10. Міжнародні регіони у структуруванні зовнішньої політики України.

Регіональні та субрегіональні комплекси зовнішній політиці України.

Провідним каналом відтворення структуроутворювального впливу міжнародних регіонів на зовнішню політику України стало ак­тивне використання нею регіонального оточення, організація якого становила суттєвий ресурс української політики. Відповідно регіональ­на політика України формувалась переважно як інструментальний комп­лекс вирішення зовнішньополітичних завдань у географічних регіо­нах, до яких належала Україна, а її головними засобами стали численні міждержавні інститути та неформалізовані домовленості регіонального та субрегіонального рівнів. У досягненні завдань регіональної полі­тики Україна віддавала перевагу традиційному для себе маневру­ванню поміж центрами сили в регіоні, ситуативному зближенню з тим чи іншим із них відповідно до поточних завдань. Цей підхід часто був ефективним у вирішенні конкретних питань, хоча певною мірою й позбавляв Україну змоги послідовно та цілеспрямовано реа­лізовувати протягом тривалого часу власні регіональні проекти, виступати активним чинником структурування регіонального простору.

Важливою проблемою становлення регіональної політики України було також визначення її просторових параметрів й, перша за все, визначення та окреслення меж регіональної системи, в якій вона прагне закріпитися в якості ключового актора. Україна об’єктивно належить до кількох регіональних систем, що мають різний ступінь внутрішнього структурування й відмінну одна від одної динаміку розвитку. Визначальну роль для української зовнішньої політики відіграють європейський інтеграційний, трансатлантичний/євроатлантичний та пострадянський регіональні комплекси.

Європейські інтеграційні процеси, і перш за все, інтеграційні процеси в Європейському Союзі є одним із ключових чинників регіоналізації в усій Європі. Саме під їх впливом вибудовується структура міждержавних відносин, окреслена високим ступенем формалізації в середині ЄС, але також високою формалізацією й поза межами інтеграційного кола, адже у відносинах ЄС із східноєвропейськими сусідами накопичено значну за кількістю та якістю міжнародно-правову базу, характер та інтенсивність цих відносин регламентуються також у рамках кількох спільних політик ЄС. Інтереси Європейського Союзу щодо України обумовлюються формуванням силового поля, сфери впливу ЄС, механізмами якого виступають процеси розширення та стратегії сусідства. Розширення ЄС, в першу чергу, спрямовано на формування на основі культурно-цивілізаційних цінностей та параметрів стабільного політичного і економічного розвитку консолідованого простору, що виступатиме впливовим суб’єктом міжнародних відносин. Відбувається розширення сфери європейських стратегічних інтересів у східному та південному напрямках, через ЦЄБ, Кавказ та Центральну Азію в інтересах розбудови системи транспортних та енергетичних коридорів. Реалізація цих проектів означає формування орієнтованого на ЄС геоекономічного простору з відповідним включенням проміжних країн у сферу європейських інтересів. ЄС потребує Україну як передбачувану та ціннісно орієнтовану складову розширеного стратегічного європейського простору в інтересах економічної, політичної та соціальної безпеки. Україна не сприймається ЄС складовою власного майбутнього Євросоюзр, принаймні до вирішення проблем реформування Союзу після останнього розширення, визначення перспектив членства балканських країн та Туреччини, розв’язання конституційної кризи в ЄС.

НАТО та інститути партнерства, створені цією організацією, також виступають структурною основою регіонального простору – євроатлантичного. Євроатлантичний простір охоплює країни-члени НАТО, країни-партнери, а також нові зони відповідальності Альянсу в Європі, перш за все, на Балканах. В євроатлантичному просторі закріплюється власна регіональна ідентичність, що відтворюється структурами регіональної безпеки та пов’язується не тільки із спільністю дій в організації, але також з однаковістю в усвідомленні загроз. На відміну від НАТО, США не тільки виступає центральним елементом євроатлантичного простору, але й детермінує основні його параметри. В цьому контексті Україна в євроатлантичному просторі виступає, по-перше, в якості одного з об’єктів практичної реалізації американської доктрини поширення демократії задля встановлення власного контролю над пострадянським простором; по-друге, як важлива ланка у створенні незалежного від Росії механізму контролю на пострадянському просторі; по-третє, як ключовий елемент створення субрегіональних утворень без участі Росії. Відтак, євроатлантичний простір для України вибудовується в контексті суперництва США із Росією та концептуалізується навколо т. зв. "Нової Європи", включення України до якої дозволить США ефективніше використовувати цю групу держав для контролю над розвитком інтеграційних процесів в Європі.

Пострадянський регіональний простір також відіграє важливу роль у структуруванні зовнішньої політики України. По-перше, Україна є учасником значної кількості регіональних структур (від СНД до субрегіональних утворень); по-друге, для України процеси регіоналізації на пострадянському просторі набувають визначального характеру у контексті реалізації власних проектів регіоналізації. Адже, саме пострадянський простір залишається для України ключовим ресурсом для таких проектів, а будь-які інші ініціативи регіоналізації сприймаються як конкуруючі. Інтереси Російської Федерації щодо України визначаються стратегією формування євразійського силового поля, сфери впливу Росії по периметру її кордонів через реалізацію реінтеграційних проектів на пострадянському просторі, а також безпосередню політичну, економічну, військову присутність. Україна займає одне з провідних місць у реалізації цієї стратегії. Механізмами реалізації цієї стратегії є боротьба за права російськомовного населення, проекти економічної реінтеграції через посилення присутності російського капіталу в українській економіці й спільні економічні утворення та військово-технічне співробітництво.

У східноєвропейському регіональному просторі України реалізовувала свою регіональну політику найбільш послідовно. Уже скоро оновлення незалежності Україна фактично висунула претензії на регіональне лідерство, спираючись на сприятливі обставини – свій статус найбільшої за розміром та населенням країни регіону, а також значний економічний потенціал й вагу у забезпеченні регіональної безпеки. Центральне місце в регіональній політиці України початкового періоду посіла ідея посилення регіональних зв’язків із постсоціалістичними країнами Європи як засобу забезпечення суверенітету України. В лютому 1993 року Україна виступила з ініціативою створення Балто-Чорноморськох зони безпеки; згодом ця ініціатива була запропонована країнам Вишеградської четвірки. Але вони, окрім Польщі, не зацікавились ідеєю. Згодом Київ і сам відмовився від цієї ідеї Балто-Чорноморського безпекового проекту.

Чорноморський регіон – ще у 1992 році були започатковані структури співробітництва держав регіону, переважно спрямовані на активізацію економічної кооперації. У 1999 році Україна виступила ініціатором та організатором Ялтинського саміту країн-учасниць чорноморського економічного співробітництва, на якому було створено ОЧЕС. З 1 листопада 2007 року до 30 квітня 2008 року Україна головувала в Організації Чорноморського економічного співробітництва ( Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Сербія, Туреччина й Україна).

Пріоритетом на період головування була визначена багатостороння економічна співпраця в Чорноморському регіоні, посилення фінансових можливостей ОЧЕС завдяки використанню ресурсів Чорноморського банку торгівлі і розвитку, а також посилення співробітництва між ОЧЕС і Євросоюзом на політичному рівні. Програма головування України включає проведення першого банківського форуму, зустрічі міністрів закордонних справ країн-членів ЄС і Чорноморського регіону й інші заходи.

Пострадянський регіональний простір також відіграє важливу роль у структуруванні ЗПУ. По-перше, Україна є учасником значної кількості регіональних структур (від СНД до субрегіональних утворень); по-друге, для України процеси регіоналізації на пострадянському просторі набувають визначального характеру у контексті реалізації власних проектів регіоналізації. Україна втрачала площадку СНД як засіб реалізації власної регіональної програми, що видавалось можливим ще й перші роки існування організації. Натомість посилювалась тенденція до активного включення України в якості об’єкту регіональної політики Москви, що особливо наочно проявилась із проголошенням у лютому 2003 року ініціативи президентів Росії, України, Білорусі та Казахстану про утворення Єдиного економічного простору та Організації регіональної інтеграції.

У загальному контексті зовнішньої політики України ГУУАМ слід розглядати як пріоритетну стратегію, що розширює можливості політичного та економічного маневру держави на європейському та євразійському напрямках. ГУУАМ зміцнює позиції Києва в проектах спорудження південно-східної системи енергетичних та транспортних коридорів, забезпечує вихід України на виробничі, товарні й сировинні ринки Центральної Азії й Далекого Сходу та, що особливо важливо, дає можливість розв’язати стратегічну задачу диверсифікації шляхів, агентів і джерел енергозабезпечення національної економіки.

Азіатсько-Тихоокеанський регіон для України привабливий економічно. Не обмежуючи свої інтереси пошуком інвестицій ( Китай, Японія, Південна Корея), Україна прагне встановити тісні відносини із найбільш динамічним простором вільної торгівлі, який народжується в межах АТЕС, а також вирішити питання співробітництва та вільної торгівлі з АСЕАН.

Центральноазійський регіон - прагнення України долучитись до проектів створення енергетичних транспортних коридорів. Важливим структурним чинником у реалізації цих прагнень є участь України в проекті ТРАСЕКА, запропонованого Комісією ЄС.

Близький та Середній Схід – прагнення України забезпечити диверсифікацію джерел енергопостачання, перш за все, нафти.

13. Вплив проблем цивілізаційної ідентифікації України на її зовнішньо-політичну орієнтацію

Проблема цивілізаційної ідентифікації України, як свідчать вибори Президента України 2004 року і вибори в Верховну Раду в 2006 році, здійснює безпосередній вплив як на її внутрішнє життя, так і на проблему її зовнішньополітичного вибору.

Невизначеність цивілізаційної ідентифікації України пояснюється цілою низкою чинників. До найголовніших з них є наявність довгих періодів в історії України, коли вона не мала власної державності, належність окремих частин її території до різних геополітичних, геоекономічних та геокультурних просторів, зокрема середземноморського, західноєвропейського та євразійського.

Сучасна Україна є результатом складної взаємодії як західної, так і російської цивілізацій. Оскільки Україна не знаходиться в епіцентрі жодної з цивілізацій, то відповідно вона не може повністю належати до жодної з них. Інша справа, що Україна розташована в напівпериферії слов’яно-православної цивілізації, в периферійній зоні західної (західноєвропейської) і у віддаленій зоні периферії ісламської цивілізації. Тому логічно зробити висновок, що спорідненість з слов’яно-православною та західною цивілізацією більша, ніж з ісламської, а якщо взяти до уваги недалеке минуле і ступінь залежності від Росії, стає повністю зрозумілим, чому значна частина території України тяжіє до слов’яно-православної цивілізації.

Україну відносять до розряду так званих "розірваних" країн. Розглядаючи лінії розлому між цивілізаціями, очевидно, що найбільш важливою лінією поділу в Європі є східний кордон західного християнства. І він пролягає за сучасними кордонами між Росією і Фінляндією, між прибалтійськими країнами і Росією, розсікає Україну, повертає на захід, відокремлює Трансільванію від іншої частини Румунії, а потім, проходячи Югославією, майже точно збігається з лінією, яка відокремлює Хорватію і Словенію від інших частин Югославії. Таким чином, Україна опинилася "розірваною" між двома цивілізаціями: слов'яно-православною і західною.

Невизначеність цивілізаційної приналежності і тяжіння до якісно відмінних центрів сили виявляє складність чіткого встановлення зовнішньополітичних пріоритетів. З одного боку, Україна є географічним центром Європи та через її територію проходили трансконтинентальні торгові шляхи. Відповідно Україна визначає інтеграцію до європейських і євроатлантичних структур своєю стратегічною метою. Природно, що Україна зацікавлена і тісному співробітництві зі США, статус яких визначається впливом на міжнародній арені, військовою могутністю, рівнем економічного розвитку тощо. Американський вектор політики України не можна не пов’язувати з політикою щодо НАТО, адже саме вони активно підтримали країни Центрально-Східної Європи на їх шляху до Альянсу.

З іншого боку, Україна тяжіє до російського центу сили – великої держави, стратегічного партнера. Тому суттєвою компонентою залишається розвиток відносин з Росією, з якою її пов’язує спільні цивілізаційні парадигми. Відтак, одним із зовнішньополітичних напрямків України є підтримка і розвиток рівноправних і, взаємовигідних економічних, політичних та соціокультурних відносин з Росією.

У субрегіональному вимірі за Україною залишається статус великої регіональної держави зі значним потенціалом, що надає їй шанс для активної політики щодо реалізації власних інтересів. У Східній Європі завжди взаємодіяли народи, які належали до різних цивілізацій. Україна у своїй основі теж ніколи не була соціокультурно ідентичною, тож спільні цивілізаційні корені визначають наявність зовнішніх інтересів України і тут. Більше того, вже як спадкоємиця інтересів, цілей та проблем СРСР у Центральній і Південно-Східній Європі, Чорноморському регіоні Україна має відігравати тут значну роль. Для неї життєво важливими є розв’язання конфліктних ситуацій на Балканах, у Придністров’ї, у Кавказькому регіоні, формування моделей рівноправного партнерства з Польщею, Туреччиною як потужними регіональними лідерами у цій частині.

Україна також має зв’язки з мусульманським світом завдяки кримськотатарській цивілізаційні складовій. Тому метою розвитку відносин з кримськотатарським населенням як перехідною зоною до ісламської цивілізації має стати розробка моделі діалогу з цією цивілізацією.

З погляду українських вчених, основні геополітичні пріоритети України можна визначити наступним чином:

• виживання України як суверенної незалежної держави, зростання ролі фундаментальних цінностей і зміцнення інституцій, що забезпечують добробут, безпеку і соціокультурний прогрес;

• повернення України в європейський цивілізаційний простір, всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних і соціальних структур, а також структур безпеки;

• посилення економічного й політичного потенціалу і "дієздатності" України в широкому розумінні цього терміну за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, участі в європейських структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх договорів, отримання відповідних гарантій безпеки тощо;

• пріоритетна орієнтація на інтеграцію до ЄС і ЗЄС, поглиблення спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання;

• зміцнення стратегічного партнерства зі США і зв'язків з країнами Західної Європи;

• підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з Росією;

• зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами, насамперед Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном;

• сприяння формуванню "поясу стабільності" та регіональних структур безпеки від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії;

• активна участь у створенні європейських і євразійських транспортних коридорів як за "Балто-Чорноморсько-Близькосхідній" віссю, так і за віссю "Західна Європа – Україна – Закавказзя – Центральної Азія – КНР", використання цих коридорів для створення надійної альтернативної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини;

• протидія неконтрольованому іноземному економічному проникненню і всебічній захист економічного суверенітету, недопущення встановлення будь-яких форм економічної й політичної залежності;

• блокування поточних спроб односторонньої іноземної соціально-куль­турної та інформаційної експансії й домінування;

• цілеспрямоване формування в масовій свідомості універсальних європейських і євроатлантичних цінностей і соціокультурних орієнтацій.

Отже, Україна належить до одночасно декількох цивілізацій і поєднує в собі різноманітні цивілізаційні ідентичності, а це у свою чергу створює чисельні розбіжності та суперечності у зовнішній політиці, а з іншого боку, зумовлює широкий спектр її зовнішньополітичних інтересів та багатовекторності.