5. Концептуальні розмежування під впливом центрально- і східноєвропейського оновлення

У ХХ ст. інтерес до громадянського суспільства фактично перебував у тіні марксистського заангажування аж до 70-х років, коли він прокинувся з ініціативи дисидентських рухів у Центрально-Східній Європі і раптово став поширюватися на Заході, особливо у США, знаменуючи нову, “постмодерну” фазу розвитку теорії соціальності. Незабаром проблеми громадянського суспільства почали обговорювати в Африці і Азії, зокрема в Китаї.

Інтерес до громадянського суспільства в країнах з комуністичною диктатурою в 70-х роках призвів насамперед до розриву з марксизмом. Відомий крок у цьому напрямку зробив чеський історик-дисидент Ян Тесарж у самвидавчому есе, де він пов’язує прихід до влади тоталітарних режимів із недорозвиненими структурами громадянського суспільства. Тесарж вважав, що демократія й авторитаризм бувають історитчно сумісними. У кризових ситуаціях демократичні гасла на зразок “уся влада радам” сприяють поширенню політичної демагогії і слугують містком для встановлення диктатури. Лише розвиток громадянського суспільства є, на його погляд, найнадійнішим запобіганням диктатурі. Так роздуми про громадянське суспільство пов’язалися не лише із запереченням марксизму, але призвели до переконання в тому, що “соціалістичний проект” соціального устрою є неправдивим щодо природи людини і себе вичерпав.

Вацлав Гавел, який разом із Тесаржем та іншими громадськими активістами підписав відому “Хартію 77”, не випадково вважав основною потребою утворення нових громадських організацій “життя за правдою”. В. Гавел застосував поняття громадянського суспільства у взаємозв’язку з ідеєю „антиполітичної” активності. У ній він вбачав засіб для реконструкції посткомуністичної соціальності в напрямку емансипації суспільства від політичної всепроникності і надавав громадянському суспільству визвольного значення. Таким чином, йшлося про суспільно-політичний досвід у межах центральносхідного регіону, що відрізнявся від Західної Європи глибоким незадоволенням від дійсності державного соціалізму, запровадженої винятково політичними інструментами. У есе „Сила безсилих” (1978) В. Гавел обґрунтував концепцію „антиполітики”, що забезпечила теоретичне знаходження засобів для демократичної опозиції у всій підкомуністичній Європі. Джерела опору тоталітаризмові він визначав у „дополітичній ” сфері індивідуального розуму, моралі, свідомості, вартостей життя, приватності, де людина прагне бути сама собою лише живучи правдиво. Мета „ жити за правдою ” переростала в „політику правди” і набувала сутнісного соціального значення. Варто зауважити, що аналогічні думки про значення правди в громадській активності висловлював свого часу Т. Масарик. Гавел лише наголошував, що розуміння суті політичної активності має бути узгоджене із засадами людської екзистенції, бо найзначніші соціальні зміни походять з індивідуальних стосунків, а не просто із загальновідомих політичних концепцій. „Органічні, значні й довготривалі зміни на краще ... не можуть більше бути наслідком перемоги жодної традиційної політичної концепції. Більше аніж будь-коли такі зміни повинні виходити з людського існування, з фундаментальної перебудови позиції людей у світі, їхнього ставлення до самих себе і один до другого, відношення до універсуму... Краща система автоматично не принесе кращого життя. Навпаки, правда у зворотньому: лише створюючи краще життя, можна розвинути ліпшу систему”⁵⁷⁶. Дещо пізніше в есе „Політика і сумління” Гавел пов’язав ідею „антиполітичної політики” та активності громадянського сус­пільства з філософським концептом „життєвого світу” (Lebenswelt) як царини, де здійснюється природний поділ між добром і злом і де формується вимога відповідальності в публічній і політичній актив­ності. Неполітична громадська активність має бути справою кожної людини, а не лише професійних політиків і партійних діячів. „Правда” має слугувати основою для практикування „антиполітичної” пове­дінки; вона проростає знизу, походить „ із глибини серця, а не з дисертації чи тези”⁵⁷⁷.

Думки В. Гавела переконливо розвинув угорський письменник-дисидент Дж. Конрад. M. Ківіковські зазначає, що „коли фундаментальна інтерпретація „антиполітики” полягала у вимозі жити за правдою, то сутнісна мета такої активності передбачала встановлення громадянського суспільства як незалежного від офіційної держави суспільного життя”⁵⁷⁸. Не зайве зауважити, що на прапорі чеських президентів написано “правда перемагає!”.

Досвід громадського опору в Чехословаччині невдовзі здобув продовження в польських подіях, де дозволена конституцією профспілкова організація “Солідарність” стала основою (поряд з релігійною католицькою громадою) боротьби проти комуністичного режиму. Вражаючою особливістю було те, що “Солідарність” не намагалася перетворюватися в політичну партію і не змагала до захоплення державної влади неконституційними методами. Перемога польської “Солідарності” 1989 р. стала значним поштовхом для поглиблення демократичних процесів в Україні, де на той час уже діяли громадські організації, що перебували в прямій опозиції до комуністичної диктатури. До них передусім належали “Гельсінська Спілка” (УГС), яка влітку 1988 р. оприлюднила політичну “Декларацію принципів” і, як громадське об’єд­нання, пробуджувала національну і правову свідомість українського населення.

Що стосується комуністичних режимів, то розвиток громадського сектора і громадянських ініціатив, безсумнівно, викликає кризу і занепад тоталітарної системи. Проте залишається дискусійним питання про те, чи не може громадянське суспільство бути чинником деякої стабілізації певних авторитарних політичних режимів. Адже в процесі тривалого історичного розвитку Західної цивілізації громадянське суспільство, виокремлюючись від прямого впливу держави, буває сумісним і з демократією, і з авторитаризмом. Якщо концепт громадянського суспільства відіграв позитивну політичну роль у переході деяких європейських країн (особливо Іспанії, Греції та теперішніх балканських країн) на шлях демократичного розвитку, то в Китаї поширення мережі громадських організацій та сектора приватної власності з прямим інвестуванням західного капіталу стабілізувало авторитарну систему влади, яка має номенклатурно-бюрократичний характер і опирається на комуністичну ідеологію. Хоча очевидно, що ріст громадянського суспільства в Китаї стримує тоталітарні інтенції влади.

Додатковою важливою причиною актуалізації концептів громадянського суспільства стало зацікавлення в його потенціалі задля сприяння демократичним перетворенням у країнах з уже розвиненими громадянськими стосунками і структурами. Багато інтелектуалів, політиків та громадських діячів США, Канади та країн Європейського Союзу побачили в громадянському суспільстві потужні чинники для пожвавлення суспільної ініціативи, створення нових сфер життя, опору бюрократизації та корупції і поширення сфери прав людини, зменшення міри будь-якої форми насильства та редукування державно-політичної влади до самоврядних організацій. Саме на такому підході ґрунтується політика Євросоюзу, де правова держава зорієнтована на права людини, а отже, на максимальний розвиток громадянського суспільства, в якому їх можна забезпечувати.

Новий етап у розвитку громадянського суспільства об’єднаної Європи заново актуалізує проблему розмежування економічної влади від політичної. Усвідомлення такої необхідності складалося пліч-о-пліч з розвитком громадянського суспільства в Європі і стало чи не найважливішим чинником демократичного соціального поступу, зі шляху якого мали усуватися можливості економічного збагачення засобами політичної влади. Це був шлях суспільного контролю над владою й усунення олігархічного капіталу, що пов’язувався з позапублічною ініціативою й криміналітетом. Саме тут – у демонтажі політичних можливостей для росту олігархії – полягає центральна проблема сучасного політичного, економічного й соціокультурного розвитку України як незалежної держави. На жаль, за роки від проголошення державності шлях до фінансово-приватного збагачення через здобуття політичної влади став майже нормою.

З такого приводу висловлювався ще Т. Гоббс, хоч на час його життя громадянське суспільство не було актуальним. Навпаки, він показав, що т.зв. “спільнота людей – це “чиста фікція”, яка не існує інакше, як у вигляді кооперування її членів навколо потреб особистої вигоди. Звідси його переконання в тому, що народне представництво може здійснюватися лише через монаршу владу. Коли ж реальний суспільний процес у Європі пішов шляхом перетворення, з одного боку, в громадянське суспільство, то він, з другого боку, урівноважувався перетворенням монархії в національні республіки. Саме в контексті соціокультурних і політичних спрямувань останніх громадянські суспільства переставали бути “чистою фікцією”. У них поруч з інтересами вигоди здійснювалися інтереси громадські, публічні і безкорисливі, а члени такого суспільства могли себе ідентифікувати як республіканська (національна) спільнота.

За останні п’ятнадцять років у світі написано кілька десятків тисяч статей і сотні книжок про громадянське суспільство. Це показовий факт великого зацікавлення в шляхах покращення суспільного життя і на Заході, і на Сході, але також і факт очевидної проблеми розуміння самої природи громадянського суспільства.

Еволюція Західного типу соціальності пов’язана з громадянським суспільством у кількох головних значеннях, а саме: в здійсненні індивідуальної і соціальної свободи, поширенні природних засад довіри серед громадян національної держави та можливостях солідарності і взаємодоповнення між вільними людьми. Практика здійснення громадянського суспільства була водночас практикою закріплення вільного ринку з ґарантією недоторканності права на приватну власність та конституційним встановленням громадянських прав людини.

Щодо розвитку “органічних” чинників інтеґрації різнорідного населення в консолідовану спільноту, то до них належать потреба і можливість добровільного об’єднання людей в групи, організації, клуби, спілки, асоціації, корпорації, партії тощо за умов невтручання державно-урядових інстанцій. Розвиток суспільства в даному напрямку призводить до створення широкої мережі так званих неурядових організацій (НУО), дуже важливими і вагомими серед яких є організації з неприбутковою активністю. Однак консолідована спільнота з різнорідних груп – часто не лише з протилежними, але й ворожими інтересами – сама по собі не складається. Супровідним процесом, необхідним для солідарності й довіри між мільйонами незнайомих між собою громадян, стає фундаментальне явище національної ідентичності. Тому становлення громадянського суспільства в Західній Європі відбувається як довготривалий процес будівництва нації з “поступовою інтеґрацією етнічної різноманітності в одну національну ідентичність, з характерними для неї територією, економічною, законодавчою, освітньою та культурною системами й історичної пам’яттю. Центральними для такого процесу стали особливості мовної асиміляції і соціальної мобілізації, а також значно пізніше масова освіта й наслідки впливу засобів масової інформації”⁵⁷⁹.

Таким чином, враховуючи історичні особливості розвитку громадянського суспільства в Західній Європі та виходячи із сучасних нових викликів, що стоять перед європейськими народами, а також долучаючи нетиповий досвід країн центральносхідної Європи і Росії, важливо усвідомлювати неоднозначність і багатоаспектність концепту “громадянське суспільство” та розрізняти його інтерпретаційні теоретичні схеми⁵⁸⁰.

Важливо також враховувати, що „парадигма монодетерміно-ваності та незмінної односпрямованості, яка домінувала в ХІХ ст. ... щодо історичних змін, у світовій суспільній думці вже давно змінилися ідеєю багатофакторного визначення соціокультурного процесу.<...> Історія підлягає логіці ймовірностей. У ній поняття можливості значить більше, ніж закон і необхідність”⁵⁸¹.

Загалом можна окреслити кілька усталених підходів до розуміння й інтерпретації громадянського суспільства. Кожен з них і собі має внутрішні суперечності й незгоди, тому говоритиму радше про спільність у підходах, аніж про однакову інтерпретацію. Найпоширеніший концепт склався в соціологічному підході з його формальним означенням основних ознак громадянського суспільства. Вважається, що громадянське суспільство є сферою взаємодії вільних громадян, які делегують політичній сфері завдання забезпечення цілості соціуму. Це сфера такої активності, що включає в себе економічну, соціальну, політичну і культурну форми громадської поведінки поза державним втручанням. Іншими словами, громадянське суспільство є соціальною позаурядовою сферою спонтанного самовияву вільних людей, організацій та асоціацій, що функціонує як мережа кооперативних відносин і взаємин між індивідами і соціальними інституціями (М. Маркус, Д. Гелд, Е. Арато і Дж. Коген). Поняття громадянське суспільство використовується тут також як аналітична концепція “квазінаукового” ґатунку для вияснення демократичних можливостей суспільства.

Своєрідним доповненням описового характеру попереднього підходу є нормативно-політологічний підхід. Він пов’язаний з ідеєю, що громадянська активність продовжується в політичній активності і повинна посилюватися за рахунок державних інститутів. Тут концепт громадянського суспільства використовується як гасло демократичних намірів для різних рухів і партій, іноді перетворюючись у засіб самореклами останніх. На Заході гасла громадянського суспільства часто використовуються для критики дій державної влади з боку різноманітних громадських організацій. За такого підходу ядром і суттю громадянського суспільства проголошується НУО, які за означенням перебувають поза контролем держави, проте мають перебирати на себе по суті функції соціального управління. Даний підхід можна висловлювати консервативно і виділяти роль законів, приватної власності і групових інтересів; або ж з наголосом лівацького аспекту – через вимогу наділяти владою організації, які покликані запобігати егоїзмові соціальних груп та еліт.

Додатковим аспектом проблематики громадянського суспільства є юридично-правовий. Згідно з ним громадянське суспільство розглядається як сфера здійснення прав людини й усунення умов для насильства на основі державно-конституційної ґарантії громадянських прав. Показовим є визначення, що його запропонував український правознавець П. М. Рабінович, який інтерпретує громадянське суспільство в контексті розвитку „держави соціально-демократичного типу”, де воно одержує значення „громадянського суспільства соціальної демократії”: „Громадянське суспільство – це спільність вільних, рівноправних людей та їхніх об’єднань, яким держава забезпечує юридичні можливості бути власником, а також брати активну участь у політичному житті”⁵⁸². Таким чином, за державою визнається активність щодо юридичних ґарантій у громадянському суспільстві, а останнє не мислиться поза конкретною державною пропискою. Цей важливий наголос запобігає його романтизації в сенсі „одвічного” поборника державних утворень. Далі П. М. Рабінович пише: „Громадянське суспільство соціальної демократії – це ... післябуржуазне (постбуржуазне) суспільство <…>. Держава в такому суспільстві має бути за своєю сутністю державою трудівників-власників”. Запропонована інтерпретація „свідчить про соціально-змістовну єдність правової держави і держави соціальної демократії”⁵⁸³. Поняття „соціальний” тут є ключовим у визначенні суті правових аспектів громадянського суспільства. Його застосування відтінює питання про можливість (чи неможливість) існування громадянського суспільства „несоціальної демократії”; принаймні очевидним є те, що громадянське суспільство – це особливого типу соціальність. Хоча варто взяти до уваги застереження Ф. Гаєка про те, що „віднесення „соціального” до всього суспільства або до інтересів усіх його членів привело до того, що воно поступово набрало переважаючого смислу морального схвалення”⁵⁸⁴. Це породило ситуацію, „в якій „соціальний” може бути використане для позначення майже кожної дії як громадсько корисної і одночасно має здатність позбавляти будь-які терміни, з якими воно поєднується, чіткого значення”⁵⁸⁵.

Названі підходи складалися в контексті єдиного філософського обґрунтування, що в історичному аспекті еволюціонує й простежується в кількох відмінних парадигмах - класичних та некласичних. У кожній з них відбувається істотне зміщення акцентів пояснення і розуміння свободи людини та умов організації сталого соціального ладу.

Витоки класичного теоретичного бачення громадянського суспільства поділяються на античну, середньовічну та модерні версії. Окрім того, некласичні теоретичні форми ідеї громадянського суспільства мають кілька інтерпретативних інтенцій; деякі з них розгортаються в контексті постмодерністичних версій свободи і соціальності.⁵⁸⁶

Модерний, або сучасний, філософський підхід, очевидно, розпочинається з праць Т. Гоббса, Дж. Лока та І. Канта. Він пов’язаний з ідеєю свободи, яка ставиться в центрі дискусії про “гарне суспільство”, та з ідеалом морально-етичних засад соціального порядку, похідним від розуміння і тлумачення свободи. Такий підхід має істотний вплив на решту концептів, і сам змагає до філософської нормативної концепції організації найкращого суспільства.

Філософський підхід, по суті, спричинив існування всіх вищеназваних концептів; він продовжує чинити значний вплив на сучасні дискусії, хоча сам по собі не є ні одностайним щодо розуміння свободи, ні однорідним щодо тлумачення природи громадянського суспільства. Тут можемо розрізнити два додаткові аспекти сучасної філософської інтерпретації соціальних зв’язків і відносин. З одного боку, склався напрямок, пов’язаний з інтерпретуванням природи соціальної взаємодії, солідарності й інтеґрації крізь призму спонтанного волевиявлення індивідів, які діють незалежно від раціональної доктрини “всезагального блага” чи культурної інтенції конкретно-історичного суспільства. Основою тут є прийняття універсальної природи розуму, або ж розсудку (здорового глузду), який спроможний до раціональної комунікації, компромісу, толерантності і миру. Серед відомих прихильників такого підходу зустрічаємо Дж. Ролза, Ю. Габермаса, А. Арато, Д. Коген, Е. Ґеллнера, Дж. Кіна, Дж. Голла, та ін.

З іншого боку, склався такий аспект філософського підходу, крізь призму якого, не заперечуючи значення розуму щодо його ролі пропонувати універсальні форми комунікації і співпраці, чинникам незнання, необізнаності, традиції і культури усе ж надають не менш важливого значення. Вважається, що останні активно впливають на стан соціального життя і поза врахуванням їх справжнього значення неможливо на достатньому рівні пояснити суть співробітництва між людьми, в тому числі засад стійкої довіри, солідарності і справедливості. Занепокоєння з цього приводу знайдемо в працях Ф. Гаєка, Р. Ніз- бета, Е. Макінтайра, Ч. Тейлора, А. Селіґмана, Е. Ґеллнера, Е. Шілза, Дж. Макліна та ін.

За останні дві декади ХХ ст. ґрунтовні праці, пов’язані із з’ясуванням природи громадянського суспільства та пов’язаних з ним перспектив соціального розвитку вийшли також з-під пера Е. Блека, М. Волцера, Дж. Александера, Н. Розенблюм, Е. Мальдо-надо, К. Брианта, К. Ганна, Г. Мідвелла, Сальвадора Ґінера, П. Лой-зоса, К. Кумар, С. Сампсон, Т. Каротерса, В. Кімліки й багатьох інших.

Достатньо активно досліджено проблематику громадянського суспільства в Україні, де написано сотні статей і окремі монографії. Окрім уже названих М. Патей-Братасюк, А. Ф. Колодій, І. Паськів, Я. Паськів, П. М. Рабіновича, вийшли з друку праці: В.Андрущенка, В. Баркова, А. Галкіна, Є. Гуренко, В. Варивдіна, Я. Дашкевича, М. Дейчаківського, О. Задоянчук, Л. Карпова, Ю. Красіна, Т. Кова-льчука, І. Кононова, Ю. Корнилова, О. Костенка, С. Кириченка, В. Лісового, В. Лисого, Ю. Литвиненка, І. Лосева, М. Михальченка, В. Малинковича, М. Малиновської, В. Михайлишина, М. Мокляка, М. Неліпа, М. Обушного, А. Одинцова, Р. Павленка, Ю. Павленка, І. Підлуської, О. Погорілого, Ю. Поляруша, О. Проценка, М. Попо-вича, В. Речицького, Л. Романенка, С. Рябова, М. Рябчука, В. Сіренка, Л. Сохань, В. Тимошенко, В Шинкарука, Г. Щедрова, Е Щербенко, О. Шкаратан, В. Чепиноги, Н. Черниш, М. Ходаківського, Г. Філіпчука та ін.⁵⁸⁷.

Згідно з Джеффрі Александером, автором праць з теоретичної соціології, громадянське суспільство – це аналітична категорія, якою позначається сфера соціальної (соціетальної) солідарності, що охоплює три рівні взаємодій: культурний (ціннісний), інституційний і практичний. Опираючись на ідеї Т. Парсонса, Александер вважає, що соціетальна солідарність підлягає еволюційному історичному розши- ренню⁵⁸⁸.

Значний резонанс одержала праця Роберта Патнема (1993) де, зокрема, обґрунтовано поняття і явище соціального капіталу „Соціальний капітал характеризує ті особливості соціальної організації – як-от довіра, норми та мережа громадської активності, - що підвищують ефективність суспільства, полегшуючи координацію дій. < ... > Соціальний капітал сприяє розвиткові спонтанної кооперації ” ⁵⁸⁹. Явище соціального капіталу може бути властивим також для горизонтального типу селянських взаємодій і має значення „морального ресурсу”, що при використанні не зменшується, а розширюється. За переконанням Патнема, „соціальний капітал, втілений у горизонтальних мережах громадської активності, сприяє ефективній роботі і уряду, і економіки, а не навпаки: сильне суспільство – міцна економіка; сильне суспільство – міцна держава”⁵⁹⁰.

Останнім часом також звертаються до праць Ненсі Розенблюм, які присвячені з’ясуванню соціально-теоретичних критеріїв класифікації моделей громадянських суспільств. Серед таких вона називає демократичну, посередницьку і виборчу. Згідно з Н. Розенблюм, сучасна інтерпретація громадянського суспільства переважно зосереджена на висвітленні його функціонального потенціалу в аспектах формування громадянських, ліберальних і демократичних вартостей у суспільних взаємодіях. Такі вартості утворюються переважно під впливом організаційної багатоманітності, відкритості і свободи участі індивідів⁵⁹¹.

Окремого дослідження заслуговує подвижницька праця професора з Вашингтона Джорджа Макліна, який під егідою “Ради з питань дослідження вартостей і філософії” організував вивчення проблем громадянського суспільства зусиллями вчених із 35 країн Європи, Азії, Африки й Латинської Америки. На сьогодні видано більше ста томів наукових досліджень, авторами яких є понад 700 науковців-філософів.

Неможливо висвітлити всі погляди і тим паче вкласти їх у рамки однієї монографії. Обмежуся лише побіжним оглядом деяких найпопулярніших концепцій з тим, аби окреслити принципову зміну в теоретичних засадах інтерпретації громадянського суспільства. Поряд з попередньо охарактеризованими концепціями неомарксизму А. Грамші, соціологічного підходу Т. Парсонса та соціального філософа Ю. Габермаса коротко зупинюся на особливостях поглядів Е. Ґеллнера і Дж. Макліна.