Чотири неправди про сучасний український кінопрокат Автор матеріалу – Петро Борисів, п'ятниця, 07 березня 2008, 16:20

Джерело: www.pravda.com.ua/articles/4b1a9f251eecf/

Я щойно повернувся з України, але не тільки це дає мені право робити деякі висновки в зв’язку з ситуацією, яка склалася сьогодні в українському кінопрокаті. Впродовж, принаймні, останніх десяти років я пильно відстежую ситуацію в українській кіноіндустрії й добре знаю, що в ній відбувається.

З усієї впевненістю стверджую: за нинішньою епатажною й лукавою дискусією про дублювання та субтитрування фільмів українською мовою, стоїть велика провокація. І базується вона на чотирьох неправдах.

Неправда перша – дублювання й субтитрування фільмів українською мовою призведе до величезних збитків. Збитків у кого? Кінопрокатники в Росії й Україні, які хоч і заробляють гроші на голлівудських та європейських фільмах, все ще воліють жити за радянськими правилами.

Більшість з них працюють в унікальній ситуації, якої не існує в жодній висококультурній і, головне, правовій державі – отримують величезні прибутки від прокату кінострічок іноземного виробництва, не обтяжуючи себе жодними витратами.

Але гляньмо, як працюють їхні колеги в інших країнах. Скажімо, у Франції, де, як відомо, дуже суворі державні приписи щодо прокату іноземних фільмів, кінопрокатник спочатку купує право на прокат фільму, потім платить за копії, озвучення французькою мовою, рекламу...

У Франції більшість населення без проблем може дивитися фільми англійською мовою, однак там навіть ніхто не ставить так питання, бо французи на те й французи, щоб дивитися фільми французькою мовою.

Українським кінопрокатникам, з огляду на те, хто контролює сьогодні цю сферу, невигідно бути "державниками". Набагато вигідніше напряму з Росії отримувати голлівудські фільми з російським дубляжем і заявляти, що в Україні, мовляв, усі звикли дивитися кіно по-російськи й українську мову з кіноекрану не сприймають.

Уже 17 років, як сконав Радянський Союз, а Росія й досі вважає весь пострадянський простір своїм. Інакше як пояснити, що російські кінопрокатники беруть ліцензії на прокат голлівудських фільмів не тільки на просторах Росії, а й в усіх колишніх радянських республіках, за винятком, можливо, країн Балтії.

Причому на периферію, в тому числі й в Україну, часто потрапляє вже явно "несвіжий" товар – сотні разів прокручені, потерті, неякісні стрічки, яким давно вже місце на смітнику.

Але чому б не заробити на "менших братах", які радо беруть "сміття" й "варять" на ньому хоч і менші, але немалі гроші.

Як на мене, російським кінопрокатникам та їхнім "меншим братам" в Україні, які гордо йменують себе "бізнесменами", перед тим, як пересідати на Мерседеси, вбиратися в костюми від Армані й вирушати на відпочинок, замість звичного Бердянська на екзотичні Канари, варто було б бодай побіжно ознайомитися із законами, за якими живуть цивілізації, матеріальними й інтелектуальними цінностями яких вони так зухвало й безсоромно користуються для власного карколомного збагачення.

Неправда друга – в Україні не хочуть дивитися україномовні фільми. Звичайно, навіть запеклий націоналіст не захоче дивитися найкращий голівудський фільм, але на подертій і потертій плівці, із суржикуватим перекладом, який до того ж читають гнітючим гугнявим голосом.

Переклад – це ціла наука. Якщо ж за нього беруться люди, які до пуття не знають ані англійської, ані рідної української мови, то виходять... "бабло, чувак" та інші подібні слова-мутанти, які підкинули нам північно-східні сусіди.

Коли освічений україномовний глядач дивиться фільми з таким перекладом, він, наслухавшись вже на початку перегляду "лох", "мент", "прикол", "кльово", "що ти мені париш", "борзєєт", "тьолка", встає і біжить геть від такої української мови.

Наша мова не потребує цих страхітливих запозичень з Росії, вона має свій багатющий потенціал й може самотужки, з відповідними відтінками передати будь-що сказане іноземною мовою.

Не кращий результат і тоді, коли два актори однаковими голосами й інтонаціями прокурора озвучують десять або п’ятнадцять ролей. Якщо ж дублювання робиться високопрофесійно, справжньою українською мовою, то навіть у Донбасі такі фільми йдуть на ура.

Ось приклад. Озвучені українською мовою "Пірати Карибського моря" мали в Донбасі більший успіх, ніж російськомовний варіант. Тому що фільм потрапив в Україну не через московських посередників і був озвучений справжніми професіоналами.

На жаль, професійно дублює іноземні фільми в Україні поки що єдина компанія – B&H Film Distribution, генеральним директором якої є Богдан Батрух.

Аби остаточно спростувати цю другу неправду ворогів українського кіно, наведу дані Київського міжнародного інституту соціології. Лише 3% опитаних респондентів заявили, що відвідувати кінотеатри частіше їм заважає дублювання фільмів українською мовою.

Неправда третя – голлівудські компанії не хочуть мати справи з україномовним ринком. Це відверта брехня, тому що для Голівуду україномовний кіноринок – це насамперед нові прибутки.

В Америці, де вміють рахувати гроші, будь-який новий ринок – це справжній Клондайк, який намагаються відразу ж освоїти. В Голівуді розуміють, що співпрацюючи з Україною через Москву, вони втрачають неабиякі кошти, які дістаються російським ділкам з кінопрокату.

Саме тому деякі студії, скажімо Disney, самі роблять україномовні варіанти своїх фільмів.

Два роки тому ми разом з послом України в США Олегом Шамшуром та генеральним консулом України в Сан-Франциско Миколою Точицьким мали кілька важливих зустрічей з керівниками провідних компаній Голівуду.

Усі вони підтвердили, що хочуть і готові працювати з українським ринком, але не через Москву, а напряму.

Неправда четверта – питання прокату україномовних фільмів – це корисна дискусія. Насправді це ніяка не дискусія, а звичайнісінька провокація, спрямована на нищення української мови й культури.

Недаремно однією з вимог розблокування роботи Верховної Ради Партія регіонів називає зняття з порядку денного питання українізації українського кінопрокату.

Тому що кіно – це потужний важіль впливу на свідомість людей, засіб виховання певних цінностей, мистецтво, за допомогою якого люди дізнаються яких дідів-прадідів вони онуки.

Прикро, що в гонитві за "довгим доларом" на позиції запеклих супротивників українського кіно стали й такі люди, як Олександр Ткаченко з його дистриб’юторською компанією "Cinergy UA".

В Україні його пам'ятають як талановитого тележурналіста, який готував блискучі україномовні телепрограми на кшталт "Післямови". Тепер він обійняв посаду керівника Одеської кіностудії й раптом виступив одним з найнепримиренніших противників дублювання й субтитрування іноземних фільмів українською мовою.

І він не єдиний. Згадаймо хоча б Антона Пугача – генерального директора "Мультіплекс-холдингу".

Чомусь вважається нормальним під прапором України презентувати світові російськомовні фільми.

Так, на Канський та Берлінський кінофестивалі у супроводі державних достойників українські кіномитці привезли фільми в яких герої спілкуються... російською мовою.

Це все одно, якби серби, наприклад, привезли фільм, в якому всі розмовляють грецькою. Таке саме "добро" везуть і в Голівуд.

На щастя, в Оскарівського комітету вистачило розуміння парадоксальності ситуації. В 2004 році комітет відхилив кінострічку Олександра Роднянського "Водій для Вєри", бо було незрозуміло чому український фільм озвучено російською мовою.

Наступного року Україна знову збирається представити голлівудським кіноакадемікам російськомовний фільм, але вже з українськими субтитрами.

З таким же успіхом можна взяти китайський фільм, підготувати до нього українські субтитри й передати Американській академії кіномистецтва на предмет отримання золотої статуетки "Оскар".

Але в Голівуді статуетку можуть дати китайцям – за китайськомовний фільм, туркам – за турецькомовний, росіянам – за російськомовний, а українцям – за україномовний. Невже на сімнадцятому році незалежності це й досі не зрозуміло?

АНАЛІЗ ЖУРНАЛІСТСЬКОГО МАТЕРІАЛУ

Петра Борисіва «Чотири неправди про сучасний український кінопрокат».

Автор аналізу – Шестопал Наталія

Формальний аналіз

З позицій лексико-семантичного аналізу слід занотувати, що журналістський матеріал «Чотири неправди про сучасний український кінопрокат» має такі ознаки:

1) автор у матеріалі використовує неологізми, архаїзми (пострадянський, суржикуватим, державні приписи, карколомного збагачення, самотужки);

2) автор використовує професіоналізми (дублювання, субтитрування);

3) зловживає словами з переносним значенням («несвіжий» товар; невигідно бути «державниками»; чому б не заробити на «менших братах»; які радо беруть «сміття» й «варять» на ньому хоч і менші, але немалі гроші; гордо йменують себе «бізнесменами»; «довгим доларом»; таке саме «добро» везуть);

4) присутнє висміювання (гнітючим гугнявим голосом);

5) журналіст використовує сленг, жаргонізми щоб продемонструвати укр. переклад (бабало, чувак; мент; прикол; кльово; що ти мені париш; борзєєт; тьолка).

Синтаксико-стилістичний аналіз дозволяє нам констатувати такі специфічні особливості аналізованого журналістського матеріалу:

1) текст має 20 абзаців. Кожний з яких гарно пов'язаний між собою, логічно будує думку;

2) 1 абзац містить 2 складних речення;

3) 3 абзац містить 4 речення. Остання складне з дієприслівниковим зворотом;

4) 4 абзац містить 3 речення – 1 просте, 2 складне з підрядним зв’язком, 3 складнопідрядне речення з сполучником причини (бо), мети (щоб);

5) п’ятий абзац складається з двох речень, перше складне, друге складнопідрядне з порівняльним сполучником (що);

6) шостий абзац складається з двох речень, перше складне, друге речення складної синтаксичної конструкції.

7) матеріал насичений складнопідрядними реченнями.

Психолінгвістичний і соціолінгвістичний аналіз змусив констатувати такі чинники журналістського матеріалу:

1) мова матеріалу унаочнює, створює образи (тележурналіст Олександр Ткаченко);

2) на почату матеріалу (перший абзац) журналіст переконливо сповістив читача про те що добре орієнтується в тій проблематиці, яку розглядає. Обізнаність автора надає переконливості, тим фактам, які присутні в матеріалі;

3) у матеріалі відчувається авторська позиція, відчувається що журналіст не байдужий до проблеми українського кінопрокату, перекладу і розвитку українського кінематографу;

4) стаття сприймається досить легко, не перенасичена термінологією та незрозумілою лексикою;

5) текст орієнтований на пересічного громадянина;

6) у матеріалі журналіст повністю розкриває проблему.

Змістовий (структурно-смисловий) аналіз журналістського матеріалу «Чотири неправди про сучасний український кінопрокат» дозволив нам зафіксувати низку характерних рис, а саме:

1) журналіст порівнює, наводить приклади з кінопрокатом в інших країнах, задля створення цілісної картини проблеми;

2) текст побудований органічно та має чітку структуру (зачин, розповідь, кінцівку);

3) назва тексту розкриває зміст у матеріалі;

4) текст змістовно пов'язаний між собою.

Функціональний (рольовий) аналіз журналістського матеріалу «Чотири неправди про сучасний український кінопрокат» дає можливість занотувати, що:

1) текст є актуальним та має суспільно-важливе значення;

2) стаття спрямована проінформувати та стимулювати вирішення даної проблеми;

3) автор публікацією прагне розвіяти міфи про український кінопрокат;

Здійснення соціально-оціночного аналізу (оцінка явища з боку дотримання соціальних норм і зразків поведінки) журналістського матеріалу «Чотири неправди про сучасний український кінопрокат» привів нас до висновків про те, що:

1) матеріал є соціально актуальним, журналіст у свою чергу професійно виконав свій обов’язок;

2) журналіст дотримався етичних норм.