6. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

7. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

8. Особливості здійснення права власності на національні, культурні та істо­ричні цінності встановлюються законом.

1. У коментованій статті встановлюються визначальні принципи здійснення права власності. Під здійсненням права власності необхідно розуміти умови й порядок реалізації власником своїх правомочностеи володіння, користування та розпоряджання щодо належного йому майна. Такі правомочності власник може здійснювати самостійно або за допомогою інших осіб (представників, уп­равителів тощо). Однак такі особи не набувають статусу суб'єктів права влас­ності. Вони є суб'єктами здійснення права власності в інтересах власника.

2. Одним з найвагоміших правил щодо здійснення права власності є поло­ження про здійснення власником тріадних правомочностеи із своїм майном на власний розсуд. Тобто власник здійснює їх за власною волею і не зобов'язаний отримувати на це дозвіл інших осіб. Дія цього правила не скасовується і тоді, коли правомочності власника реалізуються його представником, адже останній вчиняє відповідні дії за волею власника, виконує його вказівки.

3. У будь-якому цивілізованому суспільстві існують певні правила співжит­тя, покликані гармонізувати інтереси індивідуума з інтересами інших осіб та суспільства загалом. Наприклад, якщо законодавчі акти встановлюють певні правила щодо містобудування та архітектури, то власник, який будує споруди на земельній ділянці, що знаходиться у його приватній власності, зобов'язаний вчиняти будівництво з дотриманням цих правил.

Дії власника не повинні суперечити також моральним засадам суспільства. Наприклад, власник не має права використовувати належне йому майно для виготовлення порнографічних видань чи виробів, не повинен піддавати кату­ванню належних йому тварин, жорстоко поводитися з ними.

4. Положення ч. З ст. 319 ЦК про те, що усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав, необхідно розуміти таким чином, що забезпечення таких умов покладається на державу та утворювані нею державні органи, а також органи місцевого самоврядування. Дане положення випливає із змісту ст. 116 Конституції України. Зокрема, згідно з нею на Кабінет Міністрів України покла­ дається обов'язок забезпечувати рівні умови розвитку всіх форм власності, що водночас стосується і забезпечення рівних умов здійснення власниками своїх прав. Водночас законами України визначаються особливості у правовому режимі влас­ ності фізичних і юридичних осіб, держави, територіальної громади (ст. 92 Кон­ ституції України). Спеціальними законами певним суб'єктам цивільного права встановлюються деякі переваги або обмеження у підприємницькій чи іншій діяль­ ності. Наприклад, Законом України «Про введення мораторію на примусову реа­ лізацію майна» від 29 листопада 2001 р. призупинено примусову реалізацію май­ на державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків.

535

5. Відповідно до ст. 13 Конституції України власність не повинна використо­вуватися на шкоду людині і суспільству. У такій редакції конституційна норма не лише покладає на власника обов'язки, а й орієнтовно вказує до чого зобов'я­заний власник. Тому норми частин 4 і 5 ст. 319 ЦК взаємопов'язані за своїм змістом і мають тлумачитися у комплексі. Поняття «власність зобов'язує» необ­хідно розуміти у широкому значенні. Так, найбільш повно зобов'язання власників земельних ділянок визначені у ЗК України (ст. 91). Такі власники зобов'язані за­безпечувати використання земельних ділянок за їх цільовим призначенням, підви­щувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі тощо.

6. Держава прийняла на себе обов'язок не втручатися у здійснення власни­ком права власності. Однак вона не позбавлена права через відповідні органи влади контролювати власників щодо виконання ними своїх обов'язків, дотри­мання вимог закону та застосовувати до порушників передбачені законодавством заходи впливу. Наприклад, Закон України «Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної про­дукції» передбачає право уповноважених органів виконавчої влади, зокрема, вилучати з обігу неякісну та небезпечну продукцію та приймати обов'язкові для власника рішення щодо подальшого поводження з нею (ст. 7).

7. Власник вільний у здійсненні права власності. Однак його діяльність може бути обмежена чи припинена у випадках і в порядку, встановлених законом. Із змісту ч. 7 ст. 319 ЦК випливає, що такі заходи не обов'язково мають бути ре­зультатом допущеного власником правопорушення. Наприклад, Законом Ук­раїни «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що банк може мати у власності за певних умов нерухоме майно вартістю до 25 відсотків капіталу бан­ку (ст. 48). Крім того, за допущені порушення правил вчинення банківських опе­рацій Національний банк України може відкликати в банка-порушника банків­ську ліцензію (ст. 20), що, безумовно, так чи інакше призведе до обмеження діяль­ності банку як власника.

Чимало обмежень встановлено щодо відчуження чи передачі в оренду об'єктів державної та комунальної власності. Не можна вважати обмеженнями встанов­лення, наприклад, засновниками господарських товариств, спеціального порядку відчуження майна цих товариств. У випадках і в порядку, встановлених законом, власника можна зобов'язати допустити до користування його майном інших осіб. Застосування таких санкцій щодо власника можливе у випадках призначення тимчасової адміністрації Національним банком України у разі істотної загрози платоспроможності банку, банкрутства суб'єкта підприємницької діяльності, ство­рення власником перешкод наймачу в користуванні майном власника тощо.

8. Закон встановлює спеціальні умови здійснення власником права власності на національні, культурні та історичні цінності (Закон України «Про охорону культурної спадщини»).

Стаття 320. Використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності

/. Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприєм­ницької діяльності, крім випадків, встановлених законом.

536

2. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницько)' діяльності.

1. Оскільки ЦК закріплює принципи свободи власника у здійсненні права влас­ ності (ст. 319), то, відповідно, він отримує право також на використання свого майна у підприємницькій діяльності, не забороненій законом. Цей висновок ґрун­ тується також на положенні ст. 42 Конституції України, згідно з якою кожен має право на підприємницьку діяльність. Законом передбачаються випадки обмежень у використанні власником майна для підприємницької діяльності. Такі обмежен­ ня можуть встановлюватися, наприклад, для недопущення монопольного стано­ вища суб'єкта господарювання (підприємництва), для прямих банківських інвес­ тицій та участі банків у капіталі будь-якого підприємства та установи.

Для того, щоб власник мав змогу використовувати самостійно належне йому майно у підприємницькій діяльності, йому необхідно набути статусу суб'єкта підприємництва. Таким суб'єктом можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (статті 50, 83 ЦК), які пройшли державну реєстрацію в порядку, встановленому Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб— підприємців». Підприємницькою вважається діяльність юридичних осіб та фізич­них осіб-піднриємців, здійснювана з метою одержання прибутку та наступного його перерозподілу між учасниками підприємницького товариства.

Власник має право також передати своє майно для використання у підприєм­ницькій діяльності, здійснюваній третіми особами за цивільно-правовими дого­ворами, зокрема за договором управління майном.

2. В окремих випадках законом встановлюються умови використання влас­ ником майна у підприємницькій діяльності, наприклад щодо обігу цінних па­ перів, щодо формування статутного капіталу банків, щодо використання валют­ них коштів, щодо правочинів з цінними металами та нерухомістю (див. комен­ тар до ст. 86 ЦК).

Правові засади підприємництва як виду господарської комерційної діяльності визначаються багатьма актами законодавства, у тому числі ГК (статті 42—51).

Стаття 321. Непорушність права власності

/. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбав­лений цього права чи обмежений у його здійсненні.

2. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

3. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, вста­новлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вар­тості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

1. Норма про непорушність права власності стосується всіх її форм, тоді як ст. 41 Конституції України передбачає непорушність лише права приватної влас­ності. Непорушність права власності означає його недоторканність, а водночас і недоторканність самого майна власника. Усі особи мають утримуватися від без­підставного заволодіння майном власника та завдання йому шкоди. Не допус-

537

кається також протиправне позбавлення права власності або обмеження в його здійсненні.

2. Однак можуть виникати ситуації, у яких виправдане, з юридичної точки зору, коригування права власності, обсягу повноважень власника тощо. Частина 2 ст. 321 ЦК встановлює загальне правило, згідно з яким власник може бути позбавлений права власності або обмежений у його здійсненні лише у випадках і в порядку, вста­ новлених законом. Наприклад, ст. 362 ЦК визначає, що «продавець частки у праві спільної часткової власності має право продати її стороннім особам лише за умо­ ви, що інші співвласники відмовляються від її придбання».

Позбавлення власника права власності можливе у випадках звернення стяг­нення на майно за його борговими зобов'язаннями, конфіскації майна як санкції за скоєні адміністративні правопорушення чи кримінальні злочини. Здійснюєть­ся припинення права власності у судовому порядку.

3. Частина 3 розглянутої статті передбачає можливість припинення права власності шляхом примусового відчуження майна з мотивів суспільної необхід­ності за підставами і в порядку, встановленими законом, але лише за умови по­переднього та повного відшкодування їх вартості. Такі правові наслідки насту­пають, зокрема, у випадках викупу пам'яток історії та культури (ст. 352 ЦК); викупу земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК), рек­візицією (ст. 353 ЦК). Однак в умовах воєнного або надзвичайного стану при­мусове відчуження майна здійснюється з наступним повним відшкодуванням його вартості.

4. В усіх зазначених випадках обмеження у праві власності, припинення права власності можливі лише за підставами та в порядку, встановленими актами, що мають статус закону, адже відповідно до ст. 92 Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України. Щодо певної час­тини обмежень (обтяжень) нерухомого чи рухомого майна передбачена держав­на реєстрація відповідно до законів України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»; «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

Стаття 322. Тягар утримання майна

/. Власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

1. Коментована стаття встановлює презумпцію обов'язку власника нести всі витрати, пов'язані з утриманням належного йому майна. До таких витрат нале­жать витрати, пов'язані зі зберіганням майна, його ремонтом, забезпеченням збе­реження його властивостей тощо. Такий обов'язок власника є похідним від на­лежних йому як абсолютному володарю правомочностей володіння, користу­вання та розпоряджання майном. Невиконання власником свого обов'язку по утриманню своєї власності може створювати небезпеку для третіх осіб.

Житловим законодавством встановлюється обов'язок власників житлових будинків, квартир забезпечувати утримання, ремонт, експлуатацію тощо цих об'єктів за власні кошти. Стаття 10 Закону України «Про приватизацію держав­ного житлового фонду» прямо передбачає, що утримання приватизованих квар-

538

тир (будинків) здійснюється за рахунок коштів їх власників. Закон України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» встановлює обов'язок співвласників нести витрати щодо утримання не лише займаних ними приміщень у багатоквартирному будинку, але і щодо їх спільного майна. За Законом Украї­ни «Про страхування» підлягають обов'язковому страхуванню певні види май­на, яке здійснюється власником чи іншими уповноваженими на це особами. На власників можуть покладатися законом також обов'язки щодо сплати податко­вих та інших платежів і зборів.

2. Договором або законом обов'язок з утримання майна власника може бути покладено на іншу особу. Наприклад, відповідно до ст. 776 ЦК поточний ремонт переданої у найм речі проводиться наймачем за його рахунок, якщо інше не пе­редбачено договором або законом. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, може на час розшуку власника залишити її в себе на утриманні (ч. 2 ст. 340 ЦК). У разі ж повернення бездоглядної домашньої тварини власникові особа, яка затримала тварину, та особа, якій вона була передана на утримання та в користування, мають право на відшкодування витрат, пов'язаних з утриман­ням тварини (ст. 342 ЦК). При безоплатному зберіганні поклажодавець зобов'я­заний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати на зберігання речі, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 947 ЦК). Таким чином, законом або договором тягар по утриманню може бути тимчасово перекладений на інші сторони, але з покладенням на власника обов'язку відшкодувати їм понесені витрати.

Стаття 323. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкоджен­ня майна

/. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом.

і. Наведена стаття встановлює загальне правило про те, що ризик випадково­го знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник. Це правило може бути змінено лише договором або законом. Особливість норми ст. 323 ЦК полягає насамперед у тому, що під ризиком випадкового знищення та випадкового пошкодження майна необхідно розуміти економіко-правові на­слідки втрати матеріального блага, належного власнику, за відсутності вини влас­ника чи інших осіб. У тих же випадках, коли знищення або пошкодження є ре­зультатом винних дій конкретних осіб, відшкодування збитків покладається на цих осіб відповідно до правил, що регулюють відповідні правовідносини.

2. Коментована норма визначає економіко-правові наслідки повної або част­кової втрати майна у двох ситуаціях, а саме: а) коли майно перебуває в безпосе­редньому володінні та користуванні власника і не є об'єктом того чи іншого до­говірного правовідношення; б) коли майно є предметом договору, який перед­бачає передачу цього майна.

Закономірно, що в першому випадку ризик випадкового знищення чи по­шкодження майна завжди несе власник, якщо інше не встановлено законом. У разі відчуження майна за договором ризик випадкового його знищення чи ви-

539

падкового пошкодження також покладається на власника, якщо інше не вста­новлено договором або законом. У ЦК 1963 p. також містилася норма про ризик власника, але в іншій редакції. Так, відповідно до ч. 1 ст. 130 ЦК 1963 p. ризик випадкової загибелі чи випадкового псування відчужуваних речей мав перехо­дити до набувача одночасно з виникненням у нього права власності, якщо інше не встановлено законом або договором. У принципі, норма ст. 323 нового ЦК також дає підстави для висновку про те, що ризик випадкового знищення чи випадкового пошкодження майна до моменту переходу його у власність набува­ча несе відчужувач, а з моменту його переходу у власність набувача до остан­нього переходив і цей ризик. Тому в таких випадках важливо правильно вста­новлювати момент виникнення права власності в набувача майна за договором, зокрема за правилами ст. 334 ЦК. Сторони можуть за домовленістю змінити на­ведене загальне правило й передбачити, що ризик випадкового знищення чи ви­падкового пошкодження майна переходить до набувача з моменту підписання договору, з моменту його нотаріального посвідчення, не пов'язуючи це з перехо­дом права власності.

Закон може встановлювати особливі правила ризику. Наприклад, ст. 668 ЦК, зокрема, передбачає, що ризик випадкового знищення або випадкового пошко­дження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом, а щодо товару, проданого під час його транспортування, — з моменту укладення договору купівлі-продажу, якщо інше не встановлено договором або звичаями ділового обороту. Питання ризи­ку випадкового знищення або випадкового пошкодження речі, матеріалу врегу­льовані також статтями 772, 842 ЦК.

3. Законодавство може встановлювати спеціальні правила захисту інтересів влас­ника у разі технологічних, екологічних катастроф та за інших обставин надзвичай­ного характеру, наприклад, за Законом України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного характеру» громадяни України мають пра­во, зокрема, на відшкодування збитків та шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Стаття 324. Право власності Українського народу

/. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

2. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Кон­ституцією України.

3. Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами пра­ва власності Українського народу відповідно до закону.

і. Норми коментованої статті повністю відтворюють відповідні положення ст. 13 Конституції України. Право власності Українського народу не є самостійною формою власності і за своєю природою є державною власністю, суб'єктом якої є держава Україна (ст. 2 ЦК). Водночас Український народ виступає суб'єктом пра-

540

ва власності об'єктів, перелічених у ст. 13 Конституції України. У даному випадку до таких об'єктів права власності належать не певна та чи інша земельна ділянка, конкретна частина земельних надр чи континентального шельфу, а в цілому зем­ля як частина земної кулі, як територія з усіма розташованими на ній природними багатствами, оскільки земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 14 Конституції України).

Без визнання Українського народу суб'єктом права власності на землю і при­родні ресурси неможливо було б забезпечити суверенітет України, який поши­рюється на усю її територію. При цьому носієм такого суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, якому належить і верховенство влади. Тому норми Конституції України і ЦК, що визначають право власності Українського народу на землю, утверджують переважно його державно-політичну право-суб'єктність. Це означає, що питання про зміни території України може вирішу­вати виключно Український народ шляхом проведення всеукраїнського рефе­рендуму (ст. 73 Конституції України).

2. Для реалізації своєї правосуб'єктності Український народ утворює держа­ву з відповідними державними інститутами. Відповідно права власника від імені Українського народу здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які, з цивільно-правової точки зору, виступають не суб'єктами права власності, а суб'єктами здійснення такого права власності.

3. Оскільки Український народ складають громадяни держави Україна, то цілком виправданим є введення норми про право громадян користуватися при­родними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Ця норма не поширюється на ті об'єкти, які, наприклад, у вигляді певних земельних ділянок вже перебувають у приватній власності фізичних чи юридичних осіб.

Стаття 325. Право приватної власності

/. Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.

2. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть 7м належати.

3. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.

Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

1. Право приватної власності є головною правовою формою насамперед інди­відуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою. До на­брання чинності новим ЦК суб'єктами права приватної власності були лише фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства). Однак коментована стаття визнає приватною власністю також власність юридичних осіб. Зрозуміло, що суб'єктами права приватної власності можуть бути лише юри­дичні особи недержавної та некомунальної форми власності, незалежно від їх організаційно-правової форми. До цього відповідно до Закону України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. такі юридичні особи виступали суб'єктами права колективної власності (втратив чинність у 2007 p.).

541

2. Частина 2 коментованої статті визначає коло об'єктів, які можуть бути у власності фізичних і юридичних осіб. Законодавець відмовився від їх визначення шляхом введення хоча б орієнтовного переліку, а застосував загальну формулу, згідно з якою у власності фізичних і юридичних осіб може бути будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Таким чином, у приватній власності можуть бути об'єкти споживчого та вироб­ ничого призначення, як рухоме, так і нерухоме майно, результати інтелектуальної праці, окреме індивідуально визначене майно і майно, визначене родовими озна­ ками, як окремі речі, так і їх сукупність, а також цілісні майнові комплекси.

Як випливає зі змісту ст. 13 Конституції України, не можуть перебувати у влас­ності громадян чи юридичних осіб об'єкти права виключної власності народу Ук­раїни. Кожна держава має право визначати об'єкти, які з міркувань національної безпеки або з інших підстав не повинні перебувати у власності окремих суб'єктів права взагалі, або об'єкти, які мають набуватися з додержанням спеціальних пра­вил. Тому постановою Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1991 р. (з наступними змінами й доповненнями) було затвер­джено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадсь­ких об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на тери­торії України, а також Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викладені відповідно в додатках № 1 і № 2.

У додатку № 1 перераховуються, зокрема, зброя, боєприпаси (крім мисливської та пневматичної зброї), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси. До переліку, що міститься у додатку № 2, входять вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети й револьвери та деякі види пневматичної зброї, пам'ятки історії і культури, радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності дозволу відповідних установ (органів внутрішніх справ, міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо).

Не можуть перебувати у власності іноземних громадян землі сільськогоспо­дарського призначення, а якщо вони отримали такі землі у порядку спадкуван­ня, то мають провести їх відчуження впродовж одного року (ст. 81 ЗК України).

3. Частина 3 коментованої статті встановлює лише один виняток із правила про те, що склад, кількість та вартість об'єктів права власності фізичних та юри­ дичних осіб не обмежуються. Цей виняток стосується розмірів земельної ділян­ ки. Так, п. 13 Перехідних положень ЗК України встановлено мораторій на при­ дбання фізичними та юридичними особами земель сільськогосподарського при­ значення загальною площею до 100 га, яка може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом. Стаття 5 Закону України «Про осо­ бисте селянське господарство» встановлює, що для ведення особистого селянсь­ кого господарства використовують земельні ділянки розміром не більше 2,0 га, передані фізичним особам у власність або оренду.

Наведена норма дещо відрізняється від змісту ч. 2 ст. 13 Закону України «Про власність», яка передбачала, що склад, кількість і вартість майна, яке може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом. В окремих законодавчих актах зберігаються норми, які тією чи іншою мірою закріп­люють кількісні чи якісні показники об'єктів права власності фізичних та юри­дичних осіб. Законом України «Про банки та банківську діяльність» (ст. 48) спе-

542

ціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється залучати вклади від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5 відсотків капіталу банків, а та­кож мати у власності нерухоме майно на суму більше, ніж 25 відсотків капіталу, за певними винятками. Законодавство встановлює для суб'єктів господарюван­ня певні обмеження щодо розмірів їх активів (майна), часток (акцій, паїв) з ме­тою недопущення монопольного становища на ринку. Для створення господарсь­ких товариств встановлюються мінімальні розміри їх статутного капіталу тощо.

Стаття 326. Право державної власності

/. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.

2. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відпо­відно органи державної влади.

3. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, ау випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

(Статтю 326 доповнено частиною третьою згідно із Законом № 185-V від 21.09.2006)

1. Норми, що регулюють право державної власності, належать не лише до ЦК України. Основоположними тут є правові норми Конституції України. За ст. 13 Конституції України суб'єктом права власності є Український народ. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самовря­ дування у межах, визначених Конституцією. Проте права власника Український народ здійснює лише відповідно до певних об'єктів. Це — земля, її надра, атмо­ сферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, ресурси її континентального шельфу. Щодо інших об'єктів права дер­ жавної власності, тобто до іншого майна, то його перелік конкретно законом не визначений. У ч. 1 ст. 326 ЦК лише вказується на те, що у державній власності є майно, що належить державі Україна. Все залежить від того, яким законом конк­ ретно визначається режим майна і його належність саме державі Україна.

За статттею 34 Закону України «Про власність» до об'єктів права державної власності належали: майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворених нею державних органів; майно Збройних Сил України, органів дер­жавної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ, оборонні об'єкти, енергетичні системи і системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення, кошти Державного бюджету, Національ­ний банк України, інші ощадні банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси, майно державних юридичних осіб тощо.

2. Належність майна невід'ємно пов'язана з його здійсненням, яке відобра­ жено у ст. 319 ЦК. Це правило стосується і права державної власності. Зміст права державної власності складають правомочності володіння, користування і розпоряджання, які здійснюють відповідні органи державної влади.

Згідно із п. 5 ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону. На цьому положенні акцентує увагу і судова практика. В Інформаційному листі ВАСУ (нині — ВГСУ) № 01-8/98 від 31 січня 2001 р. теж

543

вказується, що Кабінет Міністрів України здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Декретом Кабінету Міністрів України «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» від 15 грудня 1992 р. № 8-92 було покладено управління цим майном на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади, а нині таке управління здійснюється відповідно до ЗУ «Про управління об'єктами державної власності» від 21 лютого 2006 p., з прийняттям якого зазначений Декрет втратив чинність.

До права державної власності має відношення і ст. 141 ГК України. Що сто­сується процесів приватизації, то здійснення повноважень власника державно­го майна у процесі приватизації покладено на державні органи приватизації (п. З ст. 7 Закону України «Про приватизацію державного майна».

Обсяг відповідних повноважень не може виходити за межі, визначені право­вими актами, які регулюють діяльність державних органів приватизації, а саме: Тимчасовим положенням про Фонд державного майна України, положеннями про регіональні відділення цього Фонду та законами України про приватизацію державного майна. Органи приватизації не вправі на власний розсуд здійснюва­ти перерозподіл майна між підприємствами.

3. Здійснення права державної власності відбувається за допомогою різних способів — як безпосередньо у процесі здійснення управління державною влас­ністю, так і шляхом створення певних організаційно-правових форм.

На Фонд державного майна покладені повноваження щодо управління май­ном, що приватизується. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 грудня 2001 р. затверджено Порядок управління акціями (частками), які перебувають у державній власності господарських товариств, створених за участю Фонду дер­жавного майна України.

Право державної власності реалізується також за допомогою таких способів, як право господарського відання і оперативного управління. Згідно із ч. З ст. 63 ГК в Україні залежно від способу утворення (заснування) та формування ста­тутного фонду діють підприємства унітарні та корпоративні.

Правом господарського відання відповідно до ст. 136 ГК вважається речове право суб'єкта підприємництва на володіння, користування і розпоряджання май­ном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) з обмежен­ням правомочності розпоряджання щодо окремих видів майна за згодою власни­ка (тобто держави) у випадках, передбачених ГК та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємниц­тва, не втручається в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Право господарського відання суб'єкта підприємництва в юридичній літературі часто розглядають як речове право на чуже майно. Проте цей висновок не вирішує усіх питань правовідносин, що виникають між державою і державними підпри­ємствами щодо майна. З цього приводу цікавим прикладом є рішення канадського суду відносно звернення стягнення на заарештований у 2003 р. на території Канади у зв'язку з боргами ФДМУ літак, що належав науково-технічному комплексу ім. О. П. Антонова на праві повного господарського відання. При розгляді справи канадський суд дійшов висновку про належність літака на праві власності державі Україна. Таке рішення формально є логічним, адже іншого власника у літака не було. Що стосується речового права на чуже майно, а саме права господарського відання,

544

яке належало підприємству ім. О. П. Антонова, то це право мало бути різного ступеню обмеження. Виходячи з цього, канадський суд у своєму рішенні вказав, що право підприємства ім. О. П. Антонова на розпоряджання літаком не включає право його продажу або відчуження без попередньої згоди держави (див.: Українське комерційне право. — 2004. — № 5. — С. 27). Ще одну характерну рису права господарського відання навів у своєму рішенні канадський суд при розгляді справи: «Право повного господарського відання не можна повністю прирівнювати до права власності, тому що частина права, яка прямо чи опосередковано стосується розпоряджання державним чи комунальним майном, надана органам управління майном. Тому право повного господарського відання завжди буде вужчим за обсягом (змістом) ніж право власності» (див.: Там само. — С. 28). Головним при розмежуванні права повного господарського відання і права державної власності є те, що держава завжди залишається власником, а право повного господарського відання і його обсяг залежать від неї. Неоднозначність вирішення питань розмежування між правом власності і правом повного господарського відання призвели до того, що, незважаючи на звільнення літака з-під арешту рішенням вищого канадського суду у 2004 p., державі Україна були завдані великі збитки. Інститут господарського відання має вразливі сторони, оскільки передбачає в своїй основі штучність введення фіктивної особи «ніби-то власника» — державного підприємства, яке насправді власником не виступає і бути не може, а його право­мочність розпоряджання залежить від держави-власника.

4. За статтями 80 і 81 ЦК діють юридичні особи приватного і публічного пра­ ва. Однією з форм закріплення державного майна за юридичними особами є право оперативного управління, яке було введене Законом України «Про власність». Майно, що є державною власністю, якщо воно закріплене за державною устано­ вою, яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління (ст. 39 цього Закону). Право оперативного управління теж є обме­ женим речовим правом. Відповідно до ст. 137 ГК суб'єкт господарювання на праві оперативного управління володіє, користується і розпоряджається майном, за­ кріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), для здійснення не- комерційної господарської діяльності у межах, встановлених ГК та іншими за­ конами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Власник майна (тобто держава) має функції контролю за використанням і збе­реженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучити у суб'єкта господарювання над­лишкове майно, а також ма_йно, що не використовується, та майно, що використо­вується ним не за призначенням. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

5. Існує такий вид підприємств, як казенні підприємства (ст. 76 ГК). Вони створюються лише у певних галузях народного господарства, для яких харак­ терною ознакою є те, що основним (понад 50 відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава. За умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників та споживачів та існують інші обмеження, вста­ новлені на користь держави.

Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства (ч. З ст. 76 ГК України).

18 8-108

545

Стаття 327. Право комунальної власності

1. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке нале­жить територіальній громаді.

2. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосеред­ньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

1. Новим для цивільного права України є право комунальної власності. Відпо­відно до статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» тери­торіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комуналь­ної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, на землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охоро­ни здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права кому­нальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

2. Здійснення права комунальної власності відбувається на підставі ст. 143 Конституції України безпосередньо або через утворені територіальними грома­дами органи місцевого самоврядування, які управляють майном, що є в кому­нальній власності.

Представницькі органи місцевого самоврядування — сільські, селищні, міські ради — вправі приймати рішення про передачу іншим органам окремих повно­важень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відпо­відної територіальної громади, визначення цих повноважень та умов їх здійснен­ня (п. 31 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Зок­рема, до відання виконавчих органів цих рад належить управління у межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності.

Повноваження районних і обласних рад щодо користування і розпоряджання майном, яке є спільною власністю, мають похідний характер на відміну від повно­важень представницьких органів місцевого самоврядування, оскільки у вирішенні відповідних питань названі ради діють за дорученням сільських, селищних, міських рад (п. 19 ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

3. Якщо державна виконавча влада здійснюється місцевою державною адмі­ністрацією, остання у межах повноважень, делегованих їй згідно зі ст. 119 Кон­ституції України відповідною радою, здійснює управління майном, що належить до комунальної власності.

4. Виникнення права комунальної власності регулюється Законом України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» від 3 березня 1998 р. Цей Закон регулює відносини, пов'язані з передачею об'єктів права дер­жавної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, а також об'єктів права комунальної власності у державну власність (ст. 1).

Об'єктами передачі є: цілісні майнові комплекси підприємств, установ, орга­нізацій, їх структурних підрозділів (далі — підприємства); нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва, приміщен-

546

ня); інше окреме індивідуально визначене майно підприємств; акції (частки, паї), що належать державі або суб'єктам права комунальної власності у майні госпо­дарських товариств; житловий фонд та інші об'єкти соціальної інфраструктури, що перебувають у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій або не увійшли до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), у тому числі не завершені будівництвом.

Важливим є питання про те, хто може впливати на процес передачі об'єктів права державної і комунальної власності. Згідно із ст. З Закону ініціатива щодо передачі об'єктів права державної та комунальної власності може виходити відпо­відно від органів, уповноважених управляти державним майном, Національної академії наук України, інших аналогічних організацій, яким передано в корис­тування державне майно місцевих органів виконавчої влади, відповідних органів місцевого самоврядування.

5. Право комунальної власності може здійснюватися і через комунальні підприємства, установи та організації, хоча спеціального законодавчого акта про це немає. Правове регулювання відносин щодо майна комунального унітарного підприємства, яке знаходиться у комунальній власності і перебуває у нього на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство), відбу­ вається на підставі ст. 78 ГК.

Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування у розпорядчому порядку на базі відокремленої час­тини комунальної власності і входить до сфери його управління. Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються ГК України щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

6. До недавніх пір спірним було питання щодо розмежування права приват­ ної і комунальної власності на житло, зокрема при приватизації громадянами квартир в багатоквартирних будинках. Проте 2 березня 2004 р. Конституційним Судом України було винесено рішення, яким наведено обґрунтоване тлумачен­ ня статей 1,10 та інших Закону України «Про приватизацію житлового фонду». Пріоритет було визнано за власниками приватизованих квартир. Набуте грома­ дянами право на квартири державного житлового фонду та належні до них до­ поміжні приміщення є непорушним (ст. 41 Конституції України), забезпечуєть­ ся державою і захищається судом, вказується у рішенні Конституційного Суду України. Намагання органів державної адміністрації і органів місцевого само­ врядування обмежити право приватної власності громадян на житло за власною ініціативою всупереч закону Конституційний Суд України засудив, чітко підтвердивши законні права громадян. Допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладові, горища, колясочні тощо) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) бага­ токвартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщен­ ня не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку та вступу до нього.

547