5. Висновки

Загалом філософська система Гоббса, якій підпорядковувалося пояснення соціальної дійсності, ґрунтувалася на епістемології каузального раціоналізму. Подібно як античний принцип виведення знань простежувався з вияснення причин та зумовленостей, так Гоббс вибудовує раціональне пояснення явищ лінійного ґатунку. Усе, що перебуває поза детерміністичним описом, перестає бути правдивим. Випадковість, звичайно, існує, але в своєму існуванні вона виказує не правдивий стан природних речей, а лише стан людської необізнаності з причинами речей. “Люди називають випадковим не те, що взагалі не має причини, а лише те, що не має причини, помітної для нас”, – писав Гоббс¹⁰⁴.

Взятий методологічний орієнтир вимагає вилучати з дискурсивної практики будь-які знаки випадковості, таїни, прихованості суті чи правди світу. Дискурс має очищатися від “зловживання” мовою, всьому існує каузальне пояснення, воно лежить попереду в історичному майбутньому. Оскільки “свобода, і страх, і необхідність – сумісні”, за переконаннями Гоббса, то прагнення підпорядковувати знання причинам або необхідності є природним станом розумної істоти. Як стверджував Гоббс, “вільна людина – це та, якій ніщо не перешкоджає робити бажане... Але застосовувати слово свобода до речей, що не є тілами (курсив мій – А.К.), – це зловживати словом, адже те, що не має здатності рухатися, не може зустрічати опору”¹⁰⁵.

Соціальна теорія Гоббса виявилася вкрай суперечливою. Він зафіксував тенденцію свого часу до егоїстичного прагнення людини унезалежнюватися від традиційних форм соціальної організації і, таким чином, вивів на передній план суспільних взаємодій людину-індивідуаліста, яка переймається лише приватними інтересами. Спільнота людей перетворена в теорії Гоббса на антисолідаристське скупчення, члени якого можуть тимчасово кооперуватися навколо потреб особистої вигоди. Суспільство в позаполітичній площині набрало, по суті, антиетичного й асоціального ґатунку. Чинником асоціальності стає нерефлективне сприйняття свободи, що притаманне населенню. Отже, суспільство, за Гоббсом, складається з індивідуалістів, головними якостями яких є почуття страху й одночасне домагання свободи самозадоволення. Це ж суспільство потребує соціальності, що була б придатною упокорити, пацифікувати його “природний стан”. Належний соціальний стан ототожнюється з державно-політичною дійсністю. Джерелом соціальності стає політична сфера, лише завдяки якій населення може перебувати в “солідарному” стані щодо власних потреб, узгоджуючи їх через контракти. Солідарність Гоббсового суспільства тепер визначалася мірою унезалежнення індивідів від населення, але вона стала цілком залежною від політичної дійсності і могутності державної влади. Справді, теорія соціальності Гоббса посприяла тому, що концепція societas civilis з XVIII ст. почала переглядатися в аспекті диференціації і взаємодії суспільства і держави. Проте саме в Гоббсовій ідеї про державне походження солідарності простежуються витоки соціально-політичної практики обмеження свободи індивіда й пришестя тоталітарної політичної влади. В його проекті соціальності не знаходилося місця для ґарантії особистої свободи і прав громадянинові, виведеного як підданий суверенові й абсолютистській державній владі. У теоретичних міркуваннях Т. Гоббса достатньо виразно проглядається також концепт про боротьбу (bellum omnium contra omnes – війна всіх проти всіх) як осереддя суспільної дійсності, що породжує прагнення до злагоди чи солідарності, але не може її забезпечити. Позитивна взаємопов’язаність людей, або солідарність, є функцією винятково державно-політичної дійсності, чи влади. Тобто, солідарність, як і субсидіарність, набирає в теорії Гоббса штучного характеру, не пов’язаного з “інстинктом людини до взаємодопомоги”. Це була солідарність не духу в формі нації, а радше тіла у вигляді Гоббсового “Левіафана-держави”. Спотворення значення свободи як основи громадянського суспільства логічно поєднувалося з недоглядом щодо національних та демократичних варіантів соціального поступу.

Теорія Гоббса також спричинилася до того, що людські феномени сприймалися як деякі тіла чи речі, тобто як нелюдські, позалюдські чи т. зв. об’єктивістські терміни, що спонукували до реїстичної парадигми пояснення. Логічна послідовність “каузального” пояснення суспільних процесів, помножена на прийдешні здобутки прогресу в природничих науках, невдовзі відслідковуватиме епістемологію “відкриття” так званих “законів соціального розвитку”, які мають ощасливити людство неминучим земним раєм.