Свобода має два виміри:

1) свобода від будь-чого,

2) свобода для будь-чого, насамперед для втілення в життя певного соцiального ідеалу.

Соціальна творчість завжди пов'язана з ризиком, оскільки навіть для здійснення життєво-реальної мети можна вибрати неадекватні засоби, а засоби, які деформують сам ідеал; тим більше небезпечно, якщо мета виявилася явно утопічною. Драматизм людського існування полягає в тому, що людина живе водночас у сфері необхiдностi, тобто приймає світ таким, який він є, і сфері свободи, тобто прагне перетворити світ вiдповiдно до уяви, яким вiн має бути. Це i є основа суперечності мiж соцiальним буттям, традицiєю i iдеалом, яку покликана розв`язати соцiальна творчiсть, “життя без iдеалiв” i “iдеальних орiєнтирiв” порожнє i сiре. Основна колiзiя соцiальної творчостi полягає в тому, що без iдеального майбутнього i активностi суб`єкта вона не можлива.

5. Практика та її ролі в процесі пізнання.

Практика – це дiалектика об`єктивного i суб`єктивного, матерiального та ідеального.

Об`єктивна сторона практики пов`язана з тим, що саме в практицi людина взагалi виявляє об’єктивність природи, тобто те, що не залежить вiд її думок, бажань, настроїв, суб`єктивних уподобань, уявлень про властивостi та вiдносини оточуючого свiту, бiльше того, сама категорiя “об`єктивнiсть” формується у людей насамперед завдяки їхнiй практичнiй дiяльностi. Практика немов би демонструє людинi, що в процесi своєї життєдiяльностi вона має робити не те, чого жадає, а те, що вона повинна, бути “ скромною” у своїх намірах i не нав`язувати їх силомiць ні природi, ні суспiльству.

Практика – це не лише спосiб виявлення об`єктивного, водночас вона мiстить у собi i суб`єктивний елемент.

Iснує власне суб`єктивна сторона працi. Будь-яка проекцiя, грань, яка висвiтлюється за допомогою практики в об’єкті, визначається, з одного боку, багатовимiрнiстю самого об`єкта, а з іншого – цiлями, потребами, iнтересами та знаннями самої людини. Практика є об`єктивною в змiнах речей, а суб`єктивнiсть на кожнiй сходинцi розвитку цивiлiзацiї завжди цiлком означена та обмежена. Це значить, що i практика є завжди історично обмеженою, бо вона залежить вiд тих можливостей суб`єкта, які він має на кожний проміжок часу.

Практика пов`язана з “перевтiленням” iдеальних образiв, схем реальностi, моделей майбутнього у дiйснiсть, у свiт предметiв, свiт технiки i технологiї. Разом з тим практика має суспiльно-iсторичний характер i залежить вiд рiвня розвитку суспільства, його продуктивних сил, культурного i наукового потенцiалiв. Внаслідок аналізу різних аспектів категорії практики можна дати її розгорнуте визначення.

Практика – це активна дiяльнiсть конкретно-iсторичного суб`єкта (iндивiда, соцiальної групи, класу, суспiльства), у ходi якої вiн здiйснює матерiальне перетворення об`єкта вiдповiдно до своїх цiлей, iдеальної моделi дiйсностi, до знань про властивостi цього об`єкта, а також розвивається i змінюється сам.