Глава 1 Цивільне законодавство України

Стаття 1. Відносини, що регулюються цивільним законодавством /. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному во­левиявленні, майновій самостійності їх учасників.

2. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому влад­ному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

1. Коментована стаття визначає низку відносин, які регулюються цивільним законодавством, а відтак складають предмет цивільно-правового регулювання. До них віднесені особисті немайнові та майнові відносини. Причому слід підкрес­лити, що вперше пріоритет віддається саме особистим немайновим відносинам. Критерієм належності як особистих немайнових, так і майнових відносин до предмета цивільно-правового регулювання є наявність спеціальних характери­зуючих ознак. Такими ознаками є: юридична рівність усіх учасників відносин, їх вільне волевиявлення, а також майнова самостійність. Саме ці ознаки, закріп­лені у ч. 1 коментованої статті, і є визначальними у характеристиці цивільно-правових відносин. Формування цивільно-правових відносин на засадах юри­дичної рівності, вільного волевиявлення та майнової і організаційної автономії забезпечує їх приватио-правовий характер і підкреслює відмінності від публіч­них відносин. Концептуальний підхід, закріплений у ч. 1 ст. 1 Цивільного кодек­су (далі — ЦК), дозволяє виділити цивільно-правові відносини з приватнопра­вовою основою, незалежно від сфери їх функціонування, і забезпечити їм єдині принципи регулювання, визначені нормами ЦК.

2. Новий ЦК вперше здійснює розгалужене та деталізоване регулювання осо­бистих немайнових прав фізичної особи. У книзі другій ЦК вони визначаються як такі суб'єктивні права, що належать кожній фізичній особі від народження або закріплюються за нею законом, не мають економічного змісту, тісно пов'я-

11

зані із самою особистістю, а відтак мають невідчужуваний характер. Особисти­ми немайновими правами фізична особа володіє довічно (ст. 269 ЦК).

3. Водночас традиційно важливе місце серед відносин, що регулюються ци­вільним законодавством, посідають майнові відносини. До них належать такі суспільні відносини, які пов'язані з використанням різних майнових благ (ре­чей, робіт, послуг) і відповідають ознакам цивільних правовідносин, тобто зас­новані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій і органі­заційній самостійності їх учасників.

4. Майновими відносинами є перш за все відносини власності. Вони виника­ють у зв'язку із закріпленням матеріальних благ за уповноваженими суб'єктами і здійсненням останніми правомочностей з володіння, користування та розпо­рядження цими благами.

5. Серед майнових відносин чільне місце посідають відносини, що супрово­джують цивільний оборот матеріальних благ у суспільстві, тобто зобов'язальні правовідносини. У новому ЦК вони регулюються нормами книги п'ятої «Зобо­в'язальне право».

6. Незважаючи на те, що коментована стаття спеціально не виокремлює се­ред інших відносин, що регулюються цивільним законодавством, немайнові відносини, пов'язані з майновими, як це передбачалося ст. 1 ЦК УРСР 1963 p., вони також входять до предмета цивільно-правового регулювання і регламенту­ються статтями книги четвертої «Право інтелектуальної власності».

7. Частина 2 коментованої статті визначає серед майнових відносин і такі, які не містять ознак цивільних правовідносин, а відтак не входять до предмета цивільно-правового регулювання і не підпадають під дію норм ЦК. Такими май­новими відносинами є ті, що засновані на адміністративному або іншому влад­ному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також податкові, бюд­жетні та інші фінансово-правові відносини. Наприклад, відносини, пов'язані зі стягуванням штрафів за порушення норм адміністративного права, хоча за своїм змістом і є майновими (стягування штрафів), але за своєю природою належать до адміністративно-правових, а тому не входять до предмета цивільно-правово­го регулювання. Аналогічно, відносини, пов'язані зі справлянням різних видів податків, наприклад податку на додану вартість, прибуткового податку з фізич­них або юридичних осіб, численних місцевих зборів та обов'язкових платежів, регулюються нормами фінансового права. До таких відносин норми ЦК не зас­тосовуються.

Стаття 2. Учасники цивільних відносин

/. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі — особи).

2. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Респуб­ліка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічно­го права.

1. Коментована стаття визначає, що учасниками цивільних відносин є як фізичні, так і юридичні особи. Новий ЦК 2003 p. відмовився на відміну від Ци-

12

вільних кодексів інших пострадянських держав від застосування терміна «грома­дянин», натомість використавши поняття «фізична особа». Відповідно до ст. 24 ЦК фізичною особою визнається людина як учасник цивільних правовідносин. Це означає, що учасниками цивільних відносин розглядаються як громадяни України, так й інших держав, а також особи, які не мають постійного політико-правового зв'язку із жодною державою і визнаються особами без громадянства (апатридами).

2. Крім типових суб'єктів цивільно-правових відносин, якими є фізичні та юридичні особи, учасниками цивільно-правових відносин згідно з ч. 2 коменто­ваної статті можуть бути: держава Україна, Автономна Республіка Крим, тери­торіальні громади, а також іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Слід зауважити, що суб'єкти публічного права, які в цілому виконують інші функції, як правило, владно-політичного характеру, беруть участь у цивільно-правових відносинах винятково. Для них участь у цивільно-правових відноси­нах має допоміжний (неосновний) характер. Водночас, вступаючи в цивільно-правові відносини, вони наділяються такими самими правами, як і будь-які інші учасники цивільного обороту (фізичні або юридичні особи). Таке правило зак­ріплено у ст. 82 ЦК.

Україна, як і кожна інша держава, є перш за все політико-територіальною організацією публічної влади. Держава для реалізації покладених на неї функцій наділяється державним суверенітетом, у силу чого сама регулює різні відноси­ни, встановлюючи загальнообов'язкові правила поведінки.

Однак, беручи участь у цивільно-правових відносинах, держава Україна, як й інші публічно-правові утворення (Автономна Республіка Крим, територіальні громади), виступає на засадах юридичної рівності з іншими учасникам цивіль­но-правових відносин. Так, держава Україна виступає суб'єктом цивільного права перш за все у відносинах власності, де її інтереси представляють уповноважені державні органи: KM України, Фонд державного майна України, Державне каз­начейство України та інші.

Автономна Республіка Крим також виступає власником майна, яке належить до республіканської власності Автономної Республіки Крим (див. коментар до СТ.318ЦК).

Стаття 3. Загальні засади цивільного законодавства /. Загальними засадами цивільного законодавства є:

1. неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2. неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановле­них Конституцією України та законом;

3. свобода договору;

4. свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5. судовий захист цивільного права та інтересу;

6. справедливість, добросовісність та розумність.

І. Коментована стаття визначає загальні засади цивільного законодавства, тобто загальні принципи цивільного права. Принципами права визнаються такі

13

відправні (основні) положення, які виражають найважливіші закономірності розвитку права, визначають його головні риси, характеризуються найвищим рівнем імперативності і загальною значимістю, відбивають об'єктивну не­обхідність побудови і зміцнення певного суспільного ладу.

2. Закріплені у коментованій статті принципи цивільного законодавства, спрямовані на ствердження ідей цивільного права як права приватного. Перш за все, коментована стаття передбачає серед основних загальних засад цивільного законодавства неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини. Ця основоположна ідея кореспондується із загальногуманістичним підходом, закріпленим у Європейській Конвенції про захист прав людини і ос­ новних свобод, яка в силу ратифікації її Україною стала невід'ємною частиною вітчизняного законодавства. Принцип неприпустимості свавільного втручання в сферу особистого життя людини реалізований у положеннях книги другої ЦК «Особисті немайнові права фізичної особи», зокрема у ст. 291 «Право на сім'ю»; ст. 301 «Право на особисте життя та його таємницю», ст. 311 «Право на недотор­ канність житла»; ст. 312 «Право на вибір роду занять» та ін.

Однак слід звернути увагу на те, що у коментованій статті йдеться про не­припустимість свавільного втручання в сферу особистого життя фізичної осо­би. ЦК, захищаючи приватне життя людини, встановлює, що у випадках, прямо передбачених законом, допускаються певні обмеження особистих немайнових прав фізичної особи. Прикладом такого обмеження може бути ч. З ст. 311 ЦК, яка передбачає, що у невідкладних випадках, пов'язаних із рятуванням життя людей та майна або безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, законом може бути встановлений інший порядок проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи, проведення в них огляду та обшу­ку. Водночас таке втручання неможна кваліфікувати як свавільне, а тому ці дії не порушують коментованого принципу.

3. Серед основних загальних засад цивільного законодавства також назва­ ний принцип неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, вста­ новлених Конституцією та законом. Це положення гарантує власникам, що на­ лежне їм майно не може бути вилучено на інших підставах, ніж встановлені за­ коном. Причому у коментованій статті поняття «закон» застосовується у власному розумінні, тобто як акт вищої юридичної сили. Такий підхід має забез­ печити всім власникам недоторканність їх майна.

Непорушність права власності закріплена також у ст. 321 ЦК, якою передба­чено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обме­жений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обме­жена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. При­мусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

Випадки примусового вилучення майна у власника передбачені ЦК і обумов­лені перш за все необхідністю підтримувати публічний (суспільний) порядок, наприклад у разі викупу земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю (ст. 350), викупу пам'ятки історії та культури (ст. 352), реквізиції (ст. 353) тощо.

14

4. Принцип свободи договору передбачає, як це закріплено у ст. 627 ЦК, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагентів та визначенні умов договору та застосуванні до контрагента заходів цивільно-правової відповідаль­ ності. Цей принцип повною мірою кореспондується із засадами диспозитивності, що є стрижневими для регулювання цивільно-правових відносин.

Оскільки суб'єкти цивільних правовідносин є автономними, тобто незалеж­ними в майновому, організаційному та адміністративному відношеннях, вони здійснюють належні їм права на власний розсуд, у тому числі при укладенні до­говору. Закріплення свободи договору на рівні основних засад цивільного зако­нодавства засвідчує не тільки значимість цього принципу, але й підкреслює відновлення приватноправових начал у договірних відносинах.

Одночасно слід враховувати, що принцип свободи договору також має свої межі. Він реалізується з урахуванням положень ЦК, інших актів цивільного зако­нодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК).

5. У коментованій статті також закріплений конституційний принцип сво­ боди підприємницької діяльності. Цей принцип реалізується на рівні визначен­ ня правосуб'єктності учасників цивільного обороту — фізичних та юридичних осіб. Зокрема ст. 50 ЦК передбачене право фізичної особи на здійснення підприє­ мницької діяльності, обмеження якого можуть бути встановлені виключно Кон­ ституцією України або законом.

Оскільки юридичні особи наділені ст. 91 ЦК універсальною правоздатністю, то підприємницькою діяльністю можуть займатися як юридичні особи, спеціаль­но створені з метою одержання прибутку (підприємницькі товариства), так і непідприємницькі товариства та установи, за умов, якщо спеціальні обмеження не встановлені законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню (ст. 86 ЦК). Закріплення принципу свободи підприємницької діяльності в якості однієї з основних засад цивільного законо­давства підкреслює зв'язок його положень з нормами Закону України «Про підприємництво», де вперше було закріплене правило про неможливість сва­вільного втручання держави, її посадовців, будь-яких інших осіб у підприєм­ницьку діяльність, яка здійснюється згідно із нормами законодавства.

6. Принципи судового захисту цивільного права і охоронюваного законом інтересу органічно пов'язані із самою природою суб'єктивного цивільного пра­ ва, яке передбачає в разі його порушення можливість здійснити примусове його відновлення.

Для цивільно-правових відносин, учасники яких є юридично рівними та ав­тономними суб'єктами, найбільш адекватним способом захисту є, безумовно, судовий захист. Хоча судовий захист і не вичерпує всіх можливих засобів при­мусового впливу на порушника суб'єктивного цивільного права, однак серед інших способів захисту, передбачених у главі З ЦК, він домінує.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого не-майнового або майнового права та інтересу (ст. 16 ЦК). Звертаючись до суду за захистом порушеного права, особа може вимагати його визнання, припинення дій, що порушують її право, відновлення становища, яке існувало до порушен-

15

ня, відшкодування збитків та інших способів відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної шкоди, визнання правочину недійсним та інших, пе­редбачених ст. 16 ЦК.

Водночас слід зазначити, що перелік способів судового захисту порушеного чи оспорюваного права, зазначений у наведеній статті, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес й іншим способом, встановленим законом або договором.

7. Принцип добросовісності, розумності й справедливості є новим не тільки для українського, але й в цілому для всього «пострадянського» законодавства. Тривалий час радянська правова доктрина абсолютно відкидала можливість за­стосування таких оціночних категорій, як добросовісність, розумність, справед­ливість у цивільному праві, називаючи їх «каучуковими», «гумовими», такими, що призводять до безмежного судового розсуду, і зрештою — до свавілля у прий­нятті рішень. Однак практика застосування у західних правових системах таких категорій, як «добрі звичаї», «добросовісність», «справедливість» надає судам більше можливостей з'ясовувати у повному обсязі фактичні обставини справи і, насамкінець, встановити об'єктивну істину.

8. Запровадження у вітчизняній правовій системі міжнародно-правових стан­дартів передбачає не тільки вивчення закономірностей розвитку світової право­вої практики, окремих правових «сімей», національних правових систем з ураху­ванням українських національних правових традицій, а й осмислення правової ідеології, що супроводжує ці загальновизнані підходи. Категорії добросовісності, розумності й справедливості є важливими загальноприйнятими принципами в цивільному законодавстві багатьох країн, зокрема Німеччини, Франції, Італії, Нідерландів. Для того, щоб визначити, чого вимагають «справедливість» і «ро­зумність», слід звертатися до тлумачення загальновизнаних принципів права, сучасних правових поглядів, враховуючи реальні соціальні й приватні інтереси.

Виходячи із засад розумності й справедливості, сторони повинні при веденні переговорів враховувати розумні інтереси один одного. Усі договірні зобов'я­зання мають інтерпретуватися відповідно до принципів розумності і справедли­вості. Поняття ж добросовісності більшою мірою пов'язане, на відміну від кате­горій розумності і справедливості, із суб'єктивними чинниками і застосовуєть­ся для визначення психічних намірів сторони.

9. Принцип добросовісності, розумності і справедливості у ч. З ст. 509 ЦК розглядається як одна з основних засад виконання зобов'язання. Категорія доб­ росовісності супроводжує регулювання відносин власності (статті 388, 389, 390 ЦК та інші). Вперше в українському цивільному законодавстві в якості критерію правочинності дій визнаються моральні засади суспільства (ст. 203 ЦК).

Стаття 4. Акти цивільного законодавства України

/. Основу цивільного законодавства України становить Конституція України.

2. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.

Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які прийма­ються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі — закон).

16

Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради Украї­ни проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільно­го кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Ци­вільного кодексу України.

3. Цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України.

4. Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України.

Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Ко­дексу або іншого закону.

5. Інші органи державної влади України, органи влади Автономної Респуб­ліки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом.

6. Цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.

1. Коментована стаття закріплює систему цивільного законодавства Украї­ни, її основу складає Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р.

Конституція України ґрунтується на ідеях правової держави. У центрі її ува­ги знаходиться людина як найбільша соціальна цінність, її права і свободи. Ос­новним об'єктом конституційного регулювання є відносини між громадянином, державою та суспільством. Конституція визначає пріоритет загальнолюдських цінностей, закріплює принципи соціальної справедливості, стверджує демокра­тичний і гуманістичний вибір народу України, чітко засвідчує прихильність України до загальновизнаних норм міжнародного права.

Конституція України, враховуючи ці чинники, стала основою для розробки як Цивільного кодексу України, так й інших актів цивільного законодавства. Зокрема, важливе значення для формування цивільного законодавства має розділ II Конституції «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», окремі по­ложення якого, передбачені статтями 27,29, ЗО, 31,32,33,34,35 та ін., були дета­лізовані у нормах, що містяться у книзі другій ЦК «Особисті немайнові права фізичної особи». Вона вперше у системному вигляді закріпила статус фізичної особи як носія цілого комплексу особистих немайнових прав, які не тільки охо­роняються, але й регулюються нормами цивільного законодавства.

Важливе значення для розбудови цивільного законодавства має і ст. 41 Кон­ституції, в якій закріплюється право кожного громадянина України володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами інтелектуаль­ної, творчої діяльності, а також передбачені гарантії недоторканності приватної власності. У цій статті закріплений принцип непорушності права власності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної влас­ності є непорушним. Таким чином, ст. 41 є конституційною основою для розвит­ку положень книги третьої ЦК «Право власності та інші речові права».

17

У ст. 42 Конституції України передбачено положення про право кожного гро­мадянина на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом. Це важливе правило, що закріплює конституційні засади здійснення ринкової економіки, кореспондується з основними принципами цивільного законодавства, передбаченими у ст. З ЦК.

Стаття 47 Конституції України передбачає право кожної особи на житло, ст. 49 — право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, а ст. 50 — право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоду. Стаття 54 Конституції гарантує гро­мадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інте­ресів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

2. Стрижневим актом цивільного законодавства, який посідає центральне місце серед цивільних нормативно-правових актів, є Цивільний кодекс Украї­ни. Його значення у системі цивільного законодавства полягає в тому, що в ньо­му закріплюються не тільки основні положення, що регулюють цивільно-пра­вові відносини, а й віддзеркалюється певний внутрішній зв'язок між окремими інститутами цивільного права.

3. Положення ЦК України деталізуються в інших актах цивільного законо­давства, серед яких чільне місце посідають закони України. У них містяться ок­ремі норми цивільного законодавства, що регулюють відповідні цивільно-пра­вові відносини. До таких законів належать: закони України «Про заставу» (1992 p.); «Про господарські товариства» (1991 р.); «Про цінні папери та фондовий ринок» (2006 р.) та ін.

У ч. 2 коментованої статті міститься важливе правило, яке спрямоване на збереження стабільності ЦК як основного системоутворюючого акта цивільно­го законодавства. Це правило зводиться до того, що у разі необхідності прийнят­тя законодавчого акта, в якому цивільні відносини врегульовані інакше, ніж у ЦК, передбачається спеціальна процедура прийняття такого законодавчого акта. Відповідно до правил, встановлених ч. 2 цієї статті, суб'єкт права законодавчої ініціативи, що подає до Верховної Ради України закон, який передбачає регу­лювання цивільних відносин інакше, ніж закріплено у ЦК України, зобов'яза­ний разом із проектом цього закону подати до Верховної Ради проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Приймаючи рішення про зат­вердження закону, Верховна Рада України одночасно вносить зміни і до ЦК. Такий порядок має на меті не допустити в зв'язку з прийняттям законодавчих актів, що містять положення інші, ніж у ЦК, протиріччя між цими законами і ЦК України. Водночас така ускладнена процедура спрямована і на забезпечен­ня стабільності положень ЦК, оскільки такий порядок внесення змін до нього має створити певні перешкоди для безсистемної зміни його положень.

3. До актів цивільного законодавства належать також акти Президента Ук­раїни. Згідно зі ст. 106 Конституції України Президент України наділений пра­вом видавати укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на всій території України. Ці акти мають створюватися на основі Конституції, законів України, відповідати їм і спрямовуватися на виконання їх положень. За юри-

дичними ознаками укази і розпорядження Президента можуть бути в тому числі і нормативними актами, в яких містяться правила поведінки загального харак­теру, розраховані на багаторазове застосування, в тому числі і такі з них, які ре­гулюють відносини цивільно-правового характеру.

Акти Президента України розглядаються як частина системи цивільного за­конодавства за умов, якщо в них містяться положення, що регулюють цивільно-правові відносини (цивільно-правові норми), а також в разі, якщо ці акти видані відповідно до компетенції, закріпленої за Президентом України, і у порядку, передбаченому Конституцією України.

4. До актів цивільного законодавства належать також постанови Кабінету Міністрів України. Ці нормативно-правові акти видаються згідно із ст. 117 Кон­ституції України. До актів Кабінету Міністрів України належать постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів підписує Прем'єр-міністр України. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України підлягають реєстрації в порядку, встановленому чинним законодав­ством. Акти Кабінету Міністрів України належать до підзаконних нормативних актів, які видаються на підставі і відповідно до Конституції України, законів України та інших актів законодавства. Якщо постанова Кабінету Міністрів Ук­раїни суперечить положенням ЦК або іншого закону, пріоритет у застосуванні мають норми ЦК, а також інших законодавчих актів.

5. Інші органи державної виконавчої влади (Національний банк України, Фонд державного майна України, Антимонопольний комітет України, Комісія з цінних паперів та фондового ринку України, Митний комітет України, міністерства тощо) можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільно-пра­вові відносини. Однак такі акти стають актами цивільного законодавства лише за умов, якщо вони реалізують компетенцію відповідних державних органів ви­конавчої влади, закріплену за ними Конституцією та іншими законами України, а також якщо вони прийняті у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Акти, що видаються органами державної виконавчої влади України, а також органами влади Автономної Республіки Крим, можуть визнаватися актами ци­вільного законодавства за умов, якщо вони регулюють цивільно-правові відно­сини, а також якщо їх положення не суперечать Конституції України, ЦК Украї­ни, законам України, а також актам Кабінету Міністрів України.

Указом Президента України «Про єдиний державний реєстр нормативних актів» від 27 червня 1996 р. в Україні запроваджений державний реєстр норма­тивних актів, до якого включаються чинні опубліковані та неопубліковані, в тому числі з обмежувальними грифами постанови і розпорядження, а також чинні декрети Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств, інших цент­ральних органів державної виконавчої влади, зареєстровані в Міністерстві юс­тиції України, а також нормативні акти Національного банку України.

6. Коментована стаття закріплює в якості принципу засади однакового регу­ лювання цивільних відносин на території всієї України. Цей принцип забезпе­ чується перш за все тим, що нормативно-правові акти, які мають обмежену те­ риторіальну дію (акти Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого са­ моврядування), повинні за змістом відповідати положенням Конституції

19

України, законам України, указам Президента України, актам Кабінету Міністрів України, а також актами інших органів державної влади України. Таким чином, положення, що містяться у всіх нормативно-правових актах і спрямовані на ре­гулювання цивільно-правових відносин, мають забезпечувати на території всієї України єдиний правовий режим цих відносин.

Стаття 5. Дія актів цивільного законодавства у часі

/. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

2. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

3. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства зас­тосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

1. Частина 1 коментованої статті визначає загальне правило про дію цивіль­но-правових актів в часі: вони регулюють відповідні цивільно-правові відноси­ни з дня набрання ними чинності.

Порядок набрання чинності законом передбачається ст. 94 Конституції Ук­раїни. Вона встановлює, що закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не ра­ніше дня його опублікування. Відповідно до Регламенту Верховної Ради Украї­ни від 27 липня 1994 р. закони України мають публікуватися державною та ро­сійською мовами в офіційних виданнях Верховної Ради України: «Відомостях Верховної Ради України» впродовж ЗО днів, у газеті «Голос України» — 5 днів. Ця публікація розглядається як офіційна. Саме з нею пов'язується набрання чинності законами України.

Указом Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нор­мативно-правових актів і набрання ними чинності» від 10 червня 1997 р. (з на­ступними змінами і доповненнями) визначаються загальні правила оприлюд­нення нормативно-правових актів в Україні. Так, закони України, інші акти Вер­ховної Ради, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніше як у 15-денний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих видан­нях, до яких належать: «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України» та газета «Урядовий кур'єр». Акти Верховної Ради України, Прези­дента України, Кабінету Міністрів України можуть в окремих випадках бути офіційно оприлюднені по телебаченню і радіо. Офіційному оприлюдненню нор­мативно-правових актів передує включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів із зазначенням присвоєного їм реєстраційного номера.

Публікація нормативно-правових актів у інший спосіб, в тому числі опублі­кування в інших друкованих виданнях, допускається тільки після їх офіційного оприлюднення.

Слід зазначити, що з 1 січня 1993 р. в Україні запроваджена обов'язкова дер­жавна реєстрація нормативно-правових актів, що видають міністерства, інші

20

органи державної виконавчої влади, органи господарського управління та конт­ролю, які стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер. Ця реєстрація здійснюється Міністерством юстиції Ук­раїни відповідно до Указу Президента України «Про державну реєстрацію нор­мативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» від З жовтня 1992 р.

2. Частина 2 цієї статті закріплює положення, яким не передбачається зво­ ротна дія актів цивільного законодавства у часі (правило про зворотну силу за­ кону).

Норми ЦК, інших актів цивільного законодавства поширюються тільки на відносини, що виникли після набрання чинності цими нормами. У коментованій статті продубльоване положення, закріплене в ст. 58 Конституції України, за якою закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність. Таке меха­нічне запозичення конституційної норми не можна визнати вдалим, оскільки вона більшою мірою розрахована на застосування інституту кримінальної та ад­міністративної або іншої публічної відповідальності. Що ж стосується регулю­вання цивільних правовідносин, то традиційно зворотна сила закону допуска­лася як окремий виняток, прямо передбачений в законі. Фактично такий підхід закріплений у Прикінцевих та перехідних положеннях.

3. Частина 3 коментованої статті регламентує так звані «триваючі» відноси­ни, тобто такі, які виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодав­ства, який втратив чинність, але права і обов'язки зберігаються і після набрання чинності новим актом цивільного законодавства. До таких «триваючих» прав і обов'язків, що продовжують існувати, або до прав і обов'язків, що виникли вже після набрання чинності новими актами цивільного законодавства, мають зас­тосовуватися положення цих актів.

4. Законодавець відмовився від прийняття спеціального закону про порядок введення в дію ЦК України, як це було при прийнятті ЦК УРСР 1963 р.

Особливості застосування норм ЦК та інших актів цивільного законодавства у перехідний період передбачаються у окремому розділі ЦК «Прикінцеві та пе­рехідні положення».

Стаття 6. Акти цивільного законодавства і договір

/. Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами ци­вільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законо­давства.

2. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

3. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного за­конодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного за­конодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обо­в'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

21