2 Функції, принципи й види правоутворення

Процес правозакріплення і правотворчості приводить до виразу

економічних, політичних, соціальних та інших суспільних відносин у

вигляді, як правило, формально визначених правил соціально - правового

змісту. У державі така діяльність повинна відбуватися з обов'язковим

дотриманням певних принципів, основних ідей, які о бумовлюють сутність,

найхарактерніші риси й властивості різних етапів правоутворення.

Процес остаточного формування й розвитку єдиної системи правових

приписів є офіційною діяльністю компетентних органів та організацій у

здійсненні правового регулювання. Основним призначенням цього процесу є

надання формальної визначеності юридичним нормам, удосконалення їхньої

редакції, видання нових, зміна та скасування чинних нормативних актів з

метою формування внутрішньо узгодженої системи законодавства.

Функції правозакріплення та правотворчості - це основні напрямки

діяльності компетентних органів по встановленню, зміні або відміні

правових норм, створенню й розвитку системи законодавства та інших форм

права.

До цих функцій належать такі:

1) функція первинного регулювання суспільних відносин, яка має

місце тоді, коли певні суспільні відносини вперше набувають формальної

визначеності, і яка здійснюється шляхом видання нових за змістом

нормативно -правових актів, внаслідок чого відбувається первинне

врегулювання суспільних відносин;

2) функція оновлення правового матеріалу, яка передбачає зміну або

скасування тих нормативно - правових актів, що застаріли і не

відповідають потребам суспільного розвитку та сучасному стану

законодавства;

3) функція ліквідації прогалин у праві, тобто часткового або повного

усунення пропусків у правовому регулюванні певних відносин шляхом

формулювання тих правил поведінки, яких бракує;

4) функція систематизації нормативно-правового матеріалу, яка

полягає у впорядкуванні, об'єднанні та доповненні нормативних актів,

створенні єдиного, зручного для користування, побудованого на наукових

засадах нормативного кодифікованого акта.

Серед принципів правозакріплення і правотворчості слід розрізняти

загальнолюдські принципи, що становлять основу правового регулювання

(принципи гуманізму, демократизму, законності, соціальної справедливості

тощо), та спеціальні (принципи науковості, професіоналізму, оперативності,

поєднання динамізму й стабільності тощо), які мають особливе значення

саме для правозакріплення та правотворчості як особливих форм діяльності

компетентних правотворчих органів та держави.

Головними загальнолюдськими принципами правозакріплення і

правотворчості є такі:

1)

принцип гуманізму. Він вимагає врахування в правових актах

загальнолюдських цінностей, забезпечення гарантій захисту прав і свобод

людини, максимального задоволення їх матеріальних і духовних потреб.

Людина та її інтереси повинні бути в центрі правотворчої діяльності

держави, закріплюватися на законодавчому рівні;

2) принцип демократизму. Одним з напрямків розвитку політичної

системи на сучасному етапі повинна бути зростаюча активність громадян в

управлінні державними і громадськими справами. У правотворчості це

особливо яскраво реалізується шляхом прийняття найважливіших законів на

референдумі. Незважаючи на окремі організаційні недоліки, що властиві

інститутам безпосередньої демократії, референдум дозволяє максимально

врахувати й виразити в законі побажання різних верств населення;

3) принцип гласності. Він передбачає вільне й конструктивне

обговорення проектів нормативних актів, відкритість правотворчого процесу.

Залучення широких мас населення і громадських організацій до обговорення

законопроектів, сприяє найбільшій легітимності майбутнього закону,

запобігає появі можливих помилок, спрощує процедуру реалізації закону;

4) принцип законності. Він відіграє велику роль як у додержанні

процедури прийняття нормативно -правових актів, так і у формулюванні їх

змісту. Реалізація нормотворчих повноважень органами, які видають закони

та інші нормативні акти, повинна відбуватися винятково в рамках їх

компетенції, на підставі закону, в повній відповідності до встановленої

процедури. Зміст нормативно -правових актів повинен відповідати

конституційним засадам, ідеалам правової держави і міжнародним

стандартам захисту прав людини.

До спеціальних принципів правозакріплення і правотворчості

належать:

1) принцип науковості та професіоналізму. Він передбачає залучення

фахівців високої кваліфікації до правотворчої діяльності, використання

наукових досягнень, врахування альтернативних проектів нормативних актів,

які виражають інтереси різних прошарків суспільства. Недостатнє

врахування цього принципу негативно впливає на якість змісту

нормативно-правового акта й ефективність його реалізації після прийняття;

2) принцип планування. Цей принцип дає можливість виключити

випадкові, непродумані кроки в правозакріпленні і правотворчості, усунути

дублювання та колізії в нормативних актах, узгодити роботу державних

органів різних рівнів, ліквідувати поспіх, встановити послідовність

прийняття окремих актів, створити необхідні умови для підготовки

документів високої якості, дає час, щоб провести теоретичні консультації з

провідними науковими та навчальними установами;

3) принцип оперативності. Цей принцип вимагає постійного

оновлення правового матеріалу, швидкого реагування на нові тенденції в

суспільстві, на появу нових суспільних відносин і необхідність надання їм

формальної визначеності. Принцип оперативності в правотворчому процесі

забезпечує також своєчасне скасування нормативно -правових актів, що

застаріли, суперечать чинному законодавству, створюють юридичні колізії;

4) принцип поєднання динамізму і стабільності. Він вимагає

дотримання необхідного балансу між прийняттям нових нормативно -

правових актів і внесенням змін і доповнень у чинні акти. Основною метою

правотворчої діяльності повинно бути досягнення стабільності

законодавства, забезпечення умов якомога більшої тривалості дії законів і

підзаконних актів у державі. Прийняття нових нормативних актів, зміна або

скасування чинних, повинні бути обґрунтованими і доцільними, змістовно

виваженими і конструктивними.

У сучасних державах соціально-демократичної орієнтації за суб'єктами

виокремлюють такі основні види правозакріплення і правотворчості:

- затвердження нормативних актів на референдумі;

- прийняття нормативних актів компетентними державними

органами;

- прийняття нормативних актів громадськими об'єднаннями та

організаціями внаслідок делегування їм повноважень державою.

Найпоширенішою серед цих видів є прийняття нормативних актів

компетентними державними органами і посадовими особами. В Україні до

них належать: Верховна Рада України, Президент, Кабінет Міністрів,

міністерства, відомства та державні комітети. У межах своїх повноважень

правотворчими функціями наділені державні адміністрації і органи

місцевого самоврядування з питань, що їм делеговані державою, а також

адміністрації державних підприємств та установ.

Різновидом правозакріплення і правотворчості є укладення угод

нормативного характеру між окремими суб'єктами права, які відповідно

мають різну юридичну силу. Нормативні угоди можуть укладатися на

міжнародному, галузевому та місцевому рівнях, а також між суб'єктами

державного устрою.

Референдум — це народне голосуванням з питань загальнодержавного

й місцевого значення, який також є одним із видів правозакріплення і

правотворчості. Рішення, які приймаються на референдумі, мають порівняно

зі звичайними законами вищу юридичну силу і не потребують п одальшого

затвердження парламентом, змінити або скасувати їх можна тільки шляхом

проведення повторного референдуму.

Участь громадських організацій у правотворчості може

здійснюватися двома шляхами:

а) делегуванням їм правотворчих повноважень;

б) санкціонуванням актів, прийнятих цими організаціями.

Делегування правотворчих повноважень повинно мати тимчасовий

характер, відбуватися відповідно до встановленої законом процедури

видання нормативних актів, за чітко визначеними питаннями.