3. Ознаки права

Наведене вище визначення права є дуже загальним, потребує більш

детального аналізу ознак, що їх воно безпосередньо містить, а також

виведення інших найважливіших його ознак.

Ознаки права можна поділити на дві групи: соціальні і юридичні.

Соціальні ознаки сучасного права — це передусім ті ознаки, що

забезпечують втілення у праві ідеалів справедливості, демократії, гуманізму.

Ці ідеали мають як загальнолюдський, так і конкретно - історичний характер,

визначають обов'язкову спрямованість права в бік соціального прогресу і

знаходять свій вияв у специфічних властивостях права як засобу

забезпечення свободи і рівності людей у суспільстві.

Право як міра свободи і рівності складається між учасниками

суспільних відносин, а тому безпосередньо відображає характер цих

відносин. При цьому відносини, в яких втілюється воля їх учасників, а разом

з ними і право, складаються об'єктивно, а не є чистим продуктом державної

волі. Все це свідчить про залежність права від умов економічного,

політичного і духовного життя того чи іншого суспільства, про

неприпустимість відриву права від життя, що забезпечує обґрунтованість і

реальність його змісту.

Саме тому правовий характер мають лише такі правила і відносини, що

охороняються державою, сприймаються громадянами як суспільне необхідні,

легітимні, зміст яких ними схвалюється. Право, як і держава, складається на

певній соціальній базі і, узгоджуючи різні інтереси, водночас відповідає

певним суспільним поглядам. Тому характер суспільних відносин, на базі

яких встановлюються права, багато в чому залежать від того, яка соціальна

група, клас або прошарок відіграє провідну роль і ―за дає тон‖ у суспільстві.

Право може бути і результатом суспільного компромісу.

Щодо юридичних ознак права, то йому насамперед властива

нормативність. Право є засобом нормування поведінки людей, встановлення

справедливої міри свободи цієї поведінки. Нормативність права полягає в

тому, що воно містить загальнообов'язкові права і обов'язки для

невизначеного кола суб'єктів, тривало і багаторазово застосовується до

передбачених ним життєвих ситуацій. Право має первинний характер.

Моделі поведінки людей, які є суб'єктами права, складаються з таких їх прав

і обов'язків, які мають первинний характер. Головні прояви права — правові

відносини, норми, принципи і правосвідомість — мають при встановленні і

реалізації повторюваний характер і в цьому смислі є теж нормативними.

Основу права становлять класичні правила поведінки, які діють

стосовно необмеженого кола осіб і розраховані на багатора зове застосування

(наприклад, правило, що регулює взаємовід -носини кредитора і боржника).

Нормативна основа права складається з трьох головних елементів —

дозволів, велінь і заборон. Під дозволом розуміють надання суб'єктові права

можливості діяти на свій розсуд заради задоволення певного ін тересу.

Веління втілюються в правило, яке має категоричний характер і змістом

якого є безальтернативне спрямування поведінки суб'єкта права. Заборона

вимагає безумовного утримання суб'єкта права від тієї чи іншої поведінки.

Ознакою права є його обов'язковість. Повторюваність певних дій, що

зрештою стають зразком поведінки, приводить до внутрішнього їх

сприйняття людьми як обов'язкових. Більшість фактичних проявів права

набувають формального визначення через закріплення або деталізацію в

нормативних актах, судових та адміністративних прецедентах, сама наявність

яких свідчить про обов'язковість зазначених у них правил. Це може

відбуватися через безпосередньо сформульовані державою правила

поведінки людей або санкціонування, тобто офіційно - формальне чи з мов-

чазної згоди визнання загальнообов'язковими певних звичаїв або актів

недержавних організацій. Головним проявом загальнообов'язковості права є

його захищеність з боку держави, яка гарантує право не тільки на звернення в

разі правопорушень до державних органів, і передусім до суду, а й

застосовування до правопорушників державного примусу.

Це свідчить, що захищеність права багато в чому пов'язана з такою

його ознакою, як примусовість. В умовах тоталітаризму вказівка на

забезпечення застосування права примусовою силою держави (А.

Вишинський) відбивала властивий 30 -м рокам напрямок правової політики

на залякування громадян, на репресії, масове застосування державного

примусу. Проте державний захист вимог права, — а він є його обов'язковою

ознакою, — не можна розуміти спрощено як можливість спиратися в процесі

виконання права тільки на примусову силу держави, а тим більш на

застосування насильницьких методів. Виконання права повинне

гарантуватися впевненістю виконавців у тому, що воно справедливе і його

вимогам слід підкорятися, правовою освітою і вихованням громадян,

встановленням державного нагляду і контролю за виконанням Конституції і

законів. Особливу роль у державному захисті права відіграє суд, який,

здійснюючи правосуддя, зовсім не обов'язково звертається до застосування

державного примусу. Можна лише дорікати тим суб'єктам права, які недо -

статньо розуміють значення судового захисту своїх прав.

Право безумовно передбачає можливість застосування примусу до його

порушників. Але це треба розуміти лише як обов'язковість наявності в

правових нормах вказівки на можливість застосування тих чи інших

примусових заходів до порушників. Отже, державний примус виступає як

гарантія, передбачена правовими нормами на випадок можливого порушення

права. Саме так слід трактувати вказівку на примусовість як конститутивну

ознаку права.

Щодо забезпечення належної реалізації права, то вона залежить від

рівня правосвідомості громадян, більшість яких добровільно виконує правові

вимоги, а також рівня виховної, заохочувальної та організаційної роботи

державних органів. Лише для деяких суб'єктів права наявність погрози

застосування державного примусу має стимулюючий попереджувальний

характер.

Однією з найважливіших властивостей права є його здатність

виступати в ролі регулятора суспільних відносин. Саме в цьому полягає

соціальне призначення права. Правове регулювання відбувається в результаті

впливу норм права на свідомість людей, а через неї — на їх поведінку, її

одноманітність і повторюваність, відповідність вимогам права становить

зміст правового регулювання. Вплив права на суспільні відносини може

відбуватися в кількох напрямках. Право здатне фіксувати існуючі суспільні

відносини, сприяти їх розвитку, ліквідувати перепони на шляху суспільного

прогресу, гальмувати розвиток тих відносин, у яких суспільство не

зацікавлене, сприяти створенню умов для витіснення старих і появи нових

суспільних відносин. Отже, воно може бути як творчим, так і руйнівним

фактором.

Лекція № 11

години

ПРАВО У СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНОЇ РЕГУЛЯЦІЇ

2

1.

2.

Поняття і види соціальних норм.

Загальна характеристика мононорм, норм-звичаїв, релігійних,

моральних, корпоративних, політичних норм. Технічні норми.

3.

Ознаки, що відрізняють юридичні норми від норм первісного

суспільства та від інших соціальних норм у соціально -неоднорідному

суспільстві.

Соціальні норми –

норми-правила поведінки, які

регулюють суспільні відносини різноманітними способами, але з єдиною

метою – забезпечити нормальне функціонування та розвиток суспільства.

Види соціальних норм:

- норми моралі (найбільш загальні і основні правила

поведінки людини у соціумі – регулюють поведінку людей способами

усвідомлення моральних приписів і переконанням у їх соціальній

значущості, забезпечуються внутрішніми почуттями і переконанням людини

та суспільною думкою, впливом громади – закріплені у багатьох нормах

права (бюджет, ст. про „хуліганство‖, „образу честі та гідності‖ тощо);

- норми-звичаї (правила поведінки, які склалися в результаті

їх багаторазового повторення протягом тривалого часу у суспільних

відносинах, в результаті чого ці правила стали всезагальними –

регулюють поведінку людей за допомогою фактора звички та суспільного

впливу, прикладу, забезпечуються силою звички та впливом громади та іноді

знаходять підтримку з боку держави – санкціонуються державою і стають

не тільки всезагальними але і загальнообов’язковими);

- релігійні норми (норми релігійних організацій, зокрема

християнської церкви, зафіксовані у Біблії, Корані та інших релігійних

документах – регулюють поведінку людей способами ознайомлення людей

із вимогами релігійних настанов і переконанням у необхідності їх

дотримання, забезпечуються внутрішнім переконанням і моральним впливом

релігійної громади – не забезпечуються і не санкціонуються державою в

Україні, оскільки згідно із Конституцією релігія відокремлена від

держави, але іноді співпадають із правовими нормами – „не вбий‖, „не

вкради‖ тощо, інша річ – мусульманське право, закони Шаріату тощо);

-

корпоративні

норми (норми організацій, корпорацій,

об’єднань – юридичних осіб, закріплені, як правило, у Статутних

документах

–

Статуті, Положенні організації,

об’єднання

чи

підприємства і розповсюджуються тільки на членів відповідної корпорації

на умовах добровільного виконання, забезпечуються засобами громадського,

корпоративного впливу і загрозою виключення із певної корпорації);

- правові норми (загальнообов’язкові, формально-визначені

правила поведінки людей, які встановлені чи санкціоновані державою,

забезпечуються та охороняються нею і регулюють найважливіші

суспільні відносини, забезпечуються можливістю застосування державного

примусу, чим і відрізняються від всіх інших соціальних норм).