10. Співвідношення між нормами міжнародного і національного

права

Вивчаючи систему внутрішньодержавного права, ми неодмінно

стикаємося з проблемою його співвідношення з міжнародним правом, тобто з

нормами та принципами, що регулюють відносини між державами і

міжнародними організаціями, а також в деяких випадках відносини цих

суб'єктів з іншими особами.

Існують три основні концепції співвідношення міжнародного і

внутрішньодержавного права: два різновиди моністичної — примату

міжнародного права і примату внутрішньодержавного права — і дуалістична.

Суть моністичної концепції полягає у визнанні існування єдиної

системи права, складовими якої е як міжнародне, так і національне право.

При цьому пріоритет має або міжнародне, або національне право.

Дуалістична теорія, навпаки, визнає самостійний характер двох систем

права. Найбільш послідовні дуалісти вважають, що міжнародне і

внутрішньодержавне право існують абсолютно відокремлено одне від

одного, що вони розвиваються за власними законами і що між цими

системами немає ніякої взаємодії. Помірні ж дуалісти, визнаючи самостійне

існування двох систем права, припускають їхню більшу або меншу

взаємодію.

Зараз у вітчизняній і зарубіжній літературі домінуючим стає помірно

дуалістичний підхід. Більшість авторів стверджують, що в умовах сучасного

історичного процесу у співвідношенні внутрішньодержавного і

міжнародного права визначився примат міжнародного права. Такий висновок

можна зробити, аналізуючи, законодавчу практику багатьох країн.

Розглянемо, як цей принцип реалізується в нашій державі. Ми бачимо ,

що означений підхід добре узгоджується з положеннями ч. 3 ст. X Декларації

про державний суверенітет України, де встановлено, що Україна ―визнає ...

пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами

внутрішньодержавного права‖.

Співвідношення норм міжнародного права з національним правом

залежить від того, в якому джерелі закріплено ту чи іншу норму

міжнародного права — міжнародному договорі, міжнародному звичаї,

загальних принципах права, обов'язкових нормативних резолюціях

міжнародних організацій. Крім того, як допоміжний засіб для визначення

міжнародно-правових норм визнаються судові рішення і доктрина.

В Україні вихідною точкою в цьому питанні є ст. 9 Конституції,

згідно з якою ―чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких

надана Верховною Радою України, є частиною національного

законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції

України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції

України‖.

Більш докладно статус міжнародних угод визначено у ст. 17 Закону

―Про міжнародні договори України‖ від 22 грудня 1993 року № 3767-ХП:

―1. Укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори

України становлять невід'ємну частину національного законодавства України

і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного

законодавства.

2. Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у

формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені

законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору

України‖.

З наведених положень випливає, що норми Конституції України мають

більшу юридичну силу, ніж норми міжнародних договорів, обов'язкових для

України. У вітчизняній доктрині з цього питання відсутні розбіжності. Більш

того у ч. 2 ст. 8 Конституції йдеться про те, що ―Конституція України має

найвищу юридичну силу‖. Отже, міжнародний договір не може суперечити

Конституції України.

Водночас норми чинних міжнародних договорів України, згоду на

обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною

національного законодавства і мають більшу юридичну силу щодо всіх

інших актів українського законодавства.

Цей принцип підтверджується ст. 27 Віденської конвенції про право

міжнародних договорів від 23 травня 1969 року (до якої приєдналася й

Україна): ―Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього

права як на виправдання для невиконання ним договору‖. Про те ж йдеться у

п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року

№ 9.

Тепер розглянемо співвідношення національного права з нормами

міжнародного права, закріпленими в інших джерелах.

1. Існують численні приклади того, що згода на обов'язковість

міжнародного договору для України надається іншими {не Верховною

Радою),державними органами України (Президентом України, Кабінетом

Міністрів України тощо). Такі договори не можуть вважатися частиною

національного законодавства. Проте, залишаючись нормами міжнародного, а

не національного права, вони є обов'язковими для України в частині, що не

суперечить Конституції та законам України.

2. Норми, закріплені в міжнародних звичаях, вочевидь не є частиною

національного законодавства України. Щодо них треба керуватися

Декларацією про державний суверенітет України, якою визначено пріоритет

загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішнього

права України. На нашу думку, в Україні поступово затверджується

практика застосування міжнародних звичаїв.

3. Внаслідок приєднання України до Європейської конвенції про

захист прав людини та основних свобод, а також визнання обов'язковості

юрисдикції Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що

стосуються тлумачення і застосування Конвенції, для України набуло

актуальності питання про місце рішень міжнародних судів в нашій правовій

системі. Але це питання остаточного вирішення ще не дістало.

4. Рішення міжнародних організацій однозначно не входять до складу

національного законодавства України, але використовуються, наприклад, у

практиці Конституційного Суду України.