64. Теорії міжнародного середовища

Поняття середовища є важливм в системному аналізі, оскільки функціонування системи МВ визначається характером взаємодії системи з її середовищем.

Міжнародна система зазнає вплив зовнішніх імпульсів (Д.Ітон) і виробляє власні правила реагування на імпульси.

Природу функціонування й структуру міжнародної системи визначає як зовнішнє середовище, так і внутрішнє (контекст). Зовнішнє середовище – це оточення системи, що є джерелом примусів та обмежень в процесі функціонування системи. (клімат, ландшафт, кордони, стратегічна сировина). Внутрішнє середовище – це сукупність примусів, що виходять від елементів системи й визначають природу їхньої взаємодії.

Середовище МС - сукупність факторів й процесів, що виступають у ролі імпульсів для системи в процесі вироблення механізму реагування на (або пристосування до) такі імпульси.

Розбіжності у розумінні міжнародного середовища:

Ф.Брайар. Система не може не мати середовища, але не обов’язково вступає у взаємодію із своїх оточенням. Існують як закриті (глобальна міжнародна), так і відкриті системи.

Д.Сінгер: в МВ існують лише міжнародні підсистеми, які і вступають у взаємодію, а глобальна міжнародна система виступає середовищем для міжнародних підсистем.

Дж.Модельскі. Середовище МС – все те, що виходить за її межі, тобто існує незалежно від неї (географічне оточення, політичні відносини).

Таким чином,  теорія міжнародного середовища  досліджує сукупність чинників, що впливають на виникнення та функціонування міжнародної системи. До її складу входять наступні теорії:

• теорія географічного середовища, яка зосереджується на дослідженні зв’язків між географічним середовищем та елементами міжнародної системи, а також особливостях та закономірностях прояву в ньому явищ і процесів, характерних для міжнародних відносин; (теорії географічно­го детермінізму та геополітика)

• теорія соціального середовища, що вивчає зв’язки між діяльністю і розвитком суспільства на різних рівнях його організації та міжнародною системою. (цивілізаційні теорії, марксизм, неомарксизм, расово-антропологічні)

Геополітичне середовище – це сукупність політичних, економічних та історичних передумов, що впливають на розстановку сил та їхнє співвідношення у світовій політиці, яким чином географічне середовище і просторово-територіальні характеристики актора міжнародних відносин (географічне розташування, конфігурація кордонів, людські та природні ресурси тощо) впливають на міжнародно-політичну поведінку цього актора. Близькою є категорія простору.

Напрями геополітики:

1.органістична теорія (Ратцель, Челлен): держава як живий організм, сильні держави зростають за рахунок слабких країн, могутність держави є результатом максимізації використання найцінніших елементів фізичного середовища. Пізніше Й.Парч (1906), Ф.Науман (1915), К.Хаусхоффер (1924).

2. Англо-американська школа геостратегії. Ідея про антагонізм морських та сухопутних держав й про світове панування морських держав (А. Мехен, 1900). 1904 р. Маккіндер концепцію про організацію світового політичного простору декількома великими державами для розподілу ресурсів (світовий острів, серединна земля (хартленд), узбережна земля (“Коустленд”), Східна Європа – зона претензій. Сформував “Геополітичний імператив” – хто править Східною Європою, той править Хартлендом, - править і Світовим островом, - той панує в світі. Головна мета морських держав – запобігати союзу Росії та Німеччини через створення поясу буферних держав у Східній Європі.

3. євразійство (П.Савицький, М.Трубецький): уявлення про Росію, як про особливий континент Євразію, як цілісного культурно-географічного простору. Геополітичне завдання Росії-Євразії – контроль над євразійським простором.

4. період холодної війни. В рамках англо-американської школи геостратегії: планетарний дуалізм (між США та СРСР): концепція “Узбережних зон” (“Рімленду“) Н.Спайкмена; функціонально-культурні пояси Д.Мейнінга; концепція “дисконтинуальних поясів” С.Коена; концепція “Анаконди” (Н.Спайкмен). Характерною рисою атлантистських вчень було питання стратифікації світового географічного простору.

В цей час виникає “геополітики повітря” (аерократія) та космосу (ефірократія). Освоєння повітря та космосу вирівняло сушу (теллулократія) та море (талассократія), оскільки для літаків та ракет різниця між цими просторами не була суттєвою (ефект “стиснення” Землі).

Геополітичні погляди в ядерну епоху були викладені в роботі англійця К.Грея “Геополітика в ядерну епоху”, в якій місцерозташування ядерних об’єктів США та НАТО ставиться в залежність від географічних та геополітичних особливостей регіону.

5. “нової” або “критичної” школи геополітики (поч. ХХІ ст.), яка ставить під питання існуючі структури влади та географічні знання. На думку представників школи, Дж.Агнью, Ж.Тоал, Д.Найт, Н.Девід, Н.Кліо , в сучасній геополітичній ситуації бінарне мислення традиційної геополітики (ми-вони, внутрішнє-зовнішнє, Хартленд-Рімленд, теллулократія-талассократія, Схід-Захід) не працює під впливом прискорення інформатизації, глобалізації та поширення техногенних ризиків. + формування п’ятого виміру – інфосфери, сфера, в якій існує інформація та інформаційні потоки (Дж.Метьюс, В.Врістон, М.Лібіскі, Р.Кохан, Дж.Най).

6. Геоекономіка (Ф.Реріг, Ф.Бродель, Ж.Атталі, Е.Кочетов) - формування економічних блоків та зв’язків між ними.

Геополітика на сучасному етапі: Переоцінка традиційних геополітичних факторів, але не зменшуючи їхнього значення. Дослідження впливу глобалізації, проблема детериторизації, формування кіберпростору.

Расово-антропологічні теорії: характеризуються невисоким рівнем науковості, оперуванням ідеалістичними ціннісними категоріями, бездоказовістю та крайнім цинізмом висновків. Спільним для них усіх було оперування поняттям "раса", яке виключало в ній будь-які внутрішні відмінності, приймаючи як постулат, що вона має спільні політичні, економічні, культурні та інші інтереси. У більшості теорій расизму нації чи субнаціональні суспільні групи взагалі ігнорувалися, а держава розглядалася як політична організація раси, нижчого рівня. Тобто відносинами, які реально впливають на розвиток людства, з точки зору їх прихильників є лише - міжрасові, а держави у своїй зовнішній політиці мають керуватись, насамперед, расовими інтересами.

фізична та психічна нерівноцінність людських рас, вирішальний вплив їх відмінностей на людську історію і культуру людства. МВ - боротьба між расами, які є макрополітичними спільнотами.

Дві групи: 1. Ж. де Гобіно: суспільний розвиток можливий лише за умови расової чистоти суспільства, інакше руйнування життєвого укладу й деградації культури, а раси не є рівноцінними – біла має панувати над негроїдною та монголоїдною; 2. О.Аммон та Ж.Ляпуж на основі інтелектуального розвитку формують теорію расової боротьби через т.з. соціальний відбір. У міжнародному середовищі боротьба між расами проявляється у формі конфліктів.

Теорія марксизму як система соціологічного детермінізму: суспільні відносини – це антагоністичні стосунки між експлуататорськими та експлуатованими. Класова боротьба є суспільним процесом і рушієм історії. Категорії міжнародного середовища, міжнародної системи та міжнародні відносини трактуються як прояв розстановки класових сил у світовому масштабі.

характерне визначен­ня міжнародних відносин та зовнішньої політики, як жорстко детермінованої функції суспільних економічних стосунків, а також уявлення про державу, як про адміністративно - право­вий апарат класового панування. Звідси випливають уявлення про зовнішньо-політичні мотивації та ймовірні дії держав у міжнародному середовищі. Такі принципові категорії теорії міжнародних відносин, як: міжнародні системи, міжнародне середовище та міжнародні відносини, трактуються як прояв розстановки класових сил у світовому масштабі.

Для класичного марксизму характерно певне абстрагу­вання від держави та її самостійності в міжнародному середо­вищі. Марксисти схильні вважати головними дієвими особа­ми в міжнародних відносинах світову буржуазію та міжнарод­ний пролетаріат. Ці класи антагоністичні та інтернаціональні за своєю сутністю, оскільки їх принципові інтереси не мають ніякого відношення до національно-державних. Держава є лише механізмом за допомогою якого суспільні класи реалізу­ють власні економічні інтереси (Ленін, Маркс, Бухарін, Енгельс).

Неомарксизм (1950-ті) - поділ світу на високорозвинений «центр» і слабку «периферію». (І.Валерстайна, С.Аміна, Р.Кокса, Ф.Кордозо).І.Валерстайна: поділ світу на центр – напівпериферію – периферію, ( за економічним розвитком). Центр (ядро) - держави економічно розвинені (визначають параметри взаємин із рештою світу). Ф.Кордозо, крім економічних чинників, важливими є політичні, соціальні та культурні. С.Амін існує потенціал переходу світової системи від капіталістичної до соціалістичної (ідеологія прогресивного націоналізму в регіонах периферії). Регіональні утворення периферії призведуть до формування антисистемного розриву і держави центру змушені будуть зважати на інтереси національних держав і широких народних мас Латинської Америки, Африки й Азії.

Цивілізаційні теорії. Цивілізаційний підхід визначає параметри цивілізаційної ідентифікації суб’єктів міжнародних відносин на основі соціокультурних особливостей (А. Тойнбі, М.Данилевський, О.Шпенглер, С.Хантінгтон, Е.Тофлер тощо). Географічні кордони цивілізацій визначають межі природного впливу, сфери життєвого простору та території військово-політичного контролю великих держав. Цивілізаційно-політичні фактори визначають характеристики існування та поведінки спільноти на глобальному рівні: характер економічного розвитку та взаємин із зовнішнім оточенням, ступінь схильності до експансії й можливість реального її здійснення, місце в загальноцивілізаційному розвитку; схильність до максимального можливого збільшення своєї могутності через економічне або політичне панування, прямих територіальних збільшень тощо. Ця схильність є природною для держав, і параметри її задані географічними факторами.