16. Гомогенність та гетерогенність міжнародних систем

Гомогенні – такі С, в яких держави належать до одного типу, дотримуються однією і тієї самої концепції політики. Гомогенність системи сприяє обмеженню насильства і формуванню певної солідарності між лідерами. Гомогенна С здається більш стабільною, оскільки вона є передбачуваною. Держави схильні проводити різницю між ворогами держави і своїми пол. супротивниками. Жоден з правлячих класів не ставив собі за мету повалення режиму в потенційно ворожій країні. Стабільність влади визнається важливішою за ослаблення якоїсь держави, потенційно ворожої, через розколи чи повстання. Гетерогенні – С, в яких держави організовані за різними принципами і сповідують різні цінності. Ворог виступає супротивником, а поразка завдає шкоди не тільки інтересам нації, а й інтересам правлячого режиму. Гетерогенність є не тільки відносною, вона може набувати різних форм. Після 1945 гетерогенність у тому, що стосується принципу легітимності, форми держави та соціальної структури, залишається радикальною. Гетерогенність МС непоправно розділяє транснаціональне суспільство. Між двома війнами транснац ідеології фашизму і комунізму зробили С гетерогенною до такої міри, що усвідомлення спільного інтересу підтримувати С повністю зникло.

З книги Коппель: Гомогенність та гетерогенність як один із структурних вимірів міжнародних систем (поряд з конфігурацією співвідношення сил, ієрархією акторів, внутрішнім режимом):

Гомогенніть чи гетерогенність відображає ступінь згоди, що існує у акторів відносно тих чи інших принципів або цінностей. На підставі цього критерію можна виокремити гомогенні та гетерогенні  міжнародні системи. Р.Арон називає гомогенними системами такі, в яких держави належать до одного типу, сповідують одну й ту ж саму концепцію політики. Гетерогенними вважаються системи, в яких держави організовані за різними принципами і поділяють суперечливі цінності.

Зрозуміло, що гомогенність і гетерогенність включають в себе різні модальності, незлічені нюанси. Система є більш або менш гомогенною чи гетерогенною: гомогенною в одній зоні, гетерогенною в іншій; гомогенною в часи миру, гетерогенною в часи війни; гетерогенною з частковим дотриманням дипломатичного правила невтручання, гомогенною із застосуванням дипломатичної техніки підривної революційної діяльності. Гетерогенність може бути гетерогенністю соціальних структур або гетерогенністю політичних режимів, гетерогенністю більше ідей, аніж реальностей, або навпаки, гетерогенністю більше реальностей, аніж ідей.

У контексті гомогенного або гетерогенного характеру   міжнародної системи можемо говорити про його безпосередній вплив на її стан. Адже гомогенність системи сприяє стабільності системи, гетерогенність системи призводить до протилежних наслідків, посилює її нестабільність.

Ялтинсько-Потсдамська, Версалько-Вашингтонська, Близькосхідна - гетерогенні; Вестфальська, Віденська, Європейська – гомогенні.

17. Держава в постбіполярній системі мв.

Відповідно до логіки світового устрою, що був притаманний Вестфальській моделі МВ, майже всі традиційні концепції структури міжнародної системи ґрунтувалися на розумінні держав як дискретних, автономних утворень, що перебувають у постійному суперництві одне з одним, протидіють втручанню в їхні внутрішні справи й прагнуть до домінування над своїми більш слабкими сусідами. Створена подібним чином соціальна реальність, з її акцентом на стабільність і відсутність мінливості, мала на увазі, що, насамперед, значення має співвідношення військових можливостей великих держав, що суперничають, і тенденції змін в цьому співвідношенні. Процеси, що відбуваються поза контекстом цього виміру, вважалися вторинними як фактори військових конфліктів або сталого світового устрою. Таке бачення міжнародних відносин віддзеркалювало реальності XVII - XVIII століть, коли з появою територіально окремих національних держав водночас встановилася і їх монополія на участь у МВ.

Дуже часто для загальної характеристики МВ Вестфальського архетипу використають метафору більярдного стола. У світлі сьогоднішніх внутрішніх і зовнішніх викликів верховенству влади «суверенної» держави, більш доречною є аналогія з багаторівневою мережею, що в своєму розвитку охоплює комплекс взаємодій широкий спектр міжнародних акторів, серед яких присутні держави, парадержавні утворення, міжнародні корпорації, неурядові міжнародні організації, віртуальні співтовариства, транснаціональні спільноти інтересів і політичні організації і т.д. У цьому аспекті системної трансформації на її сучасному етапі зміни є найбільш значними. Структура, що підтримувалася певною множиною відокремлених, автономних, суверенних держав, поступається місцем сукупності взаємозалежних, різнорідних елементів. Говорять про настання «епохи середньовіччя в МВ» (виникнення великої кількості різнорідних акторів) та «розмивання суверенітету» (транснаціоналізація МВ, держава втрачає своє домінуюче положення в МВ), проблема «детериторізації».

Історичний розвиток знову відбувається нелінійно, швидко наближаючись до історичного рубежу, що відокремлює міжнародну систему від її майбутнього внутрішнього устрою. Разом з тим, основні параметри цього устрою наразі будуть визначатися не тільки державами, а й різними за зовнішньою формою міжнародними акторами, які в своїх діях розглядатимуть територіальні кордони скоріше як перешкоду для досягнення своїх цілей. Держави будуть продовжувати існувати, але все більше як інституційний контекст соціальних процесів та технологій, які вже зараз частково вийшли з-під їхнього контролю.

У XX ст. держави вже не є автономними, а грають різну роль у загальносвітовий системі, причому ця роль залежить того, яке місце вони займають у даній системі - центральне чи периферійне (Р. Пребіш, Б. Браун, П. Баран, П. Суізі, А. Франк, Й. Галтунг, С. Амін, І. Валлерстайн та ін.) Одним з найбільш широко поширених видів міжнародної (міждержавної) стратифікації вважаються нерівні можливості держав захистити свій суверенітет, що випливають із нерівності їх національно-державної могутності. З цієї точки зору розрізняють наддержави, великі держави, середні держави, малі держави і мікродержави (див. питання стратифікація № 65).

Згідно з традиційними уявленнями, держави виражають себе на міжнародній арені через свою зовнішню політику, яка може приймати дві основні форми: дипломатії та стратегії. Їх призначення - задоволення національних інтересів, збереження територіальної цілісності країни, захист її безпеки і суверенітету. Однак у наші дні таке розуміння зовнішньої політики і міжнародних відносин виявляє свою явну вузькість, і зовнішня політика вже не може не взяти до уваги проблеми екології і науково-технічного прогресу, економіки та засобів масової інформації, комунікацій і культурних цінностей, видозміни традиційних проблем МВ під впливом нових акторів.

Ч. Кеглі і Г. Раймонд в книзі «Вигнання привида Вестфалії» (2002) визначають середину XVII і кінець XX ст. як поворотні точки в історії, коли одні моделі міжнародної взаємодії змінюються іншими. С. К. Гаджиєв вважає: виникнення нових акторів звузило, якщо не виключило, можливості збереження або висунення будь-якої держави як супердержави, здатної одноосібно контролювати стан справ у світі, все меншому не тільки одноосібному контролю тієї чи іншої держави будуть піддаватися політичні процеси світу, а й групи держав.

Крім того, якщо за часів розквіту державно-центристської моделі світу економічний та військово-політичний потенціали держави збігалися, то наприкінці XX століття економічний фактор став самостійним (наприклад, енергетична криза 1970-х рр., коли економічний чинник переважив значніший військово-політичний; Японія як економічний полюс, яка не має значного військово-політичного потенціалу). Можливо, з'являться ще такі показники, як рівні розвитку і використання нових технологій, а також освіти; політична активність на світовій арені. У цьому контексті С. Стрендж впевнена, що майбутнє визначать не армії чи ресурси, а те, наскільки учасник міжнародних взаємодій виявиться впливовим при визначенні нових «правил гри» в МС.

Безумовно, у найближчій перспективі держави залишаться найбільш значимими «полюсами» світового розвитку. Тому дослідники, які дотримуються неоліберальної традиції, говорять про декілька рівнів полярності при розгляді міждержавних відносин. Так, Дж. Най виділяє три таких рівня. Перший - стосується силової сфери, і тут США домінують. Другий - економічної. На цьому рівні існують три основні центри: США, Західна Європа і Японія. Нарешті третій - рівень транснаціональних відносин. Інші автори особливу увагу приділяють цьому транснаціональному рівня, що розвивається бурхливими темпами і формує "центри" в тій чи іншій області (фінансової, науково-технічної і т.п.) - транснаціональні корпорації, фінансові інститути, окремі міста (наприклад, Лондон) або регіони (зокрема, Південна Каліфорнія).

У другій половині ХХ століття в державно-центристської моделі світу почали енергійно діяти і інші актори - міжурядові організації, міжнародні неурядові організації та рухи, ТНК, внутрішньодержавні регіони та мегаполіси і т.п., що отримали назву недержавних транснаціональних акторів (ТНА). На цей факт ще на початку 1970-х рр.. вказали Р. Кохен і Дж. Най. Діяльність неурядових транснаціональних акторів призводить до процесу «феодалізації» МВ, зокрема, держави починають поступатися такими традиційними сферами контролю як безпека.

У цілому діяльності діяльність ТНА призвела до того, що кордони національних держав стали в значній мірі прозорими. Це і склало суть глобалізації, що відзначали такі дослідники як, Дж. Най, Р. Кохен, Дж. Розенау та інші, а також спричинило за собою ерозію, а потім і передкризовий стан Вестфальської системи світу. Володіючи впливом на МС, нові актори спричинюють «несистемні явища». Нові актори утворилися в результаті історичного розвитку Вестфальської системи.

Після розпаду біполярної системи також загострилася проблема т.з. «failed states».

Також політична система світу до кінця ХХ століття зіткнулася із наступними суперечностями: в протиріччя вступили такі принципи, як, право націй на самовизначення і збереження цілісності держави; прав людини і національного суверенітету. Всі ці протиріччя були закладені раніше, але стали проявлятися тоді, коли політична система світу стала глобальною.

Передкризовий стан державно-центристської політичної системи світу виявляється і в тому, що чіткий поділ на зовнішню і внутрішню політику, яке передбачається основними принципами Вестфальської моделі, перестає працювати навіть у цілком традиційних сферах. Внутрішньополітичні регіони все частіше виходять на регіональний рівень, ігноруючи національні кордони, в тому числі, наприклад, в рамках ЄС, а часом намагаються діяти і на глобальному рівні, в той час як міжнародні організації активно втягуються у внутрішні проблеми держав, зокрема, при врегулюванні конфліктів.

Зміни політичної системи світу, обумовлені, як активністю недержавних акторів, так і включенням великої кількості «невестфальских держав» («failed state») в Вестфальський систему світу, протікають в умовах науково-технічної революцією, яка за висловом Дж. Розенау «запустила процес глобалізації» (розвиток комунікацій і інформатизація), зробивши національні кордони прозорими і полегшивши взаємодію різних акторів МВ.

Протягом більше трьох століть Вестфальська політична система розвивалася і змінювалася. Більш того, еволюції піддався її основний принцип національного суверенітету. Г. Нікольсон ще на початку ХХ ст. писав, що після Першої світової війни змінився зміст суверенітету (поняття суверенної влади). Починають діяти нові актори.

Одночасно відбулися і якісні зміни у взаємодії акторів. Відбувається перерозподіл управлінських функцій від держави до інших учасників міжнародної взаємодії. Досить наочно цей факт демонструє Дж. Най, використовуючи схему, де всі учасники розподілені в залежності від того, на якому рівні вони діють (наднаціональному, національному або внутрішньодержавному) і в якому секторі (приватний, публічний, третій сектор - громадських організацій ). Іншими словами, державам, які залишаються провідними акторами на світовій арені, діляться частиною своїх повноважень як знизу (внутрішньополітичні регіони все більше самостійніше діють на світовій арені), так і зверху (найбільш яскравий приклад тут ЄС).

В цілому діяльність сучасних траснаціональних акторів стала серйозним викликом державно-центристській системі світу. У зв'язку з цим постає питання про управління. Глобалізація, відкривши національні кордони, зробила всіх учасників уразливими. У зв'язку з цим управління глобалізацією стає завданням, яке потребує знаходження негайних рішень. Проблема ускладнюється тим, що міжнародне право орієнтоване, головним чином, на регулювання міждержавних відносин.

При всій складності управлінської проблеми сучасного світу держави зберігають за собою монополію на міжнародне право. М.Лебедєва виділяє дві стратегії поведінки держав в умовах мінливої політичної системи світу. Перша: держави ведуть себе реактивно і намагаються обмежувати недержавних акторів як на своїй території, так за її межами в реалізації управлінських функцій, змушуючи їх діяти під жорстким контролем, у держави є досить великий політичний і правовий ресурс, завдяки яким воно і залишається головним актором на світовій арені. Дещо гірше справи йдуть з фінансовими і економічними ресурсами, а також ресурсом обумовленим підтримкою на рівні громадської думки. Другий: держави, використовуючи наявні ресурси, спільно з іншими акторами створювати нову архітектуру світу. Це шлях кризового управління і формування нового світового устрою, з урахуванням нових реалій та інтересів різних учасників - держав, міждержавних організацій, неурядових об'єднань, найбільших фінансових та бізнес структур.