2. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

3. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість або правочинів щодо нерухомості, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реє­страцію можуть бути оскаржені до суду.

4. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підста­ви відмови в ній встановлюються законом.

і. Коментованою статтею визначаються загальні засади здійснення держав­ної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, обмежень цих прав, їх виникнення, переходу і припинення. За цією статтею державна реє­страція прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною і здійснюється відповідним органом. Законодавцем безпосередньо не визначають­ся органи державної реєстрації, а також порядок її вчинення. У ч. 4 ст. 182 ЦК

316

зроблено застереження, що порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

2. На виконання вимог ЦК 1 липня 2004 р. прийнято Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», яким врегульовано відносини у цій сфері. Правочини щодо нерухомого майна вчиню­ ються, якщо право власності на це майно зареєстровано відповідно до цього За­ кону. Реєстрація речових прав на нерухомість, їх обмежень здійснюється лише у разі вчинення правочинів щодо нерухомого майна, а також за заявою власника (володільця) нерухомого майна (ст. З вищезгаданого Закону). Важливо мати на увазі, що державна реєстрація зазначених фактів здійснюється за допомогою державної інформаційної системи — Державного реєстру прав на нерухоме май­ но та їх обмежень.

Дія цього Закону не поширюється на державну реєстрацію прав на повітряні та морські судна, річкові судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти та інші об'єк­ти цивільних прав, які підпадають під правовий режим, встановлений іншими зако­нами, а також на державну реєстрацію підприємств як суб'єктів господарювання, реєстрацію земельних ділянок з надрами, іншими корисними копалинами.

За цим Законом систему органів державної реєстрації прав складають: цент­ральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів (Держкомзем), створена при ньому державна госпрозрахункова юридична особа з консолідова­ним балансом (центр земельного кадастру) та її відділення на місцях, які вико­нують функції державної реєстрації прав.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 вищезазначеного Закону обов'язковій державній реє­страції підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а також обмеження цих прав, а саме:

1. право власності на нерухоме майно;

1. інші речові права на чуже нерухоме майно: а) право володіння; б) право користування (сервітут); в) право постійного користування земельною ділян­кою; г) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); д) право забудови земельної ділянки (суперфіцій); є) пра­во користування нерухомим майном строком більше ніж один рік.

При цьому законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже не­рухоме майно, які підлягають державній реєстрації.

Без сумніву, система державної реєстрації прав на нерухомість, що існувала до цього часу має бути приведена у відповідність до викладених вимог Закону. Статтею 202 ЗК України також передбачена державна реєстрація земельних діля­нок у складі державного реєстру земель, який складається з двох частин: 1) кни­ги запису реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди; 2) поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку.

3. На момент прийняття Закону України «Про державну реєстрацію речо- влхправ на нерухоме майно та їх обмежень» у державі вже сформувалася певна система реєструючих органів та діяв порядок реєстрації. Так, Тимчасовим по-

317

ложенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердже­ним наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. № 7/5 (у ре­дакції наказу від 28 січня 2003 р. № 6/5), було запроваджено державний реєстр прав на нерухомість, держателем якого визначено Міністерство юстиції Украї­ни. До прийняття Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», відповідно до Тимчасового положення, функції з державної реєстрації здійснювали органи, визначені окремими нормативно-правовими актами. Так, на виконання Указу Президента України «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, неру­хомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру» від 17 лю­того 2003 р. Міністерство юстиції України спільним з іншими відомствами на­казом від 26 лютого 2003 р. встановило, що: а) реєстрація земельних ділянок та прав на них здійснюється у складі державного реєстру земель, а функції Адміні­стратора державного реєстру земель має виконувати Центр державного земель­ного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах; б) реє­страція об'єктів нерухомого майна та прав на них здійснюється у Реєстрі прав власності на нерухоме майно згідно з Тимчасовим положенням про порядок реє­страції прав власності на нерухоме майно; функції Адміністратора Реєстру прав власності на нерухоме майно здійснюються державним підприємством «Інфор­маційний центр» Мін'юсту України, а функції реєстратора — органами БТІ (бюро технічної інвентаризації).

Постановою Кабінету Міністрів України «Про створення єдиної системи дер­жавної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру» від 17 липня 2003 р. підтримано такий поря­док державної реєстрації до моменту створення (до 1 січня 2005 р.) Державного реєстру прав на землю та нерухоме майно, а також встановлено, що після його створення державна реєстрація земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них мають здійснюватись виключно Центром державного земельного кадаст­ру при Державному комітеті по земельних ресурсах. Постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 р. № 671 було створено Державний реєстр правочинів, Адміністратором якого визначено ДП «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України. Однак така система державної реєстрації прав на нерухомість та порядок її здійснення має бути приведена у відповідність з вимо­гами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме май­но та їх обмежень» від 1 липня 2004 р.

4. Випадки обов'язкової державної реєстрації правочинів передбачаються як ЦК, так і іншими законами (див. коментар до ст. 210 ЦК). При цьому державну реєстрацію правочину не можна ототожнювати з державною реєстрацією неру­хомого майна чи інших об'єктів цивільного права (наприклад, транспортних за­собів, у тому числі морських та річкових суден, повітряних суден; космічних об'єктів, зброї, окремих видів цінних паперів) з метою їх обліку, недотримання якої може впливати на чинність правочину щодо придбання таких об'єктів і при­зводити до інших правових наслідків.

У ЦК 1963 p. лише ст. 227 передбачала реєстрацію у виконавчому комітеті місцевої ради договору купівлі-иродажу житлового будинку, якщо хоча б од­нією із сторін був громадянин. Таку реєстрацію безпосередньо здійснювали БТІ.

318

5. Державну реєстрацію прав на нерухомість і правочинів щодо неї забезпечу­ють відповідні реєстри, наприклад: Державний реєстр правочинів; Державний реєстр прав на нерухоме майно; Державний реєстр іпотек; Єдиний реєстр заборон відчуження нерухомого майна; Державний реєстр застав рухомого майна.

Стаття 183. Речі подільні та неподільні

/. Подільною є річ, яку можна поділити без втрати 'їїцільового призначення. 2. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати Ті цільового призначення.

1. У ст. 183 ЦК визначено принципи поділу речей на подільні та неподільні. Так, річ, яка може бути поділена без втрати її цільового призначення, має вважа­тися подільною. Вбачається, що кожну річ можна поділити на певні частини (на­приклад, комп'ютер, токарний верстат шляхом їх розібрання на окремі деталі). Але у такому разі вона втрачає своє первісне цільове та функціональне призна­чення, а також істотно знецінюється. До подільних речей належать речі, які внаслідок поділу в натурі не змінюють свого цільового призначення (наприк­лад, продукти харчування).

2. До неподільних речей за ч. 2 ст. 183 ЦК мають належати такі речі, які при поділі втрачають своє цільове призначення. Подільність речей набуває особли­вого правового значення при поділі об'єктів права спільної власності. Так, кож­ний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділу своєї частки із спільного майна у натурі. Однак це право може бути реалізоване лише у разі подільності спільного майна. Якщо виділити частку в натурі неможливо без втрати цільового призначення майна, то учаснику, що виділяється, присуд­жується грошова компенсація (ст. 364 ЦК). Подібна норма містилася і в ст. 115 ЦК УРСР. Неподільність речі враховується також у разі припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників (ст. 365 ЦК). Не­подільність речей має враховуватися відповідно до ст. 71 СК України при поділі спільного сумісного майна подружжя. Акція за своєю правовою природою є не­подільною, а якщо вона належить кільком особам, то усі вони визнаються одним власником акції і можуть здійснювати свої права через одного з них або через спільного представника.

Іноді мається на увазі неподільність майна не у фізичному, а в юридичному значенні. Так, неподільними, з правової точки зору, є тематичні колекції картин, столовий сервіз, певна колекція книг, марок, листівок, меблевий гарнітур. Хоча слід зауважити, що за домовленістю сторін у деяких випадках такі складні речі можуть стати подільними.

Стаття 184. Речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками

/. Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, інди­відуалізуючи її.

Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.

2. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою.

Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.

319

1. Закріплена у ст. 184 ЦК класифікація речей має важливе значення для цивільного обороту, адже для них може встановлюватися різний правовий ре­жим та різні умови оборотоздатності. У новому ЦК вперше на законодавчому рівні встановлені критерії розмежування речей, визначених індивідуальними або родовими ознаками. Так, річ вважається визначеною індивідуальними ознака­ми, якщо вона має лише їй властиві ознаки, що вирізняють її з-поміж інших од­норідних речей, тобто індивідуалізують її. Тому можна стверджувати, що інди­відуально визначена річ: а) єдина у своєму роді; б) вирізняється від інших свої­ми неповторними ознаками; в) виділена із загальної маси речей даного роду (наприклад, автомобіль виділений із партії автомобілів ідентичної моделі за до­помогою заводського номерного знака). Із викладеного випливає, що індивіду­ально визначена річ завжди є незамінною.

2. Родовими називаються речі, яким належать єдині родові ознаки. Вони вимірюються вагою, числом, об'ємом, а це означає, що вони є юридично замінними. Родові речі можуть бути у певних випадках індивідуалізованими (наприклад, картопля, поміщена в опечатаний контейнер за відповідним номе­ром, гроші у разі фіксації реквізитів грошових купюр).

Правове значення такої класифікації полягає у тому, що існує ряд договорів, предметом яких можуть бути лише індивідуально визначені речі (оренда, підряд). Наприклад, предметом договору позики можуть бути лише речі визначені родо­вими ознаками (ст. 1046 ЦК). Крім того, наслідки загибелі індивідуально визна­ченої речі і родової різні для боржника. Так, при загибелі індивідуально визна­ченої речі виконання зобов'язання в натурі є неможливим, тому боржник звільняється від обов'язку передати ЇЇ кредиторові, але зобов'язаний виплатити грошову компенсацію її вартості. Загибель родової речі у ряді випадків не звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі, оскільки є можливість замінити річ, що загинула, іншою річчю такого роду. Крім того, відповідно до ст. 601 ЦК України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги. Отже, зарахування автоматично не допускається, якщо предметом зобов'я­зання є індивідуально визначена річ. Законом встановлюються також різні умови захисту прав на індивідуально визначені речі та речі визначені родовими ознака­ми, у тому числі застосування мір відповідальності (ст. 15, ст. 388 ЦК).

Стаття 185. Речі споживні та неспоживні

/. Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищуєть­ся або припиняє існувати у первісному вигляді.

2. Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу.

і. Споживними за коментованою статтею визнаються такі речі, які в резуль­таті одноразового свого використання повністю знищуються або припиняють своє існування у первісному вигляді. Відповідно неспоживною вважається є річ, при­значена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу. Тобто неспоживні речі при тривалому використанні зберігають своє призначення, їх зношування відбувається поступо-

320

во (наприклад, взуття, верстати, машини). Експлуатація речі впродовж певного терміну може призвести до так званої амортизації, наслідком якої є зменшення її позитивних властивостей, які можуть зникнути взагалі зі спливом певного часу. 2. Наведений поділ речей має правове значення. Загальноприйнятим вва­жається правило, що оскільки предметом деяких договорів (наприклад, майно­вого найму, прокату) можуть бути лише неспоживні речі, то за умовами догово­ру власникові має бути повернута та сама річ. Інакше розв'язується питання щодо предмета договору позики, яким можуть бути споживні речі (гроші, речі, визначені за родовими ознаками). Позичальник зобов'язаний повернути пози­кодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родови­ми ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем за договором).

Стаття 186. Головна річ і приналежність

/. Річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю.

2. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено до­говором або законом.

1. Поділ речі на головну і приналежність є традиційним для цивільного пра­ ва. Зберігся він і у новому ЦК, згідно із ст. 186 якого річ, призначена для обслу­ говування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Юридичне значення даного поділу полягає насамперед у тому, що приналежність слідує за головною річчю, якщо в договорі чи законі не вста­ новлено інше. Це означає, що, скажімо, за договором купівлі-продажу житлово­ го будинку до набувача разом із предметом договору переходять і господарські будівлі, не зазначені прямо у договорі. Між тим дана норма має диспозитивний характер, а відтак сторони можуть самостійно в договорі визначати, що право власності переходить тільки на будинок чи господарські будівлі. Подібне поло­ ження, але з деякими редакційними особливостями (наприклад, вимагалося, щоб приналежність була пов'язана з головною річчю спільним «господарським» при­ значенням), було закріплено і в ЦК УРСР.

2.1 приналежність, і основна річ — це фізично самостійні речі, але головна річ завжди має самостійне значення, а її приналежність — залежне, допоміжне і слу­гує найкращому використанню головної речі (наприклад, автомашина і кондиці­онер, скрипка і футляр, картина і рама до неї). Приналежність головної речі вка­зується у стандартах, технічних умовах або прейскурантах, визначається у дого­ворі. Таким чином, головна річ може використовуватися за призначенням без приналежності, оскільки остання лише сприяє функціонуванню головної речі і не має сама по собі самостійного господарського значення. За відсутності таких підстав при розгляді цього питання слід керуватися звичаями ділового обороту.

Стаття 187. Складові частини речі

/. Складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення.

2. При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню.

11 8-108

321

1. Складовою частиною речі, згідно зі ст. 187 ЦК визнається все те, що не може бути відділене від неї без її пошкодження та істотного знецінення (наприклад, ком­п'ютер і монітор, телевізор і динамік). Відокремлення певної складової частини речі може призвести до унеможливлення функціонування цієї речі (наприклад, відок­ремлення двигуна від автомобіля) і, як наслідок, до її істотного знецінення.

2. У разі переходу права на річ за правочином чи за іншою підставою окремі її складові частини не підлягають відокремленню. Сторони правочину не мо­жуть бути позбавлені права передбачити у ньому інше. Вбачається, що коменто­вана норма встановлює презумпцію наявності у речі усіх її складових частин.

Стаття 188. Складні речі

/. Якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ).

2. Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо інше не встановлено договором.

1. ЦК України виділяє складні речі, що є його новелою, порівняно з ЦК УРСР. Відповідно до ст. 188 ЦК, якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, то вони вважаються однією річчю (складна річ). Дія правочину, вчиненого щодо складної речі, поширюєть­ся на усі її складові частини, якщо договором не визначено інше. Тобто за ЦК до складної речі входять кілька окремих речей, фізично не поєднаних між собою, з яких жодна не є головною по відношенню до інших і зберігає своє значення відносно самостійної речі. До складної речі можуть бути віднесені: бібліотеки, тематичні колекції картин, поштових марок, меблевий гарнітур тощо. Таким чином, поняття складної речі є досить умовним, оскільки його юридичне зна­чення залежить від мети учасників цивільного обороту, яким надається мож­ливість укладати правочини як щодо складної речі, так і її складових речей.

2. Частина 2 ст. 188 ЦК встановлює для правочину, вчиненого щодо складної речі, презумпцію поширення його дії на усі її складові частини, якщо інше не застережено договором.

Стаття 189. Продукція, плоди та доходи

/. Продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добуваєть­ся, одержується з речі або приноситься річчю.

2. Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не вста­новлено договором або законом.

1. За коментованою статтею продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. Наведе­на норма не визначає особливостей продукції, плодів та доходів. Вони певною мірою визначені цивілістичною доктриною. Продукцією є, зокрема, все те, що створюється внаслідок виробничо-господарської діяльності і матеріалізується у вигляді нової або частково нової речі (наприклад, виготовлення автомашин, будівництво житлового комплексу, переробка нафти на бензин та інші нафтоп­родукти). Плоди — це результат органічного розвитку самої речі (приплід тва­рин, майбутній урожай). Доходи — це те, що приносить річ, перебуваючи в експлуатації і цивільному обороті (орендна плата, дивіденди тощо).

322

2. За загальним правилом продукція, плоди, доходи, що приносять речі, на­лежать власникові речі, якщо інше не встановлено законом або договором влас­ника з іншою особою. Оскільки дана норма має диспозитивний характер, то сто­рони можуть, наприклад, у договорі застави зазначити, що плоди і приплід тва­рин залишаються у заставодержателя і зараховуватимуться у рахунок виконання зобов'язання. У ст. 133 ЦК УРСР подібна норма мала дещо іншу редакцію. Згідно з нею плоди, приплід тварин, доходи, що приносять речі, належать її власникові, якщо інше не встановлено законом або договором власника з іншою особою.

Стаття 190. Майно

1. Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність ре­чей, а також майнові права та обов'язки.

2. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речови­ми правами.

(Статтю 190 доповнено частиною другою згідно із Законом № 3201-IV від 15.12.2005 р.)

1. Крім поняття речей у цивільному праві застосовується також і поняття «май­ но». Термін «майно» використовується у різних значеннях. По-перше, під «май­ ном» розуміють річ чи конкретну сукупність речей. Саме про таке майно йдеться у нормах, які визначають предмет договорів купівлі-продажу, оренди, дарування, позики тощо. По-друге, цим терміном охоплюється сукупність прав, які належать конкретній особі. По-третє, терміном «майно» позначають також сукупність май­ нових прав та обов'язків (наприклад, під спадковим майном розуміють усі майнові права та обов'язки спадкодавця, які переходять до спадкоємця).

За новим ЦК України, майном як особливим об'єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (ст. 190). У главі 54 ЦК, якою регулюються питання купівлі-продажу, законодавець застосовує по­няття «товар» у значенні, тотожному поняттю «майно».

Оскільки правильне розуміння терміна «майно» у різних значеннях прак­тично важливе для визначення конкретних прав та обов'язків сторін у правовідносинах, де майно виступає об'єктом права, потрібно щоразу визначати зміст даного терміна шляхом тлумачення тексту правової норми. У новому ЦК виділяється кілька спеціальних видів майна.

2. У ЦК виділяються і інші види майна. Так, цінним паперам присвячена окрема глава 14. У ній, зокрема розглядається майно, яке передається у власність товари­ ства його учасниками як вклад до статутного (складеного) капіталу. Законодавством визначаються особливості правового режиму майна фермерських господарств (За­ кон України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 p.); особистих селянських господарств (Закон України «Про особисте селянське господарство» від 15 травня 2003 p.); Національної академії наук України (Закон України «Про особливості правового режиму майнового комплексу Національної академії наук України» в редакції від 29 червня 2004 p.); військового майна (Закон України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» від 21 вересня 1999 p.).

3. Стаття 190 доповнена частиною другою, зміст якої визначає особливості май­ нових прав, які врешті впливають на формування їх правового режиму. Так, визнан-

323

ня майнових прав неспоживною річчю означає, зокрема, що вони не можуть бути предметом певних договорів (див. коментар до ст. 185). Однак необхідно врахову­вати, що майнові права можуть стосуватися як споживних, так і неспоживних речей. Оскільки майнові права визнані речовими правами, то на них мають поши­рюватися відповідні норми інституту речового права.

Стаття 191. Підприємство як єдиний майновий комплекс

/. Підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності.