7. Критика громадянського суспільства

Громадянське суспільство знаменує новий, модерний рівень свободи, поєднаний з соціальною й індивідуальною диференціацією. Проте довершена свобода вимагає узгодженої суспільної інтеґрації в аспекті універсальних прав і законів, що діють заради приватно визначених членів спільноти. Нові інституції громадянського суспільства, що складаються в руслі новітніх моральних устоїв (звичаїв), втілюють норми самовизначення людини, але вони не є довершеними формами ні свободи, ні моральної активності. Складається новий тип розрізнення між формальним процесом громадянського життя та його змістом. За Геґелем, розрізнення формального і змістовного в громадянському суспільстві аналогічне до розрізнення між формальною і субстанційною свободою.

Людина, звичайно, наповнює своє життя певним змістом на рівні громадянського суспільства. Цей процес визначається природними і соціальними спонуками, зумовленими бажаннями й потребами, але все це відбувається стихійно або під тиском обставин виживання: вибір форм ціннісної поведінки відбувається пасивно, на рівні загальних вимог: порядності щодо власної належності до певної фахової групи; поваги до інших; толерантності, або стриманості в судженнях і манерах; а також виробничої (робочої) продуктивності. На думку Геґеля, формальність такого вибору визначається спільним для соціального стану розрахунком виважувати вчинки, кроки і думки потребами користі і товарного виробництва. Таким чином, значення мети самовизначення через свободу підмінюється значенням засобів досягнення зовнішнього забезпечення індивіда, хоча, водночас, набуття приватного стану, який пов’язаний із потребою формальної свободи, є необхідною умовою, аби задуматися над вибором самої мети. Геґель вважає громадянське суспільство за такий соціальний стан, у якому субстанційний рівень свободи лише ставиться на порядок денний, але не здійснюється цілковито. У такому сенсі можна згадати негативну характеристику М. Вебера щодо домінування формальної раціональності в суспільних взаємодіях.

Геґеля передусім не влаштовувала індивідуалістична форма свободи, здійснюваної в громадянському суспільстві. У ній він виявив цілу низку недоліків громадянського суспільства, які перешкоджають повноцінному самовизначенню людини. Недоліки, зібрані докупи, зумовлювали нелюдяні збоченства в громадянському суспільстві і визначали загалом імморальний стан усієї соціальності. Звідси соціальність громадянського суспільства повинна розглядатися голістично. Як така, вона є лише формальним процесом деякого вичерпного конкретного цілого. Сама по собі соціальність не є завершена, а перебуває на проміжному етапі становлення свободи і тяжіє поза наявний стан конфліктності до вищого рівня взаєморозуміння і визначення людей. Це дається в можливостях органічно організованої спільноти, що існує як “дійсність моральної ідеї”, “субстанційної волі”, “конкретної свободи” і визначена Геґелем як держава.

Формальна суть продукованих у громадянському суспільстві взаємин, звільнюючись від морального критерію, позбавляє, за логікою Геґеля, норми взаємовизнання людей регулятивної природної основи. Потреби і товари, опосередковуючи людей у їхніх взаєминах, заступають правдиві цінності і традиційні форми самоздійснення. Соціальність громадянського суспільства, що живиться економічними джерелами, набуває необмежених самопороджувальних форм, адаптованих для примноження капіталу і всепоглинаючого ринкового обміну. Супровідним до ринкових потреб є поглиблення спеціалізації праці, що призводить у духовному сенсі до механічного, збідненого і формального життя працівників. Взаємини в умовах ринкових домінант позбавляються внутрішнього ціннісного змісту і потребують додаткових неекономічних зацікавлень. Збільшення ринкових потреб викликає до життя нове явище – ринок робочої сили, на другому полюсі якого утворюється соціальна субгрупа безробітних. Стимулюється ріст населення, а його відтворення породжує поширення громадянського суспільства. Відповідно збільшені потреби викликають експансію товарного виробництва, що супроводжується пошуками додаткових ресурсів і нових ринків. Так громадянське суспільство разом з ринком сягає нових територій, земель і континентів, прагнучи перетворитися в світову систему. Як писав Геґель: “громадянське суспільство підводиться до того, щоб засновувати колонії”³⁴⁵. Пов’язане з ростом громадянського суспільства Геґелеві викриття зубожіння та відчуження, кризи виробництва і однополюсного збагачення, колоніалізму й міжнародного напруження загалом виявилося глибоко передбачливим.

Аналіз громадянського суспільства – це іманентне розкриття значення свободи для людини і спільноти. Що стосується природи соціальності, обумовленої системою потреб та розмежувань серед людей у громадянському суспільстві, то Геґель не виявляє відчутного оптимізму. Його турбує змістовий рівень визначення індивіда, який метою життя – свідомо чи несвідомо – визнає свободу. Формальний рівень свободи надто непостійний, непевний і часто загрозливий для самої людини в сенсі її морального ядра. Геґель не вважав, що громадянське суспільство здатне витіснити культурний зміст життя; навпаки, він прагнув знайти таку природу моральних устоїв, яка належала б до культурної сфери і могла визначати зміст звичок (звичаїв), які гармонійно поєднували людину і спільноту.

Свобода в громадянському суспільстві формалізується і набуває власне культурної невизначеності. Звідси йде загроза поширення підмінених вартостей у взаєминах, що в свою чергу позначатимуться знеособленням і бюрократизацією суспільства товарного виробництва. Людина поставатиме знеціненою в собі і залежною у власній гідності не від себе, а від формальної системи своєї зайнятості, праці, власності чи вбогості. Формальна підпорядкованість людини може бути інтерпретована через поняття влади (чи сили), що є імпліцитною стихії вільного ринку й ідентифікується в явищах “модерного індивідуалізму” та сукупності інституалізованих зв’язків – звичаїв. Геґель вважав, що дух інтеґрації людей, який приходить з сім’єю, корпорацією і державою, не тотожний індивідуалізму, який здійснюється на етапі громадянського суспільства. Існують також інші (поза економічні та формальні) шляхи здійснення свободи, пов’язані з мистецтвом, релігією, філософією, літературою, наукою, врешті, з народною творчістю й естетичними потребами, властивими для ремісництва й виробництва товарів. Тут формальні норми життя набувають виокремленого значення і змісту насамперед в адресації до людського некорисливого сприйняття, яке іманентно відповідає універсальним правилам взаємодії в суспільстві. Якщо ж значення свободи вилучається з будь-якого окремого (виокремленого) змісту взаємин, воно набуватиме сенсу випадковості, а людина, ідентифікована з формальним значенням свободи, перебуватиме під домінантністю обставин, які вона сама ж і “виобразила”. Чи не звідси, зокрема, марксистська надмірна вимога “змінювати обставини”, а не людське розуміння свободи?

Геґель намагається показати, що відношення до людини і самого себе на основі вимог чистої свободи встановлюють навколо особи владу випадковостей і необхідності, тому справжнє самовизначення людини (в нинішніх поняттях – прагнення автентичності) залишається під сумнівом у контексті нурту громадянського суспільства, де сенси зумовлюються системою егоїстичних “потреб”, а поведінка набуває імпульсивного, часто непередбачуваного характеру. Отже, під запитанням сенс самого життя; воно супроводжується сумнівами щодо свободи дій і збайдужінням до ближнього. Суспільство індивідуалістів стає носієм руйнівного формалізму, що проникає в усі пори життя. Це була та інтелектуальна правда, яку Геґель відкрив, виясняючи перспективи суспільного поступу. Він не сприйняв ні надмірного просвітницького покладання на розум, ні романтичного перебільшення т. зв. природних джерел суспільного розвитку. Геґель критично оцінював етичні устої традиційного суспільства і не робив спроби реабілітувати його минулі можливості. Він йшов шляхом інтелектуального пошуку новітньої альтернативи здійснення свободи між тим, – як зазначалося на початку даного розділу, – що є набутим “ethos(ом)”, та моральними устоями (етичністю) громадянського суспільства, будучи в пошуках нової моделі індивіда, який не мав самовизначатися через традиційну ідентифікацію зі становою роллю і залишатися в рамках формальних стосунків, знечулених від змісту цінностей культури, або “духу народу”.

Ідеал змістовної чи субстанційної свободи Геґель поєднав з етичним ідеалом, розглядаючи останній у значенні звичаю, або інституалізованих форм людських взаємин. Відтак етика, яка, як пам’ятаємо, має істотно доповнювати прогалину кантівської теорії, для Геґеля “не є філософська наука”, оскільки “черпає свій матеріал із наївних відношень і демонструє його взаємозв’язок із власними уявленнями, основами, думками, цілями, спонуками, сприйняттями тощо, які проявляються в цілому,… а також стосовно волі і думки. Іманентна і послідовна етика не може бути чимось іншим, окрім розвитку відношень, які через ідею свободи необхідні, а звідси – дійсні в усьому обсязі, в державі”³⁴⁶.

Таким чином, позитивний тип (автентичної) соціальності набуває етичного значення, джерела якого в духовному житті окремого (конкретного) суспільства і народу. Очевидна ідентичність “позитивної” етичності – з субстанційною, змістовною свободою, що, так би мовити, іманентно розгортає себе у відносинах неієрархічного ґатунку. Основою етичності є звичаї, які Геґель тлумачить як способи життя людей у спільноті та структурні утворення навколо прагнення до взаємовизнання. Звичаї є саме тими, що складаються як елементи ідентичності особи з суспільством через посередництво культури, або духовного життя. Геґель пише, що “перетворення неупередженості, справедливості й м’якості в обходженні на звичай пов’язане, зокрема, з безпосередньою моральною й розумовою культурою, яка духовно врівноважує елемент механічного… в необхідну звичку до ведення справ, у справжній роботі”³⁴⁷.

Отже, не йдеться про звичаї, успадковані безпосередньо від минулого соціального стану чи взяті з цілої спільноти; навпаки, позитивного етичного значення набувають лише такі звичаї, що випливають зі свободи волі особи й ідентифікують добровільні вчинки людей певного суспільства. Громадянське суспільство виявляється необхідним етапом розгортання формальної раціональності, завдяки якій прояснюється структура засобів на шляху до здійснення субстанційної чи змістовної свободи. Окремий громадянин суспільства набуває субстанційної свободи в міру того, наскільки ідеали його спільноти, що вже втілені в законодавстві, стають особистим вибором і впливають на життя. У цьому пункті позитивні етичні та політичні ідеали в теорії Геґеля зустрілися в єдиній соціальності, що має значення нації-держави і визначає вищу міру свободи людини, аніж це можливо в громадянському суспільстві.

Додатково зауважимо, що проблема суспільної інтеґрації вирішується в Геґеля на двох рівнях – громадянського суспільства і держави.