ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

―ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ‖

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КАФЕДРА ІСТОРІЇ І ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА

КУРС ЛЕКЦІЙ

з навчальної дисципліни «Теорія держави та права»

підготував:

доцент кафедри історії

і теорії держави та права

к.ю.н., доцент

Ганзенко О.О.

Запоріжжя 2011

ЛЕКЦІЯ № 1 (2 години)

ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Система і функції юридичної науки

Юридична наука, до системи якої входить загальна теорія держави і

права, є однією з суспільних наук. На відміну від наук, що вивчають

природні явища і процеси, таких як фізика, хімія, астрономія тощо, суспільні

науки вивчають відносини, які складаються між людьми і їх утвореннями,

безпосередньо служать людині. Це повною мірою стосується і юридичної

науки, головним завданням якої є сприяння через державні і правові

інститути розквіту особистості і подоланню перешкод на цьому шляху, ефек -

тивному використанню людського потенціалу, створенню умов для

найповнішої реалізації прав і свобод людини і громадянина.

Юридична наука спрямована на здобування, узагальнення,

систематизацію і використання знань про державно -правову дійсність, її

особливістю є спільне дослідження права і держави в їх єдності,

взаємозв'язку і взаємовпливі. Виходячи з цього, назва ―правознавство ‖ для

визначення юридичної науки є і неточною, і однобічною. Нерозривний

зв'язок між правом і державою свідчить про те, що юридична наука є

водночас і правознавчою, і державознавчою.

Поряд з іншими суспільними науками вчення про державу і право має

свій об'єкт і предмет дослідження. Ці поняття співвідносяться між собою, але

повністю не збігаються. Поняття об'єкта ширше, ним охоплюються явища і

процеси навколишнього світу, дійсності, на які поширюється пізнання і

практичний вплив людей. Об'єкт може бути загальним для ряду наук, а

предмет однієї науки не може збігатися з предметом іншої. Саме предмет

визначає самостійність, своєрідність і особливості кожної науки, тобто те,

чим вона відрізняється від інших наук.

Юридична наука належить до суспільних наук, і об'єктом її

дослідження є творіння помислів та рук людських — вся державно -правова

дійсність, яка входить до сфери відносин між особою і суспільством.

Спільний об'єкт дослідження — право і держава — пов'язує в рамках єдиної

юридичної науки спеціалізовані науки, що входять до її складу, кожна з я ких

водночас має свій власний предмет дослідження. Таким чином складається

система юридичних наук, кожна з яких вивчає окремі прояви права і

держави.

Юридичні науки за певними ознаками можна поділити на кілька груп.

До першої групи належить і посідає там провідне місце теорія держави і

права, яка є найбільш загальною юридичною наукою, а також історія

держави і права та історія вчення про державу і право. Якщо теорія держави і

права абстрагується від вивчення особливостей державно - правового

розвитку конкретних країн і лише узагальнює їх досвід, то історичні

юридичні науки — історія держави і права України, історія держави і права

зарубіжних країн та історія вчення про державу і право — досить детально

досліджують умови розвитку і особливості держави і права окремих країн,

найзначніші вагомі етапи розвитку державно -правової думки і зміст

державно-правових ідей різних шкіл і напрямків.

Оскільки науки, що входять до цієї групи, формулюють за-

гальнотеоретичні положення про державу і право і досліджують ідейні

основи і хід їхнього історичного розвитку, то саме вони і стоять на чолі всієї

системи юридичних наук.

Другу, найбільшу, групу становлять галузеві науки, які посідають

центральне місце в системі юридичних наук. До них належать науки

конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального,

процесуального, міжнародного та інших галузей права. Предметом

дослідження кожної з цих наук є ті специфічні правові відносини, що

складаються в окремих сферах суспільного життя, і ті національні правові

норми і законодавчі приписи, які виникають на їх базі. Зміст кожної галузевої

науки становить система знань про відповідну галузь права — про шляхи її

розвитку і вдосконалення, джерела, принципи, зміст і систему норм, що

входять до неї, практику їх реалізації тощо. Від стану наукових досліджень

галузевих наук значною мірою залежить якість законодавчих робіт,

проведення відповідних реформ, зокрема підготовка кодексів. Невипадково

науковці становлять більшу частину робочих груп, які готують проекти

найбільш принципових галузевих нормативних актів.

До групи галузевих наук прилягають і такі, які виникають на стикові

різних галузей права і мають комплексний характер, їхній зміст пов'язаний з

дослідженням тих правовідносин, які регулюються нормами різних галузей

права, в їхньому взаємозв'язку і взаємодії. Саме тому їх називають

міжгалузевими. До них можна, наприклад, віднести комплексну науку

підприємницького права, яка виникла з потреби вивчення і вдосконалення

правового регулювання ринкових відносин, що розвиваються в Україні, і

вивчає дію норм різних галузей права — цивільного, адміністративного,

фінансового тощо.

Ряд юридичних наук входить до третьої групи, так званих прикладних

наук. Поміж них слід вирізнити судову медицину, судову психіатрію,

криміналістику, кримінологію, правову статистику. Ці науки перебувають у

тісному зв'язку з функціонуванням держави і права. Вони відіграють роль

орієнтиру в діяльності посадових осіб, у реалізації вимог права. Так,

наприклад, криміналістику становлять наукові знання про методику, тактику

і технічні засоби, що застосовуються при розслідуванні злочинів,

кримінологію — наукові знання про причини злочинності і методи усунення

обставин, що сприяють її існуванню, судову психіатрію — наукові знання

про шляхи встановлення певної групи обставин, що виключають юридичну

відповідальність тощо. Характерним для ряду наук, що належать до цієї

групи, є використання ними даних не тільки юридичних, але й інших наук —

хімії, біології, балістики, мовознавства. Судова медицина, психіатрія і

статистика є водночас складовими частинами як юридичної науки, так і

медичної, статистичної і психологічної наук, на положення яких вони

спираються.

Четверта група юридичних наук — це науки, що вивчають зарубіжні

державу і право, передусім порівняльне правознавство і тісно з ним пов'язані

наукові знання про державу і право окремих зарубіжних країн. Ці науки

мають величезне значення для обміну досвідом між окремими державами у

питаннях правової розбудови. Так, в Україні знання принципів діяльності і

особливостей : окремих інститутів конституційного права зарубіжних країн

певною мірою було використаної процесі розробки проекту Конституції

України, яку прийняли в 1996 році.

До п'ятої групи юридичних наук слід віднести ті науки, що

досліджують міжнародне право. Йдеться про науку міжнародного публічного

права, міжнародного приватного права. Останніми роками дедалі більшого

розвитку набувають дослідження європейського права. Ці дослідження

відповідають світовій тенденції посилення інтеграційних процесів і

міжнародного впливу на національні правові системи.

Юридична наука в цілому і окремі юридичні науки, поміж них і теорія

держави і права, виконують певні функції, які визначають головні напрямки

наукових досліджень.

Пізнавальна функція спрямована на здобуття і розширення наукових

знань про державно - правові явища, їхні характерні риси, сутність, форми,

специфічні для них функції, принципи, інститути тощо, розширення знань

про право і державу. Ця функція найвиразніше проявляється на початковому

етапі дослідження державно -правових явищ при описуванні і з'ясуванні їх

ознак. Підручники з юридичних дисциплін насамперед відображають

результати цього дослідження. Розглядувана функція має першорядне

значення для освітянської діяльності.

Евристична функція націлена на встановлення закономірностей

розвитку і функціонування держави і права. Оскільки спостерігається

повторюваність тих чи інших державно -правових явищ, юридична наука

повинна фіксувати наявність певних тенденцій. Науковий висновок про

постійність їх існування означає відкриття закономірності. Такий характер

має, наприклад, розширення демократичних прав людини і громадянина та

гарантій їх здійснення за рахунок положень, закріплених у міжнародних до -

кументах. Протягом певного часу таке відкриття було тенденцією розвитку

цих прав, а зараз набуло таких масштабів, які дозволяють характеризувати

цей процес як закономірність. Реалізація евристичної функції передусім є

свідченням розвитку юридичної науки, гарантією від її зайвої догматизації.

Саме на встановлення закономірностей розвитку і функціонування

державно -правових явищ спирається юридична наука при здійсненні інших

властивих їй функцій.

Функція наукового передбачення полягає в науковому прогнозуванні

шляхів подальшого розвитку державно -правових явищ, проміжних та

кінцевих результатів цього розвитку. Завдяки їй здійснюються оптимальні

способи реалізації державно -правових закономірностей. Так, наприклад,

дослідження зв'язку держави і права з нинішнім розвитком в Україні

ринкових відносин дає підстави для прогнозування поступового збільшення

об'єктів приватної власності, обмеження державного втручання в

господарські відносини, збільшення питомої ваги стосунків між

господарюючими суб'єктами, що засновані на договірних відносинах,

скорочення в перспективі державного апарату.

Функція допомоги практиці пов'язана зі службовою роллю юридичної

науки, інструментальна цінність якої полягає в тому, що її положення та

висновки повинні прямо або опосередковано використовуватися юридичною

практикою. Так, практичній меті удосконалення законодавства на науковій

основі служить розробка проектів нормативних актів групами фахівців -

науковців, проведення наукових експертиз та консультацій стосовно визна -

чення шляхів розвитку держави і права. Безпосередньо на забезпечення

ефективності попереднього слідства, правильне вирішення питання про

звільнення від юридичної відповідальності, попередження злочинів тощо

спрямовані висновки прикладних юридичних наук.

Ідеологічна функція. Юридична наука являє собою систему поглядів на

державу і право. Зміст цих поглядів з багатьох питань може бути дуже

різним. Залежить він від того, на якій ідейній основі закладений. У рамках

юридичної науки в умовах демократичного суспільства існують різноманітні

школи і течії, кожна з яких має свою власну ідейну спрямованість. Вимоги

деідеологізації не поширюються на державно - правові погляди. Ідеологічна

різноманітність породжує наукові дискусії, які завжди були важливим

засобом розвитку юридичної науки. Виходячи з конституційного принципу

багатоманітності, слід визнати, що жодна ідеологія не може бути визнана

загальнообов'язковою. Напрями державної ідеології і практики залежать від

характеру соціальної бази держаної влади. У демократичному суспільстві

погляди на державу і право мають ґрунтуватися на всесвітньо визнаних

загальнолюдських принципах і цінностях, якими є свобода, рівність,

гуманізм, справедливість тощо. Саме вони повинні становити основу

формування загальнодержавної і загальнонаціональної ідеології.

Предмет загальної теорії держави і права

Поряд із спільним об'єктом дослідження і рядом функцій, притаманних

як загальній теорії держави і права, так і іншим юридичним наукам, вона не

дублює їх положення — у неї є власний предмет дослідження.

Предметом теорії держави і права е питання, що мають найбільш

загальне, провідне для інших правових наук значення, формулювання головних

юридичних понять і їх ознак, встановлення найбільш загальних

закономірностей виникнення, розвитку і функціонування держави і права.

Саме загальнотеоретичні категорії та закономірності, що їх формулює

теорія держави і права, об'єднують окремі науки про право і державу в єдину

юридичну науку і водночас сприяють

створенню системи законодавства, яка б відповідала принципу

верховенства права, здійсненню правових форм діяльності держави тощо.

Специфіка предмета теорії держави і права пов'язана з наявністю

власних, специфічних для неї функцій, зміст яких визначається характером її

взаємодії з іншими юридичними науками. Теорії держави і права щодо цих

наук властиві узагальнююча, інтеграційна і методологічна функції.

Здійснюючи властиву їй узагальнюючу функцію, теорія держави і права

досліджує найбільш загальні питання вчення про державу і право. При цьому

у своїх висновках вона абстрагується від стану і розвитку держави і права в

окремих країнах, від змісту певних галузей і норм права, торкаючись лише

тих проблем, вирішення яких корисне і необхідне для багатьох юридичних

наук. Отже, найточнішою назвою цієї галузі науки буде така: загальна теорія

держави і права, — саме ―загальна‖, оскільки й іншим юридичним наукам

властиві свої власні теорії, які мають не загальний, а приватний характер.

Загальній теорії держави і права властива також інтеграційна функція.

У процесі її реалізації відбувається інтеграція юридичних явищ і положень

інших юридичних наук у загальнотеоретичні поняття (категорії), що мають

абстрактний характер, а також формулюються їх основні риси і загальні

закономірності. Ці категорії становлять каркас загальної теорії держави і

права, яка в концентрованій формі виводить спільні, найсуттєвіші риси та оз -

наки певного державно -правового явища. Поняття юридичних категорій, що

мають всезагальний характер, становить головний понятійний ряд загальної

теорії держави і права. До нього входять такі поняття, як право; держава;

типи, форми і функції держави і права; норми права; принципи права;

правовідносини; правосвідомість; законність; правозастосування і багато

інших.

Існування загальнотеоретичних понять відображає сутнісні

характеристики державно - правової дійсності і, у свою чергу, обумовлює

існування методологічних функцій загальної теорії держави і права. Завдання

сформулювати загальнотеоретичні поняття як опорні пункти для всіх наук і

юридичної практики орієнтують теорію держави і права на їх вивчення,

дослідження глибинних процесів, що пов'язані з розвитком юридичної науки

і практики, а також зумовлюють зв'язок держави і права з іншими явищами

суспільного життя. На цій основі загальна теорія держави і права формулює

закономірності виникнення, розвитку і

функціонування держави і права, а саме: закономірність переростання

суспільної влади і соціальних норм первісно - суспільного ладу в державу і

право, зміна одного історичного типу держави і права іншим, участь держави

у виконанні всезагальних справ, взаємозв'язок держави і права, права з

суспільною мораллю тощо. Ці та інші закономірності, що формулюються

загальною теорією держави і права, мають загальний характер на відміну від

закономірностей розвитку і функціонування держави і права в окремих

країнах або правових системах.

Характерним для загальної теорії держави є дослідження держави і

права у їх єдності, взаємозв'язку і взаємодії в межах однієї науки. Точки зору,

що їх висловлюють окремі юристи стосовно доцільності нарізного

дослідження і вивчення теорії держави і теорії права, не витримують

критики. Адже право є невідривним від держави, яка повинна діяти в

правових формах, охороняти встановлений у суспільстві правовий порядок,

застосовувати в передбачених правом випадках примус до правопорушників.

При спільному вивченні держави і права необхідно виходити з принципу

верховенства права, що закріплений у ст. 8 Конституції України. Верховен -

ство права над державою знаходить свій вияв передусім у першості прав і

свобод людини і громадянина, які є невідчуженими і непорушними і які

держава не може ні анулювати, ні звужувати.

Теорія держави і права пройшла довгий шлях свого формування. Вона

поступово зароджувалася, складалася і розвивалась як частина юридичної

науки. Про значення законів і юридичної діяльності для досягнення

справедливості йшлося вже в працях мислителів стародавнього світу — Індії,

Китаю, Греції. Самостійна правова наука склалася в Стародавньому Римі, де

точка зору групи найвідоміших юристів за своїм значенням навіть

прирівнювалась до закону. Саме в Римі було вироблено ряд теоретичних

юридичних понять, конструкцій і принципів, які мали загальний характер.

Деякі з них не втратили свого значення і нині. В умовах середньовіччя

поняття і положення, що торкалися держави і права, подавалися в

релігійному забарвленні. Виникненню теорії держави і права передували

спроби представників так званої аналітичної юриспруденції (Д. Остіна, І.

Бентама) дати аналіз юридичних понять, загальних для різних галузей права,

що висувались окремими галузевими науками. Величезний внесок у

філософське обґрунтування вчення про державу і право зробив І. Кант, який

виходив з необхідності забезпечення свободи і прав людини, у зв'язку з чим

довів першість права перед державою.

У вітчизняній юриспруденції формуванню теорії держави і права

передувало створення енциклопедії законознавства і філософії права. У 1830

році в Україні вийшла книга професора

К. Неволіна ―Энциклопедия законоведения‖, що складалася з двох

частин. У першій частині коротко висвітлювалися всі знання про позитивне

право, що були на той час накопичені галузевими дисциплінами. Друга

частина в історичній послідовності викладала погляди на право і державу

видатних мислителів - суспільствознавців. Пізніше виникла філософія права,

яка, спираючись на певну філософську концепцію, обґрунтувала, яким

повинно бути право.

Теорія держави і права поєднала позитивні риси, що були властиві як

енциклопедії, так і філософії права. Вона характеризувалась більш широким

узагальненням державно - правової практики, тобто використовувала ще й

соціологічний підхід до вивчення держави і права. Саме на такій основі був

побудований добре відомий у Росії і в Україні курс лекцій з теорії держави і

права проф. М. Коркунова (1908 р.), який до того ж міцно поєднав за гальне

вчення про право з вченням про державу.

Загальну теорію держави і права як науку не слід плутати з навчальною

дисципліною, яку викладають у відповідних закладах освіти. Підручники і

курси лекцій хоча і містять наукові положення з основних проблем загальної

теорії держави і права, в них, проте, немає розгорнутої аргументації щодо

дискусійних у науці питань. Вони, як правило, відбивають наукові погляди

авторів чи лекторів. Всебічне дослідження наукових проблем, аналіз

наукових дискусій з окремих питань здійснюється в спеціальних на укових

курсах, монографіях або в наукових статтях, де містяться не тільки нові

теоретичні висновки, але й детальне наукове обґрунтування рекомендацій

для державно -правової практики. Щодо загальної теорії держави і права як

навчальної дисципліни, то її зміст має на меті підготувати кваліфікованих

спеціалістів, які мають високу правову культуру. Не засвоївши основних

загальних понять про державу і право, не можна засвоїти засновані на них

конкретні питання, що є в інших навчальних курсах. Саме через це загальній

теорії держави і права відводиться особлива роль серед інших навчальних

дисциплін.

3. Місце загальної теорії держави і права в системі юридичних та

інших суспільних наук

Виходячи із змісту і значення загальної теорії держави і права в цілому,

її слід охарактеризувати як науку методологічну, 10

найбільш абстрактну, вступну, узагальнюючу, інтегративну, базову. Всі

ці якості теорії держави і права дають підстави вважати її найбільш

фундаментальною юридичною наукою, що й визначає її провідне місце в

системі вчення про державу і право.

Аналіз співвідношення загальної теорії держави і права з іншими

юридичними науками свідчить про їхній нерозривний зв'язок. Це питання є

важливою частиною більш широкої проблеми, що має загальносуспільний

характер, про співвідношення теорії і практики. Теорія держави і права не

може існувати без спеціальних наук, які вивчають юридичну практику, без

узагальнення їх матеріалів. Саме аналіз і узагальнення цих матеріалів яв -

ляють собою базу для формування загальнотеоретичних висновків, в тому

числі нових понять і закономірностей, а також для перевірки відсутності

відставання від практики тих положень загальної теорії, які нею

формулюються.

З іншого боку, теоретичні поняття і закономірності, правильність яких

підтверджена практикою, повинні ставати керівними теоретичними

орієнтирами для спеціальних наук, сприйматися ними як аксіоматичні

положення, що мають установчий характер. Якби не було загальної теорії

держави і права, галузеві юридичні науки набули б суто емпіричного

характеру і були б змушені обмежитися вирішенням вузького кола

конкретних питань на базі аналізу і логічної обробки певної групи

юридичних норм.

Здійснюючи відбір матеріалів, що досліджуються різними юридичними

науками, загальна теорія держави і права виявляє як спільні, так і відмінні

ознаки певних державно -правових явищ. Вона виносить за дужки узагальнені

спільні ознаки цих явищ і формулює на цій основі загальнотеоретичні

положення. Так, наприклад, кожна галузева юридична наука досліджує

специфічні для неї правопорушення. Загальна теорія держави і права відки -

дає ті з їхніх ознак, які є різними, і, спираючись на спільні для всіх галузей,

формулює загальнотеоретичне поняття, а потім і вчення про

правопорушення. Звісно, винесенням за дужки спільних рис окремих

юридичних явищ завдання теорії держави і права не обмежуються. Для

формулювання своїх загальнотеоретичних положень вона повинна

використовувати й інші знання. При формулюванні якогось

загальнотеоретичного поняття правопорушення треба спиратись і на вчення

про свободу та її припустимі обмеження, на аналіз суспільної практики і на

вчення про загальні ознаки права і законності.

Загальна теорія держави і права збагачується також внаслідок

перенесення досвіду однієї з юридичних наук на інші науки. Так, детально

розроблені в науці кримінального права положення про вину як передумову

відповідальності були згодом перенесені в науку цивільного права, в якій

тривалий час панувало твердження про достатність для цивільно - правової

відповідальності нанесення матеріальної шкоди. Згодом на цій основі було

побудоване загальнотеоретичне вчення про підстави юридичної

відповідальності. Поняття юридичної особи було сформульоване наукою

цивільного права, а потім перенесене в інші галузеві науки і враховане при

розробці загальнотеоретичного вчення про суб'єктів права.

Незважаючи на загальний і навіть абстрактний характер теорії держави

і права, вона невідривна від суспільної і, особливо, юридичної практики, яка

безпосередньо вивчається спеціальними юридичними науками, її положення

є результатом не тільки логічних висновків і теоретичних узагальнень

матеріалів інших правових наук, але й наукового осмислення державного

управління і правового регулювання як сучасного, так і минулого та

накопиченого на цій базі державно - правового досвіду. З цього боку

юридична практика виступає як джерело формулювання і розвитку понять,

категорій та закономірностей у державно- правовій сфері, як основа

загальнотеоретичних висновків. Суспільна практика постійно ставить перед

наукою певні завдання, висуває проблеми, які вимагають наукових рішень, в

тому числі прогнозування. Так, робота по розбудові правової демократичної

соціальної держави, формуванню громадянського суспільства, інтегруванню

в міжнародне співтовариство висунуло на передній план ряд досліджень.

Йдеться про аналіз принципів поділу влади і верховенства права,

формулювання рекомендацій щодо удосконалення законодавчого процесу,

створення такого за змістом законодавства, яке б відповідало міжнародним

стандартам щодо прав людини, про налагоджування процесу імплементації

міжнародно -правових норм у національне право. Великого значення набуває

в сучасних умовах дослідження судової практики при застосуванні норм

різних галузей права. У процесі її удосконалення вирішуються

загальнотеоретичні питання про можливості і співвідношення

правоутворення, правотлумачення і правозастосування в діяльності судової

системи.

Зворотний вплив теорії держави і права на юридичну практику може

здійснюватись у двох напрямках. Загальні категорії теорії впливають на

практику опосередковано. Так, наприклад,

загальнотеоретичне поняття і визначення права дає можливість

розрізняти право і законодавство, створюючи таким чином критерії для

визнання правового чи не правового характеру окремих законодавчих актів.

Деякі висновки, що формулюються з позицій теорії держави і права,

безпосередньо містять рекомендації, які мають практичне значення,

обумовлюють напрямки практичної діяльності. До них можна віднести

положення про порядок прийняття законів, правила юридичної техніки,

рекомендації в галузі державного будівництва і т. ін.

Не можна також применшувати значення юридичної практики як

критерію правильності і наукової цінності окремих концепцій. Цінність цих

концепцій залежить від ефективності практики, що відбиває їх.

Аналіз матеріалів окремих юридичних наук є недостатнім для

формулювання загальнотеоретичних висновків і положень. Функціон ування

держави і права є частиною суспільного життя, отже, воно пов'язане з

політичним, економічним, соціальним і культурним розвитком суспільства.

Тому для створення категорій загальної теорії держави і права необхідним є

широкий підхід з використанням матеріалів не тільки юридичних, але й

інших суспільних наук — філософії, політології, соціології, економічної

теорії, психології, кібернетики і т. ін. Особливо великого значення в цьому

зв'язку набуває співвідношення загальної теорії держави і права з

філософією, соціологією і політологією.

Отже, передусім державно-правова дійсність потребує свого

осмислення з боку філософії як науки про всезагальні закони розвитку

природи, суспільства і мислення. Філософія формулює лише найзагальніші

положення про державу й право, шукає шляхи по забезпеченню розгорнутого

і детального аналізу державно -правових явищ, формулює критерії того,

якими повинні бути право і держава.

Зв'язок загальної теорії держави і права з філософією відбувається у

трьох напрямках. По-перше,

філософія озброює юристів науковою

методологією дослідження. Саме нею вироблені матеріалістичний,

ідеалістичний, діалектичний, антропологічний, метафізичний та інші підходи

до наукових досліджень, що використовуються і в загальній теорії держави і

права. По - друге, філософія формулює найзагальніші закони суспільного

розвитку, які поширюються і на державу та право. По - третє, філософські

дослідження безпосередньо торкаються держави і права, і передусім

визначення їхнього місця і ролі в суспільстві. Так, наприклад, у XIX столітті

видатний філософ І. Кант дав праву характеристику, яка застосовується і

нині, як такої міри свободи, що здатна забезпечувати поєднання свободи

однієї особи зі свободою усіх людей. Тісний зв'язок теорії держави і права з

філософією привів до формування на їх стику філософії права, яку значна

частина науковців розглядає як систему філософських знань про право.

Філософія права є засобом осмислення права з філософських позицій із

використанням філософських категорій. Визнаючи позитивне значення

такого підходу, водночас слід зауважити, що фактично філософія права є

складовою частиною як філософської, так і державно -правової науки і не має

чітко визначеного власного предмета дослідження.

Так само стоїть справа з питанням про зв'язок вивчення проблем

держави і права з соціологією — наукою, об'єктом дослідження якої є

поведінка людей, практика окремих суспільних структур і груп, усі соціальні

процеси, що відбуваються в суспільстві. Ці процеси безумовно впливають і

на зміст діяльності і розвиток держави і права, тож повинні враховуватися

при загальнотеоретичних дослідженнях. Деякі з них є типовими для

державно -правової сфери і пов'язані з особливостями юридичної практики —

діяльністю державних та самоврядних органів, поведінкою посадових осіб,

правопорушеннями, судовою практикою, конфліктами, що виникають у

державно -правовій сфері тощо. Все це привело до проведення в рамках

загальної теорії держави і права емпіричних за своєю природою соціальних

досліджень, заснованих на науковому узагальненні різних видів юридичної

діяльності, і передусім правомірної і неправомірної поведінки людини та

інших суб'єктів права, з'ясуванню причин юридичних конфліктів і шляхів їх

подолання, експериментальних перевірок окремих наукових гіпотез тощо.

Багато хто вважає, що це свідчить про наявність спеціальної галузі наукового

знання — соціології права. Такі висновки мають, на наш погляд, дещо умов -

ний характер. Проведення відповідних стикових наукових досліджень є

необхідною і невід'ємною складовою частиною як загальної соціології, так і

юридичної науки. При всьому величезному значенні використання

соціологічного інструментарію для правових досліджень соціологія права не

має власного, тільки їй властивого предмета дослідження і саме тому не

може бути визнана самостійною міжгалузевою юридичною наукою.

При юридичних дослідженнях, особливо в галузі державознавства,

загальна теорія держави і права спирається і на політологію — науку про

політику, політичні системи, політичні процеси, владовідносини, методи

досягнення політичної влади, структуру соціальної основи суспільства.

Політологія розглядає державу і право в практичному плані як результат

боротьби за владу і як засоби ЇЇ завоювання. Загальна теорія держави і права

широко використовує матеріали політології для формулювання своїх

узагальнень і наукових абстракцій, які відсутні в політології. Таким чином,

існує тісний зв'язок цих двох галузей наукового знання. Але кожна з них має

свій специфічний предмет дослідження. Це свідчить про відсутність

наукових підстав для тверджень про доцільність концентрації наукової

розробки всіх питань теорії держави виключно в межах загальної теорії

держави і права або політології.