1. Поняття і види форм права

Під формою права розуміють способи зовнішнього вираження і

закріплення правових норм. В юридичній літературі разом з поняттям

―форма права‖ використовується поняття ―джерело права‖. Джерело права в

матеріальному розумінні — це фактори, які обумовлюють виникнення,

розвиток, зміст права (передусім система соціально - економічних відносин).

Джерело права в ідеалістичному розумінні — це сукупність юридичних ідей,

поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право. Джерело

права в спеціально - юридичному розумінні — це і є власне форма права,

тобто зовнішня форма вираження і існування норм права. Переважання тих

чи інших форм права в державі залежить від специфіки правової системи,

історичних традицій, національних особливостей, якості правотворчості,

рівня правової культури суспільства тощо. Найпоширенішими формами

права в більшості правових систем є правові звичаї, правові прецеденти,

нормативні правові акти, нормативні правові договори.

Правовий звичай — це визнане державою правило поведінки, яке

склалося внаслідок його фактичного одноманітного застосування

протягом тривалого часу. Звичай стає правовим тоді, коли він дістав

санкцію (офіційне схвалення) держави.

Санкціонування звичаю

відбувається не шляхом запису його змісту в законі, а' шляхом сприйняття

судовою і адміністративною практикою або шляхом посилання на нього в

законі. Для правового звичаю характерно те, що він, як правило, має

локальний характер, відносно невелику сферу поширення; є консервативним

за своєю природою, закріплює результати тривалої суспільної практики і мо -

же відбивати як загальні моральні, духовні цінності народу, так і деякі

передсуди; тісно пов'язаний з релігійними і традиційними нормами.

Відомий французький юрист Р. Давід розрізняє три види звичаїв

(залежно від їх ролі в правовій системі):

1) звичаї se cundum legem (в доповнення до закону), які допомагають

тлумачити норми закону;

2) звичаї praeter legem (крім закону), які застосовуються в разі

прогалин у праві;

3) звичаї abversus legem (проти закону), сфера поширення яких

обмежена, оскільки колізії між законом і звичаєм вирішуються на користь

закону1.(' Давид Р. Основные правовые системы современности. - М., 1988.)

Правовий прецедент — це принцип, який покладений в основу

рішення судових або інших державних органів з конкретної юридичної

справи, що в майбутньому стає загальнообов'язковим правилом при

вирішенні всіх аналогічних справ. Судовий прецедент і судова практика

визнавалися формами права ще в Стародавньому Римі. Починаючи з XIII

століття, прецедентне право набуває поширення в Англії, де воно

утворюється королівськими судами.

Прецедент з'являється тоді, коли за судом визнається право офіційного

формулювання правових норм. Прецедент має обов'язковий характер для всіх

нижчих судів, а вищі суди зв'язані своїми попередніми рішеннями. В

судовому рішенні слід вирізняти ту його частину, яка містить основний

принцип, ідею, вирішення справи (ratio decidendi) і ―сказане між іншим‖

(obiter dictum). Ratio d ecidendi і становить правило, якого в подальшому слід

дотримуватись суддям. Прецедент характеризується казуїстичністю, він

створюється на основі вирішення конкретних, поодиноких казусів, випадків;

множинністю; певною неузгодженістю і неупорядкованістю. Але водночас,

як децентралізований спосіб правового регулювання, він здатний

враховувати особливості кожної конкретної ситуації.

Умовою дії прецедентів є наявність джерел інформації про них —

судових звітів. В Англії з 1870 року існують такі видання, як ―С удові звіти‖,

―Щотижневі судові звіти‖, ―Всеанглійські судові звіти‖ та інші.

У США щорічно видається 350 томів збірників судової практики.

Нині правовий прецедент розкриває своєрідність англосак сонської правової

системи і застосовується в Англії, США, Канаді, Австралії, інших країнах. В

англійському праві розрізняють обов'язкові (пов'язуючі) і переконливі

прецеденти. Англійські судді при вирішенні конкретних справ або

посилаються на вже існуючі прецеденти (деклараторний прецедент), або

утворюють нову норму права (креативний прецедент)1.(' Кросс Р. Прецедент

в английском праве. М., 1985; Уолкер Р. Английская судебная система. М.,

1980.)

У США ставлення до прецеденту як форми права є простішим:

Верховний Суд США і верховні суди штатів не зобов'язані йти з а власними

рішеннями і можуть змінити свою практику.

У країнах романо-германської правової системи судова практика, як

правило, не виходила за межі тлумачення закону і судо вий прецедент

офіційно не визнавався формою права. Наприкінці XX століття за умов

зближення англо -саксонської і романо - германської правових систем

прецедент фактично перетворюється на джерело права в цих країнах, про що

свідчать, наприклад, рішення Європейського Суду з прав людини, які

набувають прецедентного значення і для кра'їн романо-германського права.

Нормативний правовий акт — це офіційний документ, прийнятий

компетентними суб'єктами правотворчості у визначених законом

порядку і формі, який містить норми права. Нормативні акти поширені в

усіх правових системах, і це обумовлено тим, що вони:

а) приймаються спеціально уповноваженими суб'єктами пра-

вотворчості;

б) найбільш чітко і однаково формулюють зміст правових норм;

в) мають обов'язкову письмову форму, офіційні видання, що дозволяє

оперативно доводити їх до відома адресатів;

г) оперативно реагують на зміни і потреби соціальної практики; ґ)

зручні для систематизації".

Нормативний правовий договір — це двостороння або багато-

стороння угода, яка містить норми права. Договори з нормативним

змістом на відміну від більшості індивідуально - правових договорів

(наприклад, договору купівлі - продажу, трудового контракту, шлюбного

контракту) завжди містять загальні правила поведінки і не мають

персоніфікованого, разового характеру. Нормативні договори — це

документи, які закріплюють волевиявлення сторін з приводу прав і

обов'язків, встановлюють порядок їх реалізації, а також взаємну

відповідальність за невиконання або неналежне виконання добровільно

прийнятих на себе зобов'язань. Нормативні договори використовуються в

міжнародному праві (міжнародний договір — це угода між державами та

іншими суб'єктами міжнародного права з питань, що мають для них

спільний інтерес і що регулюють їхні відносини шляхом утво рення взаємних

прав і обов'язків); у конституційному праві (наприклад, Конституційний

Договір 1995 року між Верховною Радою України та Президентом України,

який діяв до прийняття Конституції України); в трудовому праві

(колективний трудовий договір, який укладається між трудовим колективом і

власником підприємства) та інших галузях права. Роль нормативних дого -

ворів в умовах ринкових відносин зростає, що пов'язано з тим, що вони є

швидким, зручним і простим способом регулювання, який дозволяє

враховувати взаємні інтереси суб'єктів і забезпечувати відносно

безконфліктне існування громадянського суспільства.

На певних історичних етапах розвитку правових систем формою права

виступає юридична наука. Так, найвидатніші римські юристи давали

роз'яснення, обов'язкові в подальшому для судів. Протягом тривалого часу

правова доктрина впливала на розвиток права в романо -германській правовій

системі: саме зусиллями вчених французьких, німецьких, італійських

університетів у ХШ - ХІХ століттях вироблялись основні принципи права.

Юридична наука має значний вплив на розвиток юридичної практики, сприяє

удосконаленню законодавства, оскільки виробляє юридичні поняття і

конструкції, способи і прийоми тлумачення і реалізації правових норм, якими

користуються правотворчі і правозастосовчі органи.

У мусульманському праві, де формою права визнаються релігійні

тексти, які містяться в Корані і Сунні, допускаються офіційні посилання на

наукову доктрину.

У романо-германській правовій системі при наявності прогалин у

законодавстві і вирішенні юридичних справ за аналогією як форма права

використовуються сформульовані юридичною наукою загальні принципи

права.

В Україні основною формою права є нормативні правові акти.