Види стрибків:

1) за способом здійснення стрибки поділяються на швидкі (часто вибухові) й поступові,

2) за формою стрибки поділяють на одноактні й багатоактні (прості, складні),

3) за глибиною – на поверхневі й глибинні, часткові й повні,

4) за спрямованістю – на прогресивні й регресивні.

в) Закон заперечення заперечення – вказує на напрям і форми розвитку, на єдність поступовості й наступності, на виникнення нового на основі певних моментів старого.

Діалектичне заперечення – це таке перетворення явища, яке хоча і ліквідує його як таке, але одночасно відкриває простір для подальшого його розвитку.

Закон заперечення заперечення вказує на напрям і форми розвитку.

Завдяки правильному розумінню співвідношення поступальності (подолання початкового рівня буття) й циклічності Гегелю вдалося вирішити питання напряму й форм розвитку. Він розумів розвиток як висхідний, поступальний рух уперед з повторенням деяких пройдених ступенів на новій, вищій основі.

Визнаючи основною тенденцією розвитку прогрес, матеріалістична діалектика разом з тим не заперечує й наявності таких змін, які не ведуть до виникнення нового. Це протилежні категорії, які відображають істотні сторони розвитку. Якщо прогрес можна зобразити висхідною лінією, а регрес – низхідною, то їх єдність у найабстрактнішому вигляді можна зобразити однією висхідною лінією. При конкретнішому схематичному його зображенні, коли регрес виступає підпорядкованим моментом, розвиток нагадує собою спіраль.

Заперечення включає в себе триєдиний процес:

1) деструкції (руйнування, подолання) попереднього,

2) кумуляції (часткове збереження, спадкоємність, наступність),

3) конструкції (формування, творення нового).

Заперечення проявляється всередині речі. Воно існує до того часу, доки існує сама річ. У кінцевому підсумку це заперечення призводить до перетворення речі в свою протилежність, до появи нової речі. На основі цієї речі теж може виникнути й виникає наступне (друге) заперечення і так далі.

Старе, як правило, зникає не безслідно, а концентрується в новому, зазнає в ньому переробки.

Заперечення речі своєю протилежністю призводить до розв'язання відповідної суперечності шляхом зруйнування і перетворення її в свою протилежність. Та розвиток на цьому не зупиняється. З виникненням нової речі народжується й нова суперечність, нове заперечення, яке і виступає рушійною силою подальшого розвитку.

Тема 15. Філософське поняття культури. План

1. Поняття культури.

2. Матеріальна і духовна культура суспільства та їх структура.

3. Культура і цивілізація.

4. Внутрішня і зовнішня детермінація культури.

5. Соціальні функції культури.

6. Проблема масової і елітарної культури.

7. Молодіжна культура.

1. Поняття культури.

Слово «культура» похідне від латинського «cultura» (обробіток, догляд, розвиток) і спочатку означало у Стародавньому Римі обробіток землі, працю землероба. Але надалі це слово почало вживатися в іншому, переносному значенні – «освіченість», «вихованість».

Римський мислитель Цицерон вже вживав поняття «культура душі», він вважав, що філософія є «культурою розуму». Отже, за Цицероном, філософія є культурою тому, що як і у випадку із землеробством, обробляє розум для його удосконалення.

Важливою тут є думка, що культура, з одного боку, є діяльністю із перетворення людиною природи (землеробство), а з другого – засобом удосконалення духовних сил людини, її розуму (філософія).

Розглядаючи ораторське мистецтво як найбільш повний вияв культури, Цицерон вбачав у ньому засіб звеличення, самоутвердження людини – культура розвиває людину, і в цьому, на думку римського філософа й державного діяча, полягає її головна функція.

Отже, поняття культури:

• вказувало на вміння і майстерність, які виявляє людина у своїй діяльності,

• процес виховання «культури душі».

Широко вживаним поняття культури стає в епоху Просвітництва, коли культура тлумачиться як:

• штучне, породжене людською діяльністю перетворення природи,

• вищий прояв людського буття, пов'язаний передусім з людським духом.

Саме від просвітників XVIII ст. йде протиставлення «культура-натура», тобто «культура-природа».

Поняттям культури позначалися у той час всі – досягнення духовної культури людей, передусім наукові знання, мистецтво, моральна досконалість і все те, що називали тоді освіченістю.

Наприкінці XIX – у XX ст. більшість видатних мислителів наголошують на – людино-творчому характері культури.

У найзагальнішому вигляді культура - це сукупний результат продуктивної діяльності людей. У вузькому розумінні культура - це певні цінності та норми поведінки людини в соціальному і природному оточенні.