21. Етапи модернізації.

Модернізація є свідомою настановою держави на проведення якісних пере­творень у суспільстві. В основі теорії політичної модернізації лежить обґрун­тування загальної моделі глобального процесу розвитку цивілізації. Сутність моделі полягає в описі характеру та напрямів переходу від традиційного до сучасного суспільства внаслідок науково-технічного прогресу, соціально-структурних змін, перетворень нормативних та ціннісних систем.

Модернізація – складний багатосторонній та багатоваріантний засіб перетворення суспільства, в якому взаємодіють внутрішні та зовнішні самобутні та запозичені фактори. Вони є свідомою постановою держави на проведення якісних перетворень у суспільстві.

Політичну модернізацію можна визначити як формування, розвиток і розповсюдження сучасних політичних інститутів, практик, а також сучасної політичної структури. При цьому під сучасними політичними інститутами й практиками слід розуміти саме ті політичні інститути й практики, які в найбільшій мірі здатні забезпечувати адекватне реагування і пристосування політичної системи до нових умов, до викликів сучасності. Загальноприйнятої думки відносно рушійної сили процесу політичної модернізації не існує. Найбільш загальновизнаною є позиція Г. Алмонда і Л. Пая, які стверджували, що політичний розвиток спирається на процес постійного вдосконалення функцій, які має виконувати політична система для забезпечення стабільності й ефективності всього соціального організму. Не дивлячись на те що модернізація може здійснюватись різними засобами з використанням різних механізмів, можна виокремити наступні складові політичної модернізації: створення диференційованої політичної структури з високою спеціалізацією політичних ролей та інститутів; створення сучасної держави, яка володіє суверенітетом, посилення ролі держави, розширення сфери дії та ролі закону, що є пов’язує державу і громадян, інтенсифікація залученості у політичне життя соціальних груп та індивідів; послаблення традиційних еліт та їхньої легітимності; посилення модернізаторських еліт.

Головний наслідок модернізації – глобалізація – виникнення нової міжнародної системи, відмінної від державо-центр.

Модернізація являє собою всеохоплюючу трансформацію традиційного до модерністського суспільства у соціальну організацію, яка є характерною для передових, економічно процвітаючих західних націй, які характеризуються відносною політичною стабільністю.

Виокремлюють такі типи модернізації:

• Первинна або органічна, характерна для таких країн, як Великобританія, США, Канада, країн Зах. Європи. Її початок охоплює епоху першої промислової революції, розвал традиційних спадкових привілеїв і проголошення рівних громадянських прав, демократизації і т. д. У цих країнах модернізація здійснювалась переважно еволюційним шляхом на основі власних культурних традицій й зразків.

• Вторинна або неорганічна – Росія, Бразилія, Туреччина та інші, основним фактором якої виступають соціокультурні контакти країн, які відстають у своєму розвитку з країнами органічної модернізації, а основним механізмом неорганічної модернізації є імітаційні процеси.

За характером модернізації розрізняють органічні та неорганічні модернізації.

• Органічна модернізація відзначається спадковістю соціального розвитку, природністю, самостійною ініціативністю виходу з надр старого суспільства з метою подолання існуючої там кризи, безперервністю реформаторського процесу (що не виключає певних зворотних відступів) та його здійсненням як "знизу", так і "згори" за допомогою держави й права. Такий характер модернізації притаманний, зокрема, країнам Західної Європи та Північної Америки.

• Неорганічна модернізація також починається під впливом комплексу чинників, але вже іншого ґатунку. Це можуть бути дедалі гостріша конкуренція на світових ринках, утрата старих ринків збуту, можливість військового втручання, загроза цілковитої економічної залежності від інших країн, вплив позитивного прикладу країн, що модернізуються. Неорганічним модернізаціям притаманні злиття модерніті й традицій (передусім таких, як патріотизм, віра у себе та власне майбутнє); "колективна мобілізація" для осучаснення суспільства; невідповідність одне одному темпів змін у різних сферах тощо.

Наявні різновиди модернізаційних теорій 50-60-х рр. XX ст. у концептуаль­ному плані мають спільні тези, серед яких головною є універсальність процесу модернізації. Слово “універсальність” тут має значення різноплановості, бага­то функціональності, всеосяжності (а не тотожності чи схожості, як найчастіше тлумачиться це поняття вченими країн “третього світу”).

Універсальність модернізації базується:

• на культурі модерніті;

• на соціологічній теорії Т.Парсонса, що розглядає еволюцію суспільства як перехід від примітивного та архаїчного стану до складного й узгодженого сис­темного;

• на спільності стадій економічного зростання, через які проходять усі країни. У.Ростоу виділяє наступні етапи модернізації:

– доіндустріальний – ХVІ-ХVІI ст. (перехід від індустріально-аграрного й ремісничого до суспільного мануфактурного виробництва);

– ранньоіндустріальний (перехід від мануфактурного до машинного виробництва);

– пізньоіндустріальний (США проходять цю стадію у 1914-1929 рр., Західна Європа - у 1930 - 50-х рр., Японія - у 50-60-х рр.)

– постіндустріальний (провідну роль мають теоретичні знання).

Перший етап розпочався у ХVІ-ХVІІ ст. у країнах Західної Європи як реакція на кризу попереднього розвитку. Це був доіндустріальний етап модернізації, який відзначався змінами у суспільній свідомості, спрямованими на пошук шляхів виходу з кризи; зародженням соціальної сили, здатної зруйнувати стару систему та втілити нові ідеї. Здійснився перехід від індивідуально-аграрного й ремісничого виробництва до суспільного з виникненням різних форм відчужен­ня (людей один від одного, від власності на засоби виробництва, від процесу праці тощо).

Другий, раньоіндустріальньний етап, охоплював перехід від мануфактурно­го до машинного виробництва.

Третій, пізньоіндустріальний, етап модернізації позначений принциповими змінами у процесі праці на основі наукової, інженерної організації, характери­зується виникненням конвеєрного виробництва, орієнтованого на масовий ви­пуск стандартної продукції; зростанням особистого споживання; збільшеними масштабами людського спілкування; поглибленням міжнародного поділу праці завдяки новим засобам зв'язку та сполучення; подоланням одних форм відчу­ження людини (від засобів існування, соціальних гарантій, освіти, культури) й появою нових його форм (формалізація стосунків між людьми, стандартизація предметів споживання, способу життя тощо).

Четвертий, постіндустріальний, етап модернізації, або постмодернізація, за Д.Беллом відзначається провідною золлю теоретичного знання як стрижня, навколо якого розбудовуються нові технології, економічне зростання й нова стратегія суспільства. У цьому аспекті виразніше постають певні риси даного етапу модернізації:

– революція свідомості, спрямована на зміну системи цінностей євро­пейської, західної цивілізації – від прагнення матеріальних благ до праці як засобу реалізації своїх здібностей;

– виникнення двосекторної економіки, яка містить виробництво мате­ріальних благ, послуг при формуванні ринкових відносин та "виробницт­во людини", що дедалі активніше впливає на динамізм економіки та кон­курентоспроможність країни у світі. В історичній перспективі це суспіль­ство – постекономічне, оскільки в ньому долається панування економіки над людьми й пріоритет здобуває нагромадження "людського капіталу", здатного до самореалізації;

– індивідуалізація процесу праці, формування нової якості робочої си­ли для "мікроелектронної революції";

– зрушення людського буття у бік культури, освіти, науки, що є не аль­труїзмом, а звичайним прагматизмом, адже тільки культурна й духовно багата людина здатна до високоякісної праці у нових умовах постіндустріальної цивілізації;

– зміна старих соціальних конфліктів іншими, зумовленими як зовніш­німи проблемами (наприклад, конфлікт між різними культурами, цивілі­заціями), так і внутрішніми (наприклад, конфлікт між носіями цінностей постіндустріалізму та частиною суспільства, яка не встигає пристосува­тись до цих цінностей);

– принципове коригування способу створення суспільного багатства, який в постіндустріальній цивілізації ґрунтується на інформаційних техно­логіях, тобто на використанні розумових здібностей людини, а не її фізич­ної сили; виникнення нової, символічної форми капіталу - знання; одини­цею обміну стають не металеві або паперові гроші, а інформація (кредит­ні картки, електронні гроші); трансформується саме розуміння праці;

– праця залишається економічним поняттям, але поступово зникає із соціальної сфери, більше не визначає соціальний статус.

Американський вчений Ф.Блок визначає постіндустріальне суспільство як історичний період, що починається тоді, копи поняття індустріального суспіль­ства перестає бути адекватним поясненням соціальних змін. Він базується;

• на ідентичності завдань, які мають бути розв'язані у конкретних сферах (наприклад, в економіці – розвиток і застосування прогресивних технологій, які ґрунтуються на науковому знанні; поглиблення суспільного й технічного поділу праці; розвиток ринків товарів, грошей і праці; поява й розширення вторинного (індустрія, торгівпя) й третинного (послуги) секторів господарства, скорочення частки аграрного виробництва за умови його вдосконалення; поєднання галу­зей, що випускають засоби виробництва та предмети споживання тощо);

• на раціональності соціальної дії.