3. Диференціація суспільства і держави: концептуальні засади й суперечності XVIII століття

   1. Пошуки республіканських передумов соціальності

На кінець XVII століття інтелектуальна активність дедалі глибше перепліталася з соціальною практикою. Ставало очевидним, що життя людей, з одного боку, розвивається, так би мовити, саме по собі, стихійно, але, з іншого – узалежнюється від державно-політичних чинників, що мають узгоджений характер, пов’язаний з розумовою активністю індивідів. Усвідомлення значення і ролі розумово-інтелектуальної активності відносно соціального облаштування людини призвело до теоретичної проблеми розмежування публічної і приватної сфер суспільства як таких, де здійснюються матеріально-корисливі інтереси кожного індивіда зокрема, а також відбувається узгодження дій в ім’я добробуту всіх. Каменем спотикання стає виявлена суперечливість щодо узгодження засад розумово-раціональної активності та значення і ролі морально-етичної поведінки індивіда. Передусім існувала інтенція визначитися щодо природних або органічних засад соціального розвитку та розумової й моральної активності. Джерелом їх видавалася свобода, що набула значення природного права людини. Властиво свобода в значенні природного права ставала головним знаком пояснення й інтерпретації взаємодії людини і суспільства, що набула дихотомії публічного і приватного здійснення та розумової і моральної мотивації вчинків.

У попередньому розділі показано, що вже для Т. Гоббса розгортання свободи відбувається на рівні природного права і природного закону (за ясною участю розуму також як природного дару людини). Таке розмежування дозволило прокорегувати попередні уявлення про соціальну єдність, успадковані ще з періоду римської res-publica, концепція якої ототожнювала суспільство і його державно-політичну сферу, надаючи пріоритетний статус політичному визначенню людини-громадянина. На думку Гоббса, лише суверенна абсолютна влада користується усією повнотою природних прав людини і забезпечує “соціальну” основу для “несоціальних” індивідів, умовою чого є їхня розумова активність. По суті, в теорії Гоббса соціальний контракт як вислід розумової активності індивідів створює державу, влада якої організовує народ у справедливе суспільство. Відтак суспільство громадян ідентифікується з державою та її політичною сферою. Обґрунтовуючи природні закони, що ними має визначатися соціальне життя, Гоббс все ж не приписує їм командної сили з боку держави, а подає як вияв свободи розуму “знизу”, фактично приписуючи для них значення “ethos”.

Наступний крок зробив Дж. Лок, який, розглядаючи свободу як природне право, наголошував на потребі не підлягати волі чи владі іншої людини щодо власного самоздійснення. Лок вважав свободу найвищою соціальною вартістю і благословляв людину на відстоювання свободи на рівні збереження життя. Стверджуючи природне право людини розпоряджатися своїми діями, власністю, майном і свободою в межах законів, а не під тиском деспотичної влади, чи насильства, Дж. Лок свободу громадянського суспільства ставить вище соціальної єдності, яка надається ресурсами політичної влади. Емпіричний контекст розуміння свободи сприяв розведенню, принаймі – на нейтральні позиції, розуму (з його законодавчою функцією) та моралі (з функцією мотиваційною). З іншого боку, це дозволило Локові, незважаючи на його синонімізацію “політичного чи громадянського суспільства”, просунутися вперед у теоретичному розмежуванні громадянського суспільства і держави. Лок чітко йде по лінії пошуку розмежування між “врядуванням” і “суспільством”. Він підкреслює, що “кожна людина від народження … володіє правом свободи своєї особи, над якою ніхто інший немає влади, і лише сама ця людина має право вільно розпоряджатися собою…”, а відтак “людина за природою є вільною від покори будь-якому урядові, хоча і народилася в місці, яке перебуває під його юрисдикцією”¹⁷⁹. Пріоритет громадянського суспільства, отже, полягає в збереженні природного права на свободу, що в Лока пов’язується зі значенням справедливості в дотриманні прав і зобов’язань держави перед народом передусім у сфері власності і майна. Це є підстава для дотримання довіри між урядом і народом, а в середині суспільства – на рівні його публічної сфери, взаємопов’язаної з повноваженнями законодавчої влади. Звідси ототожнення громадянської і політичної сфер суспільства зливається фактично в політичній активності громадян, що зовсім близьке до ідентифікації публічної сфери з юридичною. Але Лок залишає місце для індивідуального й народного обурення владою, що пов’язане з порушенням законів. Джерелом обурення є по суті моральна незгода із загрозою природній свободі індивіда. З цього приводу пропоную довшу цитату: “Щоразу, коли законодавчий орган (читай: влада – А.К.) порушить основне правило суспільства й через честолюбство, страх, дурість чи продажність запрагне захопити сам чи віддати до будь-чиїх рук абсолютну владу над життям, свободою та маєтностями народу, він через це порушення довіри втрачає владу, яку народ надав йому… і який має право відновити свою первісну свободу…” За пропозицією Лока, однією з форм запобігання узурпації влади ставав її поділ¹⁸⁰ з метою взаємоконтролю. Зауважмо, що підставою для “втрати влади” чи її заміни Лок вважає “порушення довіри”. Інакше кажучи, довіра, що генерується винятково суспільством, набуває значення конститутивного чинника “спільнотворення”.

Концепція соціальності (соціального порядку) Лока, таким чином, узалежнювала конститутивний елемент приватної власності з довірою, що складалася навколо спільного, або солідарного підтримування свободи членами спільноти. У даному аспекті свобода взаємопов’язується з довірою як соціальною вартістю, що складається навколо інтересів власності. Водночас розгортання ринкових відносин з індивідуалістичним інтересом, притаманним для них, ускладнювало проблему узгодження свободи в публічній сфері (під тиском законодавчих приписів) з морально-етичною сферою приватності особи. Погодимося з А. Селіґманом, що в багатьох відношеннях теорія громадянського суспільства стала спробою подолати названу проблему. Вона була втілена в спробі надання етичної інтерпретації всій публічній сфері, де тепер поєднувалася економічна, ринкова корисливість особи з її моральним і гуманітарним розвитком. Суть полягала в намаганні визнати взаємозв’язок публічного і приватного як такий, де корисливі інтереси індивіда узгоджувалися з його пристрастями і прихильностями звдяки мережі суспільного схвалення і визнання. Вважалося, що з останнього походила також інтенція, спільна з суспільним благом і нормами спільностворюваних законодавчих ініціатив. Знову ж таки визнання за людиною її природного права на свободу мало найістотніше значення в з’ясуванні, в даному разі, етичного підґрунтя громадянського суспільства. Розум і моральні чуття перестали протиставлятися і суперечити. Навпаки, був знайдений ґрунт для їхнього взаємозв’язку і взаємодоповнення. Розум сам ставав почасти виявом не лише природного стану людини, але й також її свободи на рівні визнання і прихильностей, а ще більше – неупередженості і взаємотерпимості. Так, доброчинність, універсально інтерпретована, і моральне чуття перетворювалися на підґрунтя громадянського суспільства у шотландських просвітників.

Ідея громадянського суспільства в XVIII ст. досягла рівня інтелектуальної і соціальної “біфуркації” щодо розуміння природи державної влади. Теоретична дискусія зосереджувалася навколо проблеми меж індивідуальної свободи та онтології соціальної єдності людей. Теорія Дж. Лока спричинилася в функції каталізатора соціально-політичних пошуків і концептуальних інтерпретацій. Дискурсивною очевидністю стало сприйняття нетотожності держави і суспільства в сенсі передумов соціальної організації життя. З цього приводу сучасний канадський філософ Чарлз Тейлор визначає дві тенденції в теоретичних інтерпретаціях громадянського суспільства, називаючи їх тенденцією “Л”, пов’язану з теорією індивідуальної свободи і власності Дж. Лока, і тенденцією “М”, за якою головна роль надається державній організації соціальності, що її відстоював Ш. Монтеск’є, також диференціюючи державу і суспільство¹⁸¹.

Ч. Тейлор окреслює суперечки в тій ділянці, що ведуться понад три століття в термінах протистояння між атомістами та голістами, де істотно зміщені акценти між ліберальним та комунітаристським напрямками щодо визначення основ соціальності. З погляду атомістів, соціальні дії, структури та інституції пояснюються “на основі властивостей індивідів”, тоді як з погляду голістів важливим залишається поняття суспільного блага, що визначається “на основі взаємозв’язку благ індивідуальних”¹⁸².

Друга тенденція іменується також республіканською, концептуальний вираз якої (як і першої) пройшов складну еволюцію, а її витоки впізнаємо ще в Аристотелевій чеснотливій громаді, де життя громадян орієнтоване на спільне благо. Важливо підкреслити, що протиставлення ліберально-індивідуалістичного та голістично-республікансь­кого пояснень соціальної життєздатності опираються на ідею свободи, що концептуально прив’язується до того, як суспільство врівноважує протилежні вимоги індивідів. Однак, як переконаємося в процесі подальшого аналізу, соціальні теорії XVIII і ХІХ ст. ще були далекі, аби цілком нейтралізувати індивіда від інтересів спільноти і прийняти позицію крайнього ліберального вилучення суспільно визнаваного поняття блага.

Республіканська концептуалізація свободи, як це вже було стверджено в Мак’явеллі, полягала радше в такому позитивному тлумаченні соціальності, що розрізнялася б від деспотичної політичної влади. Продовження цієї думки знайшло відображення в теоріях Ш. Монтеск’є, Ж. Ж. Руссо, А. Ферґюсона, Е. Берка й А. де Токвіля.