56. Системний метод дослідження світових політичних процесів та глобальних змін

До основних методів дослідження можна віднести метод системного аналізу (системний метод). Він передбачає комплексний аналіз найскладніших механізмів функціонування політичних явищ. Його популярність пов’язана з використанням найновіших досліджень у галузях математичного аналізу, комп’ютерного моделювання і соціології.

Системний метод передбачає систематизацію всіх процесів міжнародного життя у вигляді моделей (модель біполярної, монополярної систем) і аналіз їх на основі поведінки акторів, що діють у межах загальної системи.

Метод – засіб наукового пізнання міжнародно-політичної науки, побудови та обґрунтування системи знань у сфері МВ. Методи: загально філософські (методи наукового пізнання – логічний, діалектичний); загальнонаукові – охоплюють всі сфери науки; міждисциплінарні – методи дослідження (синергетичний, системологія – загальна теорія систем), особливі (від специфіки обєкту).

Основне положення системного підходу полягає в тому, що будь-який об’єкт являє собою складну, відносно самостійну систему, якій притаманна єдність множинності елементів, сторін та відносин: структурних, функціональних, генетичних, необхідних та випадкових, об’єктивних та суб’єктивних.

Системний підхід починає активно використовуватись у міжнародно-політичній науці, починаючи з 50-х років ХХ ст. Особливо широкого впровадження системні ідеї набувають після виходу праць таких класиків політичної науки, як Т. Парсонс, М. Каплан, Д. Ітон, потім Б. Бузан, Р. Литтл та ін. У цих працях політична система розглядається як певна сукупність відносин, що постійно взаємодіють із зовнішнім середовищем завдяки механізму “входу” та “виходу” відповідно до базових ідей кібернетики.

Комплексне дослідження міжнародних систем вимагає як соціально-історичного, так і системного підходу в їх діалектичній єдності. Історичний та логічний засоби аналізу органічно взаємопов’язані, доповнюють один одного. Протиставлення в комплексі системного підходу одного з часткових методів (системно-структурного) іншому частковому методу (системно-історичному) не має під собою підстав у дослідженні будь-яких соціальних об’єктів, особливо таких, як міжнародні системи. Кожен з цих методів зосереджує увагу на одній зі сторін – або на структурі системи в її статиці, або на генезі системи в її динаміці. Історизм розуміється як процес системотворення, функціонування та розвитку міжнародних систем. Він є однією з найголовніших характеристик її життєдіяльності саме як системи. Принцип історизму органічно включений до системного підходу і являє собою один із найголовніших його аспектів.

Головним популяризатором системних ідей виступила науково-технічна революція, яка забезпечила розвиток системного підходу. Ідеї теорії систем розвивали такі вчені, як Р.Акофф, О.Ланге, Р.Мертон, М.Месарович, Т.Парсонс, У.Росс Ешбі та ін. Системний підхід широко поширився в економіці, соціології, психології й ін. Політологічному застосуванню системного підходу посприяли роботи М.Вебера.

У СРСР з 70-х рр. проблеми системології, створення загальної теорії систем стали також популярними (В.Г.Афанасьєв, М.М.Амосов, В.М.Глушков, В.П.Кузьмін, Л.А.Петрушенко, В.Н.Садовський, М.І.Сетров, В.С.Тюхтін, О.І.Уйомов, Є.Г.Юдін і інші).

Системний метод реалізує пізнавальну й методологічну функції, а системна теорія - пояснюючу та систематизуючу.

МВ протягом ХХ ст. досліджувалися політичною наукою в основному за допомогою тих же методів і загальних принципів, що й весь спектр явищ політики. Починаючи приблизно із другої половини 30-х років ХХ ст. на передній план виходить біхевіоризм, орієнтований на дослідження поведінки політичних (у тому числі, міжнародних) суб’єктів за допомогою методів, запозичених із природничих наук. Особлива увага приділялася системному підходу та системному методу, які зараз зберігають міцні позиції в політичній науці. В рамках біхевіоризму були розпочаті спроби розробити методи дослідження МВ. Зокрема став поширеним серед дослідників так званий рівневий аналіз у МВ (К.Уолтц, М.Каплан і Д.Сінгер).

Використання системного методу призводить до створення нових концепцій узагальнюючого характеру, системно-структурні ідеї займають в них все більше місце. Однією з перших подібних концепцій стало вчення В.Вернадського, в якому розглядається питання глибокої системної єдності біотичних та абіотичних процесів, а поняття ноосфери пов'язує з цими факторами і розвиток людської цивілізації. Основним принципом концепції В.Вернадського є принцип цілісності.

Системний метод вже з середини XX ст. набув широкого використання, постала необхідність адаптації шляхів його застосування до потреб різних галузей наукового знання. В рамках методу з'являються декілька самостійних напрямів, з яких можна виділити проблемно-змістовні теорії (теорія ноосфери, теоретична кібернетика Н.Вінера і У.Р.Ешбі) та універсально-концептуальні системи (загальна теорія систем Л. Берталанфі).

В сер. першої половини XX ст. структурно-функціональний аналіз проникає в соціологію. Одними з перших стали роботи Т. Парсонса, на основі яких було вироблено категорії і принципи використання системного методу в галузі суспільних наук. В науку про міжнародні відносини системний метод активно проникає в середині XX століття. Серед перших дослідників МВ, які спробували застосувати системний метод у вивченні міжнародних конфліктів, були М.Каплан, С.Хоффман, Ч.Маклелланд, К.Дойч. Їх моделі використовували положення і категорії загальної теорії систем Берталанфі, або особливі системні моделі У.Росс Ешбі та Н.Вінера. Частину положень було розвинено, спираючись на соціологічні дослідження Т. Парсонса.

Перші дослідники МВ, що використовували системний метод, спробували адаптувати до власних наукових потреб досягнення кібернетики, теорії ігор та теорії комунікації. Основними питаннями, на яких було зосереджено їхню увагу стали проблеми "полярності" та "стабільності", їхньої взаємозалежності та причинно-наслідкових зв'язків між ними.

Основним концептуальним положенням була теза про те, що МВ притаманна "системна якість", дослідити яку можна лише шляхом дослідження міжнародних відносин як чогось цілого, такого, що утворює систему. М. Каплан одним з перших використав системний підхід, зокрема теоретичні розробки У. Росс Ешбі. Каплан створив теоретичну модель міжнародної системи, незалежної від зовнішнього середовища, "ультрастабільної" суперсистеми. Така модель відповідала класичній теорії систем і теорії комунікацій, зокрема в тому аспекті, що стосувався основної системної функції - підтримання рівноваги системи. Каплан вводить поняття "станів системи", "ультрастабільності", "структурності системи", "входу", "виходу", "стрибкоподібної функції". За Капланом, міжнародна система, як самостійна і саморегулююча система, реагувала на вхідні зміни змінами структури (біфуркаціями), що забезпечувало їй стабільність.

Отже, становлення системного знання про світові політичні процеси й дослідження конкретних проблем відбувалося із залученням методу системного моделювання, коли було поставлене питання про поглиблення соціального знання на основі використання методів точних наук, можливостей кібернетики й прикладної математики.

На Заході системне моделювання йшло в руслі створення загальної теорії міжнародних відносин.

Цікавими є кібернетичні моделі Р.Роузкранца, дослідження Дж.Моделського, Д.Сінгера, К.Дойча та К.Уолтца. Останні три дослідники збагатили системний метод, і, зокрема, структурно-функціональний аналіз, новими формами зв'язку між полярністю, безпекою та стабільністю системи (структура системи більш чи менш жорстко детермінує поведінку всіх її елементів, граючи таким чином вирішальну роль у МВ, конфлікт детермінований структурою МС незалежно від бажань його учасників).

На початку 80-х років ХХ ст. склався новий напрям міжнародних системних досліджень (Д.Ламперт, Л.Фалковські й Р.Менсбах), представники якого вважали, що існуючий системний метод дослідження міжнародних відносин є неефективним. Ця група вчених протиставила традиційному системному аналізу концепцію багатоаспектних проблемно-орієнтованих систем, що повинна замінити «просту» систему національних держав і яка, синтезуючи вже відомі підходи до дослідження міжнародних відносин, може розвиватися далі, оминаючи такі методологічними питаннями, як «система та сфера», «об'єкти аналізу», «порівнянність об'єктів», «рівні аналізу». Використовуючи концепцію «проблемних областей» (Дж.Розенау) вчені дійшли до висновку, що проблемні області, межі систем, як і самі системи, можуть бути встановлені лише аналітично, відповідно до конкретних цілей дослідження, і перебувають у процесі безперервної зміни. Держави не розглядалися ними як основні актори внаслідок або аморфності деяких державних утворень, або через непорівнянність їхніх потенціалів. Відповідно, розподіл політики на внутрішню і зовнішню цими науковцями розглядається штучним. У межах нових підходів до системних досліджень ними були поставлені на обговорення такі питання, як бюрократична політика, теорія інтеграції, аналіз проблемних областей, транснаціоналізм.

Застосування системної методології є зручним для вирішення широкого кола завдань в науці про МВ. Системи можуть бути "знайдені" в багатьох формах взаємодії міжнародних акторів: в двосторонньому та багатосторонньому співробітництві, конфліктах, альянсах та коаліціях, гонках озброєнь та ідеологічному протистоянні тощо. Застосування системних методів при дослідженні системних об'єктів відповідає вимогам концепції рівнів аналізу, але в той же час не знімає ряду об'єктивних труднощів, в тому числі і методологічного характеру, що існують на цьому шляху.

Застосування системного методу зумовлюється тим, що система МВ є складною, відкритою системою із високим ступенем непередбачуваності.

Поведінка системи міжнародних відносин може бути описаною за допомогою загальних законів класичної теорії систем. Як і будь-яка інша, система міжнародних відносин прагне рівноваги (основна системна функція). Це прагнення знаходить свій прояв у реалізації принципу силової рівноваги.

Соціальні системи (в тому числі система міжнародних відносин) загалом дотримуються законів системної статики і динаміки.