60. Структура глобальних політичних досліджень

Розмаїття сьогодні у міжнародно-політичній науці теорій і поглядів, у кінцевому підсумку може бути зведене до трьох відомих парадигм: реалістичній (Г.Моргентау), що включає у собі класичний реалізм і неореалізм (К.Уолц), ліберальної (традиційний ідеалізм і неолібералізм) і неомарксистскої, кожна з яких виходить із свого розуміння природи й характеру міжнародних відносин.

- реалістична парадигма : в межах цієї парадигми, глобальний розвиток розглядається, як процес еволюційного розвитку світу;

- ліберальна та неоліберальна парадигма : прихильники цієї парадигми розглядають глобалістику як якісний новий етап розвитку політичної структури. З погляду прихильників ліберальної парадигми, відносини між розвиненими демократичними країнами Азії, Північної Америки, Океанії й Західної Європи важко характеризувати як відносини які будуються за принципом "допоможи собі сам". Багато нібито неминучих наслідків анархії були переборені завдяки цілому комплексу інститутів, які управляють міждержавними відносинами й забезпечують механізми прийняття рішень. Ідеї співробітництва, на думку лібералів, має більше шансів на успіх, ніж класичні погляди реалістів на конфлікт, а також ігри з нульовою й ненульовою сумою;

- марксистська парадигма (школа марксизму): базується на концепції Півночі та Півдня ;

Підходи марксизму:

1. Теорія класичного економічного розвитку, яка зародилась в кінці ХХ ст., а згодом перейшла у неокласичну теорію. Всі країни Півдня мають наздогнати країни Півночі і пройти спільні стадії економічного зростання;

2. Неомарксистські теорії, які репрезентовані теорією залежності;

Неомарксисти критикують засади реалістичної парадигми. Вони уявляють світ у вигляді глобальної системи різноманітних економік, держав, товариств, ідеологій і культур. Основна думка, яку наполегливо проводить неомарксистска теорія - це думка про суперечливість таких тенденцій міжнародних відносин, як глобалізація, зростання взаємозалежності й демократизації, зміна ролі державного суверенітету. Їхній розвиток веде до несправедливого розподілу благ і, отже, висуває об'єктивну вимогу щонайменше свідомого керування процесами, що відбуваються.

ПАРАДИГМИ:

Формаційна парадигма— перехід від однієї до іншої формації відбувається революційно. Теорія, в якій світова істор. соц. динаміка представлена у вигляді послідовної зміни стадій — сусп.-екон. формацій. Ф. п. у найзагальнішому вигляді була оформ­лена К. Марксом та Ф. Енгельсом як узагаль­нення істор. досвіду країн Європи. У світовій історії ними виокремлювались п'ять сусп.-екон. формацій — первіснообщинний лад, рабо­власницька, феод., капіталістична та комуніст, формації. У Ф. п. істор. процес уявлявся як по­слідовна зміна сусп.-екон. формацій, відмінних одна від одної, перш за все за засобами вир-ва й відп. соц.-клас, структурами. Розвиток світо­вої історії аналізувався як рух від першого безкласового суспільства (первісний лад) через суспільства класові (рабовласницьке, феодальне, капіталістичне) до нового безкласового суспіль­ства. Цей шлях мали пройти всі народи та су­спільства. Структурне ядро формації — діалек­тична взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, які обумовлюють відп. політ, надбу­дову та форми сусп. свідомості. Основою Ф. т. є модель соц. динаміки — синтез лінійно-стадіаль­ного прогресу й циклічного коловороту сусп. систем, у якому кожна формація проходить етапи виникнення, зрілості та загибелі. Формацій­ному підходу були притаманні монолінійність, універсальна модель історії людства, фаталізм. Це, зокрема, знайшло відображення в схемі п'яти сусп.-екон. формацій. Він є неприйнят­ним як універсальний метод аналізу істор.процесу.

Цивілізаційна парадигма— науки, концепції, у яких світова істор. соц. динаміка представлена у вигляді зміни цивілізацій. Об'єктом дослід­ження Ц. п. є циклічні закономірності або ди­намічні універсали розвитку цивілізацій. Праг­нення до синтезованого, узагальнюючого підходу знайшло відображення в цивілізаційному підході, який передбачає аналіз сукупності всіх форм життєдіяльності того чи іншого суспільства (матеріал., моральних, ідейних, культ., реліг. тощо) у їхній єдності й неподільності, розвитку та спадкоємності; ця сукупність може розгля­датись як цивілізація в глобальному чи локаль­ному розумінні. Принципи Ц. п. можна використовувати для аналізу історії окремих країн або груп країн, вони відрізняються синтетичністю (органічно поєднуючи методи й методики різних наук, теорій і концепцій) та мають компаративістсь­кий характер (історія окремих цивілізацій розглядається порівняно з історією інших). Ц. п. передбачають не лише визначення відмін­ностей між окремими цивілізаціями, але й з'ясу­вання причин цих відмінностей та їхніх витоків. У XX ст. виокремлюються два основні напря­ми Ц. п. — матеріалістичний та культ.-історич­ний. Матеріалістичний напрям ставить акцент на дослідженні економіки, матеріал, вир-ва, способів господарювання та відносинах, що ними породжуються, тісно пов'язує роль дух. фактору з особливостями соц.-екон. розвитку суспільства. У межах даного підходу цивілізація розглядається як певний ступінь у розвитку суспільства й культури, головними ознаками якої є приватна власність та гроші, розвиток землеробства, торгівля, міста, класове суспільство, д-ва, релігія, писемність; т. ч., цивілізацію представлено як одну з характеристик клас, суспільства. Одним із засновників цивілізаційного підхо­ду до істор. процесу став рос. вчений М. Данилевський (1822-85), автор книги «Росія та Єв­ропа», який вважав, що головними суб'єктами істор. процесу є не д-ви або нації, а культ.-реліг. спільноти (культ.-істор. типи) і підкреслював принципові цивілізаційні розбіжності Росії та Європи. Ідеї цивілізаційної унікальності знайшли відображення в працях К. Леонтьєва, О. Шпенглера, А. Тойнбі, С. Гантінґтона та ін.

Світосистемна парадигма — виникла на стику неомарксизму та франц. школи Анналів, що сформувалась навколо журналу «Аннали економічної та соціальної історії», заснованого в 1929 М. Блоком та Л. Февром. Найвищими досягненнями є праці Ф. Бро-деля, зокрема «Середземномор'я та сучасний світ в епоху Філіппа II», «Матеріальна циві­лізація, економіка та капіталізм, XV — XVIII ст.», де дано опис регіональної економіки як мережі відносин, висловлений погляд про те, що мате­ріал, основа, екон. історія визначає розвиток суспільств. Ф. Бродель вважав, що відносини людей в процесі вир-ва визначаються її екон. та соц. історією; цілісна істор. система утворю­ється із сукупності взаємодії соц., екон., політ, та культ.-психологічної підсистем.

Основа світосистемного підходу — розгляд регіонів світу або світу в цілому як системи взаємодій, які складаються історично, де окремі д-ви, спільноти або цивілізації розглядаються тільки як тимчасовий результат з'єднання тих чи інших системних факторів. Світ є істор. систе­мою, світоекономікою, заснованою на розподілі праці. її центром є капіталістичний Захід. Ця світосистема виникає в Європі й розповсюджу­ється всім світом. Рушійною силою світоекономіки є накопичення капіталу. Світосистемному підходу притаманний розгляд та розуміння сучас. людства як взаємопов'язаної спільноти, яка формується через взаємодію різних госп. та політ, структур. Світова система визначається як цілісне утворення з єдиним поділом праці але з вели­кою кількістю різних культур. У межах катего­рії «цивілізація» виокремлюється два підтипи: світові імперії, в яких поділ праці між суспільст­вами здійснюється в межах єдиної імперської спільноти; світоекономіки, в яких політ, система складається з багатьох д-ав, конкуруючих між собою. Західна світосистема складається з ядра, периферії і проміжної зони — напівпериферії. Якщо ядро цієї світової системи накопичує прибуток, периферія навпаки його втрачає. Формування центр.-периферійних відносин, осьовий поділ праці між ядром та периферією створює напругу, яка стимулює розвиток сис­теми в цілому.