7. Дилема громадянського (публічного) і приватного

Публічність стає тим центральним поняттям і концептом, на основі реінтерпретації якого виводиться нова соціальність. За Кантом, суб’єктивна ідея, навантажена чуттєвістю або т. зв. природністю сприйняття, перетворюється в об’єктивну ідею завдяки її пов’язанності з новим тлумаченням Розуму.

Поняття публічності в Канта пов’язується з полем розумових дискусій і раціональної критики. Відтак публічність стає рівнозначною до критичної властивості розуму людей певного суспільства і за своїм змістом дорівнює глибині і суті критичних міркувань у суспільстві щодо проблем індивідуальної свободи та її соціального здійснення. Міра критичності мислення особи відповідатиме мірі її індивідуальної автономії і відповідної соціальної спроможності.

Публічність у сенсі її відкритості до дебатів стає очевидною протилежністю до такої політико-державної сфери, у якій панує дух необхідності і колективного примусу. За Кантом, індивідуально-егої­стичні інтереси підданих абсолютистської держави перебувають у конфлікті з політичною системою суспільства, але зовсім не з загальним добром. Перші цілком узгоджуються з останнім завдяки синтезувальній природі розуму. Для Канта “публічна сфера стає сферою права і взаємної, раціональної згоди, або колективною волею. Вона не мала безпосереднього етичного значення, яке відводилося для приватної активності особи”²⁸¹.

Соціальність набувала значення юридичної спільноти на відміну від сфери моралі, яка стосувалася приватності. Відтак Кантові не вдалося подолати розриву між публічною і приватною сферою суспільства. Саме за розрив між юридичним і етичним у розумінні суспільного життя його критикуватиме Геґель.

Публічна сфера, за Кантом, постає через утвердження ідеї права або творення універсального правопорядку, що має охоплювати взаємини між людьми у суспільстві. У “Метафізиці моралі” Кант наголошує на тому, що правові норми соціальність набуває на основі об’єднання людей у спільноту, де вони перебувають у стійких різноманітних відносинах. Правовий аспект відносин визначає покликання здійснювати особисту свободу і досягати індивідуальної автономної поведінки. Свобода, взята у значенні незалежності однієї особи від волі іншої, є джерелом її правового здійснення у суспільстві.

Важливим елементом здійснення права кожної людини на власну свободу знову-таки є розумова активність. Правові відносини можуть складатися лише на основі розумового взаємовизнання прав за кожним індивідом. Оскільки розум є носій трансцендентних ідей і має апріорні форми, то правове поле суспільства набуває відповідного значення через інтерпретацію свободи. З одного боку, свобода має трансцендентне походження і є основа моральної поведінки людини, а з другого – як спільний для всіх природний стан – вона осягається функцією розуму, що вносить універсалізувальне значення в емпіричній лад індивідуального буття речей і людей. Соціальність, здійснювана під впливом розумової активності та інтенції особи до усвідомленої свободи, набуває правового стану, в якому люди свідомо визнають свободу один одного і підлягають спільним юридичним законам, здобуваючи при цьому соціальні можливості самоздійснення. Очевидно, що за загальності юридичних норм можливості самоздійснення стають рівними для всіх людей відповідно до усталеної соціальності. У цілому соціальність з рівними можливостями і правами Кант називає громадянською. Це соціальність, у якій розум є законодавцем юридично узгоджених норм громадської (публічної) поведінки, що не суперечать моральному сенсу свободи, яка, проте, цілком залишається свободою лише на приватному рівні життя. Громадянська соціальність передбачає, за Кантом, відповідну політично-державну форму легітимності громадянського стану. Суспільство здобуває пріоритет у становленні соціальності і державного устрою, проте такий пріоритет не означає, що правовий статус громадянства і публічності, відповідної до нього, може існувати поза державою. Кант не поділяє поглядів на природно-правові засади держави, а, навпаки, інтерпретує правовий стан соціальності на основі трансцендентально-апріорних засад розуму. Соціальність громадянського суспільства не складається, так би мовити, “від природи”, а є станом, запровадженим універсальною властивістю розуму. Лише в суспільстві, де люди мають можливість належати до певного громадянського устрою, на зміну природному станові ворожнечі приходить стан громадянського миру, що тяжіє перетворитися у т. зв. “вічний мир” між народами.

Істотною ознакою такого перетворення в теорії Канта стає наявність суспільства нації-держави. Найкращим соціальним устроєм, який відповідає юридично правовому статусу публічних взаємин може бути лише республіка або ж недеспотична національна держава, що обумовлює правовими відносинами соціальний устрій людей “у межах одного народу за правом державного громадянства”²⁸². (Ще звернемося до цієї проблеми в іншому – аксіологічному – аспекті).

Встановлення громадянського стану соціальності має стати умовою вирішення проблеми війни і миру між народами: “Для держав, що мають намір вийти із протизаконного стану війни одна з одною, немає іншого засобу, ніж той, за допомогою якого окремі держави стають громадянськими державами, а також об’єднуються в міжнародну систему держав”²⁸³.

Публічність, у якій з’ясовуються межі і можливості свободи та встановлюються правові норми, є найважливішим політичним чинником державного врядування. Оскільки публічність передбачає вільний вияв критичного розуму і звичайного розсудкового мислення, то держава повинна визнати і забезпечити вільне висловлювання думки для публічного обговорення політичних і громадських справ. Особливо важливого значення в розширенні сфери публічності і трансформації соціальності Кант надавав інтелектуальному чиннику. Інтелектуальна свобода є надзвичайно вагомою передумовою для зміни політичної деспотії і трансформації публічної сфери суспільства в сенсі її відкритості. Там, де запанує відкритість у публічному житті суспільства, стане непотрібною поширена в деспотичних державах таємничість у прийнятті рішень. Усунення таємничості і прихованості намірів, що бояться світла публічності, є передумовою встановлення стійкого громадянського простору задля справедливості й тривалого миру і в середині країни, і між державами. Кант, покладаючись на силу розуму, політичну сферу суспільства пов’язує з правами та мораллю. На його думку, не мораль має пристосовуватися до вимог влади, а, навпаки, політична влада має ґрунтуватися на принципах моралі. Не діючи безпосередньо, принципи моралі, проте, є спонукою до створення і функціонування публічності, що складається за правовими нормами. “Несправедливими є всі вчинки стосовно права інших людей, максими яких несумісні з публічністю”²⁸⁴, – пише І. Кант.

У розумінні мислителя публічність є місцем зустрічі і перетину політики й моралі, про що йдеться в праці під назвою “Про згоду політики і моралі з погляду трансцендентального поняття публічного права” (додаток до трактату “Таємна стаття до вічного миру”). Згідно із запропонованою інтерпретацією справедлива соціальність складається на основі іманентної інтелектуальної (розумової) активності членів спільноти в публічній сфері та активності моральної – у приватній. Відтак несправедлива соціальність є результат відсутності уконституйованої публічності й недиференційованості еволюції людської активності суспільного і державного рівнів. Це є головна перешкода для індивідуальної свободи та її інтелектуально-правового забезпечення. Громадянський стан суспільства здійснюється як інтерпретація особливого статусу значення концептів публічності, права і моралі. Усі вони, в свою чергу, зберігають віднесеність до трансцендентальних і апріорних джерел розумової активності.

Варто також зауважити, що у філософській системі Канта, яка стала новою інтерпретативною основою розуміння суспільства, зберігається наголос на особливому значенні диференціації, або розрізнення, продуктивної активності розуму. У “Критиці чистого розуму” І. Кант пише: “Значна, а може, й переважна частина діяльності нашого розуму полягає в розчленовуванні (Zerglieder-ungen) наявних уже в нас понять про предмети”. І саме такий спосіб активності розуму “дає справжнє апріорне знання…”²⁸⁵.

Таким чином, розрізнення між суспільством і державою (виокремлення публічної сфери) тлумачиться на основі апріорної здатності розуму та моральної активності людини. Як відомо, Кант висловлювався в той спосіб, що “найвища мужність – це жити власним розумом”, бо саме тоді з-дійснюється царина свободи і відповідальності людини за власні погляди, думки і вчинки. Відповідальність, властиво, належить до публічної сфери міжособових стосунків. На рівні приватності і моралі йдеться радше про обов’язок, що визначається об’єктивним відношенням індивіда до морального закону. На понятті обов’язку ґрунтується “категоричний імператив”, який промовляє силами зобов’язання, повинності чи належності чинити саме так, а не інакше. Відповідальність стосується взаємозв’язків між людьми, що можуть здійснюватися лише в контексті дискурсивних практик. Слушно з цього приводу висловився сучасний німецький філософ Манфред Рідель, вважаючи, що “відповідальність” є поняттям комунікативним, “в якому перехрещуються мовні та реальні стосунки особи... Відповідальним є кожен, хто вступає в ситуацію “промови та відповіді”²⁸⁶. Інакше кажучи, свобода в громадській чи публічній сфері промовляє значенням відповідальності, що має водночас і особисту, і соціальну основи. Поза відповідальністю в громадській сфері свобода й моральна автономія особи здійснитися фактично не може і потрапляє в уявний простір інтелектуального очікування й неперервних дискусій під впливом усе нових і несподіваних “знань”. Під впливом останніх невблаганними бувають переконання, що змінюються аж до протилежних, бо емпіричні знання ніколи не бувають вичерпними, зате часто стають хибними, помилковими, і саме в іпостасі неправдивості вони здатні зумовлювати позірно вільні інтелектуальні дискусії духом хибних переконань і несвободи. Фактично, дискурсивна практика, означена байдужістю щодо усталених культурних норм (у розумінні Ф. Гаєка), не має достатнього потенціалу для “конструювання”, вільного від панування хибних переконань суспільства, оскільки тяжіє патернами нехтування та зверхності щодо відповідальної суспільної участі на рівні публічних взаємодій. М. Рідель, запозичуючи ідею М. Вебера, визначає протилежність між моральною і політичною активністю як протилежності “двох типів етики – етики переконань та етики відповідальності”²⁸⁷.