Глава 11

Відповідальність за зобов'язаннями держави,

Автономної Республіки Крим,

Територіальних громад

Стаття 174. Відповідальність за зобов'язаннями держави

1. Держава відповідає за своїми зобов язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення.

1. Держава як учасник врегульованих цивільним правом суспільних відно­ син наділена цивільною правоздатністю, набуває цивільних прав та обов'язків та несе відповідальність у разі їх невиконання чи порушення прав інших суб'єктів. Правовий статус держави має свої особливості, зумовлені специфікою її стано­ вища як носія публічної влади, що характеризується суверенітетом - верховен­ ством державної влади всередині країни та її незалежністю від будь-якої іншої влади за її межами.

Держава є учасником цивільних відносин як суб'єкт публічного права (ч. 2 ст. 2 ЦК). Для реалізації загальнодержавних та суспільних завдань вона бере участь у цивільних відносинах, у рамках яких нівелюється її правовий статус як привілейованого суб'єкта публічного права. У відносинах, що регулюються при­ватним правом і базуються на юридичній рівності, вільному волевиявлені та майновій самостійності держава не наділяється владними повноваженнями. її правовий статус урівноважується з статусом інших учасників цивільних відно­син, а діяльність підпорядковується загальним засадам цивільного законодав­ства. Цивільний кодекс України чітко закріплює принцип рівності прав держа­ви та інших учасників цивільних відносин (ст. 167).

2. Відповідальність держави, як і інших суб'єктів, у сфері цивільного права но­ сить майновий характер та полягає у застосуванні до правопорушника невигідних правових наслідків (санкцій) з метою захисту особистого немайнового або майно­ вого права та інтересу. Держава виступає у будь-яких відносинах, зокрема, у ци-

298

вільних, в особі своїх органів, їх посадових і службових осіб. Правові засади відпо­відальності держави за діяння таких органів, їх посадових та службових осіб у загаль­них рисах сформульовані ст. 56 Конституції України, яка передбачає притягнення держави до цивільної відповідальності у разі заподіяння матеріальної та мораль­ної шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідальність держави, крім глави 11 ЦК, передбачається й у інших стат­тях Кодексу. Зокрема, статті 1173—1175 фіксують правило про відшкодування шкоди, завданої фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органу державної влади, посадових чи службових осіб цих органів та шкоди, завданої у результаті прийняття органом державної влади нор­мативно-правового акта, що був визнаний незаконним та скасований. Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, по­переднього (досудового) слідства, прокуратури або суду також підлягає відшко­дуванню державою у повному обсязі незалежно від вини посадових чи службо­вих осіб цих органів (ст. 1176 ЦК). Відповідальність держави встановлювалася також ч. 4 ст. 48 Закону України «Про власність» та іншими законами України.

3. Як зазначається у ст. 41 Конституції України, статті 31—39 Закону України «Про власність», відповідальність держави за своїми зобовязаннями обмежуєть­ся майном, що є державною власністю. Виступаючи засновником юридичних осіб, держава закріплює частину належного їй майна за створеними нею державними та казенними підприємствами і організаціями, бюджетними установами. Майно, що залишилось у результаті такого розподілу (кошти Державного бюджету Ук­раїни, інше рухоме та нерухоме майно), формує матеріальну і фінансову основу діяльності держави та може бути об'єктом звернення стягнення за її зобов'я­заннями.

4. Загальні засади матеріальної та фінансової самостійності держави, підстави її відповідальності та особливості реалізації нею повноважень власника закріп­люються Констититуцією України. Насамперед відповідно до ч. 2 ст. З Консти­туції держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Згідно зі ст. 13 Кон­ституції органи державної влади від імені Українського народу здійснюють права власника на землю, надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони. До кола повноважень Верхов­ної Ради України належить затвердження переліку об'єктів права державної влас­ності, що не підлягають приватизації, визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності та правовий режим власності. Кабінет Міністрів України відповідно до ст. 116 Конституції України здійснює управління об'єкта­ми права державної власності. Наведені положення деталізуються у Законі України «Про управління об'єктами державної власності».

5. Цивільний кодекс не містить переліку майна, власником якого є держава, що може бути об'єктом стягнення за її зобов'язаннями. Стаття 326 ЦК фіксує правило загального характеру про належність до державної власності майна, в тому числі грошових коштів, власником яких є держава Україна. На відміну від

299

права комунальної та приватної власності, держава може бути власником будь-якого майна без жодних обмежень.

Проте перелік об'єктів права загальнодержавної власності містився у ст. 34 Закону України «Про власність». Згідно з ним до державної власності відносять­ся: земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюва­них нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, внутрішніх військ і Державної прикордонної служби України; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'яз­ку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти Державного бюд­жету; Національний банк, інші державні банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спе­ціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток.

Але із зазначеного переліку не може бути звернено стягнення за зобов'язан­нями держави на майно, що згідно із законом не може належати фізичним і юри­дичними особам.

6. Законодавством закріплюється презумпція належності землі до держав­ної власності. Згідно із ст. 84 З К України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право держав­ної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київ­ської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.

Земельний кодекс закріплює перелік земель, що належать виключно до дер­жавної власності та не передаються у комунальну і приватну власность. До них належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та жит­лового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та істо-рико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне зна­чення; землі під водними об'єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів дер­жавної влади, Національної академії наук України, державних галузевих ака­демій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-техні­чними навчальними закладами (ст. 84 ЗК).

Крім вищезазначених земель, не можуть передаватись у приватну власність: землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно-заповідного фон­ду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу еко­логічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового та водного фондів.

300

7. До переліку об'єктів, на які не допускається звернення стягнення за зобо­ в'язаннями держави, відносяться надра. Вони є виключною власністю народу України і надаються тільки у користування. Реалізація права власності на надра здійснюється через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Респуб­ ліки Крим і місцеві ради народних депутатів (ст. 4 Кодексу України про надра). Таким чином, надра не можуть бути об'єктом купівлі-продажу, дарування чи відчужуватися у будь-якій іншій формі.

Надра надаються у користування підприємствам, установам, організаціям та громадянам лише за наявності у них спеціального дозволу (ліцензії). Право на користування надрами засвідчується актом про надання гірничого відводу. Без спеціальних дозволів (ліцензій) та гірничого відводу землевласники і землекори­стувачі у межах наданих їм земельних ділянок мають право видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до двох метрів, прісні підземні води до 20 метрів.

Видобуті з надр корисні копалини та інші природні ресурси можуть за умов додержання вимог законодавства переходити у державну, комунальну чи при­ватну власність. Зокрема, відповідно до Закону України «Про угоди про роз­поділ продукції» від 14 вересня 1999 р. інвестор, як сторона договору про роз­поділ продукції, зобов'язується виконати за свій рахунок і на свій ризик роботи по проведенню пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визна­ченій ділянці надр з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (ви­нагороди) у вигляді частини видобутих, відповідно до угоди, корисних копалин.

8. Держава є власником усіх лісів у межах території Україні (ст. 6 Лісового кодексу; далі — ЛК). Від імені держави лісами розпоряджається Верховна Рада України, яка делегує відповідним Радам свої повноваження у цій сфері. Ради у межах своєї компетенції надають земельні ділянки лісового фонду у постійне користування або вилучають їх в порядку, визначеному законодавством.

Слід враховувати, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісового фонду за­гальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших госпо­дарств (ч. 2 ст. 56 ЗК). Тому такі земельні ділянки лісового фонду можуть бути об'єктом стягнення за зобов'язаннями держави.

9. Водний кодекс України (далі — ВК) закріплює виключну власність наро­ ду України на води (водні об'єкти) та можливість їх надання лише у користу­ вання. Реалізація права власності на води (водні об'єкти) здійснюється через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві Ради. Окремі повноваження щодо розпорядження водами (водними об'єктами) можуть надаватися відповідним органам державної виконавчої влади (ст. 6 ВК).

Виняток становлять замкнені природні водойми загальною площею до 3 га, які можуть безоплатно передаватись у власність громадянам та юридичним осо­бам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади (ч.2ст.59 3К).

10. До групи об'єктів права державної власності відносяться кошти Державного бюджету України. Згідно із ст. 29 Бюджетного кодексу України (далі — БК) до до-

301

ходів Державного бюджету України належать: доходи (за винятком тих, що закріп­лені за місцевими бюджетами), що отримуються відповідно до законодавства про податки, збори і обов'язкові платежі, а також від плати за послуги, що надаються бюджетними установами, які утримуються за рахунок Державного бюджету Ук­раїни, проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі у майні господарських товариств; гранти і дарунки у вартісному обрахунку.

До державної власності належать також кошти, отримані у результаті держав­них зовнішніх та внутршніх запозичень та перераховані з відповідних місцевих бюджетів і бюджету АРК (міжбюджетні трансферти з місцевих бюджетів). Право на здійснення державних внутрішніх та зовнішніх запозичень у межах і на умовах, передбачених законом про Державний бюджет України, належить державі в особі міністра фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України (ст. 16 БК). У разі, якщо прогнозні показники доходів бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів, міських бюджетів перевищують розрахунковий обсяг видатків відповідного бюджету, для такого бюджету встановлюється обсяг коштів, які за ст. 100 БК підлягають передачі до Державного бюджету України.

11. Вітчизняним законодавством встановлені умови та порядок передачі об'єктів права комунальної власності у державну. Зокрема, відповідно до Закону України «Про передачу обєктів права державної та комунальної власності» від З березня 1998 р. об'єктами передачі є: цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів; нерухоме майно (будівлі, спору­ди, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно підприємств; акції (частки, паї), що належать дер­жаві у майні господарських товариств; житловий фонд та інші об'єкти соціальної інфраструктури, які перебувають у повному господарському віданні чи оператив­ному управлінні державних підприємств, установ, організацій. Не можуть бути об'єктами передачі казенні підприємства та підприємства, діяльність, яких пов'я­зана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобу­ванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права держав­ної власності, а також діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, су­дово-медичних, судово-психіатричних експертиз тощо.

12. Окремий закон, що встановлює перелік майна, на яке не може бути звер­нене стягнення за зобов'язаннями держави, ще не прийнятий.

Стягнення за зобов'язаннями держави не може бути звернено на майно, що вилучене з цивільного обороту, тобто яке не може перебувати у власності фізич­них чи юридичних осіб (ст. 178 ЦК). Постановою Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 р. затверджений Пе­релік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єд­нань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території Ук­раїни. До нього належать: зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї та боєприпасів до неї, які придбані громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси; вибухові речовини й засоби вибуху; усі види ракетного палива, а та­кож спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва; бойові отруйні речовини; наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби тощо.

302

Не поширюється правило коментованої статті на випадки звернення стягнення на землю (ст. 84 ЗК) та інші природні ресурси, що перебувають у державній влас­ності та не можуть належати фізичним та юридичним особам на праві власності. Звернення стягнення на землю та інші природні ресурси, що належать державі, мож­ливе лише у випадках, передбачених законом за умови їх вільної оборотоздатності.

13. Майно, що закріплене за створеними державою юридичними особами, не може бути об'єктом стягнення за її боргами. Це положення випливає із змісту ст. 176 ЦК, згідно з якою створені державою юридичні особи не відповідають за зобов'язаннями держави, а держава не відповідає за зобов'язаннями створених нею юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом.

Стаття 175. Відповідальність за зобов'язаннями територіальних громад

/. Територіальні громади відповідають за своїми зобов'язаннями своїм май­ном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення.

1. Наділення територіальних громад правовим статусом самостійного учас­ника цивільних відносин (ст. 2 ЦК) передбачає покладення на них відповідаль­ності за невиконання взятих на себе зобов'язань у межах усього належного їм майна, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення. Стаття 142 Конституції України встановила, що матеріальною і фінансовою основою місце­вого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, се­лищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебу­вають в управлінні районних і обласних рад. Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінан­сування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створю­вати для цього відповідні органи і служби.

2. Перелік об'єктів права комунальної власності визначається чинним законо­давством. До них належать: майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і ут­ворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, куль­тури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організа­ціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території (ст. 35 Закону України «Про власність»).

3. Положення Конституції щодо об'єктів права комунальної власності деталі­зуються Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні». Так, терито­ріальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, зем­лю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житло­вий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здо­ров'я, науки, соціального обслуговування та на інше майно, і майнові права, ру-

303

хомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права кому­нальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження (ст. 60).

Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об'єктами їхньої спільної власності, що задовольняють їх спільні потреби. Захист права комунальної власності територіальної громади має забезпечуватись на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об­'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо те­риторіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

4. Цивільний кодекс не містить переліку об'єктів права комунальної влас­ ності. Він закріплює загальне правило, за яким до комунальної власності нале­ жить майно, у тому числі грошові кошти, власником яких є територіальна гро­ мада (ст. 327 ЦК). Відтак зазначену норму ЦК слід сприймати як бланкетну, що відсилає до переліку таких об'єктів, передбачених Конституцією України та законом України «Про місцеве самоврядування в Україні».

У галузі відповідальності територіальних громад, як і в сфері відповідаль­ності держави (ст. 174 ЦК), окремий закон, що встановлює перелік майна, на яке не може бути звернене стягнення за зобов'язаннями територіальної громади, ще не прийнятий.

Не можуть бути об'єктом стягнення за зобов'язаннями територіальної гро­мади землі комунальної власності, які згідно із законодавством не підлягають відчуженню. Земельний кодекс закріплює правило, що у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та дер­жавної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природ­но-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що ма­ють особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового фонду та водного фон­ду, крім випадків, встановлених законом; земельні ділянки, які використовують­ся для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Оскільки ЗК (ч. 2 ст. 59 та ч. 2 ст. 56) передбачає можливість передачі у власність за рішенням органів місцевого самоврядування та (або) органів вико­навчої влади громадянам та юридичним особам замкнених природних водойм загальною площею до 3 га та замкнених земельних ділянок лісового фонду за­гальною площею до 5 га, то законодавством не виключається можливість звер­нення на них стягнення за зобов'язаннями відповідної територіальної громади.

5. До об'єктів права власності територіальної громади належать кошти відпо­ відного місцевого бюджету. Бюджетний кодекс України поділяє доходи, що зак­ ріплюються за бюджетами місцевого самоврядування на такі, що враховуються

304

при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів (ст. 64 БК) та доходів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів (ст. 69 БК). До першої групи належать: податок з доходів фізичних осіб у відповідній частині; державне мито в частині, що належить відповідним бюджетам; плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що вида­ються виконавчими органами відповідних рад; плата за державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, що здійснюється виконавчими органами відповідних рад; плата за торговий патент на здійснення деяких видів підприєм­ницької діяльності тощо.

До доходів місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать місцеві податки і збори, що зараховують­ся до бюджетів місцевого самоврядування; плата за землю у відповідному об­сязі; податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів у частині, що зараховується до відповідного бюджету; надходження сум відсотків за користування тимчасово вільними бюджетними коштами; по­даток на промисел тощо.

У Державному бюджеті України може передбачатися надання субвенцій та дотацій (наприклад, субвенція на здійснення програм соціального захисту, на виконання інвестиційних проектів тощо), які зараховуються до відповідного місцевого бюджету.

6. Підставою набуття права комунальної власності є передача майна терито­ріальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, вста­новленому законом. Зокрема, Законом України від 3 березня 1998 р. «Про переда­чу об'єктів права державної та комунальної власності» визначені правові засади передачі об'єктів права державної власності у комунальну власність територіаль­них громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіаль­них громад сіл, селищ, міст, а також об'єктів права комунальної власності у дер­жавну власність. Законом визначені об'єкти передачі, умови та порядок прийнят­тя рішення про передачу, її оформлення тощо. Передання об'єктів права державної та комунальної власності здійснюється безоплатно чи шляхом обміну цими об'єк­тами у порядку, визначеному Законом України «Про передачу об'єктів права дер­жавної та комунальної власності», якщо інше не передбачено законодавством.

7. Правило коментованої статті про можливість звернення стягнення за зо­бов'язаннями територіальної громади не поширюється на майно:

1. закріплене за створеними територіальними громадами юридичними осо­бами (зокрема, за комунальними унітарними підприємствами — ст. 78 ГК), які відповідно до ст. 176 ЦК не відповідають за зобов'язаннями територіальних гро­мад, а територіальні громади, у свою чергу, не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом;

2. вилучене з цивільного обороту, тобто яке не може перебувати у власності фізичних чи юридичних осіб (ст. 178 ЦК). Постановою Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 р. затверджений Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських

305

об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на тери­торії України;

3) землю (ст. 83 ЗК) та інші природні ресурси, що перебувають у комунальній власності та не можуть належати фізичним та юридичним особам на праві влас­ності. Звернення стягення на землю та інші природні ресурси, що належать те­риторіальній громаді, можливе лише у випадках, передбачених законом за умо­ви їх вільної оборотоздатності.

Стаття 176. Розмежування відповідальності за зобов язаннями дер­жави, Автономної Республіки Крим, територіальних гро­мад та створених ними юридичних осіб

/. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади не відпові­дають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, вста­новлених законом.

2. Юридичні особи, створені державою, Автономною Республікою Крим, те­риторіальними громадами, не відповідають за зобов 'язаннями відповідно дер­жави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад.

3. Держава не відповідає за зобов'язаннями Автономної Республіки Крим і територіальних громад.

4. Автономна Республіка Крим не відповідає за зобов'язаннями держави і територіальних громад.

5. Територіальна громада не відповідає за зобов язаннями держави, Авто­номної Республіки Крим та інших територіальних громад.

і. Коментована стаття відображає принцип самостійної майнової відповідаль­ності держави, Автономної Республіки Крим (далі - АРК) та територіальних громад за виконання своїх зобов'язань. Він передбачає, що: по-перше, юридичні особи, створені державою, АРК чи територіальними громадами не несуть відпо­відальності за зобов'язаннями держави, АРК та територіальних громад відпові­дно; по-друге, АРК та територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями держави, а остання — за забов'язаннями АРК та територіальних громад; по-третє, держава, АРК та територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями ство­рених ними юридичних осіб.

2. Ст. 176 деталізує зафіксоване ч. З ст. 96 ЦК правило про самостійну май­нову відповідальність юридичних осіб, їх учасників та засновників: учасник (зас­новник) юридичної особи не відповідає за її зобов'язаннями, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, вста­новлених установчими документами та законом.

Самостійний характер майнової відповідальності зазначених суб'єктів зак­ріплюється і в нормах інших законів. Зокрема, статтею 7 ЗУ «Про власність» передбачалося, що власник не відповідає за зобов'язаннями створених ним юри­дичних осіб, а вони не відповідають за зобов'язаннями власника, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Стаття 36 даного Закону фіксує правило, що держава та ЇЇ адміністративно-територіальні одиниці не відповіда-

306

ють за зобов'язаннями один одного. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» держава не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки у свою чергу не відповідають за зобов'язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором.

3. Правило про самостійну відповідальність юридичних осіб, створених дер­ жавою має ряд винятків. Законодавстовом передбачається субсидіарний харак­ тер відповідальності держави за зобов'язаннями державних установ та казенних підприємств. При недостатності у державної установи коштів, що є в її розпо­ рядженні, відповідальність за її зобов'язаннями несе власник (ч. З ст. 39 Закону України «Про власність», який втратив чинність у 2007 p.).

Господарський кодекс України визначає правовий статус державних унітар­них підприємств, що створені компетентним органом державної влади у розпо­рядчому порядку на базі частини державної власності. Державні унітарні підприємства функціонують у формі державних комерційних підприємств або казенних підприємств. Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'я­заннями, крім випадків, передбачених ГК та іншими законами (ч. 5 ст. 74 ГК). У разі недостатності коштів, що перебувають у розпорядженні казенного підприє­мства, держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями (ч. 7 ст. 77 ГК).

Субсидіарна відповідальність держави за зобов'язаннями казенного підприє­мства передбачається також Типовим статутом казенного підприємства, затвер­дженим поставновою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1998 р. № 914.

4. Правило про самостійну майнову відповідальність держави, АРК та терито­ ріальних громад деталізується в інших статтях ЦК, зокрема, статтях 1173—1175.

Особливий випадок відшкодування шкоди державою передбачений ст. 1176 ЦК. Так, у разі незаконного засудження фізичної особи, незаконного притяг­нення її до кримінальної відповідальності, незаконного застосування до неї як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, завдана шкода відшкодовується державою у повно­му обсязі незалежно від вини посадових чи службових осіб органу дізнання, по­переднього (досудового) слідства, прокуратури або суду.

Відповідальність держави, АРК, територіальної громади за дії чи без­діяльність посадових та службових осіб, які виконують владні функції, передба­чається й іншими законодавиими актами. Наприклад, відповідно до Закону Ук­раїни «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. матеріальна шко­да, завдана незаконними рішеннями голів місцевих державних адміністрацій, наказами керівників управлінь, відділів, інших структурних підрозділів місце­вих державних адміністрацій, діями чи бездіяльністю посадових осіб місцевих державних адміністрацій при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодо­вується за рахунок держави. Держава має право зворотної вимоги (регресу) до посадової особи місцевої державної адміністрації, яка заподіяла шкоду, у розмі­рах і порядку, визначених законодавством (ст. 49).

307

Стаття 77 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. також фіксує правило, що шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самовря­дування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а в результаті не­правомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб місцевого самоврядуван­ня — за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом.

5. Відповідальність за зобов'язання, що виникають у зв'язку з діяльністю держа­ ви, АРК чи територіальних громад, будуть нести відповідно держава, АРК чи тери­ торіальна громада за рахунок власного майна. При цьому слід враховувати, що ос­ кільки розпоряждення даним майном відбувається через відповідні фінансові орга­ ни держави, АРК і територіальних громад, то саме зазначені органи будуть представляти відповідача за позовами, що виникають із даних правовідносин. ВАСУ (нині — ВГСУ) у своєму роз'ясненні від 2 квітня 1994 р. «Про деякі питан­ ня практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності» та Інформаційному листі від 31 січня 2001 р. № 01-8/98 наголосив, що оскільки від імені і в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради, учасниками процесу у спорах, пов'язаних із захистом права комунальної власності, можуть виступати ради, а також їх вико­ навчі органи (виконавчі комітети, управління, служби тощо) за умови, що даний орган має статус юридичної особи і що відповідні повноваження передбачені нор­ мативним актом, який регулює діяльність цього органу (положенням тощо).

Тому відповідачем у даній справі буде держава, АРК, територіальна громада в особі відповідного державного органу, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування чи їх виконавчих комітетів (служб, управлінь тощо), якщо вони мають статус юридичної особи та наділені відповідними повноваженнями.

6. Об'єктом стягнення за боргами держави, АРК, територіальної громади є кошти відповідних бюджетів та інше майно, на яке відповідно до закону може бути звернене стягнення (статті 174, 175 ЦК).

Відповідно до ст 50 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. стягнення за виконавчими документами у першу чергу звер­тається на кошти боржника в гривнях та іноземній валюті, інші цінності, в тому числі кошти на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших кре­дитних організаціях, на рахунки у цінних паперах у депозитаріях цінних паперів. У разі відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувана, стягнення звертається на належне боржникові інше майно, за винятком майна, на яке згідно з законом не може бути накладено стягнення.

7. Бюджетний кодекс України встановлює порядок безспірного списання Державним казначейством України коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, за рішенням, яке було прийняте державним органом, що відповідно до закону має право на його застосування. При цьому слід враховувати, що відповідно до ст. 25 БК безспірне списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюдже­ ту України та місцевих бюджетів, в рахунок погашення зобов'язань таких бюд­ жетних установ не допускається.

308

8. Правила коментованої статті не поширюються на випадки, коли держава прийняла на себе гарантію (поручительство) за зобов'язаннями АРК, територі­ альної громади чи юридичної особи чи коли вказані суб'єкти взяли на себе га­ рантію (поручительство) за зобов'язаннями держави.

Правовий режим гарантій, що надаються державою за рахунок Державного бюджету, визначається Бюджетним кодексом. Кабінет Міністрів України в особі міністра фінансів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим в особі міністра фінансів Автономної Республіки Крим та міські ради в особі керівників їх виконавчих органів можуть давати гарантії щодо виконання боргових зобов'­язань суб'єктам виключно у межах повноважень, встановлених відповідно до закону про Державний бюджет України чи рішення про місцевий бюджет. Такі гарантії надаються лише на умовах платності, строковості, майнового забезпе­чення та зустрічних гарантій, отриманих від інших суб'єктів.

У разі невиконання юридичними особами своїх зобов'язань щодо погашен­ня та обслуговування наданих на умовах повернення кредитів, залучених дер­жавою або під державні гарантії, інших гарантованих державою зобов'язань, та стягнення заборгованості перед Державним бюджетом України з наданих підприємствам і організаціям позичок із державного бюджету, позичок, наданих за рахунок коштів, залучених державою або під державні гарантії, плати за ко­ристування цими позичками органи стягнення застосовують механізм стягнен­ня цієї заборгованості у порядку, передбаченому законом для стягнення не вне­сених у строк податків і неподаткових платежів, включаючи погашення такої заборгованості за рахунок майна боржників (ст. 17 БК).

Постанова Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо залучення держа­вою або під державні гарантії іноземних кредитів і надання державних гарантій» від 11 липня 2001 р. № 787 закріплює правовий механізм надання державою га­рантій виконання зобов'язань юридичними особами-резидентами перед інозем­ними замовниками за зовнішньоекономічними договорами. У разі прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про надання таких гарантій юридичні особи — резиденти вносять до державного бюджету в порядку, визначеному уго­дою, плату за надання державної гарантії в розмірі 1 відсотка річних від суми наданої гарантії.

9. Державні гарантії можуть виникнути не лише на підставі договору, але й в силу вказівки закону. Зокрема, відповідно до ст. 2 Закону України «Про постав­ ки продукції для державних потреб» від 22 грудня 1995 р. держава виступає га­ рантом за зобов'язаннями державних замовників.

Держава виступає гарантом вкладів фізичних осіб до Національного банку України (ст. 57 Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Закон України «Про державні гарантії відновлення заощадженнь громадян України» від 22 грудня 1995 р. встановлює зобов'язання держави перед громадянами Ук­раїни, які внаслідок знецінення грошей втратили заощадження, поміщені в пе­ріод до 2 січня 1992 р. в установи Ощадного банку СРСР та державного страху­вання СРСР.

10. Відповідальність держави у відносинах з іноземними юридичними особами, громадянами і державами та гарантії захисту іноземних інвестицій в

309

Україні визначаються Законом України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 p.. Відповідно до ст. 10 даного Закону іноземні інвестори мають право на відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завданих їм внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання дер­жавними органами України чи їх посадовими особами передбачених законодав­ством обов'язків щодо іноземного інвестора або підприємства з іноземними інвес­тиціями.

Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації. Державні органи не мають права реквізувати іноземні інвестиції, за винятком випадків здійснен­ня рятівних заходів під час стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Зазначе­на реквізиція може бути проведена на підставі рішень органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів України, які можуть бути оскаржені в судовому по­рядку.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про режим іноземного інвестуванння» у разі припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення не пізніше шести місяців від дня припинення цієї діяльності своїх інвестицій в натуральній формі або у валюті інвестування (з урахуванням мож­ливого зменшення статутного фонду) без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент припинення інвестиційної діяльності, якщо інше не встановлено зако­нодавством або міжнародними договорами України.

РОЗДІЛ III