7. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.

1. Право на відповідь, а також право на спростування недостовірної інфор­мації згідно із ч. 1 ст. 277 ЦК має фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації. Під «недостовірною» інформацією слід розуміти таку, що не відпо­відає дійсності. Цивільно-правове поняття спростування має конституційне за­кріплення. Так, ч. 4 ст. 32 Конституції України гарантує право кожному на спро­стування недостовірної інформації стосовно себе та членів своєї сім'ї. Специфі­ка даного способу захисту полягає у специфічності тих благ, які підлягають захисту, а саме в їх немайновому характері і в тому, що їх практично неможливо повернути до того рівня, який існував до порушення особистих немайнових прав. Цей спосіб захисту є спеціальним способом захисту.

2. Під поняттям «спростування» розуміється доведення неправильності, по­милковості, хибності будь-чого, будь-чиїх тверджень, переконань; заперечення, відкидання будь-яких тверджень. Спростування повинно відбуватися, як пра­вило, в ідентичній до поширення формі, а коли це неможливо чи недоцільно — у адекватній чи іншій формі, з урахуванням того, що воно повинно бути ефектив­ним. Крім того, спростування обов'язково повинно бути проведено або підписа­но особою, яка поширила неправдиву інформацію і порушила тим самим осо­бисті немайнові права фізичної особи. У протилежному випадку мову слід вес­ти, скоріше, про інші способи захисту (відповідь, висловлювання своєї думки тощо). Спростування недостовірної інформації як спеціальний захист особис­тих немайнових прав фізичної особи застосовується незалежно від того, чи була в діях заподіювача вина чи ні (ч. 6 ст. 277 ЦК).

3. Ще одним спеціальним способом захисту фізичної особи у разі порушен­ня її особистих немайнових прав поширенням про неї та (або) членів її сім'ї не­достовірної інформації є право на відповідь. Відмінність між поняттями «спрос­тування» та «відповідь» суттєва. Спростування, по суті, є добровільним визнан­ням факту поширення такої інформації. У цьому разі фізична особа, права якої порушені, отримує право вимагати відшкодування збитків та компенсації мо­ральної шкоди. Тоді як відповідь таких правових наслідків не несе. Подібним до права на відповідь є право на власне тлумачення обставин справи, що є наслідком конституційного права на свободу думки, свободу слова та на вільне вираження своїх поглядів та переконань (ст. 34 Конституції України). Однак право на влас­не тлумачення обставин справи передбачає виключно власне бачення обставин справи, а не відмову від певної інформації. Дане право реалізується у випадку, коли поширена інформація є абсолютно правильною, а особа бажала б пояснити мотиви своєї поведінки. Іноді в літературі відрізняють ще право на коментар та репліку.

4. Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить відповідно до ч. 2 ст. 277 ЦК членам її сім'ї, близь­ким родичам та іншим заінтересованим особам, тобто фактично необмеженому колу осіб, що є додатковою гарантією захисту особистих немайнових прав, які належать фізичній особі довічно.

456

5. Частина 3 коментованої статті закріплювала презумпцію, за якою вважа­лося, що, якщо про особу поширена негативна інформація, то така інформація є недостовірною.

У такій редакції конструкція норми ч. З виявилася незавершеною і юридич­но некоректною, а тому вона була доповнена застереженням про те, що така не­гативна інформація не буде вважатися недостовірною, якщо особа, яка її поши­рила, доведе її достовірність. Фактично норма ч. З набула змісту, закладеного в проекті ЦК України (в редакції 1996 p.). Як бачимо, до ряду термінів, які вже відомі нашому законодавству (таких, як «недостовірна інформація»; «інформа­ція, яка не відповідає дійсності»; «відомості, які не відповідають дійсності»; «відо­мості, які неправдиво викладені»), щодо яких точилися і точаться дискусії досі, додається новий — «негативна інформація», без роз'яснення його суті.

Спробуємо самостійно знайти відповідь на питання: 1) що розуміється під терміном «негативна» («негативний»)? 2) як розуміти словосполучення «нега­тивна інформація»?

Слово «негативний» походить від латинського «негатив», що в перекладі на українську мову та в буквальному розумінні означає «заперечний», тобто про­тилежний позитивному. Отже, можна припустити, що «негативна інформація» — це заперечна інформація, протилежна позитивній. Але визначення понятійного апарата слова «негативний» і словосполучення «негативна інформація» — це ще не їх юридичне поле. Значення юридичних термінів вони можуть набути тільки тоді, коли їх зміст буде чітко роз'яснений у самому законі або розтлумачений компетентним органом.

Вільне застосування цих слів у правовій практиці, безперечно, призведе до різночитань чи навіть до помилок. Наприклад, як «негативна» може суб'єктив­но сприйматися інформація, яка у загальному розумінні такою не є, і доведення її достовірності буде виглядати абсурдним.

У п. 1 ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод зазначе­но, що кожен має право на свободу вираження своїх поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання з боку державних органів і незалежно від державних кордонів.

Свобода вираження свого погляду є «правом людини», визнаним у світі. Ар­гументи, які висуваються для обгрунтування необхідності особливого захисту свободи вираження поглядів, інколи поділяють на дві групи. З точки зору аргу­ментів першої групи, свобода слова визнається цінною, оскільки публічні обго­ворення є корисним інструментом досягнення інших суспільних цілей. З точки зору аргументів другої групи, вираження особистих поглядів саме по собі є людсь­ким благом, тобто пошуком істини, досягненням справедливості, викриттям не­гативних тенденцій у суспільстві і взаємовідносинах між людьми.

Тою мірою, якою свобода слова розцінюється як інструмент, вона співвідно­ситься з двома спорідненими цілями. У найбільш широкому значенні свободу слова використовують як найкращий спосіб забезпечити можливість з'ясувати істину. Стверджується, що безперешкодне зіткнення і як результат цього пере­вірка думок та ідей — це найкращий спосіб поповнення знань.

Друга група аргументів, якими обґрунтовується необхідність вільного виразу поглядів, спирається на ідею про те, що вільна передача почуттів, поглядів та ідей є суттєвим чинником повного розвитку людської особистості у суспільстві. Так

457

само і здатність людини сприймати заперечення, спонукання, заохочення через ідеї, висловлені іншими людьми, може бути вкрай важливою для формування тих особистих переконань, що лежать в основі нашої здатності до самовизначення.

Подібну оцінку двостороннього характеру цього права висловив Європейський суд з прав людини, наполягаючи на тому, що свобода вираження поглядів стано­вить одну з основних підвалин демократичного суспільства і одну з принципових умов його прогресу і самореалізації кожної особи (справа «Лінгенс проти Австрії»).

За ст. 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу дум­ки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Таким чином, у Конституції ніде не йдеться про виключення щодо «негативної» інформації.

Принципи, викладені у ст. 10 Європейської конвенції, мають особливе зна­чення там, де справа стосується преси, навіть якщо вона «негативна», погана. Хоча преса не повинна переступати межі, встановлені, зокрема, для «захисту ре­путації інших осіб», на ній лежить обов'язок повідомляти інформацію та ідеї у різних сферах, які становлять громадський інтерес. І не лише засоби масової інформації мають завдання повідомляти таку інформацію та ідеї, але й гро­мадськість має право отримувати їх.

Вищевикладене може бути підтверджене положеннями Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р. (із наступними змінами). У ст. 2 вказаного Закону визначено, що свобода слова і вільне виявлення у друкованій формі своїх поглядів і переконань означають пра­во кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, збе­рігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою дру­кованих засобів масової інформації. Цим Законом встановлено заборону на цен­зуру масової інформації. Незаконне обмеження права на свободу слова, втручання в професійну організаційно-творчу діяльність засобів масової інформації та інди­відуальну творчу діяльність журналістів, інші посягання на свободу інформацій­ної діяльності посадовими особами тягнуть за собою кримінальну відповідальність.

Таким чином, журналіст має право на критичний матеріал, має право висвіт­лювати не тільки позитивні сторони життєдіяльності суспільства, а й звертати увагу на необхідність викоренення певних недоліків, порушень закону, про які йому стало відомо. У ряді випадків перешкоджання поширенню інформації, по­ганої, з точки зору певних осіб, «негативної», може навіть розглядатися як цен­зура, яка заборонена в Україні.

Так звана «негативна» інформація, у певному її розумінні, може стати ре­зультатом дій журналіста, який діяв добросовісно, здійснював її перевірку і має не лише права, але і обов'язки інформувати про будь-які прояви у суспільстві, не замовчувати інформацію заради суспільної та особистої безпеки членів сус­пільства (наприклад, якщо це стосується екологічної безпеки, корупції тощо). Подібні підходи закріплені сьогодні у ряді діючих законів України, зокрема: «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і ра­діомовлення», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціаль­ний захист журналістів» тощо.

На нашу думку, презумпція, що пропонується у ч. З ст. 277 нового ЦК Украї­ни, навіть якби вона була сформульована так, як у проекті ЦК України 1996 року:

458

«негативна інформація, поширена про особу, вважається неправдивою, якщо той, хто її поширив, не доведе протилежного», — може призвести і призведе до поми­лок на практиці, а звідси — до порушень прав фізичних осіб, з одного боку, і засобів масової інформації — з іншого.

Важливо дотримуватись основних принципів інформаційних відносин, які викладені у ст. 5 Закону України «Про інформацію», а саме: «гарантованість пра­ва на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об'єк­тивність, вірогідність інформації; повнота і точність інформації; законність одер­жання, використання, поширення та зберігання інформації».

6. Частина 4 ст. 277 ЦК передбачає, що спростування недостовірної інфор­мації здійснюється безпосередньо тією особою, яка поширила інформацію. Як відомо, юридична особа вважається поширювачем інформації, яку надає поса­дова чи службова особа, яка у ній працює, при виконанні своїх посадових (служ­бових) обов'язків. У разі поширення недостовірної інформації невідомою осо­бою фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування. Така зая­ва подається до суду за правилами, встановленими ЦПК України.

7. Недостовірна інформація може міститися у документі, який прийняла (видала) юридична особа. Такий документ має бути відкликаний згідно із ч. 5 ст. 277 ЦК. До документів, про які йде мова у коментованій статті, можуть нале­жати довідки за місцем роботи чи місцем проживання, виробничі характеристи­ки, рекомендаційні листи тощо.

8. Особлива увага у коментованій статті приділяється питанням порушення особистих немайнових прав фізичної особи у друкованих або інших засобах ма­сової інформації. Особа має право на відповідь, а також на спростування недо­стовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановле­ному законом. Якщо ж це неможливо, скажімо, у випадку припинення цього за­собу масової інформації, така відповідь, а також спростування оприлюднюються в іншому засобі масової інформації за рахунок особи, яка поширила недостовір­ну інформацію. Спростування такої інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.

Спростування повинно бути надруковано тим самим шрифтом, що і попе­редня інформація, під заголовком «Спростування».

Сьогодні законодавцем вирішено питання щодо обсягу спростування поши­реної неправдивої інформації, що порочить честь, гідність та репутацію осіб. Так, у ст. 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р. вказано, що обсяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг спростовуваного фрагмента опублікованого по­відомлення або матеріалу. Законодавець вводить заборону щодо будь-яких ско­рочень чи інших змін у тексті спростування заявника без його згоди. У п. 9 по­станови Пленуму ВСУ «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» від 28 вересня 1990 р. № 7 зазначено, що спростовуване повідомлення повинно бути опубліко­ване у газеті не пізніше місяця від дня набрання рішенням законної сили, в інших періодичних виданнях — у черговому випуску. Законом України «Про телеба­чення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р. (із наступними змінами) передба-

459

чено спеціальний порядок спростування для електронних ЗМІ щодо випадків поширення неправдивих відомостей на телебаченні та радіо. Спростування інформації, поширеної комп'ютерними газетами, журналами в мережі INTERNET, в Україні на сьогоднішній день практично не врегульовано.

9. Частина 7 коментованої статті містить уточнення щодо того, що спросту­вання недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена, про що фактично йдеться у коментарі до попередніх частин даної статті.

Стаття 278. Заборона поширення інформації, якою порушуються осо­бисті немайнові права

/. Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити розповсюдження відповідної інформації.

2. Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене в номері (ви­пуску) газети, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього пору­шення, а якщо усунення порушення неможливе, — вилучити тираж газети, кни­ги тощо з метою його знищення.

(Стаття 278 в редакції Закону № 3261'-IV від 22.12.2005)

Окрім спростування недостовірної інформації та інших передбачених ст. 277 ЦК способів захисту фізичної особи, особисті немайнові права якої порушені внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, ст. 278 ЦК передбачає такий спеціальний спосіб захисту, як заборона (припинення) поширення інфор­мації, якою порушуються особисті немайнові права. Необхідність запроваджен­ня цього способу захисту пояснюється тим, що без нього значно зменшується ефективність захисту особистих немайнових прав особи в цілому. Так, ч. 1 ко­ментованої статті закріплює положення про те, що у разі, якщо особисте немай­нове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, теле-, радіопе­редачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити їх випуск у світ до усунення порушення цього права, а якщо вони вже випущені у світ, то суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього пору­шення. У випадках, коли усунення порушення неможливе, суд може вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення (ч. 2 ст. 278 ЦК).

Стаття 279. Правові наслідки невиконання рішення суду про захист особистого немайнового права

/. Якщо особа, яку суд зобов'язав вчинити відповідні дії для усунення пору­шення особистого немайнового права, ухиляється від виконання судового рішен­ня, на неї може бути накладено штраф відповідно до Цивільного процесуально­го кодексу України.

2. Сплата штрафу не звільняє особу від обов'язку виконати рішення суду.

1. Норми ст. 279 ЦК передбачають правові наслідки невиконання рішення суду про захист особистого немайнового права. Зокрема, ч. 1 коментованої статті дозволяє накладати на особу, яку суд зобов'язав вчинити відповідні дії для

460

усунення порушення особистого немайнового права, і яка ухиляється від вико­нання судового рішення, штраф згідно з нормами ЦПК України.

У доктрині цивільного права існує думка про те, що майнові санкції не мо­жуть охороняти особисті немаинові права належним чином. Враховуючи немай-новий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати пере­важно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямком удос­коналення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкцій. Що стосується грошового штрафу, то він має за­стосовуватись лише тоді, коли немаинові санкції неспроможні стимулювати поведінку суб'єктів. Законодавцем пропонується стягувати грошовий штраф у прибуток держави, а не на користь потерпілого. Це пояснюється тим, що штрафні санкції здатні виконувати не відновлюючу, а лише превентивну функцію.

2. Виконання рішення суду про вчинення відповідних дій для усунення по­рушення особистого немайнового права обов'язкове і не залежить від сплати штрафу, як це передбачено ч. 1 коментованої статті. Сплата штрафу не звільняє особу від обов'язку виконати рішення суду (ч. 2 ст. 279 ЦК).

Стаття 280. Право фізичної особи, особисте немайнове право якої по­рушено, на відшкодування шкоди

/. Якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового пра­ва завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкоду­ванню.

і. Фізична особа, особисте немайнове право якої порушено, має право на відшкодування майнової та (або) моральної шкоди, яку їй завдано таким пору­шенням, зазначено у ч. 1 ст. 280 ЦК. Положення коментованої статті слід розу­міти таким чином: підлягає відшкодуванню завдана фізичній особі матеріальна та (або) моральна шкода у результаті порушення будь-якого з особистих немай­нових прав, перерахованих у наступних главах ЦК, зокрема гл. 21 і гл. 22. До­речно зауважити, що їх перелік не є вичерпним.

2. Обов'язок особи, яка порушила законні права інших осіб, відшкодувати заподіяну їм моральну (немайнову) шкоду раніше визначався ст. 440¹ ЦК УРСР. У новому ЦК цьому питанню присвячено ст. 23 та ряд інших статей.

За п. З постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про відшко­дування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р. № 4 під мораль­ною шкодою розуміються втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних особі незакон­ними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі і гідності, прести­жу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здо­ров'я, у порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших нега­тивних наслідків.

Відповідно до норм ЦПК України у позовній заяві про відшкодування мо­ральної шкоди має бути визначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомір­ними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він вихо­див, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується (п. 4 на-

461

званої вище постанови). Розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин.

Важливі положення щодо відшкодування моральної шкоди містяться також у постанові Пленуму ВСУ «Про застосування судами законодавства, що регу­лює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» від 28 ве­ресня 1990 р. № 7 (див. коментар до ст. 298 ЦК).