32. Критерії типології міжнародних систем.

Типологія є одним з найважливіших засобів і прийомів теоретичного аналізу,  являє собою вид наукової систематизації,  класифікації предметів або явищ за спільністю певних ознак. Поняття „тип”(від грец. „відбиток”, „форма”, „зразок”)  означає форму,  зразок, модель, вид, що має найсуттєвіші якісні ознаки об’єкта дослідження, або містить у собі явища, зведені в певну групу за найбільш загальними та істотними ознаками. Таким чином, тип – це  систематична (таксономічна) одиниця теорії міжнародних систем. З точки зору українського дослідника В.І.Хоніна, побудова достатньо високого рівня узагальнення моделі системи  міжнародних відносин передбачає виокремлення типологічних відмінностей компонентів цієї багатовимірної системи, визначення характеру ряду структур, які об’єднують її в цілісність і розгляд притаманних їм механізмів взаємодії суб’єктів.

В якості самостійної функціональної системи розглядаються види міжнародних відносин. Типологія міжнародних систем на основі видової структури міжнародних відносин охоплює низку специфічних взаємодій між її учасниками: економічні, політичні, культурні, екологічні, інформаційні. Політичні відносини утворюють найважливішу підсистему в системі відносин із власною структурою, функціями, процесом розвитку.

У науковій літературі  можна знайти досить широкий спектр критеріїв щодо  типології міжнародних систем. Існує і багато типологій міжнародних систем (Г.Кіссінджер, Р.Арон, Дж.Моделски, Ф.Ріггс, Дж. Розенау, М.Каплан, Р. Роузкранц та ін.). Значна частина науковців віддає перевагу  таким критеріям, як  структура системи та природа її елементів.

Більшість дослідників на підставі вказаних критеріїв виокремлюють наступні типи міжнародних систем - монополярну, біполярну, поліполярну (багатополярну) .

Типологія американського дослідника М.Каплана  містить десять моделей міжнародних систем (система рівноваги сил, вільна біполярна система, гнучка біполярна система, біполярна система розрядки, біполярна система нестабільних блоків, жорстка біполярна система, універсальна система, ієрархічна система,  повної проліферації, система неповної проліферації). Але дослідник визнає, що в історії реально існували лише дві перші системи.  

Р.Арон виокремлює дві найтиповіші моделі систем, залежно від конфігурації співвідношення сил – багатополярну та біполярну , для аналізу конкретних правил політики рівноваги. Перша модель – багатополярна. Під багатополярністю розуміється структура міжнародних відносин, в якій існує декілька провідних держав, які є співставимими за сукупністю своїх силових, економічних, політичних можливостей та потенціалу ідейно-політичного впливу. 

М.Каплан сформулював шість правил, необхідних і достатніх для функціонування даної системи:

        кожна дійова особа повинна прагнути побільшити свої спроможності (можливості), але вона повинна віддавати перевагу методам переговорів перед методами війни;

        вона повинна здатися до зброї, радше ніж відмовитися від нагоди побільшити свої спроможності;

        вона повинна радше припинити бойові дії, аніж вивести з гри одну з "головних дійових осіб системи";

        вона повинна протистояти будь-якій коаліції чи індивідуальній дійовій особі, що прагне посісти панівне становище щодо інших держав системи;

        вона повинна стримувати тих учасників системи, які обстоюють принцип наднаціональної організації;

        вона повинна дозволяти державам, раніше переможеним чи відкритим, повернутися в систему в ролі прийнятних акторів, а також вона повинна допускати дійову особу, яка була раніше другорядною, в категорію головних дійових осіб.

Для багатополярної  системи характерна наявність декількох наддержав, могутність яких порівняно одна. Їй  притаманна перманентна конфронтаційність, існує нетривкий баланс сил,  відбувається постійна боротьба за владу. У цій системі існує значна ймовірність створення коаліцій, сумарна могутність яких переважає могутність коаліцій супротивної сторони, що значно перевищує шанси на перемогу в прямому конфлікті. Отже, якщо конфлікт розпочинається як локальний, він швидко охоплює всі рівні системи та набуває рис глобального.

Друга модель – біполярна. Під біполярністю розуміється структура міжнародних відносин, в якій існує значний відрив тільки двох держав від решти членів міжнародного співтовариства за сукупністю силових, економічних, політичних можливостей та потенціалу ідейно-політичного впливу.   Біполярною є така конфігурація співвідношення сил, коли більшість політичних утворень групується навколо двох із них, чиї сили переважають сили інших. Малі держави, навіть об'єднавшись, неспроможні врівноважити одну з великих. Принцип рівноваги тут застосовується до відносин між двома коаліціями, кожна з яких утворюється навколо одного з двох головних гравців.

У такій системі відрізняються три види дійових осіб –двоє тих, що стоять на чолі коаліцій, і нарешті, держави, які можуть і прагнуть залишитися поза конфліктом. Ці три види дійових осіб діють за різними правилами.

Монополярна система характеризується   наявністю однієї наддержави, могутність і вплив якої на систему є вирішальним.  

Підтипами монополярної системи є:

-         проста монополярна система, яка характеризується відносинами «наддержава- залежні держави», і відсутні суперники єдиної наддержави; 

-         структуризована монополярна система, яка характеризується наявністю сильних регіональних центрів сили (великих держав), які впливають на середні і малі держави. Ієрархічні відносини: наддержава – регіональний центр – держави – залежні держави;

-         змішану монополярну систему характеризує поєднання попередніх підтипів. Існують два типи ієрархічних зв’язків – наддержава – залежні держави і наддержава – регіональний центр – держави – залежні держави. Така система найбільш поширена в реальних міжнародних відносинах.

В 80-х рр.. ХХ ст.. американськими дослідниками  Р.Кеохейном, Дж.Найєм, Р.Гілпіном була сформульована концепція «гегемоністичної стабільності» ( автором цього терміну вважається Р.Кеохейн) , яка, спочатку була пов’язана перш за все із сферою світогосподарських зв’язків, але пізніше, перш за все завдяки внеску Дж.Найя, набуває ознаки цільної політико-військо-економічної теорії.  В її основі було припущення відносно того, що для стабільного розвитку світової економіки ( Р.Кеохейн, Р.Гілпін) та світу в цілому (Дж.Най) потрібне явне переважання в міжнародних справах однієї держави. За визначенням Р.Кеохейна та Дж.Найя, під гегемонією розуміється міжнародна ситуація, коли одна держава є достатньо могутньою, щоб затверджувати власні правила, що регулюють міжнародні відносини,

Типологія Е.Чемпеля передбачає  виокремлення імперіальної, гегемоністичної, ієрархічної та егалітарної систем.

Теорія т. зв. цивілізаційних систем Дж.Модельскі започаткувала новий напрям у  типології міжнародних систем. Дж.Модельскі вважає, що держави групуються в підсистеми з огляду на подібність їх внутрішніх систем і ця подібність визначає тип цивілізаційної міжнародної системи (Аграрію або Індустрію) .

О.Д. Богатуров в межах трансистемного підходу виокремлює в якості типологічної одиниці аналізу суспільства і поділяє їх на  традиційні, сучасні та конгломеративні.  

Важливою є типологія міжнародних систем Й.Галтунга на підставі критерію їх розміщення щодо центрів найважливіших глобальних процесів (центральні та периферійні системи) .

Типологія елементів міжнародних систем . Як пише Р.Арон у праці «Мир та війна між націями», «структура міжнародної системи завжди є олігополістичною. В кожну з епох головні учасники визначали систему більшою мірою, аніж вони визначалися нею».

Типологія елементів міжнародних систем може  здійснюватись в трьох головних якостях: як  типологія конкретного  елемента: певної країни (її місце в системі міжнародної стратифікації),  міжнародної організації ( за характером членства, географічним та функціональним вимірами) і т.д. ; як  типологія даного  виду елемента: держав - демократичних або тоталітарних , цивілізацій - західного або східного, лінійного або  циклічного   типу розвитку ; як  типологія певного  виду суб’єктності,  зокрема зміну характеру та природи суб’єктності  визначеної міжнародної системи. Так, якщо в Вестфальській системі держава була її головним елементом, то  в епоху постбіполярності природа елементів міжнародної системи змінюється за рахунок посилення питомої ваги недержавних елементів.

34. Методологія та методи дослідження світових політичних процесів та глобальних змін

Розвиток міжнародно-політичної науки загалом свідчить про зростання ролі та значення її гносеологічної складової. У загальнофілософському значенні гносеологія являє собою вчення про пізнання, його принципи та межі. Будучи складовою частиною філософії політики, вона досліджує усови та можливості достовірного знання у сфері міжнародних відносин, пробелми природи пізнання міжнародної реальності, загальні передумови пізнання міжнародних відносин.

Важливими розділами гносеології міжнародно-політичної науки є її методологія та онтологія.

Методологія являє собою вчення про структуру, принципи побудови, логічну організацію, методи та засоби пізнання міжнародно-політичної реальності.

Існують розбіжності в трактуванні самого поняття “метод”. Під методом розуміється як сукупність засобів для дослідження наукою свого предмету, так і сукупність вже існуючих знань.

Метод – засіб наукового пізнання міжнародно-політичної науки, побудови та обґрунтування системи знань у сфері міжнародних відносин. Методи можуть бути:

• Загальнофілософськими – (логічний, діалектичний тощо) методи наукового пізнання, що не зумовлені специфікою об’єкту дослідження;

• Загальнонауковими – методи, які охоплюють усі сфери науки і не є власне філософськими;

• Міждисциплінарними – методи дослідження (синергетичний метод, системологія – загальна теорія систем);

• Особливими – методи, що відображають специфіку об’єкту дослідження.

Найбільш поширені в міжнародних відносинах такі загальнонаукові методи, як спостереження, дослідження документів, системний підхід, моделювання. Широке розповсюдження мають прикладні міждисциплінарні методи, які розвиваються на базі загальнонаукових підходів (контент-аналіз, івент-аналіз тощо).

Вивчення міжнародних відносин потребує сполучення підходів, які спираються на теорію, що надає можливість дослідження суті, специфіки і головних рушійних сил цього особливого виду суспільних відносин; на історію, шо надає можливість вивчення фактичного розвитку міжнародних відносин у процесі зміни епох, дає змогу віднаходити аналогії та винятки; на праксеологію – аналіз процесу підготовки, прийняття та реалізації міжнародно-політичного процесу.

Застосування емпіричних методів виступає певною запорукою наукової об’єктивності та достовірності результатів дослідження. Але досліджувати сутність проблеми, її еволюцію можна тільки за допомогою засобів теоретичного аналізу, одним з яких є аналіз політологічний. Він дозволяє уявити даний процес як явище шляхом вивчення політики акторів.

До основних методів дослідження можна віднести метод системного аналізу (системний метод). Він передбачає комплексний аналіз найскладніших механізмів функціонування політичних явищ. Його популярність пов’язана з використанням найновіших досліджень у галузях математичного аналізу, комп’ютерного моделювання і соціології.

Системний метод передбачає систематизацію всіх процесів міжнародного життя у вигляді моделей (модель біполярної, монополярної систем) і аналіз їх на основі поведінки акторів, що діють у межах загальної системи.

Основне положення системного підходу полягає в тому, що будь-який об’єкт являє собою складну, відносно самостійну систему, якій притаманна єдність множинності елементів, сторін та відносин: структурних, функціональних, генетичних, необхідних та випадкових, об’єктивних та суб’єктивних.

Системний підхід починає активно використовуватись у міжнародно-політичній науці, починаючи з 50-х років ХХ ст. Особливо широкого впровадження системні ідеї набувають після виходу праць таких класиків політичної науки, як Т. Парсонс, М. Каплан, Д. Ітон, потім Б. Бузан, Р. Литтл та ін. У цих працях політична система розглядається як певна сукупність відносин, що постійно взаємодіють із зовнішнім середовищем завдяки механізму “входу” та “виходу” відповідно до базових ідей кібернетики.

Комплексне дослідження міжнародних систем вимагає як соціально-історичного, так і системного підходу в їх діалектичній єдності. Історичний та логічний засоби аналізу органічно взаємопов’язані, доповнюють один одного. Протиставлення в комплексі системного підходу одного з часткових методів (системно-структурного) іншому частковому методу (системно-історичному) не має під собою підстав у дослідженні будь-яких соціальних об’єктів, особливо таких, як міжнародні системи. Кожен з цих методів зосереджує увагу на одній зі сторін – або на структурі системи в її статиці, або на генезі системи в її динаміці. Історизм розуміється як процес системотворення, функціонування та розвитку міжнародних систем. Він є однією з найголовніших характеристик її життєдіяльності саме як системи. Принцип історизму органічно включений до системного підходу і являє собою один із найголовніших його аспектів.

Історичні методи передбачають вивчення історичних процесів і осмислення фактів, подій і явищ міжнародного життя, емпіричні – виходять з необхідності врахування людського досвіду, у тому числі чуттєвого.

Біхевіористський метод виходить з того, що вирішальна роль у міжнародних відносинах належить психіці людей. Одним із перших його активно застосовував американський дослідник Г. Лассуєл.

Особливого значення набуває інституційний метод, запозичений з юридичних наук, де він функціонує як комплекс норм, що регулюють соціально-правові відносини. В його основу покладений аналіз стійких форм організації та регулювання міжнародних відносин з таких ключових питань, як безпека та стабільність.