71. Україна в європейському просторі

Незалежність України є однією із значних структурних характеристик постбіполярної системи як на глобальному, так і на регіональному – європейському/євразійському рівнях. Це пояснює значення системної методології для дослідження та визначення місця і ролі України в сучасній МС, трансформація і закономірності якої є основним структурним джерелом впливу на зовнішню політику окремих держав.

Статус України як держави середнього рівня в світовій ієрархії міжнародних акторів дозволяє констатувати, що Україна має недостатньо т.зв. „структурної сили”, щоб суттєвим чином впливати на процеси в глобальній системі МВ. Тому основним завданням зовнішньополітичної стратегії України в контексті глобальних процесів є розуміння та адекватна реакція на структурні імперативи світової політики з метою реалізації власних потенційних можливостей та пріоритетних, національних інтересів.

Україна, як середня держава, має декілька основних „опцій” побудови своїх відносин з потужними „центрами сили” на міжнародній арені:

• одностороння орієнтація на один із світових „центрів сили” може дати тактичні вигоди, але стратегічно загрожує залежністю;

• нейтралітет або рівновіддаленість в умовах знаходження України на перехресті геополітичних інтересів декількох „центрів сили”, може призвести до поділу країни на сфери впливу, встановлення кондомініуму або ізоляції;

• динамічне балансування між „центрами сили” – потребує вивіреної зовнішньополітичної стратегії і тактики, але є найбільш ефективним шляхом захисту та реалізації національних інтересів (політика багатовекторності).

Зміни в глобальній МС впливають й на розвиток регіональної європейської системи МВ та на окремі елементи цієї системи. Зростання тиску на Україну з боку Росії, США та ЄС є наслідком зміни конфігурації сил на глобальному і на регіональному рівнях.

Це виклик для України: існує ризик конфліктної ескалації протиріч між „полюсами” і загальна дестабілізації європейського регіону, що загрожує катастрофічним зменшенням простору для зовнішньополітичного маневру України та посиленням її залежності від „полюсів”. В теоретичному плані мова йде про концептуалізацію співвідношення дій різних груп факторів в міжнародній та регіональній системі, про швидку адаптацію зовнішньої політики, її стратегії і тактики до динамічних змін сучасної системи МВ. Необхідне знаходження раціонального співвідношення між концепціями „багатовекторності”, „позаблоковості”, „європейського вибору”, „європейської” та „євроатлантичної” інтеграції, „євразійського вектору” - формування нової парадигми ЗП України.

Україна в європейському міжнародно-політичному регіоні.

На відміну від глобальної міжнародної системи, „структурної сили” України достатньо для потенційного впливу на процеси становлення та розвитку регіональної європейської підсистеми МВ. Потенціал України в Європі: 2 місце за площею (після РФ), шосте за населенням (РФ, ФРН, ВБ, Франції, Італії); має достатній демографічний, ресурсний, економічний, науково-технічний та освітянський потенціал.

В субрегіональному вимірі за Україною залишається статус великої регіональної держави, вона створює „критичну масу” для реалізації значних проектів на євразійському просторі, в Східній, ПСЄ, в Балто-Чорноморському, Чорноморо-Каспійському регіонах.

Україна здатна зміцнити свою міжнародну суб’єктність та посилити вплив на структурування європейського міжнародно-політичного регіону як особливого геополітичного комплексу, в рамках якого реалізуються інтереси України. Крізь цю призму має розглядатися завдання концентрації ЗП зусиль України в європейській системі МВ, зокрема щодо безпеки, інтеграційних процесів, інституційних змін тощо.

Проте теорія і практика європейської політики України значно відстає від динаміки трансформації структури європейської регіональної системи МВ:

- в європейській системі послаблення американської гегемонії є очевидним, зараз скоріше тристороннє балансування ЄС-Росія-США, існування прокоаліції Росія – Німеччина – Франція, і американські концепції „старої”/”нової” Європи, створення різноманітних „буферних зон”.

- розходження інтересів США й ЄС та їх конкуренція за підтримання стратегічного альянсу з РФ. Це створює принципово нове політичне середовище для України та нову альтернативність ЗП орієнтації.

- викликом для України є динаміка інтеграційних процесів на європейському континенті, розширення ЄС, формування інтеграційних осередків на пострадянському просторі, інтенсифікація діалогу ЄС-РФ (Україна залишається на периферії інтеграційних процесів між потужними партнерами, які демонструють здатність до кооперативного діалогу) - зменшується простір для дипломатичного маневру та загрожує закріпленню України в якості буфера між Росією та ЄС – необхідне переосмислення євроінтеграційного курсу України.

- процес розширення ЄС має певні обмеження інституційного, політичного, фінансово-економічного та інтелектуального характеру. В інтересах Євросоюзу посилити співпрацю з СНД, трансформованого в інтеграційний союз; конкретне співробітництво з РФ та Україною.

„Східне парнерство”, більш жорсткі вимоги до кандидатів, інтенсифікація стратегічного партнерського діалогу з Росією, - свідчать про „стратегічну паузу” розширення ЄС на Схід, це потрібно враховувати в європейській політиці України.

Концепція Великої Європи: геополітичний вимір.

Формування й реалізації адекватної зовнішньополітичної стратегії та євроінтеграційного курсу вимагає уточнення параметрів регіону та місця в ньому України.

Європа може розглядатися як особлива регіональна ідентичність, яка має притаманні лише їй просторово-географічні, історико-політичні, культурно-цивілізаційні, економічно-ресурсні, інтеграційно-інституційні та інші виміри, які накладаються, але не співпадають.

Класична географічна формула „Європа від Атлантики до Уралу” територіально окреслює Європу як частину світу. Але ця формула звужує рамки Європи, бо вона має потужні геополітичні, геоекономічні та цивілізаційні проекції в Північній Америці, Північній Азії, північному Середземномор’ї та Західній Азії. + після ІІ світової США - вагомий чинник європейської регіональної системи МВ.

Це призводило до спроб в реалізації геополітичних концепцій і стратегій, які виходили за рамки проектів суто „Європейської Європи”, а саме: атлантична Європа та НАТО; трансконтинентальна Європа (від Дубліну до Владивостоку) та РЄ; трансатлантична Європа від Ванкувера до Владивостоку та НБСЄ/ОБСЄ; Середземноморська Європа та Барселонський процес; „євразійська” Європа та СНД тощо.

З іншого боку, для низки європейських проектів межі Європи від „Атлантики до Уралу” є занадто широкими. ЄС не залежить від континентальних геополітичних уявлень: це політичний проект, який генерує власну геополітику. На противагу Європі ЄС завжди мав чітко визначені кордони. Ці кордони змінюються відповідно до процесу розширення.

Просторово-географічний аналіз свідчить: якщо територіальний простір Європи як „континентальної маси” є величиною постійною, то просторові параметри союзів, блоків, об’єднань, інституцій та відповідних концепцій, доктрин і стратегій – величиною змінною, яка впливає на визначення політичних і цивілізаційних меж Європи.

По кваліфікації ООН, Росія, Україна, Білорусь, Молдова та балтійські країни після розпаду СРСР поповнили перелік країн Європи. Таким чином, „Європа” по формулі ООН територіально значно перевищує Європу в її фізико-географічних параметрах, тобто як частини світу. Позиціювання України як центру Європи змушує оперувати не тільки відповідними „векторами”, а й загальноєвропейськими просторовими параметрами як постійною величиною, так і діалектично змінними величинами політичних, культурно-цивілізаційних, інституційних, інтеграційних та інших вимірів процесів, що відбуваються в європейському міжнародно-політичному регіоні.

Звідси, базовою концепцією та інструментом європейської політики України може стати проект т.зв. єдиної „Великої Європи” як особливого континентального геополітичного комплексу в рамках якого реалізуються інтереси України.

Термін „Велика Європа” є умовним і використовується на противагу проектам „малої Європи”, „атлантичної Європи”, „євразійської” Європи та ін. як таких, що позиціонують Україну на периферії геополітичних й інтеграційних процесів та містять ризик закріплення України в якості „буфера”, „санітарного кордону”. Проект „Великої Європи” базується на панєвропейських, загальноєвропейських традиціях політичної думки, на існуванні двох європейських центрів політичного і економічного тяжіння – ЄС та РФ, які демонструють зростаючу кооперативність в розбудові загальноєвропейських просторів та в позиціюванні „Європи” в сучасному світі. Проект „Великої Європи” складається з двох головних „ядер”, європейської периферії, а також „позаєвропейських” акторів, насамперед США, які впливають на процеси в європейському регіоні через здатність „сприяти” трансформації глобальної МС.

Нарешті, парадигма Великої Європи має повернути Україні природне місце в центрі загальноєвропейських процесів, в якості природного об’єднуючого ланцюга, системоформуючої ланки, а не периферійного елементу або санітарного буферу. + підвищення ролі та впливу України в процесах досягнення європейської єдності.

Рубежі „Великої Європи” є змінною величиною. Політико-просторові параметри цього проекту знаходяться між географічним простором Європи від „Атлантики до Уралу” та політичним простором РЄ, що простягається від Дубліну до Владивостоку та + ОБСЄ (ОБСЄ включає в європростір Канаду і США).

Геополітична формула Великої Європи - проект для України.

З розпадом біполярної системи МВ з’явилися реальні передумови реалізації ідей єдності Європейського континенту.

Реальний процес становлення єдиної Європи розпочався шляхом поступового розширення західних структур – ЄС, а також НАТО і Ради Європи на схід континенту.

Ще одна група обмежень стратегії розширення в якості інструменту об’єднання Європи пов’язана із залишковою бінарністю, дихотомією європейського континенту, економічною, політичною та ментальною гетерогенністю Заходу та Сходу Європи.

- два „центри” політичного та економічного тяжіння – ЄС та РФ. Хоч РФ має менший аттракційний потенціал, вона здатна до проведення більш консолідованої стратегії, геостратегія РФ полягає у поєднанні європейського та євразійського проектів, в яких України займає важливе місце. В той же час Україна не є „критичною” одиницею для стратегії ЄС. Водночас РФ і ЄС будують свої відносини в якості системно рівнозначних, стратегічних партнерів для обмеження деструктивного впливу США.

- темпи внутрішньої „європейської” трансформації країн Східної Європи значно відстають від темпів трансформації та поглиблення ЄС. Це може мати серйозні стратегічні наслідки для євроінтеграційного курсу України.

- країни Східної Європи демонструють неспроможність створити ефективну модель МВ, яка була б сумісна з відповідними принципами, стандартами та нормами ЄС. Це може призвести до відтворення ліній розподілу, біполярних схем на континенті. Важливо не допустити нового розколу. Нарешті, спостерігаються процеси ерозії фундаменту трансатлантичних зв’язків, посилюються тенденції геополітичних та геостратегічних розбіжностей між США та ЄС, хоч не йдеться про „атлантичне розлучення”.

За цих обставин Україна має дуже врівноважено та прагматично відноситися до атлантичного вектору своєї європейської політики. Підтримання стабільних відносин та конструктивного партнерства з США та НАТО залишаються аксіомою ЗП України. Американо-укр. проекти, які викликають побоювання ЄС чи РФ, є контрпродуктивними.

Нова геополітична ситуація, що складається в європейському міжнародно-політичному регіоні, потребує:

• уникнення застарілої дилеми вибору „схід-захід”;

• запобігання відновленню або виникненню протистояння між євроатлантичним, європейським та євразійським геостратегічними просторами;

• визнання безперспективності політики, що закріплює за Україною буферний або периферійний статус в інтеграційних процесах або геополітичних регіонах;

• артикуляції загальноконтинентального характеру європейської політики України потребує інтегрованості та збалансованості основних сегментів/векторів європейської стратегії: євроатлантичного, євроінтеграційного, панєвропейського, євразійського, субрегіонального, локального та двостороннього;

• європейська політика України не може зводитися лише до проблеми вступу до ЄС/НАТО, або до союзу з Росією/ЄЕП. Участь України в інтеграційних процесах або геополітичних проектах мають розглядатися в контексті утвердження України як впливового та самостійного чинника Європи.

Імперативом європейської політики України залишається пошук оптимального співвідношення між стратегічним курсом на євроінтеграцію та необхідністю підтримувати відносини стратегічного партнерства з Росією в контексті посилення загальноєвропейських об’єднавчих тенденцій.

З огляду на специфічне геополітичне розташування України важливою проблемою є формулювання такого геополітичного проекту, який би максимально використовував переваги та мінімізовував ризики геополітичного положення України.

З цієї точки зору концепція Великої Європи має конкретну геополітичну формулу трикутника ЄС – Україна (системоформуюча ланка, а не периферійний елемент) – Росія.

Формула геополітичного трикутника ЄС – Україна – Росія базується на реальному існуванні окремих вимірів співробітництва та партнерства між ЄС; Україною; РФ. Комунікаційна функція України в рамках проекту - сприяння розбудові багатосторонньої взаємодії в рамках трикутника.

- створення такого трикутника - можливість замкнути процеси розбудови пан’європейського економічного, політичного, правового, енергетичного, транспортного, інформаційного, культурного та освітянського просторів, зміцнити механізми безпеки і стабільності.

Формула геополітичного трикутника стратегічної взаємодії:

- дозволяє запобігти або мінімізувати ризики можливого поглиблення співпраці між ЄС та РФ на чутливих для України напрямах всупереч її національним інтересам.

- дозволяє України артикулювати власне бачення процесів та механізмів об’єднання Європи, сприяє формуванню цілісної, послідовної та передбачуваної європейської політики, яка органічно поєднує євроінтеграційний курс України та курс на підтримання стратегічного партнерства з РФ, сприяє зближенню європейського та євразійського просторів Великої Європи.

- є прийнятним форматом діалогу України з РФ та ЄС, зміцнює переговорні можливості України, збільшує простір для політичного маневрування.

- дозволяє інтегрувати російський та західний вектори української ЗП в єдину цілісну стратегічну лінію України щодо європейського континенту.

Парадигма Великої Європи повертає Україні природне місце в центрі загальноєвропейських процесів, підвищить її роль та вплив на розбудову Європи.