89. Правовий режим окремих територій та об’єктів природно-заповідного фонду України

Досягнення мети, задля якої створюються території та об’єкти ПЗФ, можливе лише за умови забезпечення збереження заповідних територій та необхідної поведінки усіх установ, організацій та громадян, що вступають у відносини з приводу ПЗФ. Це досягається шляхом встановлення спеціального правового режиму, який в юридичні літературі іменується заповідним.

Заповідний режим можна визначити як закріплений у правових нормах порядок збереження і використання заповідних комплексів відповідно до їх цільового призначення.

Заповідний режим включає в себе закріплення в правових нормах правил двоякого характеру:

1. умови, від яких залежить збереження природних територій та об’єктів у стані, необхідному для виконання покладених на них завдань і цілей – правові умови заповідного режиму;

2. умови користування територіями та об’єктами ПЗФ – правові вимоги заповідного режиму, що зводяться до встановлення правил необхідної поведінки осіб, які вступають у відповідні відносини.

Особливістю цього режиму є те, що, з одного боку, він залежить від необхідності забезпечення збереження заповідного об’єкта у природному стані, а з іншого – у цільовому його використанні. Характерною рисою режиму є те, що він відображає як загальні риси, притаманні охоронній території чи об’єкту ПЗФ як єдиного цілого, так і специфіку охоронного режиму кожного з елементів цього комплексу (земель, лісів, вод, тваринного світу тощо), але з урахуванням їх взаємозв’язку та взаємообумовленості.

Особливість режиму полягає також у тому, що межі його дії не збігаються з територіальними межами заповідника. Значною мірою цей режим поширюється на суміжні із заповідниками ділянки земель, відведені під охоронні зони.

Законодавче визначення режиму територій та об’єктів ПЗФ таке: це сукупність науково обґрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та об’єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів.

Заповідний режим регулюється вимогами розділу ІІІ ЗУ “Про ПЗФ”, а також положеннями про конкретні території та об’єкти ПЗФ, які розробляються відповідно до законодавства із зазначенням у них завдань, наукового профілю, особливостей природоохоронного режиму та характеру функціонування.

Положення про території та об’єкти ПЗФ загальнодержавного значення затверджуються Мінприроди України, а положення про території та об’єкти ПЗФ місцевого значення – його органами на місцях.

Найбільш жорсткий режим обмеження (аж до повної заборони) господарської діяльності законодавством встановлений для

територій природних заповідників та

прирівняних до них заповідних зон біосферних заповідників і національних природних парків.

На таких територіях забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, що суперечить цільовому призначенню заповідника, порушує природний розвиток процесів і явищ або створює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси та об’єкти, а саме:

будівництво споруд, шляхів, об’єктів транспорту та зв’язку, не пов’язаних з діяльністю природних заповідників, розведення вогнищ, влаштування місць відпочинку населення, стоянок транспорту, а також проїзд і прохід сторонніх осіб, прогін свійських тварин, пересування механічним транспортом, за винятком шляхів загального користування, лісосплав, проліт літаків і вертольотів нижче 2000 м над землею, подолання літаками звукового бар’єру над територією заповідника та інші види штучного шумового впливу, що перевищують установлені нормативи;

геологорозвідувальні роботи, розробка корисних копалин, порушення ґрунтового покриву та гідрологічного і гідрохімічного режимів, руйнування геологічних відшарувань, застосування хімічних засобів, усі види лісокористування, а також заготівля кормових, лікарських та інших рослин, квітів, насіння, випасання худоби, вилов і знищення диких тварин, порушення умов їх оселення, гніздування, інші види користування рослинним та тваринним світом, що призводять до порушення природних комплексів;

мисливство, рибальство, інтродукція нових видів тварин і рослин, проведення заходів з метою збільшення чисельності окремих видів тварин понад допустиму науково обґрунтовану ємність угідь, збирання колекційних та інших матеріалів, за винятком матеріалів, необхідних для виконання наукових досліджень.

Правовий режим природних заповідників

Природними заповідниками є природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою:

збереження в природному стані типових або унікальних для цієї ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів;

вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них;

розробки наукових засад охорони довкілля;

ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки.

Природні заповідники є юридичними особами. На 2003 рік в Україні їх було 17.

Основними завданнями природних заповідників є збереження природних комплексів та об’єктів на їх території, проведення наукових досліджень і спостережень за станом довкілля, розробка на їх основі природоохоронних рекомендацій, поширення екологічних знань, сприяння у підготовці наукових кадрів і спеціалістів у галузі охорони довкілля та заповідної справи. На них покладається також координація та проведення наукових досліджень на територіях заказників, пам’яток природи, заповідних урочищ.

З метою створення природних заповідників повністю вилучаються ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами і надаються заповідникам у порядку, визначеному чинним законодавством. Зокрема, порядок створення і оголошення природних заповідників визначається загальними нормами (ст. 51, 52 ЗУ “Про ПЗФУ”), рішення про створення та відведення земельних ділянок природним заповідникам приймаються Президентом України (ст. 53 ЗУ “Про ПЗФУ”).

З метою охорони природних комплексів та об’єктів природних заповідників на їх території встановлюється широке коло заборонних вимог до усіх осіб, які відвідують територію заповідника (ст. 16 ЗУ “Про ПЗФУ”). На території заповідника забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, що суперечить його цільовому призначенню, порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси та об’єкти.

На території природного заповідника категорично заборонено:

- будівництво споруд, шляхів сполучень, лінійних та інших об’єктів транспорту та зв’язку, не пов’язаних з діяльністю заповідника;

- розведення вогнищ, влаштування місць відпочинку населення, стоянок транспорту;

- геологорозвідувальні роботи, розробка корисних копалин, порушення ґрунтового покриву та гідрологічного режиму, руйнування геологічних відслонень, застосування хімічних засобів;

- усі види лісокористування;

- вилов і знищення тварин та птахів, порушення умов їх оселення, гніздування

- інші види користування тваринним та рослинним світом, що призводять до порушення природних комплексів тощо.

На території природного заповідника забороняється мисливство, рибальство, інтродукція нових видів тварин та рослин, проведення заходів з метою збільшення чисельності окремих видів тварин понад допустиму науково обґрунтовану ємкість угідь, збирання колекційних та інших матеріалів, за винятком матеріалів, необхідних для виконання наукових досліджень.

З метою збереження та відтворення корінних природних комплексів, проведення науково-дослідних робіт та виконання інших завдань у природному заповіднику відповідно до проекту організації його території та охорони природних комплексів Законом дозволяється: виконання відновлюваних робіт на землях з порушеним корінними природними комплексами, а також відновлення рослинних угрупувань, що історично склались, видів рослин і тварин, які зникають.

Проекти організації території природних заповідників та охорони їх природних комплексів розробляються спеціалізованими проектними організаціями і затверджуються Мінприроди України.

Природні заповідники очолюються спеціальними адміністраціями, до складу яких входять дирекція природного заповідника, наукові підрозділи, служби охорони, господарського та іншого обслуговування.

Як об’єкти загальнодержавного значення природні заповідники підпорядковуються Міністерству охорони навколишнього природного середовища.

Правовий режим біосферних заповідників визначається гл. 2 розділу ІІІ ЗУ “Про ПЗФУ”.

Так, ст. 17 ЗУ визначає біосферні заповідники природоохоронними, науково-дослідними установами міжнародного значення, що створюються з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фонового екологічного моніторингу, вивчення навколишнього природного середовища, його змін під дією антропогенних факторів.

Біосферні заповідники створюються на базі природних заповідників, національних природних парків з включенням до їх складу територій та об’єктів ПЗФ інших категорій та інших земель і належать до всесвітньої глобальної мережі біосферних заповідників.

В Україні є 4 біосферних заповідники (2003 р.). Вони, як і природні заповідники, є юридичними особами.

Для біосферних заповідників встановлюється диференційований режим охорони, використання та відтворення природних комплексів згідно з функціональним зонуванням. Зокрема на території біосферного заповідника виділяються наступні зони:

заповідна зона включає території, призначені для збереження і відновлення найбільш цінних природних та мінімально порушених антропогенними факторами природних комплексів, генофонду рослинного та тваринного світу. Її режим визначається відповідно до вимог, встановлених для природних заповідників.

буферна зона біосферних заповідників включає території, виділені з метою запобігання негативному впливу на заповідну зону господарської діяльності на прилеглих до неї територіях; її режим та порядок створення визначаються відповідно до вимог, встановлених для охоронних зон природних заповідників.

зона антропогенних ландшафтів включає території традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, рекреації та інших видів господарської діяльності.

У межах території біосферного заповідника можуть виділятись зони регульованого заповідного режиму, до складу яких включаються регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища з додержанням вимог щодо їх охорони.

Наукові дослідження, спостереження за станом навколишнього природного середовища та інша діяльність біосферних заповідників здійснюється з урахуванням міжнародних програм.

Національні природні парки

Створення національних природних парків передбачає збереження, відтворення і ефективне використання природних комплексів і об’єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність (ст.20 ЗУ “Про ПЗФУ”).

Визнання природного комплексу або окремих природних об’єктів національними природними парками зумовлює вилучення їх з господарського використання і заборону на їх території будь-якої діяльності, яка призводить або може призвести до погіршення стану довкілля та зниження рекреаційної їх цінності, адже основною характерною рисою правового режиму національних природних парків є те, що їх територію дозволяється відвідувати у культурно-освітніх та рекреаційних цілях.

За статусом національні природні парки визнаються природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідними установами загальнодержавного значення, на які покладаються наступні завдання:

- збереження цінних природних та історико-культурних комплексів і об’єктів;

- створення умов для організованого туризму, відпочинку, інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони природних заповідних комплексів та їх об’єктів;

- проведення наукових досліджень природних комплексів та їх змін в умовах рекреаційного використання, розробка наукових рекомендацій з питань охорони довкілля та ефективного використання природних ресурсів;

- проведення екологічної освітньо-виховної роботи.

З урахуванням різнопланових цінностей та особливостей національних природних парків на їх території встановлюється диференційований режим щодо їх охорони, відтворення та використання. Згідно з функціональним зонуванням територія поділяється на

заповідну зону,

зону регульованої рекреації,

зону стаціонарної рекреації,

господарську зону.

Найбільш загальним рисами охоронного режиму національних природних парків є:

заборона рубок лісу головного користування, промислового рибальства й мисливства, іншої діяльності, яка може негативно вплинути на стан природних комплексів та об’єктів;

обмеження будівництва споруд, шляхів сполучення, ліній електропередач, проведення меліоративних та інших робіт (а в заповідній зоні – повна їх заборона);

розміщення в зоні стаціонарної рекреації готелів, мотелів, кемпінгів, інших об’єктів обслуговування відпочиваючих.

На території національних природних парків за спеціальними дозволами адміністрації допускається збір грибів, ягід, плодів диких дерев, вилов риби та полювання.

Оскільки через територію національних природних парків проходить велика кількість туристів та екскурсантів, за погодженням з керівництвом парків визначаються маршрути для пішоходів, автомобілістів, представників інших видів туризму.

Відповідно до Положення про національний природний парк та Проекту організації його території, який затверджується КМУ, до складу адміністрації парку входять спеціальні підрозділи, які організовують рекреаційну діяльність, служби охорони парку, господарського та іншого обслуговування, а також інші підприємства, установи, організації, які на підставі угод з адміністрацією парку здійснюють рекреаційну діяльність.

Регіональні ландшафтні парки

Ст. 23 ЗУ “Про ПЗФУ” визначає регіональні ландшафтні парки природоохоронними рекреаційними установами, які можуть бути місцевого і регіонального значення. Метою їх утворення є збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об’єктів, а також забезпечення умов для організованого відпочинку населення. Як правило, регіональні ландшафтні парки організовуються без вилучення природних комплексів у власника чи природокористувача.

Основними завданнями регіональних ландшафтних парків є збереження цінних природних та історико-культурних комплексів і об’єктів, створення умов для туризму, відпочинку, інших видів рекреаційної діяльності з додержанням режиму охорони заповідних природних комплексів та об’єктів.

Особливістю правового режиму регіональних ландшафтних парків є те, що на їх території з урахуванням цінностей природних комплексів та об’єктів може провадитись функціональне зонування з урахуванням вимог, встановлених для територій національних природних парків.

Заказники

Заказники також є однією з форм охорони природи. Основна особливість їх полягає в тому, що заказники є формою охорони не всього природного комплексу, а тільки окремих його елементів, видів тваринного світу, видів рослинного світу, окремих природних об’єктів: лісових масивів, водних, геологічних об’єктів тощо.

Згідно із ст. 25 ЗУ “Про ПЗФУ” оголошення заказників провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів у їх власників або користувачів. Заказники можуть бути загальнодержавного та місцевого значення.

Заказники можуть створюватись наступних видів:

мисливські заказники – є найбільш поширеними. В їх межах забезпечується зберігання та відтворення окремих видів мисливської фауни;

лісові заказники мають на меті збереження, відтворення та покращення лісових угідь з цінними та рідкісними деревними породами, реліктовою рослинністю;

гідрологічні або болотні заказники являють собою невеликі ділянки болотних масивів разом із водоймами, які мають наукове значення;

геологічні заказники – ними оголошуються об’єкти з рідкісними або унікальними геологічними утвореннями.

Згідно із ЗУ “Про ПЗФУ” заказники можуть бути і інших видів.

На територіях заказників обмежується або забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник. Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить цілям і завданням заказника, проводиться з додержанням загальних вимог охорони довкілля. Зобов’язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження згідно із ст. 26 ЗУ “Про ПЗФУ” беруть на себе власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів.

Пам’ятки природи – це взяті під охорону держави окремі унікальні природні утворення, що мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне і пізнавальне значення і оголошуються пам’ятками з метою збереження їх у природному стані (ст.17 ЗУ “Про ПЗФУ”).

Пам’ятки природи не вилучаються у їх власників або користувачів, але останні беруть на себе зобов’язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

На території пам’яток природи забороняється будь-яка діяльність, що загрожує їх збереженню або призводить до деградації чи зміни первісного стану.

Пам’ятки природи можуть поділятись на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні. У межах відповідних пам’яток природи встановлюється відповідний режим використання та охорони природних утворень.

Заповідні урочища. Ними оголошуються лісові, болотні та інші відокремлені цілісні ландшафти, що мають наукове, природоохоронне, естетичне значення і оголошуються з метою збереження їх у природному стані. Їх статус збігається із статусом пам’яток природи.

Заповідні урочища є об’єктами загальнодержавного значення, тоді як пам’ятки природи можуть бути як загальнодержавного, так і місцевого значення.

Згідно із ч. 3 т. 5 ЗУ “Про ПЗФУ” завдання, особливості природоохоронного режиму пам’яток природи та заповідних урочищ визначаються у їх первинних облікових документах. Обліковими документами можуть бути:

- паспорт, де міститься їх наукова характеристика;

- проекти організації територій пам’яток природи та заповідних урочищ;

- охоронні зобов’язання підприємств, установ, організацій щодо їх охорони.

Зоологічні парки створюються з метою організації екологічної освітньо-виховної роботи, створення експозицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни та розробки наукових основ її розведення у неволі (ст. 35 ЗУ “Про ПЗФУ”).

Зоологічні парки є культурно-освітніми установами, які можуть бути загальнодержавного та місцевого значення. Під час їх створення земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського використання і закріплюються за відповідними установами у порядку, визначеному Земельним кодексом України.

На території зоологічних парків забороняється діяльність, що не пов’язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує збереженню сприятливих умов для життя тварин цих парків.

Відповідно до мети створення територія зоологічних парків підлягає зонуванню. Зокрема виділяються:

експозиційна зона призначена для стаціонарного утримування тварин і використання в культурно-пізнавальних цілях;

наукова зона призначена для здійснення науково-дослідних робіт. відвідання її дозволяється у порядку, визначеному адміністрацією парку;

рекреаційна зона призначена для організації відпочинку та обслуговування відвідувачів парку;

господарська зона – в її межах розміщуються допоміжні господарські об’єкти.

Зоологічні парки можуть організовувати пересувні експозиції тварин, мати у своєму складі підсобні господарства, які створюються для забезпечення тварин кормами.

Парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва – це найвизначніші та найцінніші зразки паркового будівництва. Згідно із законодавством (ст. 37 ЗУ “Про ПЗФУ”) такі об’єкти підлягають особливій охороні та використанню в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях.

Парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва можуть бути загальнодержавного та місцевого значення. Парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення є природоохоронними рекреаційними установами. Найвідомішими в Україні парками-пам’ятками садово-паркового мистецтва є Софіївський парк в Умані Черкаської області, Білоцерківський та Прилуцький парки.

Оголошення парків-пам’яток садово-паркового мистецтва проводиться з вилученням або без вилучення природних ресурсів у їх власників або природокористувачів.

Для забезпечення правового режиму парків-пам’яток садово-паркового мистецтва на їх території забороняється будь-яка діяльність, що не пов’язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує їх збереженню.

На їх територіях забезпечується:

проведення екскурсій та масовий відпочинок населення;

догляд за насадженнями, включаючи санітарні рубки, рубки реконструкції та догляду за підсадкою дерев і чагарників ідентичного видового складу замість загиблих;

заходи щодо запобігання самосіву, збереження деревних, чагарникових і квіткових композицій, трав’яних газонів.

На територіях парків-пам’яток садово-паркового мистецтва можуть проводитись наукові дослідження, а також можуть встановлюватись експозиційна, наукова, заповідна та адміністративно-господарська зони.

Утримання та реконструкція парків-пам’яток садово-паркового мистецтва проводиться за проектами, що розробляються спеціалізованими науковими та проектними установами і затверджуються органами, у підпорядкуванні яких перебувають парки, за погодженням з Міністерством охорони навколишнього природного середовища та його органами на місцях.

Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів, оголошених парками-пам’ятками садово-паркового мистецтва, беруть на себе зобов’язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Для забезпечення необхідного режиму охорони природних комплексів та об’єктів, запобігання негативному впливу господарської діяльності на прилеглих до них територіях встановлюються охоронні зони (ст. 39 ЗУ “Про ПЗФУ”).

Охоронні зони встановлюються на територіях природних заповідників, на територіях, прилеглих до окремих ділянок національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, а також навколо заказників, пам’яток природи, заповідних урочищ, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам’яток садово-паркового мистецтва.

Розміри охоронних зон визначаються відповідно до їх цільового призначення на підставі спеціальних обстежень ландшафтів та господарської діяльності на прилеглих територіях.

Правовий режим охоронних зон територій та об’єктів природно-заповідного фонду визначається з урахуванням характеру господарської діяльності на прилеглих територіях на основі оцінки їх впливу на навколишнє природне середовище. Так, в охоронних зонах не допускається:

будівництво промислових та інших об’єктів;

розвиток господарської діяльності, яка може призвести до негативного впливу на території та об’єкти природно-заповідного фонду.

Оцінка такого впливу здійснюється на основі екологічної експертизи, що проводиться в порядку, визначеному ЗУ “Про екологічну експертизу”.

Правовий режим кожної з охоронних зон територій та об’єктів природно-заповідного фонду визначається положеннями, які затверджуються державними органами, що прийняли рішення про їх виділення. Охоронні зони територій та об’єктів природно-заповідного фонду враховуються під час розробки проектно-планувальної та проектної документації.

Фінансування заходів щодо охорони територій та об’єктів природно-заповідного фонду здійснюється відповідно до вимог ст.46 ЗУ “Про ПЗФУ” за рахунок державного та місцевих бюджетів, фондів охорони навколишнього природного середовища, цільових та благодійних фондів, коштів підприємств, установ, організацій та громадян.

Об’єкти ПЗФ можуть мати власні кошти, отримані ними від наукової, природоохоронної, туристсько-екскурсійної, рекламно-видавничої та іншої діяльності в межах заповідних територій, що не суперечить їх цільовому призначенню. Ці кошти не підлягають вилученню та використовуються виключно для охорони відповідних територій та об’єктів.

Цільові екологічні фонди об’єктів природно-заповідного фонду створюються відповідно до вимог ст. 48 ЗУ “Про ПЗФУ”, Положення про ці фонди, затвердженого наказом Мінприроди України від 16 лютого 1993 р. № 16 та включають в себе:

частину штрафів та грошових стягнень за шкоду, заподіяну об’єктам ПЗФ у результаті порушення законодавства про ПЗФ;

кошти, отримані від реалізації конфіскованого чи вилученого майна, яке було знаряддям або предметом екологічного правопорушення на їх території;

частину платежів за забруднення довкілля в межах цих територій;

цільові та добровільні внески юридичних та фізичних осіб.

Законодавством передбачено надання податкових та інших пільг об’єктам ПЗФ (ст. 49-50 ЗУ “Про ПЗФУ”).