4. Політичний режим

Політичний (державний) режим указує на сукупність прийомів і засобів

здійснення державної влади. Вони дуже різні і конкретизують основні

показники форми державного правління й устрою в конкретній країні.

Загальними показниками будь-якого політичного режиму є:

а) ступінь захищеності і забезпеченості гарантіями прав і свобод

громадян (політичного й ідеологічного вибору, економічної свободи) та

ступінь врахування інтересів різних соціальних груп (у тому числі

меншин) тощо;

б) способи легітимації державної влади;

в) співвідношення правових і неправових способів здійснення

владних функцій;

г) методи, інтенсивність і правова обґрунтованість використання

силових структур, інших ресурсів влади;

г) механізм ідеологічного тиску.

Таким чином, політичний режим (у широкому смислі слова)

характеризується рівнем гарантованості демократичних прав і свобод

громадян, ступенем відповідності офіційних конституційних установлень

політичним реаліям. Політичні реалії

—

невід'ємна характеристика

політичного клімату в будь - яку епоху розвитку держави. Поєднання способів

здійснення влади ставить акценти демократичності й авторитарності режимів

(від деспотичних, теократичних і режимів рабовласницької демократії до

сучасних модифікацій ліберально -демократичного й авторитарного режиму).

Політичний режим будь - якої держави тісно взаєпомопов'язаний і з іншим

виміром політичного життя держави — його політичним курсом. Якщо

політичний курс відбиває цілі суспільства, то політичний режим — засоби їх

досягнення. Використання засобів політичної діяльності держави, не

адекватних її цілям, призводить до серйозної соціальної дестабілізації, втрати

довіри з боку членів суспільства до політичних цінностей (громадяни все

менше пов'язують захист власних інтересів і безпеки з політичним режимом

держави), до відчуження людини від політичного процесу (держава

встановлює суто примусовий контакт з громадянином) і як наслідок — до

делегітимації політичного режиму в цілому, його невизнання.

Типи політичного режиму традиційно поділяють на демократичні і

недемократичні (авторитарні). Це важливо для вичленення їх основних

показників.

Демократичний режим — стан політичного життя суспільства,

при якому державна влада здійснюється на основі принципів широкої і

реальної участі громадян та їх об'єднань у формуванні державної

політики, утворенні і діяльності державних органів, дотримання прав і

свобод людини.

Основним його різновидом традиційно вважався

ліберальний режим. Однак тенденції розвитку політичних систем у

розвинених країнах внесли значні корективи в розуміння демократичних

цінностей. Якщо ліберальна класична демократія була за своєю суттю

індивідуалістичною

(демократією індивідів), то сучасна демократія стала демократією

організацій, політичних партій, асоціацій, груп інтересів та інших суб'єктів,

що входять до політичної системи суспільства. Але плюралістична

демократія, в центрі уваги якої є організації і групи, стане практично марною

для суспільства, якщо в його політичній і правовій системі буде ігноруватися

свобода особи. Політичний режим є демократичним настільки, наскільки

держава гарантує людині прояви її свободи у трьох аспектах: як індивіду

(особистості); як соціальному суб'єкту (члену громадських і професійних

груп, інших інститутів суспільства); як громадянинові (підданцю держави),

міра свободи якого конституційно визначена і гарантована. Поєднання цих

іпостасей свободи індивіда стає можливим саме в рамках демократичного

режиму. Він здатний не тільки нести в собі необхідні гарантії сво бод, але й

забезпечувати оптимальні умови сполучення різних інтересів, їх гармонію.

Сучасну форму такої гармонізації являє собою плюралістична демократія,

яка коригує класичну ліберальну ідею з урахуванням сучасної динаміки

суспільного розвитку. Звичайно, чимало положень теорії лібералізму про

максимально можливу свободу особистості сьогодні достатньо вико -

ристовувані у практиці держав, що переходять до демократії. Однак для вже

існуючих демократичних систем Заходу лібералізм як основоположний

принцип конституційного устрою демократичних держав у його класичному

вигляді вже відійшов у минуле. Ним його доповнює політичний плюралізм в

єдності з ідеологічним та економічним. І це є закономірним тією мірою, якою

відсутність такого плюралізму закономірно призводить до переродження

демократії в авторитаризм або в його крайній прояв — тоталітаризм. До

основних ознак демократичного режиму належать:

а) рівність громадян перед законом, гарантованість державою їх прав і

свобод;

б) виборність представницьких органів влади населенням;

в) юридичне визначена строковість повноважень представницьких

органів;

г) розвинена система демократичних інститутів;

ґ) пряма участь громадян у вирішенні загальних справ;

д) реальне здійснення поділу державної влади;

е) політичний плюралізм із врахуванням інтересів меншин.

Демократичний режим має кілька основних різновидів: ліберально-

демократичний, радикально -демократичний, національно -демократичний та

ін.

Недемократичні режими — це режими, за яких державна влада

здійснюється шляхом обмеження і порушення формально проголошених

прав і свобод людини.

До основних ознак такого режиму в умовах сьогодення належать:

а) формальне закріплення в конституційних актах мінімуму прав і

свобод громадян при відсутності правових механізмів та інших гарантій їх

здійснення;

б) надмірна централізація державної влади;

в) тенденція до застосування неправових засобів здійснення влади;

г) застосування примусових методів управління; ґ) протиправне

використання силових структур;

д) у деяких випадках авторитаризм може досягати крайнощів у

прагненні держави

повністю контролювати всі сфери суспільного

життя (економіку, ідеологію, духовно-культурний розвиток і т. ін.).

До антидемократичного типу в історії держав належали такі його

різновиди, як деспотичний (тобто режим необмеженої влади і свавілля в

управлінні при відсутності його правових і моральних основ, повній

безправності підданих); тиранічний (панування жорстких способів

здійснення влади при режимі одноособового правління в античних

державах);

військово-диктаторський; расистський; фашистський,

мусульмансько-фундаментальний та ін.

Усі перелічені режими, як і тоталітарний, мають авторитарний

характер. Він лише проявляється в них різною мірою. Авторитарний режим

заслуговує особливої уваги: саме за його умов інститути демократії існують

формально, державні рішення приймаються правлячою елітою, функції якої

не обмежуються законом, офіційно визнається пріоритет державних інтересів

перед інтересами особи. При тоталітарному режимі (крайня форма

авторитарного) особливо помітні методи силового ідеологічного тиску,

політична опозиція недопустима, зрощення державного апарату з партійним,

жорстка централізація управління, протизаконне використання силових

структур держави, мілітаризація державної політики, підміна державних і

правових механізмів створенням неконституційних органів (наприклад, ор -

ганів позасудової репресії в колишніх соціалістичних державах).

Однак у реальному житті в будь-якому політичному режимі завжди

проявляються поєднання рис авторитарності і демократизму, тобто ―чистих‖

режимів практично не існує. Це особливо важливо сьогодні для пояснення

суті політичних режимів у державах перехідного періоду: там, де вибір між

демократією й автократією лежить у руслі політичного курсу, політичний

режим має дуже багато особливостей. Вибір демо кратичного шляху розвитку

сам по собі не несе автоматичної свободи, зростання благоденства,

справедливості і безпеки. Тоталітарний режим залишив у спадок корупцію,

протекціонізм, скакання цін та їх перекіс, зовнішній борг тощо. Цими

чинниками визначається специфіка засобів, прийомів здійснення державної

влади перехідного періоду. В Україні після ліквідації тоталітаризму

здійснюється перехід до демократичної державності. В її політичному

режимі сполучаються риси демократичного режиму з застосуванням ав -

торитарних підходів. Тому повна централізація і жорсткий державний

контроль у деяких випадках є необхідними. Головним же показником будь -

якого перехідного періоду є людина: якщо в політичній спільноті підґрунтям

і метою політичної дії не виступає індивід, то там немає демократії або вона

існує формально.

Лекція № 6: МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

години

План.

2

1.

2.

Поняття механізму держави, його структура.

Поняття апарату держави. Принципи і риси апарату держав

соціально-демократичної орієнтації.

3.

Органи держави. Поняття та ознаки органу держави. Поняття

компетенції органу держави. Владні повноваження. Види державних органів.

На самостійне опрацювання:

4.

Органи держав соціально-демократичної орієнтації: загальна

характеристика. Система «стримувань і противаг» органів законодавчої,

виконавчої і судової влади.

5.

Органи сучасної Української держави. Структура і механізм

органів державної влади. Управління в адміністративно - територіальних

одиницях. Місцеве самоврядування.

6.

Професійна і державна служба. Державні службовці: поняття,

види. Державні органи України. Посадова особа.

1.

Механізм держави і його структура

При всіх можливих наукових аспектах розуміння сутності держави у

практичному відношенні на перший план завжди виступає її конкретна

характеристика, що знаходить свій вияв у державній діяльності, здійсненні

державою функцій по управлінню суспільством.

Функції держави здійснюються за посередництвом спеціально

утвореного для цього інституціонального механізму, який визначається як

―механізм держави‖, складається із різних державних органів, які

об'єднуються у відносно видкремлену структуру — державний апарат, та

інших державних інституцій1. (1 Загальна теорія держави і права / За ред.

акад. АПрН України, д -ра юрид. наук, проф. В. В. Копєйчикова. - К.:

Юрінком, 1999)..

На такому підході засновується тлумачення сутності і змісту дер-

жавності під кутом зору інституціонального підходу, головною особливістю

якого є те, що держава трактується насамперед як механізм (інститут) влади

та управління в суспільстві.

З іншого боку, механізм держави має розглядатися в контексті

виконання певним прошарком людей певного різновиду суспільно корисної

праці, що виділився історично як результат суспільного розподілу праці, —

управлінської діяльності на постійних професійних засадах. У такому

людському вимірі механізм держави виступає своєрідним фізичним

(людським) її втіленням як відносно відокремлений, конституйований в окре -

мий інститут і структурно організований прошарок людей, який виокремився

на етапі формування державності внаслідок суспільного розподілу праці на

керуючих (працівників державного апарату)і керованих (населення).

Такий підхід позначив перехід у дослідженнях соціального управління

від традиційного акценту на формальні її складові до так званого ―людського

фактору‖ з позицій широкого гуманістичного підходу, який покликаний

привести до певної переоцінки співвідношення об'єктивних і суб'єктивних

факторів у системі управління суспільством на користь останнього. Зокрема,

людський вимір проблематики функціонування механізму і апарату держави

є методологічним підґрунтям, яке дає змогу більш предметне аналізувати

нові для вітчизняної юридичної науки, але надзвичайно актуальні й складні

питання його кадрового забезпечення, організації та проходження державної

служби, бюрократії тощо.

Питома вага механізму держави в забезпеченні життєдіяльності

соціального організму, можливості його впливу на різні сторони суспільного

життя, чисельність зайнятих у ньому працівників залежать від змісту й

обсягу функцій, які суспільство покладає на державу, обумовленого ними

обсягу компетенції державних органів, визначеної в законодавстві.

Так, класичною ліберальною концепцією держави ―нічного охоронця‖,

яка була домінуючою на ранніх етапах функціонування ринкової системи

виробництва, передбачалось критичне обмеження втручання держави в

суспільне життя і особливо — у сферу економіки. Діяльність держави мала

обмежуватися охороною приватної власності і забезпеченням безпеки.

Відповідно до цього розглядалося питання про механізм держави, який за та -

ких умов був практично тотожним поняттю державного апарату як механізму

здійснення політичної влади і зводився до сукупності державних органів,

наділених державно-владними повноваженнями.

Проведення відмінностей між поняттям механізму держави як більш

широким і поняттям державного апарату як вужчим за обсягом набуває

реальних підстав за умови акцентування на соціальному призначенні

держави, тлумаченні державних функцій як функцій соціально спрямованої

держави, які не можуть бути зведеними лише до політичної діяльності —

охорони власності й безпеки. Соціальна спрямованість держави передбачає

розширення сфери її втручання в суспільне життя, зокрема для вирішення

питань макроекономіки, розвитку галузей виробництва, необхідних для

життєдіяльності суспільства, соціального, в широкому значенні, захисту

громадян — підтримки і розвитку системи освіти, культурно -освітніх

закладів медицини, захисту соціально незахищених верств населення —

пенсіонерів, інвалідів, материнства та дитинства і т. ін.

З іншого боку, розширення можливостей впливу держави на суспільні

відносини в сучасних умовах не повинно приводити до реабілітації

тоталітарних зазіхань державної влади, до нехтування правами і свободами

людини і громадянина, прерогативами самоорганізованого і самоврядного у

своїй основі громадянського суспільства, на обслуговування потреб

існування й розвитку якого зрештою і спрямована діяльність соціальної

демократичної правової держави. З точки зору сучасного рівня розвитку

наукових знань соціальна спрямованість держави має розглядатися як

органічна складова демократичної й правової організації суспільства і тому

не повинна досліджуватися поза межами вищезгаданих якісних

характеристик державності.

Питання розмежування пріоритетів громадянського суспільства і

державної влади покликані вирішуватися на рівні конституціоналізму,

конституційно -правового регулювання. Так, Конституція України 1996 року

закріплює принципи відповідальності держави перед людиною за свою

діяльність (ч. 2 ст. 3), обмеження діяльності органів державної влади і

самоврядування законом (ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19), гарантії місцевого

самоврядування (ст. 7), свободи політичної діяльності, не забороненої

Конституцією і законами України (ч. 4 ст. 15) і т. ін.

Отже, механізм держави — це сукупність державних органів,

установ, підприємств та інших державних інституцій, за посе -

редництвом яких практично здійснюються завдання й функції держави.

Або: взяті в єдності та взаємодії всі державні інституції, які

виконують визначені завдання та функції держави і складають єдину

систему.

До складу державного механізму входять різні за своєю конкретною

характеристикою види державних інституцій

—

органи, установи,

підприємства та специфічні державні інститути. Поняття механізму держави

вперше включив до арсеналу теорії держави і права в середині 60 - х років XX

століття В. В. Копєйчиков. Загальними рисами для всіх різновидів державних

організацій, які входять до складу механізму держави, є те, що:

вони є за своєю природою державними інститутами на відміну від

самоврядних організацій;

за їх посередництвом практично виконуються завдання і функції

держави;

вони утворюються за рішенням держави, уповноважених державних

органів;

вони утримуються за рахунок бюджетних коштів;

їх працівники як державні службовці мають особливий статус, особливі

гарантії зайнятості та соціального захисту.

Щонайперше, у складі механізму держави слід виокремлювати

державні органи як найбільш специфічну і важливу для реалізації функцій

держави його частину, про що детальніше йтиметься далі. Водночас разом з

державними органами до складу механізму держави входять й інші різні за

характером і змістом діяльності державні організації

—

державні

підприємства, державні установи, така специфічна державна інституція, як

збройні сили, що мають як вищезгадані спільні з державними органами

ознаки, так і певні особливі риси, які не дозволяють вважати їх власне

органами державної влади і включати безпосередньо до складу державного

апарату.

Державними підприємствами, і передусім заснованими на за-

гальнодержавній власності казенними підприємствами, вважаються в Україні

такі, що проводять виробничу або іншу діяльність, яка, виходячи з її

специфіки, може здійснюватись тільки державним підприємством, або такі,

головним споживачем продукції яких (понад 50 відсотків) є держава, або ж

такі, які є суб'єктами природних монополій. Державні підприємства во -

лодіють часткою державної власності на праві повного господарського

відання, мають самостійний баланс і статус юридичної особи, є суб'єктами

підприємницької діяльності, несуть самостійну майнову відповідальність, на

них поширюється загальнодозволяючий режим правового регулювання.

Щодо державних установ, то для них специфічною є невиробнича

діяльність в освітницькій, культурно -виховній, науковій галузях, у сфері

охорони здоров'я і соціального захисту громадян. Державні установи можуть

бути призначені для виконання спеціальної діяльності, наприклад для

утримання засуджених тощо. За характером і напрямком своєї діяльності

державні установи не можуть бути прибутковими організаціями і тому

перебувають на утриманні за рахунок коштів державного бюджету.

Неповним змістовно і логічно незавершеним буде розгляд структури

механізму держави без такої його необхідної ланки, як збройні сили. Збройні

сили поза всякими сумнівами підпадають під ті ознаки, що були

кваліфіковані вище як загальні для різних видів державних організацій.

Повноцінне здійснення функцій держави неможливе без застосування в разі

необхідності примусу, основним інститутом якого є військові формування.

Так, захист суверенітету і територіальної цілісності держави і її

недоторканності розцінюється Конституцією України як одна з

найважливіших функцій держави, виконання якої покладається на Збройні

Сили України (ч. 2 ст. 17).

Крім того, необхідними елементами механізму держави є правові

засоби взаємодії між державними інституціями, система стримок та

противаг, засоби державного управління та контролю тощо.