10. Міжнародно-правові основи інституту екологічних прав особи.

Уперше на міжнародному рівні право жити в сприятливому навколишньому середовищі було зафіксоване в Декларації про навколишнє середовище, прийнятій на конференції ООН у Сток­гольмі у 1972 р. У Декларації зазначено: «Людина має основне право на свободу, рівність і сприятливі умови життя в навколи­шньому середовищі, якість якого дозволяє вести гідне і квітуче життя і несе головну відповідальність за охорону і покращання навколишнього середовища на благо теперішнього і майбутніх поколінь». Основні ідеї Стокгольмської Декларації знайшли відо­браження і в інших міжнародних актах, зокрема в Заключному акті наради з питань безпеки і співробітництва у Європі 1975 р.

У Декларації Конференції ООН по навколишньому середо­вищу і розвитку, яка відбувалась у 1992 р. в Ріо-де-Жанейро, було закріплено право «на здорове і плідне життя в гармонії з природою». Крім цього, в ній були сформульовані права на до­ступ до інформації про стан довкілля, участь у прийнятті рішень, доступ до правосуддя у сфері довкілля.

Останнім часом міжнародне співробітництво в цій галузі спрямоване на розроблення механізмів реалізації цих прав, а не тільки на їх декларування. В цьому плані особливо цінною є прийнята в червні 1998 р. на 4-й Пан-європейській конференції міністрів охорони навколишнього середовища «Довкілля для Європи» Конвенція про доступ до інформації і участь громад­ськості у прийнятті рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються охорони навколишнього середовища (так звана Орхуська конвенція). Орхуська конвенція є новим важливим механізмом розвитку демократії та прав людини. Преамбула конвенції пов'язує охорону навколишнього природного середо­вища з правами людини, піднімає екологічні права до рівня ін­ших фундаментальних прав людини¹.

12. Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля

Базовим у системі екологічних прав є право на безпеч­не для життя і здоров'я довкілля. Це право означає, насамперед, можливість проживати в такому навколишньому природному середовищі, що не спричиняє шкоди здоров'ю, можливість ко­ристуватись природними благами (дихати чистим повітрям, пи­ти чисту воду тощо).

Слід розрізняти такі поняття:

Сприятливе довкілля – це такий його стан, який позитивно впливає на здоров’ялюдини та процеси функцілнування усіх інших живих організмів.

Безпечний стан довкілля – це такий його стан, який немає негативного впливу на здоров’я людини і досягається за умови не перевищеннянормативівекологічноїбезпеки.

На практиці для забезпечення цього права важливо вироби­ти чіткі критерії, на основі яких можна було б визначити без­печність чи небезпечність довкілля. Основні вимоги до якості довкілля зафіксовані в екологічних стандартах і нормативах. Сьогодні в Україні такими базовими критеріями є

1) Система екологічних нормативів:

• нормативи гранично допустимих концен­трацій забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі,

• гранично допустимі рівні акустичного, біологічного та ін. шкідливих впливів на нього.

• нормативи радіаційної безпеки;

• нормативи гранично-допустимого вмісту шкідливих речовин у продуктах харчування та питній воді.

2) Ліміти природокориставання – це є система екологічних обмежень, які являють собою встановлені для природокористування на визначений строк обсяги граничного використання (вмлучення природних ресурсів із довкілля).

Право громадян на безпечне для життя і здоров'я навко­лишнє природне середовище відноситься до абсолютних прав і йому відповідає обов'язок держави і всіх інших осіб утримува­тися від порушення цього права. Разом з тим держава, її органи, всі інші юридичні і фізичні особи в процесі своєї діяльності, по­в'язаної з впливом на довкілля, зобов'язані здійснювати комп­лекс заходів, спрямованих на дотримання відповідної якості нав­колишнього середовища, покращання його стану і т. п. Право на безпечне довкілля включає в себе можливість вимагати від ін­ших суб'єктів (держави, її органів, підприємств, організацій, гро­мадян) здійснювати дії, спрямовані на забезпечення належного стану навколишнього природного середовища, який не призве­де до негативних змін в організмі людини (причому їх поведін­ка може бути як активною, так і пасивною, тобто проявлятися в утриманні від дій, що можуть негативно вплинути на природу і людину).

Стосовно держави, то до неї пред'являється вимога здійс­нення в основному активних дій у цій сфері, спрямованих фак­тично на забезпечення екологічної безпеки. На державу покла­дається, насамперед, обов'язок встановлення основних засад, принципів, правил і норм у сфері забезпечення екологічної без­пеки. Сюди входить видання достатньої кількості досконалих нормативно-правових актів з цих питань, встановлення еколо­гічних нормативів, стандартів і інших екологічних вимог.

Отже, право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище — це закріплена законодавством і забезпечувана державою можливість суб'єкта проживати в середовищі, яке не спричиняє шкоду здоров'ю, користуватись для задоволення своїх життєво необхідних фізичних і духовних потреб безпечними природними благами, вимагати від держави, а також інших фізичних і юридичних осіб виконання вимог екологічної безпеки, а у випадку їх порушення звертатись по захист порушеного права до компетентних органів.