2. Поняття і різні прояви права

Термін ―право‖ вживається у різних значеннях. У теорії права він має

юридичний зміст, оскільки йдеться про юридичне право. У юридичному

праві слід розрізняти право об'єктивне з його різними проявами, що в цілому

характеризує стан сукупності охоронюваних державою суспільних відносин і

тенденції їх розвитку, і право суб'єктивне, яке належить окремим особам і

полягає в наявності в кожного з них певних правових можливостей. Ці

можливості є похідними від змісту загальних правил, з яких складається

об'єктивне право.

Характеризуючи юридичне право, слід виходити з того, що воно є

багатоаспектним явищем. Про це свідчить як історія, так і сучасний стан

правової науки. Формулювання поняття права ускладнюється і у зв'язку з

різноманітністю форм його існування в різних правових системах. Треба

виходити з того, що об'єктивне право має різні прояви. Хоча воно і

усвідомлюється людьми, але існує об'єктивно і має прояв не тільки в

державних нормативних актах.

Джерелом набуття суспільними відносинами нормативного характеру є

не зовнішній вплив, не державне втручання, а їх постійна повторюваність.

Лише згодом сформовані таким чином у суспільному середовищі обов'язкові

нормативи визнаються і захищаються судами та іншими державними

органами. На подальшому етапі відбувається поглиблення основ права,

деталізація його змісту з допомогою сформульованих державними органами

правових деталей і конкретних процедур. Отже, у своїй основі право

складається і самореалізується, а державою лише закріплюється,

конкретизується і деталізується.

Правовідносини стають юридичним виразом відносин, які постійно

повторюються і виникають на базі накопичення певного досвіду і перевірки

їх життям. Вони визнаються і захищаються судами та іншими державними

органами. Згодом основи права, які складаються об'єктивно, закріплюються,

конкретизуються і деталізуються в чинному законодавстві чи інших формах

права. Це яскраво простежується в процесі виникнення права, очікується і

при його подальшому розвитку.

Поява законодавства та інших форм, що закріплюють право, є

офіційним свідченням того, що держава бере під свій захист ті чи інші

прояви суспільного життя, які постійно повторюються. В умовах сучасної

України це може, наприклад, відбуватися у зв'язку з появою нових форм

ринкових відносин, окремі прояви яких нерідко існують спочатку тільки

фактично і лише згодом закріплюються законодавчо. У політичній сфері ці

процеси відбувалися при створенні політичних блоків, узгоджувальних

органів. Прагнення подружжя до майнової незалежності, що стало цілком

природним в умовах ринкових відносин, знайшло своє формальне вираження

в законі через інститут шлюбного договору, який надав жит тєвій ситуації

законодавчої форми.

Процеси багаторазового повторювання можуть відбуватися під час

поступового складання певної судової практики, яка фактично набуває

обов'язкового характеру і має великий вплив на поведінку суб'єктів права.

Судова практика усіх вищих судів впливає на практику нижчих судів. Нижчі

суди не можуть не рахуватися з погрозою відміни вищими прийнятих ними

рішень. Судова практика викликає також необхідність знайомства з нею

інших суб'єктів права (юридичних осіб, органів слідства тощо). Недарма ще в

Стародавньому Римі констатували, що право дістало свою назву від

правосуддя.

Обов'язкові правила поведінки людей можуть складатися до і після

виникнення держави, але незалежно від неї, як правові або інші звичаї і

ділові звичайності, що виникали стихійно внаслідок багаторазового

повторення і з часом ставали звичкою.

Як приклади можна навести звичаї святкувати церковні свята,

вироблені протягом тривалого часу процедурні правила (передоплати за

товар, початок роботи парламенту нового складу з виступу і головування

старшого за віком депутата, традиційні проведення певних зборів тощо).

Правила такого ґатунку згодом можуть бути санкціоновані державою,

тобто офіційно або з мовчазної згоди визнаватися нею як дозволені або

загальнообов'язкові, як такі, що набувають державного захисту. В деяких

випадках вони законодавче закріплюються.

Складовою провідною частиною права є природні права людини, які

існують незалежно від державної волі, — право на гідність, на життя,

особисту безпеку і недоторканність, на свободу пересування, на їжу, житло і

т. ін. Ці права мають всезагальний характер. Навіть у тому разі, коли вони

законодавче не закріплені, держава повинна їх захищати. Ці права

випливають з природи самої людини, є невід'ємними і діють безперервно.

Більшість з них закріплюються в конституціях і в міжнародних актах.

Право як певний діючий феномен, що реалізує моральні принципи, не

можна собі уявити без застосування державними службовцями настанов, що

базуються на певних уявленнях про право, тобто на їхній правосвідомості. Ці

погляди і відповідні настанови є за своєю природою нормативними і

спрямовують поведінку всіх суб'єктів. Правосвідомість заповнює через так

звану аналогію права прогалини в правовому регулюванні суспільних

відносин, забезпечує правильне нормативне тлумачення і застосування

уповноваженими особами встановлених державою правил по ведінки людей,

— вона ніби - то прирощує правові норми, без чого неможлива реалізація

справедливості, що становить основу права (наприклад, при визначенні суми

відшкодування заподіяної матеріальної або моральної шкоди, призначенні

конкретного кримінального покарання).

Наявність різних проявів права підтверджує, що воно може діяти до

появи законодавства (дозаконодавче право) на основі багаторазового

повторення і захисту державою певних дій або відносин. З появою держави

право найчастіше закріплюється нею в нормативних актах або інших

джерелах і діє через них (законодавче право). Маючи нормативну природу,

природні права, судова та інша державна практика, прецедентне і звичаєве

право можуть діяти або діють і поза законодавством (позазаконодавче

право).

У цілому ж, хоч би про який з загальних проявів права йшлося, кожен з

них пов'язаний з існуванням відправних багаторазово повторюваних типових

ситуацій. Право завжди безпосередньо відображає потреби суспільного

розвитку і спрямоване на нормативне регулювання суспільних відносин. Під

час формального закріплення цих відносин вони можуть втілюватися в більш

конкретні права і обов'язки, які безпосередньо формулюються державою і

встановлення яких випливає з потреб подальшого розвитку суспільних

відносин.

Нормування суспільних відносин завжди потребує встановлення певної

міри можливої поведінки людей. Йдеться передусім про міру їх свободи і

рівності, оскільки ні перша, ні друга не мають абсолютного характеру.

Встановлення цієї міри є необхідним для розмежування різних інтересів.

Людина, яка живе в суспільстві, не може бути вільною від суспільства. Бона

вимушена і повинна поступатися певними своїми інтересами заради інтересів

інших членів суспільства і суспільства в цілому. Виникає потреба встановити

міру належної поведінки кожного члена суспільства, кожного суб'єкта прав.

Ця міра відображає згоду суб'єктів права на певне суспільне необхідне

обмеження власної свободи заради того, щоб їх свобода поважалась іншими

суб'єктами права. Така міра і встановлюється об'єктивним правом. Право

визначає, що може або мусить робити держава, її органи, кожен громадянин,

встановлює відповідні дозволи і заборони. Мета права полягає в поєднанні

свободи кожного зі свободою усіх. Характер цього поєднання залежить від

особливостей економічних, політичних, соціальних та інших відносин,

властивих тому чи іншому суспільству. Таким чином, право виступає як

природна міра свободи, що легітимована, тобто відповідає інтересам і волі

суб'єктів суспільних відносин. Обмеження свободи, встановлені правом,

залежать від матеріальних умов життя суспільства, рівня його культури,

національних, кліматичних та інших особливостей окремих країн. Саме

взаємні обмеження людьми власної свободи є однією з необхідних передумов

досягнення їх юридичної рівності. Юридичну рівність не слід плутати з

фактичною, бо нерівними є суб'єкти, до яких застосовується принцип

рівності (за фізичними даними, за освітою, майновим станом і т. ін.). Право

закріплює рівність всіх перед законом, але водночас встановлює її міру. Це

необхідно для запобігання зловживанню цим принципом. Наприклад, рівні

економічні можливості і рівне право утворення органів засобів масової

інформації обмежується забороною монополізації цих сфер, рівне право на

здобуття вищої освіти — закріпленням існування як безоплатного, так і

оплачуваного навчання.

Ідеї про відображення в праві міри свободи і рівності, про що писав ще

І. Кант, знайшли своє втілення в працях вчених - юристів. За радянських часів

саме такий підхід для з'ясування природи права започаткували В. Нерсесянц

у Росії і М. Козюбра в Україні1.(1 Див.: Нерсесянц В. С. Право и закон: их

различие и соотношение,// Вопросы философии. - 1988. - № 3; Козюбра Н. И.

Социалистическое право и общественное сознание. - К., 1979.)

Серед різних думок про природу права можна зустріти і таку, де право

тлумачиться як міра свободи, рівності і справедливості. Такий підхід є

помилковим, бо справедливість як

правовий принцип не підлягає

нормуванню (виміру) і не може бути, хоча б частково, відчужена.

Наведені положення про закріплення загальної свободи і рівності в

праві підводять нас до питання про визначення права. Багатогранність такого

складного явища, як право, обумовлює можливість його всебічної

характеристики лише в деяких визначеннях, кожне з яких відбивало б певну

грань (аспект) його існування. Урахувавши основні ознаки права, спробуємо

дати його найбільш загальне визначення.

Отже, право слід розуміти як засновану на уявленні про спра-

ведливість міру свободи й рівності, що відображає потреби суспільного

розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторюваних суспільних

відносин і визнається й охороняється державою.