5. Публічне і приватне право

Теоретичне обґрунтування поділу системи права на публічне і

приватне сягає ще часів Стародавнього Риму. Саме римські юристи були

першими, хто вважав цей поділ природним, оскільки він відображає природні

відносини між державою і приватною особою. Видатний римський юрист

Ульпіан писав, що публічне право має відношення до держави (римські

юристи не бачили різниці між поняттями ―держава‖ і ―суспільство‖), а

приватне — відбиває інтереси окремих осіб.

Майже через тисячоліття на Заході відбулася рецепція римського права

разом з ідеєю про поділ права на приватне і публічне. І це було цілком

закономірно, оскільки розвиток буржуазних ринкових відносин і формування

громадянського суспільства об'єктивно викликали до життя ідею

відокремлення приватного права і повернення до вчення про приватне і

публічне право.

Такий поділ права дістав теоретичну підтримку в працях мислителів

Західної Європи (Г. Греція, Т. Гоббса, Ш. Монтеск'є, І. Канта, Г. Гегеля та

ін.). Ідея поділу права була ґрунтовно розроблена на теренах дореволюційної

Російської імперії відомими правознавцями Л. Петражицьким, М.

Коркуновим, Г. Шершеневичем та ін. У тій чи іншій формі вона зберігається

і сьогодні. Якщо в континентальній Європі ідея поділу права на публічне і

приватне набула майже повного визнання, то в країнах англо - саксонської

правової системи вона підтримується не всіма юристами і трактується по -

іншому.

Протягом існування радянської держави офіційна юридична наука

негативно ставилась до поділу права на публічне і приватне. Такий підхід був

обумовлений ідеологією марксизму- ленінізму. У відомій записці Д.

Курбському В. Ленін висловив свою жорстку позицію щодо приватного

права. ―Ми нічого ―приватного‖, — писав він, — не визнаємо, для нас все в

галузі господарства є публічно - правовим, а не ―приватним‖. Звідси —

розширити застосування державного втручання у ―приватно -правові‖

відносини; розширити право держави скасовувати ―приватні‖ договори;

застосовувати до ―цивільних правовідносин‖ нашу революційну

правосвідомість... ―1. (1 Ленин В. И. Поли. собр. соч. - Т.44. - С. 398. 262)

Ця ідеологія стала основою тотального одержавлення всієї правової

системи.

Сьогодні, коли визнана і законодавчо закріплена приватна власність,

коли Україна взяла курс на ринкові відносини, легалізація приватного права є

природною і необхідною для формування громадянського суспільства,

стимулювання приватнопідприємницької діяльності. Закономірно, що в

юридичній науці відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне.

Сутність цього поділу права полягає ось у чому: в кожній системі права

є норми, які покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі (публічні)

інтереси, тобто інтереси суспільства, держави в цілому, а є норми, які

захищають інтереси окремих осіб, перш за все — приватних власників. Тому

сфери суспільних відносин, які пов'язані з державними або приватними

інтересами, є предметом регулювання публічного і приватного права.

Виходячи з цього можна дати і їх визначення.

Публічне право — це сукупність норм, предметом регулювання яких

є сфера публічних (державних)

інтересів.

Це передусім норми

конституційного, адміністративного, кримінального, фінансового,

процесуального права. Тут юридичний пріоритет має воля органів

державної влади, котра, однак, у першу чергу спрямована на захист інтересів

особи і населення країни в цілому.

Приватне право — сукупність норм права, предметом регулювання

яких є сфера приватних, індивідуальних інтересів. Це норми цивільного,

торгового, підприємницького та інших галузей права. Тут юридичний

пріоритет належить волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, регулювання

відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної

рівності, автономії.

Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи

автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є

умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демократії, громадянського

суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою

примусовою владою один щодо одного, а більше того, відокремлені від

державної влади і тому є ―приватними‖. Однак, і це дуже важливо, їх

договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають

повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечу -

ються державою як її власні веління. Приватне право створює зону свободи,

ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову,

господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у

цю діяльність тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду.

Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом

заборон, державна влада зобов'язана не тільки визнавати, але й захищати.

Між публічним і приватним правом нема неперехідних кордонів. Вони

взаємопов'язані між собою. Ті функції, які вони виконують, зрештою

відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без

публічного, оскільки публічне покликане охороняти і захищати приватні

відносини. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло

б бути знецінене. Окрім того, в процесі історичного розвитку грані мі ж ними

в ряді сфер суспільного і державного життя стираються, ви никають змішані

публічно - правові і приватно -правові відносини (наприклад, з питань

соціального, трудового та іншого права). Разом з тим, на сьогодні публічне і

приватне право лишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно

демократичної правової системи.