7. Антоніо росміні: релігійно-правова модель громадянського суспільства

Італійський філософ А. Росміні (1797-1855) невідомий укра­їнській академічнїй громаді. Майже нема посилань на його праці в провідних сучасних соціальних філософів Великобританії та США. Проте його перу належить фундаментальна шеститомна праця “Філософія права”, шостий том якої носить назву “Права у громадянському суспільстві”. Росміні враховує погляди на проблему прав у громадянському суспільстві своїх попередників: Гоббса, Лока, Г’юма, Монтеск’є, Вольтера, Руссо, Канта, Фіхте, Берка і навіть свого сучасника Токвіля, але в книжці немає посилань на Т. Пейна і Геґеля.

Мета праці полягала в тому, щоб показати, яким чином громадянське суспільство в його принципових виявах пов’язане з правом і залежить від належного здійснення права. Громадянське суспільство автор інтерпретує як людське утворення, найважливішим чинником якого є благо, що проявляється через систему прав; останні регулюють здійснення індивідуальної свободи завдяки адекватному вияву модальності відповідальних дій спільноти.

1. Концепція суспільства

Загалом теорія громадянського суспільства Росміні опирається на його ж соціальну концепцію 1836 р. Люди опосередковані двома типами фундаментальних відношень, які складаються навколо речей та осіб, встановлюючи додатково до відношень зв’язки з особами і речами. Сталі відносини конституюються в законах, які повинні поважати всі. Зв’язки є звичайними фактами, які або 1) узгоджені чи неузгоджені з законами; 2) спонтанні, тобто і не дозволені, і не заборонені законами.

Відносно людей, то речі є засобами, а особи – метою. Зв’язки з речами є основа встановлення власності і володіння. Зв’язки з особами є основа суспільства. Основою зв’язків власності є користь і вигода. Суспільні зв’язки опираються на взаємну доброзичливість осіб, які взаємопов’язуються один з одним. Названі два типи зв’язків сутнісно різні.

Обидва типи відношень є буттєвими і належать буттю, проте про них ми дізнаємося винятково завдяки розумовим здатностям. Поза розумом не може бути ні власності, ні суспільства. Таким чином, володіння і суспільство належать лише істотам, які обдаровані розумом, і не належать нерозумним [irrational] істотам.

Важливе значення в інтерпретації суспільства має концепція особи, Росміні визначає особу [person] як “реальну індивідуальність (окремішність) у міру того, наскільки вона має в собі верховний, такий, що не повідомляється, розумовий та активний принцип”⁴³⁶. Іншими словами, особовим елементом людської істоти є її розумна воля, завдяки якій вона стає автором своїх власних дій. З розумною волею, як конститутивним елементом особовості, Росміні пов’язує гідність Людини, яка визначається її цілковитою посвятою правді або ж буттю у всій його повноті.

Коли людина володіє власністю, до якої належить також володіння іншою людиною, – виникають відношення сеньйорату [seigniory]. Загалом у минулій історії зв’язки соціальні та сеньйоральні перемішані. Якщо суспільство поєднане з сеньйоральним володінням, це означає, що в ньому існують відносини покріпачення і підлеглості, і воно, по суті, не є правдивим суспільством. Сеньйоральні відношення пов’язують між собою володаря і слугу і складаються як панування і підлеглість. Але, перебуваючи в контексті суспільства, вони також супроводжуються відносинами “напівсоціальними” і навіть взаємною доброзичливістю, проте внутрішньо сеньйоральні зв’язки визначаються відношенням до речей та потребами їх володіння.

У концепт суспільства Росміні включає соціальну доброзичливість і дружбу як його конститутивні чинники, причому дружба розглядається як вищий, піднесеніший рівень доброзичливості. Вона є сутнісно-інтелектуальною й об’єктивною. Завдяки дружбі людина перебуває зовні самої себе відповідно до інтелектуального сприйняття і концепту об’єкта. Соціальна доброзичливість походить з суб’єктивного джерела. На думку Росміні, соціальна доброзичливість перебуває посередині між сеньйоральним зв’язком і дружбою. Проте ідеал соціальної доброзичливості та ідеал дружби є ідентичними в сенсі чесноти чистої любові, тому доброзичливість і дружба не можуть бути відокремлені від чесноти, в основі якої лежить соціальна цінність любові.

Соціальний зв’язок протилежний до зв’язку сеньйорального. Відтак суспільство за своєю природою вилучає поневолення. Усі асоційовані особи складають єдине суспільство саме засобом асоціацій, у якій люди завбачають свою соціальну мету. “Таким чином, суспільство передбачає свободу; його особи як члени суспільства є вільними”⁴³⁷.

Соціальна свобода інтерпретується Росміні в міру поширення соціальної доброзичливості та правди, які мають бути притаманні суспільному розвитку. Як християнський філософ, Росміні називає чотири успішні кроки, які ведуть до свободи, тобто роблять людину вільною: віра, практична чеснота, знання правди і свобода. Свобода здійснюється таким чином, що суспільство твориться заради усіх без винятку його членів. Це означає, що жодна людина не зобов’язана працювати на інших без одержання за свою працю належної частки винагороди. Саме в даному принципі Росміні завбачає суть соціальної свободи. А отже, вважає він, було б великою помилкою думати, що “соціальна свобода полягає в такому бутті індивіда, яке позбавлене будь-якого зобов’язання і праці”⁴³⁸.

Цікавою є думка Росміні про те, що закони, якими живе суспільство, походять від природи “асоціювання” людей між собою, або від природи соціального об’єднання. Усі закони можна узагальнити в двох загальних законах: 1) кожна особа, стаючи членом асоціації і суспільства, зобов’язується знаходити спільне добро для інших членів суспільства; 2) “кожна особа повинна одержувати частку добра, набутого асоціацією, пропорційно до особисто затрачених зусиль”. Ці два фундаментальні соціальні закони є первинними конституентами соціального порядку. Порушення двох фундаментальних соціальних законів призводить до паралічу соціальної доброзичливості і зменшує соціальну активність членів суспільства. Відповідно деформуються суспільні можливості для здійснення соціальної рівності як одного з базових елементів соціальної інтеґрації людей.