10. Європа і україна: ретроспектива зближення

    1. Здійснення громадянського суспільства: від громадянської свідомості до національної держави

Незважаючи на великі розбіжності в тлумаченні природи громадянського суспільства, які, до речі, за останні роки ще більше ускладнюються, залишається принаймні важлива згода в тому, що громадянські суспільства виникають в модерну добу. Така згода симптоматична щодо повноцінності громадянського суспільства і означується не лише самодіяльною активністю людей поза державно-політичною конкретикою, а, навпаки, власне політичні характеристики держави є необхідним доповненням цінності і довершеності громадянського суспільства. Проблема “громадянське суспільство – держава” залишається найгострішою у всіх минулих і сучасних дебатах. Хоча досі не має ясності з приводу означеної проблеми, яка дедалі глибше потопає в лавині інтерпретацій, немає підстав виводити контекст громадянського суспільства поза його зв’язком з державою. У разі ігнорування даної проблеми природа громадянського суспільства редукуватиметься до ідентифікації його зі спілками, або ж т. зв. НУО (чи НДО). Така редукція, хоча й може мати тактичне політологічне та нормативне значення, проте, мало допоможе усвідомленню суті проблеми. Наявність великої кількості громадських організацій не свідчить про власне громадянське суспільство. Скажімо, дослідникам відомо, що в пізньоімперському Китаї існувала сила-силенна дрібних громадських організацій. Врешті, в сучасному Китаї вони існують також, проте Китай не переставав бути деспотичною державою.

Але існує другий бік проблеми. Навіть якщо зміст громадської активності не підлягає прямому втручанню з боку держави, це не означає самодостатності умов для вільного розвитку людини й справедливо організованої співпраці. Тобто наявність протогромадянського суспільства, що набуває усамостійнення через “невтручання” держави, не обов’язково перетворюється в демократичне. Навпаки, воно може каталізувати процеси партикуляризму груп, атомізації людей і посилювати відчуження й недовіру між ними. Це радше суспільство, в якому піддані монарха перетворилися не на громадян держави, а на мешканців міст, у яких економічні, прибуткові інтереси й потреби стали визначальними і домінуючими. Такими вони можуть бути просто через те, що відбувається різке збіднення населення, дедалі більша частина якого вимушена щоденно затрачати всі фізичні і духовні зусилля заради виживання. Це той тип громадянського суспільства, який зобразив свого часу Геґель, урівноважуючи його антагоністичні суперечності державою, значення якої він некритично переоцінив. Однак Геґель зробив спробу виходу з того глухого напрямку інтерпретації громадянського суспільства, ледве чи не маніхейського, коли державі приписуються лише темні конотації, а громадянському суспільству винятково світлі і прогресивні.

З іншого боку, ідеологізація погляду на громадянське суспільство, на думку Крістофера Бріанта, викликана політичним розчаруванням тих, хто розглядав державу як інструмент запровадження соціалізму й справедливості, а тепер вирішив перетворити громадянське суспільство в опозицію до держави. Однак такий підхід не може бути корисним суспільству, в якому збуваються демократичні перетво­рення⁶⁶³. Цікаво, що і у випадку з лібералізмом, і у випадку з соціалізмом ХХ ст. надії покладаються на економічний чинник розвитку, хоча й з протилежними сподіваннями.

В Україні, де попри всю риторику влади, ліберальних і соціал-демократичних груп про первинне значення економічних реформ (вільного ринку) соціальний простір залишається ригідним, реформи стосуються лише переходу раніше державної власності в руки кланів та олігархів. Досвід десятирічної риторики про вирішальну роль вільного ринку, який в Україні досі зовсім “невільний”, підказує, що коли не враховувати інших соціальних сил і чинників, то ми й надалі залишатимемося в полоні ідеології по суті промарксистського економічного детермінізму або ж новітнього ринкового фундаменталізму. Новим симптомом у соціальних поглядах є те, що таку ж думку зустрічаємо тепер у західних інтелектуальних і ділових колах (наприклад, застереження з цього приводу висловив Дж. Сорос⁶⁶⁴).

Історичним фактом є те, що здійснення громадянського суспільства в Західній цивілізації відбувалося як спільний процес трансформації в кількох суспільних сферах: соціальній, економічній, державно-політичній, правовій, гуманітарно-культурній і релігійний.

Перетворення середньовіччя на добу модерну загалом позначилося перетворенням людини підданої (королеві, сюзеренові) на людину-громадянина. То був процес активної зміни соціального статусу, перетворення станів і верств, зародження соціальної мобільності особи, яка здійснювала індивідуальну свободу, утворюючи нові форми виробництва і нові форми дозвілля.

Форми співпраці, товариськості і комунікації набували нового вигляду і нового змісту. Центром нагромадження інформації, розваг і прибутку стає нове бюргерське чи міщанське місто. Воно “не лише економічно виступає осередком життя громадянського суспільства, а в культурно-політичному протиставленні “дворові” передусім виказує ранню літературну відкритість, яка знаходить свої інституції в кав’ярнях, салонах та застільних товариствах”, – пише Ю. Габермас⁶⁶⁵. Цікаво, що після того, як була відкрита перша кав’ярня в Європі, в першому десятиліття XVIII ст. у Лондоні їх було вже понад 3000, кожна зі своїм особливим товариством, у якому жваво сперечалися про справи громадські і навіть політичні. Важливо те, що міщани вели розмови народною мовою, а не латиною, тобто тією мовою, якою розмовляли й селяни. Підґрунтя такого спілкування закладалося впродовж кількох століть. З XVII ст. досить поширеними в Європі ставали т. зв. мовні ордени або товариства. Велику популярність здобули мовні товариства в Німеччині, ідеологія яких мала виразну соціальну компоненту, – гуртувати “осіб нерівного стану задля формування рівності й товариськості”. Ю. Габермас з цього приводу пише, що “такі ордени, камери та академії свою сумлінність докладають до плекання рідної мови, бо її тепер розглядають як засіб порозуміння між людьми як людьми, нехтуючи обмеженнями суспільної ієрархії…” ⁶⁶⁶

У таких товариствах збиралися представники усіх соціальних станів, навіть аристократи, які були позбавлені політичної влади, і звичайні, прості міщани. У таких гуртках, а ще раніше – гільдіях і релігійних громадах формувалася практична соціальна рівність. Однак, що дуже важливо, в умовах політичного абсолютизму і монархічних деспотій нові неієрархічні формоутворення з соціально рівними горизонтальними стосунками членів гільдій, товариств, гуртків на початках часто вели втаємничену (від влади) активність. “Згуртування приватних осіб у публіку тут відбувається таємно” з відповідним типом мовно-мовленнєвої втаємниченості – містичності. Про такий невидимий бік нової для Європи комунікації говорять слова Лессінга про те, що “громадянське суспільство не є хіба що тільки пагінцем франкмасонства”, поширеного тоді по всій Європі.

Варто пригадати, що український аристократ І. Котляревський, який публічно підніс до рівня офіційної літературної народну українську мову, був впливовим слобожанським і петербурзьким масоном.

Процес перетворення підданих феодального стану на громадян модерної держави розпочався фактично в Італії ще з ХІІ ст. Відтоді відслідковуємо створення нових безпрецедентних раніше форм самоврядування у формі “комунального республіканства”, що стало альтернативою до вертикальних ієрархічних відносин середньовіччя. Вже в ХІІ ст. комуни (що в нашому значенні є спільнота або громада), які не підпорядковувалися традиційним державним інституціям, були утворені у всіх містах Північної і Центральної Італії. Такі громади (комуни) виникали з добровільних товариств, члени яких спільно присягалися підтримувати один одного для взаємодопомоги і безпеки. Громадянське республіканство сприяло тому, щоб широкі верстви народу брали участь у врядуванні. Італійський історик Карла Чіполла наголошує те, що новий спосіб організації життя радикально змінив не лише соціальність, але й самопочуття і світосприйняття людини. “Гільдія, братство, університет, а передусім гільдія над гільдіями, спілка всіх громадян – комуна – були інституціями, що створені новим світоглядом і відображають нові ідеали”⁶⁶⁷. Наслідком нових форм комунікації і самоврядування стало “могутнє і ще не бачене піднесення громадянських почуттів” (Р. Патнам) і означувана ними форма дискурсивної етичності, зорієнтована на самостійницький й автентичний спосіб поведінки.

Проте італійське “громадське республіканство” було не лише унікальним для Європи XIII-XIV ст., але й в самій Італії воно набуло поширення лише в Північній і Центральній частинах. Південь Італії залишався під впливом інших чинників – візантійського авторитаризму, а пізніше норманських найманців, що утворили могутнє Норманське королівство, яке ніколи не знало незалежних комун. Тому в Італії до початку XIV ст. виникло два типи, дві системи врядування, поєднаних фактично з двома типами етичності. Вони були тісно інтеґровані “зі своїми соціально-культурними особливостями – славетною норманською феодальною автократією на Півдні та багатим комунальним республіканством на Півночі”⁶⁶⁸. Р. Патнем у розділі книжки, що має назву “Пошуки коренів громадянського суспільства”, звертається до думки історика Дж. Ларнера і зауважує, що “постали два різні суспільства і два різні способи життя”: “на Півночі люди були громадянами, на Півдні – підлеглими”. (Пізніше ми ще повернемося до детальнішого означення того способу життя, який порівняно з громадською активністю Патнем означає як систему “патрон – клієнт”, стосунки в межах якої не є продуктом “органічного суспільства”, а люди в ній “об’єднуються не на основі взаємної довіри, а під тиском необхідності” з тим, що більша частина населення залишається пасивною та покірною).

Варто також наголосити, що сàме італійське середовище з властивим йому громадянським духом витворює потужний інтелектуальний рух під назвою Ренесанс з ідеологією гуманізму. Коли Піко делла Мірандола написав трактат “Про людську гідність”, що вважається маніфестом гуманізму, уже кілька століть людина практикувала громадську свідомість й апелювала до взаємодовіри на основі визнання індивідуальної свободи та відповідальності за взяті перед громадою зобов’язання стосовно спільних справ.

Людина новочасної громади поринула у вир невластивих раніше чуттєво-емоційних або гуманітарних смислів. Прагнення виявити й артикулювати нові нюанси життя і переживання вихлюпнулися на світ багатством мистецьких форм, інтерпретованих у значенні перспективи або поступу до глибин власної суб’єктивності. То був цілком новий світ, світ громадського подвижництва, несподіваних свобод і прав, світ нових знаків і ще більше оновлених значень. Природним чином він вивершувався не в ідентифікації з аристократичною мовою небагатьох освічених, а з мовою народних мас, які й формували нову дискурсивну дійсність життя, новий Lebenswelt з його мовно-мовленнєвою специфікою сприйняття.

Гуманітарно-культурна сфера життя природно почала наповнювати тексти нової літератури, пісень живими розмовними мовами. Здійснення нової літератури живими народними мовами було одним з головних чинників формування новітніх національних ідентичностей. Водночас народномовний дискурс великою мірою спричинився до демократизації життя і став необхідним компонентом поширення цінностей громадянського суспільства через запровадження гуманітарних текстів, створюваних народною мовою. В Італії, де громадська активність мала вже столітню традицію і прагнула перетворитися в громадянську свідомість, вона була закріплена чи не першою національною літературою, яку утверджували Л. Аріосто (1474-1533) і Т. Тассо (1544-1595). Але ще значно раніше великий Данте плекав мрію про об’єднану Італію. Не без його впливу Н. Мак’явеллі (1469-1527) написав перший політологічний трактат “Державець”, намагаючись буквально надихнути короля і папу справдити гуманітарний намір Данте.

Тенденція росту громадянської свідомості до якості національної ідентифікації була властива всій Європі і маніфестувалася створенням літератури живою народною мовою. У Франції таку традицію започаткували поети “Плеяди”, в Голландії – Анна Бійнс (бл. 1494-1575), в Іспанії – Мігель Сервантес (1547-1616), в Португалії – Луїш ді Камоенс (1524-1580), в Польщі – Ян Кохановський (1530-1584), в Англії – Спенсер, Марло і Шекспір тощо⁶⁶⁹.

Така тенденція притаманна була і для України. Симптоматичним явищем стала поезія І. Журавницького, однак спроби творити літературу народною мовою в XVI ст. натрапляли на потужний спротив православної церкви з її візантійськими звичаями, які були не лише єдиною формою канонізації духовної комунікації, але й протистояли т. зв. католицькому й протестантському впливам. Сàме візантійство православної церкви поважно усувало в тінь потребу національної форми ідентичності, всіляко перешкоджаючи ренесансно-реформаторським поглядам. Церковно-державна верхівка в Україні (решта народу переважно до XVII ст. була неосвічена), здавалося, назавжди переконали себе в тому, що “в ролі всесвітнього правителя візантійський імператор, як заступник Христа, увінчував собою ієрархію держав, у яких жили всі на світі християни. Цими державами керували місцеві володарі…, до яких належав, серед інших, і московський князь”⁶⁷⁰. Після зруйнування Візантії найближчим під тиском польського покатоличення ставав патріарх московський (патріархія з 1589 р.). Яскравий тому приклад знаходимо в релігійно-політичній казуїстиці Львівського став ропі-гійського братства, верхівка якого в 1592 р. прибула по гроші не до Константинополя, а до Москви із запевненнями спільної віри й походження, - про приховані мотиви таких орієнтацій йдеться в монографії Андрія Пашука⁶⁷¹.

Таким чином, процес формування громадянського суспільства в Західній Європі складався невідривно від змін у всіх сферах життєвого світу і не може бути зведений лише до економічних інтересів. Закладалися нові форми соціальності, в яких людина передовсім поглиблювала значення індивідуальної свободи і переміщалася з ієрархічних зв’язків вертикального ґатунку до рівних горизонтальних стосунків, що суперечило “статус-кво” абсолютистської політичної влади. Відтак громадянське суспільство складалося там, де воно усувало абсолютизм і деспотію влади монархічного типу і витворювало легальні форми гуманітарного дискурсу, орієнтованого на поширення духу свободи і автентичності особи. “Вже після занепаду імперії Каролінгів стало формуватися й перетворюватися на потужну соціальну силу нове почуття колективної ідентичності – національна свідомість,... і це мало фундаментальне значення для процесу формування територіальних держав”⁶⁷².

Загалом, розвиток громадянського суспільства в Європі супроводжувався: а) новим типом колективної ідентичності – національною свідомістю, поєднаною із громадянською свідомістю в контексті спільної недеспотичної національної держави-республіки; б) вимогою кожного народу-нації на право власного представницького демократичного врядування; в) вимогою до держави конституційно ґарантувати свободу і права людини; г) новим типом господарсько-економічних відносин, базованих на конкуренції і вільному ринку; д) формуванням партійних політичних відносин з вимогою розподілу гілок влади; е) формуванням справжнього релігійного та асоціа­ційного плюралізму за умов визнання єдиного державного правового поля.

Погоджуюся з Р. Дарендорфом у тому, що відокремлення громадянського суспільства від держави як відокремлення умов співпраці від умов домінування – справа корисна для аналізу, але оманлива для практичної політики. “Громадянське суспільство не є приватною забавкою в інтелектуальні дискусії з відривом від інституцій врядування, ані тим паче всупереч їм. Радше йдеться про всебічну концепцію суспільних індивідів, які приймають громадянство як провідну засаду життя”⁶⁷³. Значення, яке несе в собі поняття й явище громадянства, не залежить від готовності людей платити чи не платити за нього. Громадянство в історичному контексті становлення громадянської свідомості не купується разом з паспортом, а набувається спільним життям з конкретною спільнотою людей. Слушною є думка Джорджа Макліна, що громадянське суспільство як солідарна спільнота виникає які народ чи нація, в яку згромаджуються вільні люди⁶⁷⁴. Також не можна відмовити в історичній правді відомому єврейському вченому Ш. Д. Гойтейнові: „Як і в давній період, вперед виходили народи, які сформували національну самосвідомість, самоврядування і автономію. <...> Відродження Ізраїлю – це заново створене національне життя”⁶⁷⁵.