Розділ 2 політична проблематика

1. Політична журналістика

(автор матеріалу – Литвинова М. К.,

адаптація і редагування – О. М. Холод)

Інформаційний стан суспільства – визначальний фактор політичного і соціального розвитку та суверенітету країни. Від того, як відбувається збирання, збереження і поширення інформації, як функціонують системи передачі інформації, залежить ефективність державного управління, взаємини влади і суспільства. З цієї причини всі розвинуті країни приділяють увагу створенню та розвиткові незалежної політичної журналістики. Ця проблема актуальна й для нашої країни.

Концепції політичної журналістики передбачають визначення двох термінів – "політика" і "журналістика".

• політика (від "роlitica" – державна діяльність) – це особливий вид людської діяльності, пов'язаний зі здійсненням влади в інтересах усієї спільноти (суспільства) або над нею;

• журналістика (від фр. "leJournal" – щоденник, газета) – вид громадської діяльності щодо виробництва і поширення інформації.

Отже, політична журналістика це вид громадської діяльності щодо виробництва і поширення інформації про діяльність владних структур, політиків, державне управління і здійснення влади в суспільстві.

Система політичної журналістики має допомагати громадянам у вивченні державних питань, роз'яснювати альтернативні варіанти державної політики і сприяти формуванню обгрунтованої громадської думки.

Журналісти виступають як посередники між політикою та суспільством. Вони змістовно і зважено інформують, а також адресують політикам критичні питання від своєї аудиторії. Журналістика дбає про суспільний інтерес до політичних питань і тому є важливим елементом демократії.

Вивчаючи передачі українського телеюаченя з професійної точки зору, можна помітити брак політичних програм як таких. Винятком може бути хіба що Перший національний.

Щодо таких каналів, як «Новий», «Інтер», «СТБ», «Студія 1+1», «ІСТV», вони "тримають руку на пульсі" подій, намагаються бути досить об'єктивними, у них є відчуття злободенності моменту. Усі вони надзвичайно оперативні. Але аналізуються політичні події доволі поверхово, без заглиблення в конкретику. Політичні програми як такі не виробляються. Політична журналістика працює тільки на новини.

Взагалі, на каналах спостерігається брак сильних політичних оглядачів, політичних коментаторів. Немає особистостей, яким би глядач вірив. Найбільшим постачальником політичної інформації є новини, але і в них спостерігається певна заангажованість.

Такий стан політичної журналістики бачимо в наш час.

Найкраще політична журналістика працює під час виборів, коли рівень інформації сягає 80 % всього ефірного часу.

Вільні вибори – це ключ до демократії. "Влада народу" залежить від поінформованого вибору, саме тому роль ЗМІ у висвітленні виборів є такою важливою. Щоб результати голосування були дійсними, політична журналістика має працювати належним чином, реалізовуючи власні права на свободу слова, на вільний доступ до інформації та права виборців на інформацію.

Висвітлення виборів має на меті вказати на проблеми та вивчити шляхи їхнього вирішення, порушити спірні питання, озвучити думки та турботи. Вибори – критичний час для політичних журналістів, коли вони мають довести свою надійність. Щоб бути джерелами інформації, яким довіряють, політичні журналісти мають щодня показувати свою чесність, точність та відкритість для всіх точок зору.

Але, на жаль, в Україні ЗМІ не піклуються про свій авторитет у суспільстві. Журналісти, трапляється, порушують етичні норми, закони висвітлення діяльності влади та виборчих перегонів. Про честь і гідність говорять перед виборами, а під час кампаній журналісти чомусь забувають про щойно складені та затверджені кодекси і з політичних перетворюються на партійні.

Аналізуючи останні вибори, заступник речника Держдепартаменту США, Філіп Рікер зазначив, що незважаючи на прогрес, "значні недоліки" все ще є. Одним таким недоліком Рікер називає велику упередженість ЗМІ у висвітленні подій, тим часом як кандидати не мали рівного доступу до ЗМІ. Наприклад, про вибори 2004 року в інтерв'ю для "Телекритики" В. Ющенко сказав: "Як показують моніторинги, блоку "Наша Україна" загальнонаціональні канали приділяли набагато менше уваги, аніж блоку Вітренко, об'єднанню "Жінки за майбутнє", блоку Демсоюзу–Демпартії. А майже 70 відсотків інформації про "Нашу Україну" мали негативний характер".

На думку політика, все це свідчить про те, що в Україні на той час ще не склалися цивілізовані правила висвітлення виборчих кампаній. Не всі політичні сили мають рівний доступ до телебачення та газет, деякі учасники процесу взагалі були позбавлені можливості спілкуватися з виборцями через ЗМІ. Навіть випуски новин не стільки інформують виборців, як агітують їх за певну політичну силу. Більшість політичних діячів ще й досі експлуатують радянські методи пропаганди.

Усе це віддаляє українське суспільство і журналістику зокрема від демократії.

Говорячи про роль ЗМІ у виборчому процесі, провідні вітчизняні та зарубіжні аналітичні центри й дослідники доходять до думки, що журналістика в Україні далека від незалежності.

Свого часу директор Інституту політики Микола Томенко висловився про те, що сучасна політична журналістика не витримала іспиту виборчою кампанією. Загальна ситуація зі ЗМІ, за його словами, показала необхідність радикального реформування українського інформаційного поля. "Спроба багатьох відомих журналістів за допомогою участі в парламентській кампанії привернути увагу до проблем свободи слова виявилася безуспішною", – свідчив політолог. Українська журналістика потрапила в якусь політичну пастку, з якої вона не може виборсатися. Тому основними її рисами є заангажованість та упередженість.

Нині в Україні журналіст спотворює дійсність, спотворює характер і зміст виборчого процесу, його аналіз не є продуктивним. Фіксуючи порушення свободи слова в період від 1 грудня 2001 до 26 березня 2002, представники Українського незалежного центру політичних досліджень дійшли висновку, що структура порушень мала такий вигляд:

• 20 % – перешкоджання збору інформації;

• 54 % – перешкоджання поширенню інформації (зокрема відмова друкувати видання);

• 46 % – застосування фізичного насильства щодо журналістів та працівників, причетних до поширення ЗМІ;

• 11 % – переслідування журналістів через виконання ними професійних обов'язків.

У багатьох випадках спостережено наявність декількох видів тиску, тому сумарний відсоток видів порушень перевищує 100.

У той час перед виборами журналісти розробили "Звернення журналістської ініціативи "Журналісти – за чисті вибори", за якою під час виборчих перегонів працівники ЗМІ мали дотримуватись у своїй діяльності встановлених принципів. Але дотримання цих норм було дуже сумнівне. Аналізуючи якість інформаційних випусків за жовтень 2001 – березень 2002, співробітники інтернет-видання "Телекритика" зійшлися на думці, що ми живемо в період "найбрудніших" теленовин виборчих технологій у нашій країні. Можна сказати, що деякі телеканали як то мовиться, кістьми просто "лягли", щоб виконати політичне замовлення партії, котра їх ангажувала. Ця обставина серйозно вплинула на якість теленовин у бік погіршення.

Подальший розвиток політичної журналісти, а з нею і демократії в державі можна буде прослідкувати під час майбутніх виборів.

Однак не слід звинувачувати в порушенні права громадян на інформацію лише журналістів. Бо політична цензура на даному етапі – невід'ємна риса нашої держави. Свобода слова є одним із головних чинників розвитку громадянського суспільства та неодмінна складова права громадян на отримання інформації. Саме наявність свободи слова перетворює засоби масової інформації на ефективний інструмент контролю громадян – платників податків – над державою.

З іншого боку, вона забезпечує зворотний зв'язок між суспільством і державою, що дозволяє діючій владі приймати рішення більш виважені та відповідні сподіванням громадян, а отже такі, що користуються суспільною підтримкою і сприяють встановленню та зміцненню довіри громадян до влади.

Яким є рівень забезпечення свободи слова в Україні? Чи є політична цензура в Україні? Чи можуть ЗМІ критикувати діяльність інститутів державної влади?

Краще за всіх це знають самі політичні журналісти. А вони свого часу констатували існування політичної цензури на установчих зборах українських журналістів "Політична цензура в Україні".

На думку журналістів, перш за все політична цензура проявляється з боку Адміністрації Президента, органів виконавчої влади та фінансово-підприємницьких структур, які їх підтримують. Спираючись на закони України та власний досвід, визначили, що є політичною цензурою.

Наприклад, у жовтня 2002 було проголошено МАНІФЕСТ УКРАЇНСЬКИХ ЖУРНАЛІСТІВ З ПРИВОДУ ПОЛІТИЧНОЇ ЦЕНЗУРИ.

Він мав психологічне значення, оскільки став поштовхом до проведення Парламентських слухань з питань свободи слова. Це спричинило внесення змін до законодавства, які відтоді збільшили права журналістів.

Але сьогодні більшість українських журналістів дає низькі оцінки рівню свободи слова в Україні. Середня оцінка за п'ятибальною шкалою становить 2,7 бали, тобто не дістає рівня "задовільно". Порівняно з аналогічними показниками попередніх опитувань, середня оцінка не має тенденції до підвищення.

Журналіст Галини Терещук інформувала про те, що «за даними американської неурядової організації «Дім свободи», практично усі ЗМІ в Росії підконтрольні владі». На 2010 рік Росія посідала 175–те місце щодо рівня свободи преси. Україна – 108-ме місціе. «Але міжнародна організація «Репортери без кордонів», – занотовує журналіст, – «звертала тоді увагу української влади на загрозливу ситуацію щодо згортання свободи слова і уже того ж року Україна могла опинитись на місці поближче до Росії».

На думку Галини Терещук, з приходом до влади Віктора Януковича у 2010 році «є факти залякування і нападів на журналістів». Журналіст упевнена у тому, що наступ на свободу слова фіксувався тоді, оскільки «президент ліквідував Національну комісію зі становлення свободи слова і розвитку інформаційної галузі при главі держави, політичні лідери опозиції мають обмежений доступ до ефірів, чимало журналістів не допускають на події за участю першої особи держави». Збільшується, порівняно з попередніми опитуваннями, відсоток респондентів, які констатують наявність політичної цензури в Україні. Переважна більшість професію журналіста вважають небезпечною.

На думку журналістів, критика владних структур може мати негативні наслідки. Найбільше опитаних відзначають можливість негативних наслідків публікації критичних матеріалів про Президента України та Адміністрацію Президента.

Найімовірнішим наслідком публікації критичних матеріалів вважається фізична розправа над журналістом.

Ситуація зі свободою слова в Україні негативна і нині має тенденцію до погіршення.

Можна констатувати (можливо, чи не надто сміливо?): якщо ситуація в країні не зміниться, журналісти–професіонали зникнуть або перетворяться на камікадзе, які все ж дотримуватимуться етичних норм і принципів, не зважаючи на перешкоди і загрози власному життю.

Як уже зазначалося, найбільше про світ політичної журналістики знають політичні журналісти–практики. Тому варто навести їх думки щодо цього питання.

Аналізуючи причини погіршення стану свободи слова, Сергій Рахманін ("Дзеркало тижня") зазначив: "Влада сприймає журналістику як обслуговуючий персонал. Влада не сприймає мас-медіа як бізнес, не сприймає як засіб інформації. Вона вважає її тільки інструментом впливу на громадську думку. Якщо журналістика – обслуга, то про яку свободу слова можна говорити?"

На "Телекритиці" проходило опитування на тему: "Що замовчує політична журналістика". В'ячеслав Піховшек, журналіст, колишній ведучий "Епіцентру", канал "1 + 1" впевнений у тому, що «відповідь, напевно, полягає у фразі Геракліта: "Той, хто знає, не говорить, той, хто говорить, не знає". У дуже багатьох людей, поінформованих щодо реального рівня корупції в країні (я себе відношу до таких людей), немає жодного стимулу про це говорити. І навпаки, у людей, котрі мають стимул про це говорити (вони навіть пишуть про це), просто разюче незнання реальних процесів у цій сфері.

Отже, преса, радіо і телебачення України перебувають у глибокій кризі. Нині в країні майже немає газет, телекомпаній і радіостанцій, які отримали б справжню економічну незалежність. Економічний успіх видання, теле-, радіопрограм України внаслідок діючого законодавства, існуючих правових і економічних регламентів ринку ЗМІ майже зовсім не залежить від кількості читачів, глядачів, слухачів. Нормою стали дотації та спонсорські вкладення в ЗМІ за так зване інформаційне забезпечення, ангажованість видань і теле-радіопрограм, порушення етичних норм серед журналістів.

Потік інформації у світі і такий різноманітний, різновекторний та суперечливий, що самостійно розібратися в ньому не в змозі ані окрема людина, ані група спеціалістів.

Теоретичне дослідження політичної журналістики – принципова умова створення практичної теорії; очікувати від теорії мас-медіа ефективної допомоги у розв'язанні конкретних проблем можна лише за однієї умови –рішучого підвищення теоретичного рівня досліджень, який забезпечував би міцну наукову базу для практичних рекомендацій.