20. Ерозія Вестфальської світополітичної моделі світу: причини і прояви.

Основні принципи Вестфальської моделі світу, всі вони зараз зазнають ерозії:

- Світ складається з суверенних держав (відповідно, у світі немає єдиної вищої влади, і відсутній принцип універсалістський ієрархії управління) (виникнення недержавних, транснаціональних акторів);

- Система базується на принципі суверенної рівності держав і, отже, їх невтручання у внутрішні справи одна одної; (зараз гуманітарні інтервенції)

- Суверенна держава має необмеженої повнотою влади над своїми громадянами в межах своєї території (питання “human security”, діяльність міжнародних організацій на території суверенних держав);

- Світ регулюється міжнародним правом, розуміється як право договорів суверенних держав між собою;

- Суверенні держави виступають суб'єктами міжнародного права, тільки вони - міжнародно-визнані суб'єкти (тут наприклад вихід внутрішньополітичних регіонів на світову арену, розвиток між ними співробітництва).

Кожен період в історії в тої чи іншої мірі відзначений певною динамікою перетворень та змін. Однак, у сьогоднішньому світі швидкість цих змін і масштаби їхніх наслідків безпрецедентні. Особливістю сучасного етапу розвитку міжнародних відносин є системний перехід, що торкається найбільш фундаментальних рис й механізмів її функціонування, які є спадщиною Вестфальського миру, що завершив Тридцятирічну війну й відкрив епоху перетворення Європи в центр світового політичного, економічного й соціокультурного розвитку.

Якщо картина миру Вестфальської системи міжнародних відносин може бути символічно представлена у формі двомірної площини, на якій територіальні одиниці розташовані в горизонтальній сітці координат, то структуру міжнародних відносин у постбіполярній системі можливо порівняти із тривимірним зображенням, на якому територіальні держави оточені нашаруваннями комплексів мереж взаємодій. Сучасна міжнародна система перебуває в точці біфуркації між анархічною системою національних держав і багатоцентричною системою недержавних акторів.

На погляд З.Бжезинського, Європа більше не є головною ареною світових подій. Сьогодні головною ареною світової політики стала Євразія.

Прибічник школи балансу сил Г.Кіссінджер стверджує, що новий світовий порядок все більше нагадуватиме європейську політику ХIХ ст. (європейський концерт). Але система рівноваги сил працюватиме вже не в європейському, а у глобальному масштабі. Окрім того, зазнало еволюції саме поняття "могутності" держави в тому розумінні, що економічні та інші компоненти суттєво впливають на баланс сил.

Дж.Ная. розстановка сил у світовій політиці у постбіполярний період нагадує "тришаровий пиріг". Верхній, військовий шар в основному є однополярним, оскільки немає інших держав, рівних Сполученим Штатам щодо військової могутності. Середній, економічний шар, є триполюсним – США, Західна Європа та Японія. Нижній шар транснаціональної взаємозалежності характеризується дифузією сили, тобто це означає, що застосування чи погроза застосування сили перейшли з глобального на регіональний, субрегіональний та національно-державний рівні.

Вестфальська модель міжнародної системи ґрунтувалася на наступності. Пост-Вестфальська система буде ґрунтуватися на варіативності. Глобальні механізми керування будуть містити в собі складний, взаємозалежний конгломерат наднаціональних, національних і частково субнаціональних і транснаціональних акторів та взаємодій. Суверенітет не буде локалізований у рамках автономних моністичних правових систем, проте концентрично розподілений, він буде формувати поліцентричний владний устрій у світовій політиці.

Системні відмінності в обох історичних ситуаціях є істотними й досить численними. Так, початок сучасного етапу не пов'язаний із завершенням військового конфлікту світових масштабів. Відрізняються темпи інновації в військових технологіях, політико-економічна значимістю простору і ресурсів зокрема. Нарешті, вони відрізняються тенденціями в динаміці демографічних процесів - фундаментальної первісної всієї соціальної історії в її універсальній перспективі.

На відміну від багатополярної системи балансу сил сімнадцятого сторіччя, ієрархічна структура сучасної міжнародної системи може бути названа «монополярністю у відсутності гегемона». Після розпаду Радянського Союзу США вийшли з «холодної війни» як єдина супердержава - переможець. У військовому, економічному, культурному, технологічному відношенні Сполучені Штати здатні здійснити і здійснюють найбільш значимий вплив на сучасну систему міжнародних відносин. Збереглася невразливість США до прямої загрози їхньої національної території й відносна самодостатність у стратегічних ресурсах.

США не зможуть встановити свою гегемонію. Ця точка зору є досить розповсюдженою серед послідовних прихильників концепції багатополярного світу, які визнають, що подібна концентрація можливостей і влади не може тривати вічно, а тому встановлення багатополярності - це лише справа часу.

Однак, майбутня багатополярність не буде означати повернення до початкового етапу існування Вестфальської моделі міжнародних відносин. Слідуючи логіці світового устрою, що був притаманний Вестфальській моделі міжнародних відносин, майже всі традиційні концепції структури міжнародної системи ґрунтувалися на розумінні держав як дискретних, автономних утворень, що перебувають у постійному суперництві один з одним, протидіють втручанню в їхні внутрішні справи й прагнуть до домінування над своїми більш слабкими сусідами. Створена подібним чином соціальна реальність, з її акцентом на стабільність і відсутність мінливості, мала на увазі, що, насамперед, значення має співвідношення військових можливостей великих держав, що суперничають, і тенденції змін в цьому співвідношенні. Процеси, що відбуваються поза контекстом цього виміру, вважалися вторинними як фактори військових конфліктів або сталого світового устрою. Ступінь поляризації системи, - розподіл силових можливостей між цими великими державами, - уявлявся винятково в концептуальних рамках «реальної політики» і зводився до рангу фундаментальної змінної, що визначає стабільність міжнародної системи. Таке бачення міжнародних відносин віддзеркалювало реальності XVII - XVIII століть, коли з появою територіально окремих національних держав водночас встановилася і їх монополія на участь у міжнародних відносинах.

У цьому аспекті системної трансформації на її сучасному етапі зміни є найбільш значними. Структура, що підтримувалася певною множиною відокремлених, автономних, суверенних держав, поступається місцем сукупності взаємозалежних, різнорідних елементів, серед яких присутні держави, парадержавні утворення, міжнародні корпорації, неурядові міжнародні організації, віртуальні співтовариства, транснаціональні спільноти інтересів і політичні організації і т.д. Множинність міжнародних акторів, що існує вже сьогодні, передвіщає досить швидку еволюцію монополярності в напрямку до більш розосередженої конфігурації владних можливостей і більш складної рольової стратифікації в міжнародних відносинах найближчого майбутнього.

Важливою надісторичною закономірністю глобальної системи міжнародних відносин є феномен «напівпериферійного розвитку». Він полягає в тому, що «напівпереферійні» регіони виявляють надзвичайно динамічний інноваційний розвиток що спричиняє їх потенційно високу статусну мобільність, причина якої полягає в тому, що ці зони більш швидко та ефективно впроваджують технологічні та соціальні інновації. Одна з причин цього може полягати в тому, що розташування в такій зоні дозволяє використовувати технологічними надбаннями, культурою, соціальним досвідом як центральної зони, так і власне периферії. До того ж в порівнянні з суспільствами центральної зони міжнародної системи, вони роблять відносно малий внесок в створення та підтримку існуючих інституцій глобального соціального, політичного та економічного устрою. Таким чином, вони можуть користуватися більшою свободою експериментувати з новими моделями соціального устрою та інвестиціями в нові технології, до того ж вони, як правило, налаштовані приймати більший рівень ризику ніж це є характерним для суспільств центральної зони міжнародної системи.

У постбіполярному світі конфігурація структури міжнародних відносин не зможе прийняти форму глобальної імперії, заснованої на прямому насильстві однієї домінуючої держави гегемона. У ще більшій мірі, чим це було характерно для попереднього історичного періоду, світовий порядок буде похідним від здатності претендентів на лідерство формувати політичне й економічне середовище існування своїх основних конкурентів і тим самим, видозмінювати зміст, форму й пріоритетність їх зовнішньополітичних цілей і засобів їх реалізації.

Таким чином статус провідного міжнародного актора є необхідною проте недостатньою передумовою появи гегемона в міжнародної системі. В боротьбі лідерів за панування в міжнародної системі важливим є кінцевий результат воєнного протистояння та інституційні основи миру, що наступає після завершення конфлікту. Масштабні воєнні конфлікти частіше за все виникають тоді, коли накопичені достатні ресурси для таких тривалих і економічно обтяжливих конфронтацій. Через це світові війни, яки власне й завершуються затвердженням гегемонії, певною мірою є синхронними з відповідними макроекономічними циклами, проте ця обумовленість не може бути абсолютно детермінованою. Тривалість світового устрою залежить від того наскільки він суперечить інтересам окремих держав, що належать до центру міжнародної системи, у порівнянні з тим, в якої мірі цей устрій відповідає їх спільним інтересам. Завдання збереження світового устрою також вимагає від держави гегемону бути здатною застосовувати військову силу в глобальних масштабах. Між тим інші держави також користуються перевагами встановленого режиму без того, що б нести в повної мірі тягар воєнних витрат. Таким чином гегемон потрапляє в паску надмірної імперської експансії. Його занепад починається коли економічне зростання переміщується до нових секторів економіки, в той час як економіка гегемона залишається сконцентрованою в старих секторах, що занепадають.

Принциповою є та обставина, що саме в цьому недержавному співтоваристві міжнародних акторів буде концентрувати критична маса процесів, які визначатимуть макроконфігурацію системи міжнародних відносин і майбутнє міжнародної політики. Ця нова спільнота може стати як рушійною силою фундаментальних змін, так і фактором, що стримує радикальну трансформацію світового порядку й забезпечує продовження існування основних рис Вестфальської системи в їх видозміненій формі. Плавна еволюція міжнародної системи зі збереженням пануючого положення Сполучених Штатів багато в чому залежить від здатності останніх забезпечити собі широку коаліцію підтримки в цьому динамічному вимірі сучасних міжнародних відносин. Дотепер політика США в цій області концентрувалася переважно на економічних аспектах створення основних структур глобального світового устрою, привабливого для економічних агентів незалежно від їхньої національної юрисдикції. Програми сприяння соціально-економічним трансформаціям та стабілізаційні програми, що впроваджують такі інституції як МВФ і Світовий Банк з ініціативи США, передбачають широкомасштабну приватизацію, лібералізацію фінансових трансакцій, посилення ролі фінансового сектора, що створює сприятливі умови для накопичення капіталу.

Найважливішою характеристикою американського політичного домінування в Європі протягом всієї «холодної війни» й існування біполярної системи було та залишається політична фрагменталізація Західної Європи. Створення єдиної європейської валюти, збереження конструктивного характеру франко-німецьких відносин, проект європейської конституції та повільне просування до формування військово-політичного компонента Європейського Союзу виявилися недостатніми для масштабних змін у конфігурації структури трансатлантичних зв'язків.

Нарешті існує імовірність у довгостроковій перспективі послаблення глобальної ролі Сполучених Штатів у наслідку зміни ієрархії пріоритетів американській зовнішній політиці й посилення її регіональної спрямованості з елементами неоізоляціонізму як результат зміни соціально-політичних і демографічних реалій усередині країни. Збільшення частки неєвропейського за своїм історичним походженням населення, зокрема вихідців із країн Латинської Америки, може стати додатковим фактором регіоналізації американської зовнішньої політики й послаблення її системоутворюючої ролі на глобальному рівні.

Таким чином, формування структури постбіполярної системи міжнародних відносин відбувається як діалектичний процес взаємодії тенденцій збереження наступності з попередньою історичною формою існування міжнародної системи, з одного боку, і радикального оновленням в її найбільш істотних рисах, з іншого. На даний момент головним регуляторним механізмом, що визначає співвідношення цих двох тенденцій, є зовнішня політика США, для якої в цілому характерна спрямованість на збереження й навіть посилення в постбіполярній структурі міжнародної системи загальних принципів організації її історичного попередника. Насамперед це стосується центрального місця США як домінуючого й структуроутворюючого компонента міжнародної системи. Якщо динаміка процесів глобалізації міжнародних відносин залишиться на сьогоднішньому високому рівні, така політика США може призвести до збереження в нових історичних умовах деяких характеристик біполярної форми міжнародної системи як наслідок внутрішньої консолідації її ядра, що складатиметься з небагатьох найбільш розвинених держав, якому протистоїть також більш уніфікована й однорідна в базових соціально-економічних структурах периферія, до якої належатимуть решта держав світу.