2. Аналіз основних параметрів відносин між Україною та Росією.

(Класифікація етапів співробітництва за американським дослідником Тарас Кузьо):

1. 1991-1994 – „період байдужості”

2. 1995-1999 – „період партнерства”

3. з 2000 року – „розчарування”

(Класифікація етапів співробітництва за підручником "Україна в постбіполярній системі МВ", ст. 215 – 236)

І. Становлення міждержавних відносин (1990 – 1995):

Документи: 11. 1990 – Договір між УРСР і РРСР про зобов’язання утримуватися від дій, які б могли нашкодити державному суверенітету іншої сторони; 14.02.1992 – Протокол про встановлення дипломатичних відносин між Україною та РФ; 23.06.1992 – Угода про розвиток міждержавних відносин (дружба, рівноправність, партнерства, принципи МП); 22.10.1992 (Москва) – Міжурядова угода про взаємне заснування торгівельних представництв; 24.06.1993 – Договір про вільну торгівлю. Проблема ядерної зброї, Росія як підписант Будапештського меморандуму (1994 р.), проблема застосування гарантій (проблема Криму, о. Тузла, 2004).

Особливості:

• Домінування динаміки пострадянського розпаду (кризові внутрішні процеси, глибока політична та економічна трансформація, формування національної ідентичності). Конфліктна проблематика щодо розподілу радянської спадщини (ядерна зброя, Чорноморський флот, Крим – Севастополь, борги СРСР та ін..) + питання Криму (Севастополь – рос. місто, базування Чорноморського флоту)

• Асинхронність входження України (відносно повільніше) та Росії (швидше, але у конфліктному руслі) у світову політичну та економічну системи. Залежність України від енергоносіїв та економічних зв’язків РФ, вимушеність рахуватися з її геополітичними амбіціями. Недосвідченість української політичної еліти у функціонуванні на загальнодержавному рівні (на відміну від російської еліти).

• Зіткнення різних інтерпретацій історичних подій (роль "старшого брата" для РФ та власна концепція історії для України) як загальний контекст українсько-російських відносин.

• Існування в російському внутрішньополітичному дискурсі двох концепцій – демократичної трансформації та економічного відновлення Росії (партнерський підхід до співробітництва з Україною) та риторика "природного тяжіння" (реінтеграція або, принаймні, істотний вплив на зовнішньополітичний курс України).

Особистості: Л. Кравчук, Л. Кучма, Ю. Мешков – президент Криму/М. Горбачов, Б. Єльцин.

ІІ. Відносна стабілізація у взаєминах (1995 – 2000):

Документи: 16.01.1996 (Москва) – Угода про створення змішаної українсько-російської комісії з питань співпраці; 31.05.1997 – Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та РФ (чинний з 1.04.1999) → територіальна цілісність, непорушність кордонів + Декларація та спільна заява з питань Севастополя та Чорноморського флоту; 28.05.1997 – Базові угоди щодо Чорноморського флоту (статус, умови перебування, параметри розподілу, перебування ЧФ РФ на території України), чинні з 6.07.1999; 27.02.1998 – Договір про економічне співробітництво (на 1998 – 2007 рр.)

Події: 24.01.1995 – візит Кучми до Москви → довірливі відносини з Єльцином, сприяння вирішення проблеми Чорноморського флоту (тоді ще у спільному володінні); 9.06.1995 – зустріч Кучми і Єльцина в Сочі → домовленість про пропорційний розподіл Чорноморського флоту, окреме базування флотів + Комюніке: перша заява про стратегічне партнерство.

Особливості:

• Вихід України з економічної та політичної кризи, готовність вести власний європейський ЗП курс → розуміння Росією транзитних можливостей України + готовність Москви йти на дипломатичні поступки.

• Новий етап відносин після підписання Великого Договору → розробка довготермінової програми економічної співпраці (створення укр.-рос. "антикризової групи" для оперативного вирішення проблем), зняття окремих митних бар'єрів, більша узгодженість ЗП поведінки держав, початок процесу делімітації кордонів.

• Головна проблема – розрахунки України за спожитий російський газ → бартерно-розрахункові схеми, розквіт корупції.

• Проблема Чорноморського флоту і статус м. Севастополь як проблемна точка українсько-російського діалогу („Севастополь – рос. місто” – Лебедь).

• Стан асиметричної залежності України від РФ (особливо після фінансової кризи 1998) → небезпечно у площині українських інтересів та ЗП (на шляху до європейської інтеграції та НАТО – для РФ співпраця з НАТО мала умовний характер, в той час як Україна ставила собі за мету, входження в цю структуру для забезпечення безпеки і можливості швидшої інтеграції в ЄС) + доктрина „багатополюсного світу” (Є. Примаков) → „єдина і неподільна Росія”, загроза для України.

• 1998 – 2000: керована стагнація економічної співпраці, падіння товарообігу, претензії в гуманітарному співробітництві → політика меркантилізму і протекціонізму (торгівельні бар'єри, квоти, тарифи).

Особистості: Л. Кучма, Б. Тарасюк / Б. Єльцин, В. Путін (з 1999), Є. Примаков – МЗС РФ (з 1996) → прем’єр-міністр РФ (з 1998), Г. Селезньов – Голова Держ. Думи РФ

ІІІ. Українсько-російське зближення (2000 – 2004):

Документи: 7.10.2002 – Урядова угода про стратегічне співробітництво в газовій галузі; 18-19.09.2003 – Ялтинський саміт СНД → підписання Угоди про створення ЄЕП (Білорусія, Казахстан, РФ, Україна), ратифікована 20.04.2004; 01.2003 – створення українсько-російського газотранспортного консорціуму (час від часу порушується питання про його реалізацію в контексті власності укр. ГТС); 23.12.2003 – Договір про співпрацю у використанні Азовського моря і керченської протоки + 01.2004 – Угода про державний кордон (чинні з 20.02.2004). 2003 – самміт «Росія – Німеччина – Україна»; 2003 військово-технічне співробітництво СНД: Україна долучались (безтарифна торгівля комплектуючих).

Події: програма „Морський старт” – спільний запуск низькоорбітальних комерційних супутників зв’язку з морської платформи в акваторії Тихого океану. 12.02.2001 – візит Путіна до Дніпропетровська → домовленості щодо об'єднання енергетичних мереж обох країн та щодо співпраці в аерокосмічній галузі (= використання загостреної внутрішньополітичної ситуації в Україна ("касетний скандал") і нав’язування укр. керівництву російської моделі відносин, за якою Україна має йти у фарватері російської ЗП). Літо 2004 – рішення уряду Януковича про реверсне використання нафтопроводу "Одеса – Броди". 09. – 10. 2003 – конфлікт довкола о. Тузла.

Особливості:

• Необхідність провести "ревізію" договірно-правової бази двосторонніх відносин, відновлення роботи двосторонніх комісій, заміна ілюзій та стереотипів реалізмом і прагматизмом у політиці обох країн.

• Нова стратегія Путіна на реінтеграцію пострадянського простору → поступове включення України у сферу російських геополітичних інтересів, проти входження України в Західну цивілізаційну і політичну систему, використання економічного і політичного тиску, інформаційна політика) + поступливість української політичної еліти → пожвавлення економічної співпраці, збільшення товарообігу (2001 – 2004).

• Стратегічна необґрунтованість участі України в ЄЕП → відтермінування вступу України до СОТ, відносна ізольованість України в економічному і політичному просторі з російськими правилами гри.

• Необгрунтованість та неефективність створення газового консорціуму (Основне протиріччя – тарифна політика, контрольний пакет акцій та місце третьої сторони (Німеччини)) + неучасть у ньому третьої сторони (Німеччина).

• Перехід до реверсного використання нафтопроводу "Одеса – Броди" з причини його стратегічного блокування (входження до складу політики диверсифікації та енергопостачання й елементу енергетичної безпеки Європи ~ зацікавленість Польщі до продовження нафтопроводу до Гданська) шляхом надання тактичних преференцій (пропозиція російської ТНК перевозити нафту танкерами через Босфор до європейських ринків ~ практично сприяло переходу нафтопроводу під російський контроль).

• Неврегульованість питання кордону → Події довкола о. Тузла → угода про визнання Азовського моря і Керченської протоки "внутрішніми водами" обох країн (поступка Україні – кордон має пролягати і по дну, і по водній поверхні) → РФ здобула важелі геополітичного контролю над Керченською протокою.

Особистості: Л. Кравчук, В. Янукович, А. Зленко / В. Путін, прем'єр-міністр М. Касьянов