2. Громадянське суспільство як соціальна спільнота т. Парсонса

Непопулярність поняття громадянського суспільства в першій половині ХХ ст. частково пояснюється неприйняттям його в соціології як наукової категорії, яка дедалі ширше витісняла традиційну проблематику соціальної філософії, переповненої “метафізичними” категоріями, часто марксистського спрямування. Очевидно, вперше в соціо- логічних працях концепт громадянського суспільства в сенсі аналі­тичного поняття з’являється в дослідженнях Талкота Парсонса (1902-1979).

Парсонс звертається до концепту громадянського суспільства в контексті моделі соціальної диференціації й інтеґрації. Він свідомо застосовує геґелівську ідею Sittlichkeit, вперше реабілітуючи її в ХХ ст. Запроваджуючи власний концепт “соціальної спільноти” (societal community), Парсонс визначає його у вимірах “нормативності” і “колективності”. Згідно. з Парсонсом, соціетальна спільнота розрізняється від економічної та політичної, однак вона просякнута культурними вартостями. Саме останні зумовлюють систему леґітимного порядку, перетворюючись в інституалізовані нормативні основи суспільних взаємодій. Водночас колективність є вияв взаємопов’язаності, організованої соціальної єдності. Необхідним чинником соціальної цілості для Парсонса, подібно до Геґеля, є політична сфера. Проте основою соціетальної спільноти, на відміну від Геґеля, виступає нормативний порядок, підтримуваний громадянами у вигляді консенсусних відношень⁵⁵⁶. Легітимність, на основі якої розгортається соціальний порядок, спричинюється інституалізацією цінностей культури. Істотною рисою модерного суспільства, вважає Парсонс, є вимога рівності, що спрацьовує тепер як міжкультурна вимога. Соціетальна спільнота модерності складається як “колектив колективностей”, у середині якого відбуваються протистояння й конфлікти, що урівноважуються спільним прагненням рівності, яке має культурне значення. Властиво громадянське суспільство спричинило вимогу рівності й демократизацію соціальності, розширивши простір індивідуальної свободи.

Парсонс визначає чотири основні субсистеми або функції суспільства: соціальну (соціетальну), культурну, політичну, економічну. Всі вони існують через відповідні інститути і взаємодіють на рівні соціетальної спільноти, яка виступає інтеґративною щодо інших. Соціетальна спільнота існує як деяка сукупність законів та асоціацій; вона диференційована від держави і є фактично втіленням принципу і природи громадянства. Диференціація соціетальної спільноти від політичної, економічної і культурної систем здійснювалася під впливом трьох модерних революцій: індустріальної, демократичної, освітньої. Кожна з них посилювала унезалежнення соціетальності (чи соціальності) від державної влади.

У контексті пропонованого дослідження важливо підкреслити принаймні дві ідеї Парсонса. По-перше, формування відносно самостійної соціальної сфери має солідаристське значення нового типу. Солідарність тут вже не є простим відбитком колективної емоційності, пов’язаної з концептами й уявленнями “общинного” ґатунку. Йдеться про раціоналізовані норми стосунків, які продукуються радше на стиках міжгрупових, міжконфесійних та міжетнічних зустрічей. Набуваючи нового, зокрема правового, значення і стаючи нейтральними в сенсі неконфліктності, вони все ж таки не перетворюються в культурно-стерильні форми стосунків. Навпаки, інституалізовані соціетальні норми набувають оновленого культурного значення під впливом освітньої революції. Подібну думку, до речі, висловлював раніше А. де Токвіль, пропонуючи американцям замість емоційного надавати перевагу освіченому патріотизму. Згідно з Парсонсом, освітня революція в Америці викликала звільнення соціальних структур з усіх стримувальних “лещат” стратифікації. Останні утворювалися надмірністю інтересів приватної власності та вільного ринку або ж бюрократичними формами врядування. Головним інституційним утворенням освітньої революції є університет як самоврядна культурно-наукова громада. Автономія університету є тією соціальною нормою, що лежить в основі забезпечення індивідуальної свободи думки і дії в межах солідаристської спіль- ноти.

По-друге, соціетальну сферу Парсонс теж відокремлює від економічної. З цього приводу досі точаться дискусії. Наприклад, Е. Арато й Дж. Коген вважають, що думка Парсонса не має під собою “історичної і соціальної правди” і демократична революція не викликає диференціації соціальної спільноти і вільного ринку⁵⁵⁷. Не вдаючись у деталі дискусії, яка носить здебільшого політологічний характер, хочу звернути увагу на реалії, що виникли в посткомуністичному просторі в аспекті надій на ринкову економіку як основний чинник демократизації. З практики соціальних перетворень стало зрозуміло, що ідеологія й політика “шокової терапії”, заснована єдино на механізмах вільного ринку, виявилася неефективною щодо демократизації і економічного розвитку. Пересторога Парсонса здається слушною. Якщо суспільство підпорядковується винятково до ідеології економічної свободи, то принаймні на перехідному етапі розвитку переважна частина населення стає заручником так званої тіньової чи криміналізованої, але далеко не ринкової економіки. Ба більше, комуністичне минуле виказує здатність поєднуватися з “ринковою свободою” на рівні політичної номенклатури, використовуючи ідеологію необмеженого вільного ринку для перетворення державної влади на джерело монопольного олігархічного збагачення. Такий “вільний ринок” зовсім не стає підставою “економічного розвитку країни загалом, хоча слугує приросту валового продукту на окремо взятих підприємствах. Надмірні сподівання на механізми вільного ринку як головний і єдиний чинник демократизації й економічного розвитку в посткомуністичних країнах виявилися фактично ідеологічною формою ринкового фундаменталізму, коріння якого походить з превалювання в суспільній свідомості економічного де термі- нізму.

Очевидно, є рація в тому, що Парсонс не зводить “соціетальної спільноти” ні до політичної організації з її бюрократичними механізмами, ні до ринкової чи економічної організацій. Соціальний рівень організації визначається принципом асоціації громадян, які пов’язані взаємною солідарністю.

Солідаризм членів громадянського суспільства виступає основою пов’язаності традиції і модерності, індивідуалізму й колективізму, “гезельшафт” і “гемайншафт”. Соціальна сфера визначається солідаристськими стосунками, що зумовлюються консенсусним підходом членів суспільства до “спільної нормативної структури”. Соціальний компонент громадянства полягає не в правах, формально проголошених конституцією, а визначається наявністю солідарних ресурсів і можливостей суспільства. До них зокрема належать форми визнання престижу й репутації громадян; вони мають справжню вагу, коли зумовлюються не бюрократичними структурами держави, а підносяться “знизу”, за принципами визнання свободи й добровільності соціальних ролей чи громадських взаємин. Відтак основою соціетальної спільноти може бути лише довіра між людьми і пов’язані з нею солідаристські форми взаємовизнання. Останньому Парсонс надає значення консенсусу як найважливішій формі існування солідарності в соціетальній громаді. Варто зауважити, що хід думки Парсонса близький до того, щоб солідаристські стосунки визнати “соціальним капіталом”, подібно до А. Росміні чи до Р. Патнема. Значення солідарності він також не зводить до раціональної дії. Навпаки, важливе місце залишається за культурними цінностями або за “гемайншафт – принципом”. На його переконання, існує дві форми чи моделі солідарності: та, що встановлюється в ході дискусії й раціональної арґументації, й та, що викликає консенсус на основі норм і цінностей, які не завжди є прозорими й очевидними. Він застерігає від надмірної раціоналізації консенсусних дій, які вилучаються з-під впливу культурних чинників. Коли згода не має під собою жодної соціокультурної компоненти, то на консенсус найбільше впливають гроші і влада, позбавляючи дії людей свободи й добровільності. Як наголошує Н. Черниш, розмежування особи і культури на відносно автономні підсистеми дозволяє Парсонсу “уникнути уявлень про цілком незалежну особу, з одного боку, і уявлень про індивідів, жорстко запрограмованих пануючою культурою і залежних від її цінностей, - з другого. У цьому питанні Парсонс принципово розходиться з Е. Дюркгаймом, у якого “культурні стандарти” домінують над особою”⁵⁵⁸.

Загалом соціетальна спільнота людей складається навколо “великої модерної тріади зі свободи, рівності і солідарності”. За своєю суттю така спільнота є громадянським суспільством, яке не зводиться до його державної організації.

Підсумовуючи концепцію Парсонса в сенсі його навернення до актуальності громадянського суспільства, варто зауважити, що він, подібно як і всі попередники, надавав першочергового значення свободі людини. Однак він інтерпретував її в контексті пов’язаності індивідуальної приватної свободи з соціокультурними формами асоціаційного, громадського життя певної спільноти. Він не виводить свободи з універсалій на зразок геґелівської абсолютної ідеї чи з “родової сутності” індивіда. Свобода – це передусім умова самовизначення індивіда, що перебуває під впливом культурних норм і вартостей та раціональних процедурних форм відносин. Надаючи перевагу громадянському суспільству перед державою, Парсонс розглядає його сутність крізь призму поняття соціетальної спільноти, виокремивши таким чином її з суспільства загалом. До останнього належить багато чого такого, що має антисолідаристські чи “несоціетальні” впливи, не слугує соціальній інтеґрації й не може бути підтримкою для індивідуальної свободи. Дещо в іншому сенсі, але близьку ідею про зміст соціальності раніше зустрічали в А. Росміні.