53. Світові цивілізаційні цикли. Групи синхронних цивілізацій.

Циклічність являє собою найбільш природний часовий ритм. Циклічний характер спостерігається в багатьох процесах історичного розвитку соціальних систем. Циклічність властива будь якій просторовій динаміці. Як правило, вона містить в собі еволюційну складову (розвиток за спіраллю).

Концепція циклічного розвитку в процесі коеволюції природи і суспільства розроблялась на протязі ХХ ст.

Російський дослідник Ю.В.Яковець виокремлює світові цикли цивілізацій, об'єднані в три суперцикли.

Перший суперцикл – період становлення суспільства. Його епіцентри – Єгипет, Месопотамія, Греція, Рим, Індія та Китай. Це неолітична цивілізація (до V тис. до н.е.), ранньокласова цивілізація (до другої половини II тис. до н.е.), антична цивілізація ( до середини V ст. н.е.).

Другий суперцикл – період зрілості суспільства. Його епіцентри – Західна Європа та Північна Америка. Це середньовічна цивілізація (до сер. ХIV ст.), передіндустріальна цивілізація (до кінця ХVIII ст.), індустріальна цивілізація (до другої пол. ХХ ст.).

Третій суперцикл – постіндустріальна цивілізація, розпочинається з другої половини ХХ ст. Його епіцентри – Японія, США, Китай, нові індустріальні країни.

Кожна локальна цивілізація має свій ритм розвитку. У той же час існує і інший підхід, згідно з яким цей ритм більш-менш синхронізований з ритмом світових цивілізацій. Локальні цивілізації не є чимось нерухомим. Вони проходять кілька стадій розвитку – зародження, розквіт, розклад та загибель. Тривалість існування цивілізації різними вченими визначаються по-різному, але приблизно в межах 1,0-1,5 тис. років.

Здобувають розповсюдження ідеї щодо поліциклічності історичного процесу – кожна цивілізація, кожен період її розвитку мають рівну тривалість, яка періодично повторюється. Локальні цивілізації мають свій, відмінний від загальносвітового, ритм розвитку.

Суміжні цивілізації синхронізуються в своїй динаміці. Виокремлюються наступні групи синхронних цивілізацій: середземноморсько-близькосхідна,  азійська (до неї належать Індія, Китай, Японія, Середня Азія. Вони були епіцентром цивілізації на початку другого суперциклу); західноєвропейська (до  цієї групи належать Іспанія, Британія, Франція, які були колоніальними імперіями. Наприкінці індустріальної епохи вони починають втрачати свої позиції); східноєвропейська та північноазійська група локальних цивілізацій. африканська група синхронних цивілізацій;

Історія поліциклічна – на кожну фазу більш тривалого циклу накладається кілька коротких циклів. Між двома суміжними історичними циклами лежить перехідний період, який характеризується кризою системи, що відмирає; невпорядкованістю історичного процесу. В цей період розпадаються імперії, йдуть війни, відбувається розклад моралі, ідеологічна криза. У розвитку різних країн та народів існують подібні етапи – загальноісторичні закономірності циклічної динаміки та генетики, які регулюють процеси спадкоємності, змін та відбору в розвитку людства, цивілізацій, окремих країн та народів.

Аналіз історичних циклів вимагає з'ясування закономірностей історичної генетики. Біосоціальні генотипи окремих людей та їх спільноти формують спадкоємний матеріал, генотип. Генотип передається від покоління до покоління і характеризується єдністю головних рис, елементів, які характеризують зміст спадкоємності:

                    збіжності та розбіжності індивідуумів та їх колективів;

                    визначений рівень знань та навичок;

                    технологічний та економічний засоби виробництва;

                    устрій соціальних, національних, державно-правових, політичних відносин;

                    духовне життя.

Генотип є стабільним на протязі тисячоліть, але постійно доповнюється досвідом поколінь.

У періоди криз збільшується кількість мутацій – відхилень від домінуючого стереотипу мислення та дії. Деякі мутації внаслідок відбору закріплюються в суспільному генотипі, поповнюючи історичний досвід.

54. Синергетична парадигма дослідження глобальних політичних процесів.

Теоретична розробка проблеми нового розуміння закономірностей еволюції міжнародної системи в ситуації порушення в ній субординації та хаотичних дій її елементів, співвідношення «порядку та хаосу» отримала ефективну методологічну основу в синергетиці.

Формою становлення, існування і розвитку людського суспільства є самоорганізація.

Принципи синергетики використовуються в міждисципланарних дослідженнях природи, людини та суспільства. Синергетичний підхід використовується в природничих і в суспільних науках. Увага дослідників сконцентрована на самоорганізації політичних, соціальних, економічних та історичних процесів, на явищах самоорганізації в системах з багатоваріантною поведінкою.

80-ті перша криза системності. Необхідність оновлення системної методології. В цей час І.І.Пригожиним (хімік, нобелівський лауреат 1977) формує концепцію хаосу й перехідних процесів; пізніше сформулював основи філософії нестабільності. Далі розвиток системності призвів до виникнення синергетики Г.Хагена та принципу синергізму (мультиплікаційний підхід) (поч.. 80-их), який відокремився від системного й вийшов на перший план серед інших методологічних принципів, бо в світі зміни.

Синергетика – галузь науки, яка має міждисциплінарний характер і досліджує кооперативні явища в нелінійних, неврівноважених, нестаціонарних відкритих системах. Основні положення синергетичного підходу викладені в праці Г.Хайнекена “Синергетика. Ієрархія нестійкостей”, І.Пригожина «Порядок з хаосу», В.Єбелінга, С. Курдюмова М. Моісєєва, Г. Ніколаса, І. Стенгерса, Н. Ханке та ін. М. Моісєєв дефініював синергетику як універсальний еволюціонізм.

Дослідження в галузі синергетики пов’язані з вивченням процесів самоорганізації в складних динамічних системах, що розвиваються нелінійно. Об’єктом дослідження синергетики є нелінійні системи (такою є і МС).

Системою, що самоорганізується, вважається відкрита система з нелінійним динамічним рухом, відхиленнями від рівноваги, що перевищують критичний стан. В лінійній системі реакція залежить від зовнішнього втручання, в нелінійній від стану системи.

МС - відкрита, складна та нестабільна система, яка характеризується високим ступенем динамічності і нестійкості. МС – це відкритий, динамічний, самокерований організм із асиметричними структурами, через що зв’язки між ними можуть бути нестабільними, а функції кожної з них – нерегулярними. Вона перебуває в постійному динамічно неврівноваженому стані; розвивається в результаті криз еволюційно або революційно, у різноманітних напрямах, різними темпами відповідно до існуючої різноманітності умов.

Існують умови для багатоваріантності та альтернативності шляхів розвитку МС.

Синергетика відображає взаємозв’язок еволюційних процесів і здатна допомогти подолати їх кризи, визначаючи шляхи виходу на науково обґрунтовані прогнози.

Головні положення синергетичного бачення міжнародних відносин полягають в підході до розвитку міжнародних систем як послідовної зміни станів стабільності та нестабільності.

Схематична синергетична модель процесу еволюції міжнародних систем як самоорганізації:

• система знаходиться в стані стабільності;

• система переходить в стан нестабільності (хаосу) як через внутрішні, так і зовнішні причини. Далі зміни (флуктуації), які до певного часу не призводять до зміни сталості структури. Накопичення відхилень призводить до зміни параметрів і до стрибкоподібного переходу до якісно нового стану. Межею хаосу є динамічна рухлива перехідна зона між двома екстремальними станами: порядком (можна передбачити) та хаосом (непередбачуваний). Тільки між двома екстремумами на межі хаосу може бути досягнутий баланс. Під балансом в даному контексті мається на увазі баланс в межах системи між її складовими.

Балансування – етап самоорганізації складних систем, в межах якого виникає процес коєволюції (спільної еволюції елементів). Однією з якостей системи є якість до самоорганізації, прагнення системи до стану усталеності. Цей стан в теорії динамічних систем зветься атрактором. Аттрактори сприяють самоорганізації хаосу, притягуючи до себе близькі траекторії або вектори задіяних в хаосі сил. Але існують і хаотичні атрактори (спроможні притягувати до себе близькі траєкторії або вектори задіяних в хаосі сил, тому є причинами самовідтворення хаосу). Складні нелінійні системи мають здатність до коеволюції декількох векторів в одному або декількох атракторах.

• система в стані нестабільності опиняється в точці біфуркації – точка розвітлення варіантів розвитку. На точці біфуркації відбувається набуття нової якості у русі динамічної системи, де у неї з’являються одразу декілька можливих варіантів подальшого розвитку (від виходу с-ми на більш високий рівень самоорганізації і до її остаточного розпаду) – причина: базові механізми функціонування системи вже не працюють, а нові ще не сформувались. Під точкою біфуркації розуміється точка локалізації твірної та розсіювальною підвалин. Саме тому в точці біфуркації принципово неможливо передбачити стан, в який перейде міжнародна система. В процесі біфуркації (трансформації) внаслідок зовнішніх та внутрішніх впливів і в залежності від специфіки реагування системи на ці впливи відбуваються зміни якісного стану міжнародної системи, зміни в її структурі.

• нова система переходить у стан стабільності.

Еволюція міжнародних систем може розглядатись як необмежена послідовність процесів самоорганізації. Явище самоорганізації знаходить відображення у взаємодії підсистем в межах системи. Найбільш цікаві явища виникають при взаємодії багатьох підсистем. Якщо взаємодіє декілька підсистем , виникають кооперативні процеси, що призводять до появи нових якостей системи.

Таким чином, синергетичний підхід дозволяє розглядати міжнародну систему по структурним, організаційним та функціональним параметрам як надсистему , що складається з багатьох взаємопов’язаних і взаємозалежних підсистем та елементів, в ролі яких виступають усі головні актори сучасної світової політики. Він дозволяє сформулювати парадигму, яка має вигляд системи узагальнених положень, що відображають найважливіші особливості та закономірності еволюції міжнародних систем.

Проблеми існування міжнародної системи, в ситуації порушення в ній субординації та хаотичних дій елементів системи піддано науковому аналізу Джеймсом Розенау в 1990р. в його роботі «Турбулентність у світовій політиці». Головну увагу вчений приділив динаміці, з якої виникають щоденні події й сучасні проблеми.

Для Дж. Розенау турбулентність – зрушення в основних змінних складових, що являє собою повсякденне існування будь-якої системи. Адже, в даному випадку межі системи можна розглядати як постійні, а ступінь коливання змінних складових знаходиться в межах стабільності.

А за умов турбулентності, такі коливання виходять за межі системи, виникають аномалії і формуються нерівномірності. Поряд з тим, як структури розхитуються, розгортаються нові процеси і система вступає в період тривалої нерівноваги (владні кризи, революції, НТР).

Таким чином, невизначеність можна вважати головною характеристикою турбулентної політики.

Протягом  останніх двох десятиліть методи нелінійної динаміки застосовувалися для моделювання  і аналізу міжнародних процесів, які стосувалися насамперед глобалізації. З одного боку глобалізація надає світовій цивілізації більшої стійкості, з іншого боку робить світ менш стійким, оскільки відбувається його ускладнення, зростає динамічність, яка розвивається не тільки відповідно до лінійних закономірностей. Зокрема, завдяки застосуванню синергетики досягнуто значних успіхів в галузі глобальної демографії: розроблено ряд математичних моделей (досить відомою є модель С.П. Капіци, який вперше запропонував розглядати населення світу як єдину самоорганізуючу систему)

Глобальний  світ, формування якого відбувається на сучасному етапі, є складним і  нелінійним. Складність прогнозування поведінки такої системи полягає в складності розмежування внутрішніх і зовнішніх факторів. Стійкість такої системи залежить від її здатності розвиватися у вибраному напрямі незалежно від флуктуацій, які проходять в ній, чи зовнішніх впливів.         

Процеси глобалізації характеризуються як складні, нестабільні і нелінійні.

В Росії проблемою розширення сфери застосування синергетичної парадигми в гуманітарній сфері займався академік Н.Н. Мойсеєв. За його твердженням розвиток будь-якої складної системи відбувається в певному аттракторі одного зі стабільних чи квазістабільних станів системи. Такі складні нелінійні системи можуть володіти великою кількістю аттракторів. Через ряд причин система може швидко перейти в новий аттрактор (новий канал еволюції) – період біфуркації. В той же час постбіфуркаційний період є непрогнозованим, тому можна говорити тільки про можливі сценарії чи тенденції подальшого розвитку. Н.Н. Мойсеєв розглядав в розвиток антропогенезу і історії людства як еволюцію складної динамічної системи, для якої були характерне виникнення катастроф (відповідно до термінології Пуанкаре – біфуркації), подолання яких в свою чергу призводило до змін напряму самого еволюційного процесу.