках, визначе­них законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Наприклад, особі можуть відмовити у реалізації права знайо­митись із зібраною про фізичну особу інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, коли дані відомості

509

є конфіденційними чи складають державну таємницю. Ще одним випадком об­меження такого права є окремі різновиди медичної інформації (свідчення про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі і про наявність ризику для життя і здоров'я), у випадках, коли вона може завдати шкоди здоров'ю пацієнта (ст.39 «Основ законодавства про охорону здоров'я»).

4. Окремий правовий режим встановлюється ст. 302 ЦК і для інформації, що складає державну таємницю або конфіденційну інформацію юридичної особи.

Під «державною таємницею» слід визначати вид інформації, яка охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, дер­жавної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому чинним законодавством, державною таємницею і підлягають охороні державою (ст. 1 Закону України «Про державну таємницю»).

Відповідно поняття «конфіденційна інформація юридичної особи» чітко за­конодавцем не визначається. Внаслідок цього загальне розуміння конфіденцій­ності дає нам можливість припустити, що під цим поняттям слід розуміти відо­мості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих юри­дичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними обставин (ст. ЗО Закону України «Про інформацію»). До конфіденційної, зокре­ма, слід відносити інформацію професійного, ділового, виробничого, банківсько­го, комерційного та іншого характеру, одержану юридичною особою за власні кош­ти, або таку, яка є предметом її професійного, ділового, виробничого, банківсько­го, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці.

Особливості правового режиму інформації, що складає державну таємницю або є конфіденційною, полягають у тому, що ЦК України не допускає збирання цієї інформації. Але в окремих випадках, що прямо передбачені законом, така заборона може бути знята, наприклад, у випадку, коли приховування конфіден­ційної інформації становить загрозу життю і здоров'ю людей.

5. Окрім передбачених у вказаній статті повноважень, до змісту цього права включається і певний обов'язок, суть якого полягає у необхідності переконатись у достовірності інформації, яку фізична особа поширює. Даний обов'язок є важ­ ливою гарантією щодо непорушення інших особистих немайнових прав фізич­ них осіб, зокрема, права на повагу до гідності та честі, права на недоторканність репутації тощо.

Але не кожна інформація потребує зазначеного пересвідчення фізичної осо­би у достовірності, оскільки достовірність окремих видів інформації презюмуєть-ся. Наприклад, коли фізична особа поширює інформацію, отриману з інформа­ційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самовря­дування, звіти, стенограми тощо), то в цьому випадку вона не зобов'язана перевіряти її достовірність. А це означає, що така інформація може поширюва­тись фізичною особою довільно. Відповідне звільнення від обов'язку перевіря­ти достовірність такої інформації означає ще й звільнення фізичної особи від відповідальності за виконання цього обов'язку. Це означає, що на фізичну особу не може бути покладений ні обов'язок спростувати таку інформацію, ні обов'я­зок відшкодувати завдану таким спростуванням шкоду майнового чи немайно-

510

вого характеру. Однак обов'язковою умовою такого звільнення від відповідаль­ності є те, щоб фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов'язана робити посилання на таке джерело.

6. Здійснення права на інформацію забезпечується цілою низкою гарантій, передбачених ст. 10 Закону України «Про інформацію»:

а) обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіональ­ ного самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;

б) створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;

в) вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних да­ них, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумов­ люються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;

г) створенням механізму здійснення права на інформацію;

д) здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;

є) встановленням відповідальності за порушення права на інформацію, на­приклад, у ст. 49 Закону України «Про інформацію».

Стаття 303. Право на особисті папери

/. Особисті папери (документи, фотографії, щоденники, інші записи, осо­бисті архівні матеріали тощо) фізичної особи є її власністю.

2. Ознайомлення з особистими паперами, їх використання, зокрема шляхом опублікування, допускаються лише за згодою фізичної особи, якій вони нале­жать.

3. Якщо особисті папери фізичної особи стосуються особистого життя іншої особи, для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.

4. У разі смерті фізичних осіб, визначених частинами другою і третьою цієї статті, особисті папери можуть бути використані, у тому числі шляхом опубліку­вання, лише за згодою їхніх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер.

1. У ст. 303 ЦК закріплюється право фізичної особи на особисті папери. По­няттям «особисті папери» охоплюються документи, які містять інформацію про особисте життя фізичної особи. До них законодавець, зокрема, відносить доку­менти, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали. Проте вказаний перелік не є вичерпним, і тому на будь-які документи, які містять інфор­мацію про особисте життя особи, може поширюватись передбачений вказаною статтею правовий режим.

2. Право на особисті папери як особисте немайнове право, окрім можливості фізичної особи бути визнаною титульним володільцем цих особистих паперів та здійснювати увесь спектр повноважень власника щодо них, включає і мож­ливість надавати згоду чи забороняти ознайомлення з особистими паперами¹.

' Питання щодо розпоряджання особистими паперами висвітлюється у коментарі до ст. 304 ЦК України.

511

Тобто фізична особа визначає самостійно, з урахуванням свого інтересу та мети, коло осіб, які можуть ознайомлюватись з її особистими паперами, чи викорис­товувати їх, зокрема шляхом їх опублікування.

Окремий правовий режим здійснення даного повноваження визначається законодавцем у разі смерті фізичної особи, яка наділена правами щодо особис­тих паперів. У цьому випадку зазначається, що право на дачу згоди на ознайом­лення та використання особистих паперів переходить до дітей померлої особи, її вдови (вдівця), а якщо їх немає, то до батьків, братів та сестер.

3. Проте здійснення права на особисті папери законодавець обмежує наяв­ністю певних обставин, а саме:

а) коли особисті папери стосуються особистого життя іншої фізичної особи, наприклад, фотографія висвітлює подробиці особистого життя чоловіка та дру­ жини, то в цьому випадку, для їх використання, у тому числі шляхом опубліку­ вання, недостатньо згоди лише одного із подружжя. Для здійснення цього права необхідно отримати також і згоду іншого з подружжя, а у разі його смерті — його дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, то батьків, братів та сестер;

б) коли особисті папери передані до фонду бібліотек або архівів з дотриман­ ням прав усіх заінтересованих осіб (див. коментар до ст. 305 ЦК України);

в) в інших випадках, що прямо передбачені чинним законодавством, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Стаття 304. Розпоряджання особистими паперами

/. Фізична особа, якій належать особисті папери, може усно або у письмовій формі розпорядитися ними, у тому числі і на випадок своєї смерті.

1. Коментована стаття передбачає право на розпоряджання особистими па­ перами, що є складовою права на особисті папери (ст. 303 ЦК України). Однак слід зауважити, що у цьому випадку мова йдеться не стільки про розпоряджан­ ня самими особистими паперами як матеріальними благами, скільки про вико­ ристання інформації, що міститься в них.

Сутність права розпоряджання особистими паперами полягає в можливості визначити їх фактичну долю. Так, зокрема, фізична особа має право в усній чи у письмовій формі:

а) передати особисті папери іншій особі, у тому числі і до бібліотек чи архівів;

б) відмовитись від них шляхом заяви про це або вчинення інших свідомих дій, що свідчать про намір відмови від особистих паперів (наприклад, викинути свій щоденник у смітник);

в) знищити особисті папери.

2. Окремо законодавець визначає можливість розпоряджання фізичної осо­ би у разі її смерті. Воно повинно здійснюватися, як правило, у письмовій формі (у заповіті). Однак можливе і усне розпорядження. В останньому випадку право на особисті папери померлої особи переходить до спадкоємців.

Стаття 305. Право на ознайомлення з особистими паперами, які пе­редані до фонду бібліотек або архівів

/. Фізична особа має право вільно ознайомлюватися і використовувати, зок­рема шляхом опублікування, будь-які особисті папери, передані до фонду бібліо-

512

тек або архівів, з додержанням прав фізичних осіб, визначених частинами тре­тьою та четвертою статті 303 цього Кодексу, якщо інше не встановлено догово­ром, на підставі якого були передані особисті папери.

1. Коментована стаття передбачає право на вільне ознайомлення і викорис­ тання особистих паперів, що передані до фонду бібліотек або архівів, яке за своїм змістом є одним із обмежень загального права на особисті папери (ст. 303 ЦК України). При цьому доцільно зауважити, що встановлене обмеження у більшості випадків є наслідком здійснення фізичною особою (фізичними особами) чи їх законними представниками розпорядження щодо особистих паперів у формі їх передачі до бібліотек чи архівів.

Під поняттям «бібліотека» відповідно до чинного законодавства слід розум­іти інформаційний, культурний, освітній заклад, що має упорядкований фонд документів і надає їх у тимчасове користування фізичним та юридичним особам (ст.1 Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу»).

Поняттям «архів» охоплюється установа чи структурний підрозділ, які за­безпечують облік та зберігання архівних документів, використання відомостей, що в них містяться, та формування Національного архівного фонду, який здійснює управління, науково-дослідну та інформаційну діяльність у сфері ар­хівної справи і діловодства (ст. 1 Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи»).

2. За своїм змістом закріплене у коментованій статті право на вільне озна­ йомлення і використання, зокрема шляхом опублікування, будь-яких особис­ тих паперів, переданих до фонду бібліотек або архівів, можливо здійснювати лише за умови:

а) передачі у передбаченому законом порядку особистих паперів до фондів зазначених установ;

б) отримання згоди на таке вільне ознайомлення та використання у інших фізичних осіб, якщо зазначені особисті папери стосуються обставин їх особис­ того життя;

в) отримання згоди дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, то батьків, братів та сестер померлого, у випадку смерті фізичної особи, яка мала відповідні права на особисті папери.

Однак у договорі про передачу особистих паперів можуть бути встановлені і інші умови щодо вільного ознайомлення із змістом таких матеріальних носіїв інформації, а також подальшого їх використання.

Стаття 306. Право на таємницю кореспонденції

1. Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції.

Листи, телеграми тощо є власністю адресата.

2. Листи, телеграми та інші види кореспонденції можуть використовуватися, зокрема шляхом опублікування, лише за згодою особи, яка направила їх, та адресата.

Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої фізичної особи, для її використання, зокрема шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.

17 8-108

513

3. У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата використання кореспонденції, зокрема шляхом її опублікування, можливе лише за згодою фізичних осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Ко­ дексу.

У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата, а також у разі смерті фізичних осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу, кореспонденція, яка має наукову, художню, історичну цінність, може бути опублікована в порядку, встановленому законом.

4. Кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій кореспонденції, не підля­гає розголошенню.

5. Порушення таємниці кореспонденції може бути дозволено судом у випад­ках, встановлених законом, з метою запобігання злочинові чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

і. Стаття 306 ЦК закріплює право фізичної особи на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів корес­понденції, що є одним з основних її особистих немайнових прав.

2. Об'єктом зазначеного особистого немайнового права є таємниця корес­понденції. Поняттям «кореспонденція» охоплюється не тільки письмова корес­понденція (прості та рекомендовані листи, поштові картки, бандеролі, секогра-ми, а також дрібні пакети, мішки «М»), але й усі інші види кореспонденції (теле­грами, телефонні розмови, телеграфні повідомлення, повідомлення електронною поштою, пейджером, SMS- та MMS-повідомлення тощо). Для поширення ре­жиму таємності зовсім не обов'язково, щоб кореспонденція вміщувала в собі інформацію про обставини особистого життя фізичної особи. Цивільне законо­давство України охороняє абсолютно усі види кореспонденції і тоді, коли вона має майнову цінність (наприклад, бандеролі), і тоді, коли вона не має такої.

3. Окрім можливості бути визнаним особою носієм відповідного блага, пра­во на таємницю кореспонденції передбачає можливість використовувати листи, телеграми та інші види кореспонденції, зокрема шляхом опублікування, лише за згодою особи, яка направила їх, та адресата, незалежно від того, чи ця корес­понденція відправлена за домашньою, службовою чи іншою адресою. Наприк­лад, у випадках, коли ведеться переписка між двома науковцями, політиками чи письменниками, то для її оприлюднення потрібна обов'язкова згода кожного з них. Коли ж адресат та особа, яка направила цю кореспонденцію, померли, то її використання можливе лише за згоди дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер померлого(их). У випадку ж, коли і останні особи по­мерли, то використання цієї кореспонденції, у тому числі і шляхом опубліку­вання, можливе лише у разі, коли вона має наукову, художню, історичну цінність, в порядку, встановленому законом.

Однак із зазначеного правила законодавець може передбачати виключення. Наприклад, відповідно до ст. 36 Закону України «Про друковані засоби масової

514

інформації (пресу) в Україні» лист, адресований редакції, може бути викорис­таний у повідомленнях і матеріалах, якщо при цьому не змінюється його зміст і не порушуються положення вказаного Закону.

Слід також зауважити, що в окремих випадках для використання кореспон­денції недостатньо отримати згоду особи, що відправила кореспонденцію, та ад­ресата. Так, законодавець визначає, що, коли кореспонденція стосується особи­стого життя іншої фізичної особи, то для використання цієї кореспонденції, зок­рема шляхом опублікування, потрібна також і згода фізичної особи, особистого життя якої ця кореспонденція стосується. Наприклад, коли у телефонній роз­мові, яка записувалась на магнітний носій, були висвітлені обставини особисто­го життя третьої особи, то для оприлюднення цього запису потрібна обов'язкова згода усіх трьох осіб.

4. Передбачене коментованою статтею право на таємницю кореспонденції може також обмежуватись у випадках, що прямо встановлені законом. Так, зок­рема, у випадку, коли в кореспонденції містяться докази, що мають істотне зна­чення для вирішення справи, то вона може бути долучена до судової справи і не залежно від згоди на це фізичних осіб, яких вона стосується. Однак з метою за­хисту даного права від можливих порушень з боку заінтересованих осіб законо­давець забороняє поширення такої інформації.

Ще одним обмеженням цього права є також надана законом можливість пору­шити право на таємницю кореспонденції з метою запобігання злочинові чи з'ясу­вання істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способа­ми одержати необхідну інформацію неможливо. Так, згідно із ст. 187 КПК Украї­ни за вище зазначених підстав може бути накладено арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, коли достатньо підстав вважати, що у листах, телеграфній та іншій кореспонденції підозрюваного чи обвинуваченого містять­ся дані про вчинений злочин, або документи і предмети, що мають доказове зна­чення. Проте при проведенні цих дій слідчий повинен вживати заходів, щоб не допустити розголошення виявлених при цьому обставин особистого життя фізич­ної особи (ст. 185 КПК України). Як гарантія дотримання цього обов'язку може слугувати проведення слухання справи у закритому судовому засіданні.

Однак у будь-якому випадку лише в судовому порядку повинні доводитись легітимність порушення цього права, а також підтвердження того, що це пору­шення здійснювалось з метою запобігання злочинові чи для з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, а також те, що іншими способами одержати необхідну інформацію неможливо.

Стаття 307. Захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок

/. Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, кон­ференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру.

2. Фізична особа, яка погодилася на знімання Ті на фото-, кіно-, теле- чи відео­плівку, може вимагати припинення їх публічного показу в тій частині, яка сто-

515

сується її особистого життя. Витрати, пов'язані з демонтажем виставки чи запи­су, відшкодовуються цією фізичною особою.