5. Принципи правових інститутів

Принципи правових інститутів діють у межах однорідних суспільних

відносин, що регулюються нормами окремого інституту. Іноді їх

ототожнюють з загальноправовими або галузевими принципами, піддаючи

сумніву саму необхідність існування принципів окремих інститутів права.

Разом з тим принципи окремих інститутів права становлять цілком

самостійну наукову категорію і виступають конкретизуючим елементом

системи загальних принципів права.

Так, інституту призначення покарання у кримінальному праві

відповідає ціла система принципів, які є логічним продовженням загальних

засад, характерних для держав з демократичною і гуманістичною

орієнтацією, зокрема:

законність покарання в розумінні конкретного його прояву;

визначеність покарання у вироку суду;

обґрунтованість і обов'язковість його мотивування у вироку;

гуманність конкретного покарання, яке не може спричиняти фізичних

страждань засудженому або принижувати його людську гідність;

індивідуалізація покарання, тобто відповідність покарання небезпеці

злочинця (врахування особи винного);

справедливість покарання, яка адекватна небезпеці злочину і відповідає

уяві суспільства про карність вчинків певного роду.

Інститутам цивільного процесу: позовному провадженню,

провадженню у справах, що випливають з адміністративно - правових

відносин, інституту судового рішення, перегляду цивільних справ, виконання

судових рішень і багатьом іншим, відповідає своя система принципів,

адекватна принципам права в цілому, а також указаної галузі, що і зумовлює

їх нормальне функціонування. Наприклад, у стадії виконавчого провадження

можна вирізнити такі принципи:

виконання судових рішень державними виконавцями; швидке й

реальне виконання судових рішень; мирова угода у виконавчому

провадженні; диспозитивність виконавчого провадження; повернення

стягнення на майно боржника та ряд інших. Різноманітність розглянутих

принципів дозволила дослідникам дійти висновку про неможливість дати

вичерпний перелік принципів, що діють у праві. Це означає, що нові

принципи можуть виводитися з соціальної дійсності і досліджуватися як

відносно самостійні феномени.

Лекція № 12

години

ЮРИДИЧНІ НОРМИ

2

1.

Юридична норма (норма права): поняття та ознаки. Види

(класифікація) юридичних норм.

2.

Структура юридичної норми. Види диспозицій, гіпотез, санкцій

юридичних норм.

3.

Способи викладу юридичних норм у статтях нормативно-

правових актів. Співвідношення юридичної норми і статті нормативного

акта.

Три форми буття права.

НОРМИ ПРАВА

1. Поняття і загальні ознаки норм права

Норма права — це соціальна обумовлене, спрямоване на регулювання

суспільних відносин обов' язкове для виконання правило поведінки, яке

схвалюється або встановлюється державою і у своїй реалізації

забезпечується рівнем свідомості виконавців, організаційною та виховною

роботою і можливістю застосування державного примусу в разі

порушення його вимог. Вона нерозривно пов'язана з сутністю права,

оскільки є первинним елементом його структури, безпосереднім втіленням

такої його ознаки, як нормативність.

Ознаки норм права тісно пов'язані з суттєвими ознаками права як

суспільного явища. Так, норма права завжди є правилом поведінки людей і

їх організацій; в існуванні норм знаходить свій конкретний вияв

нормативність права.

Норма права має регулятивний характер, є мірою, еталоном

(зразком), масштабом можливої або належної, дозволеної або забороненої

поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин; є правовим критерієм

при оцінці поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин щодо її

правомірності чи неправомірності, законності чи незаконності; моделює стан

суспільних відносин, їхні особливості, об'єктний і суб'єктний склад; містить

інформацію про поняття і ознаки правових явищ, межі, методи і принципи

правового регулювання. Шкідлива, небажана для суспільства поведінка

також може відбиватися в нормах права, але не сама по собі, а на рівні

встановлення юридичної відповідальності за неї.

Норма права має загальнообов'язковий характер. Внутрішній аспект

загальнообов'язковості полягає в тому, що особа, усвідомлюючи типовість,

поширеність, практичну доцільність певних правил, дотримується їх у своїй

поведінці. При наявності високого рівня правової свідомості й правової

культури це прагнення стає внутрішнім переконанням, спонукальною силою

поведінки учасників суспільних відносин. Зовнішній аспект загальнообо -

в'язковості обумовлюється такими факторами впливу на психіку особи, як

стимулювання, переконання та примус; способи забезпечення обов'язковості

приписів у цьому разі виходять від суспільства та держави.

Норма права являє собою втілення єдності форми і змісту в праві.

Здебільшого вона є формально визначеним правилом поведінки, первинною

клітиною права. Формально визначена норма завжди являє собою

нормативний припис, який набуває свого виразу в тексті нормативно -

правового акта у вигляді статті чи частини статті або ж у формі іншого

джерела права. Саме через його формальну визначеність правило повною

мірою набуває значення юридичної норми.

Держава покликана забезпечувати та охороняти права і свободи

людини і громадянина, виконання закріплених у нормах обов'язків, отже,

нормі права притаманний примусовий характер. Це, однак, не означає, що

норми права реалізуються тільки за допомогою примусу. Виконання норм

права гарантується: свідомістю людини, якщо їх зміст відповідає її

моральним установкам; ефективним правовим вихованням; проведенням

певних організаційних і превентивних заходів. Водночас без примусу не

може бути повної гарантії реалізації норм права. У разі невиконання чи

неналежного виконання припису норми права може настати юридична

відповідальність.

Нормі права властива соціальна, економічна і культурна обу-

мовленість. Зміст норми права повинен містити нормативні елементи

суспільних відносин — тільки за цієї умови вона буде ефективним

регулятором. Крім цього, норми права призначені для врегулювання

суспільних відносин, що тільки формуються, повинні враховувати тенденції

розвитку цих відносин. Це робить норми права соціальне виправданими,

вони тоді сприймаються свідомістю людей як справедливі, тобто ―природні‖.

Норма права має також відповідати принципам гуманізму, демократії, непо -

рушності основних прав і свобод людини.

Разом з тим нормам права притаманні юридичні ознаки, які

розкривають їх як відносно самостійне правовове явище.

Норми права в цьому аспекті слід розглядати як першоклітину,

первинний елемент системи права. Це, однак, не означає, що нормам права

притаманне все те, що властиве праву в цілому. Відмінність між ними

полягає як в обсязі регулювання суспільних відносин, так і у відповідності

потребам суспільного розвитку, культурному рівню суспільства. Так, право в

цілому завжди відповідає цим потребам, відбиває панівні в певний проміжок

часу суспільні уявлення про справедливість, міру свободи й рівності, тоді як

окремі чинні норми, що набули формальної

визначенності, можуть бути застарілими, такими, що гальмують

розвиток суспільних відносин.

Формально визначена норма права є владним приписом, який

формулюється державою від імені всього суспільства. Незалежно від того,

яку правову установку вона містить (уповноваження, веління, дозвіл,

заборону тощо), ця норма завжди являє собою владний припис щодо

поведінки чи діяльності суб'єктів суспільних відносин.

Норма права завжди має загальний характер, її дія поширюється на

необмежене коло осіб (наприклад, ―Усі люди е вільні і рівні у своїй гідності

та правах‖, ст. 21 Конституції України). Вона характеризується

багаторазовістю використання (її дія не вичерпується застосуванням щодо

конкретної життєвої ситуації конкретними суб'єктами суспільних відносин).

Для дії норми права характерна, як правило, довготривалість. Це означає, що

норма права може діяти протягом точно визначеного (наприклад, норми

закону про бюджет) або невизначеного часу. В останньому випадку правило,

що становить її зміст, втрачає юридичну силу здебільшого внаслідок

скасування її державним органом. Окремі норми права через свій граничне

загальний характер потребують конкретизації як умови їх реалізації (на -

приклад, конституційна норма щодо права громадян на об'єднання в

політичні партії, згідно з ч. 1 ст. 36, є чинною, але здатна повною мірою

регулювати відповідні суспільні відносини лише після своєї конкретизації в

нормах закону про політичні партії). Свою закінчену текстову форму норма

права набуває в нормативному приписі.

Одним з дискусійних питань теорії держави і права є питання щодо

визначення структури норми права. Окремі автори традиційно вирізняють у

ній три структурні елементи, тоді як інші — дві: гіпотезу і диспозицію або

диспозицію і санкцію.

Нормою — класичним приписом про модель поведінки — можна

назвати тільки таку норму права, яка містить класичну композицію

нормативного матеріалу: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Саме таке

приписання може забезпечити державно - владне, юридичне регулювання

суспільних відносин.

Норма права як класичний припис про модель поведінки завжди є

показником взаємообумовленої поведінки сторін правових відносин. Тобто

цей припис має представницько - зобов'язальний характер, оскільки одній

стороні (учаснику) воно надає права, а на другу покладає юридичні обов'язки

або ж передбачає наявність прав і обов'язків для обох сторін.

Воно також вказує на в й д поведінки, тобто на те, що можна або

необхідно робити (якісна характеристика), і на її міру (кількісна

характеристика). Отже, в такому приписані поєднується якісна і кількісна

характеристика поведінки.

Як класичний припис норма права може вбирати в себе всі основні

способи впливу на поведінку суб'єктів суспільних відносин, тобто дозвіл,

веління, заборону. Така норма права акумулює всі основні властивості права,

тобто нормативність, формальну визначеність, системність, відображення

міри соціальної свободи і рівності, загальнообов'язковість.

Таким чином, норма права як класичний припис про модель поведінки

є не чим іншим, як логічною нормою, тобто виявленим логічним шляхом

загальним правилом поведінки, що втілює органічні зв'язки між

нормативними приписами і має всі властивості, які характеризують його як

державно-владний регулятор суспільних відносин.