9. Держава і “влада розуму”

Згідно з геґелівською філософією розум залишається ключовим інтерпретантом сенсу національної держави. Довершеність “позитивних” моральних устоїв здійснюється за участю свідомості і мислення, перетворюючись у дійсність держави. “Розумне призначення людини, – пише Геґель, – жити в державі, а якщо держави ще не існує, то наявна вимога розуму, аби її було створено”³⁵². Геґель намагається ствердити розум і форми раціональності, пов’язані з ним, як основу поєднання суспільства та індивідуальної свободи людей у єдине змістовне і культурне ціле. Відтак постає питання про створення нової, “правдивої”, або ж автентичної, звичаєвості, чи моральних устоїв вільного покликання людей. Її необхідним елементом є розумова активність. Суспільство повинне домагатися раціонального (розумового) підтвердження своїх звичаїв та інституцій, але розумність виявляється не через примусове запровадження раціональних принципів, а в безпосередньому здійсненні Абсолютного духу. Раціональний зміст соціальності виявляється в структурах взаємного визнання. Отже, соціальність за природою не стала, вона податлива до змін і підлягає постійній адаптації до нових викликів свободи. Такий підхід істотно відрізняється від інтелектуальної традиції інтерпретувати соціальність на основі уподібнення її до зразків, наперед усталених і взятих з-поза земного світу, з трансцендентної чи т. зв. “об’єктивної” реальності. Хоча Геґель не був строго послідовним, він істотно змінив напрямок інтелектуальної інтерпретації. Нагадаймо, що Платон, Аристотель і стоїки обґрунтували соціальну єдність через “logos”, значення якого поділяється кожним членом спільноти. Логос, або розум, що притаманний кожній людині, спонукує до спільно усвідомлювального стану речей, що пов’язує людей разом. Проте пов’язаність логосом не є ні випадковою, ні довільною. Така інтерпретативна схема не була найкраща для врахування інтенції свободи. В її основі лежала детерміністична орієнтація на примусове визнання якихось вічних норм людської звичаєвості. Відтак ethos сам перетворювався в незалежний від людини зразок з незбагненним походженням. Згідно з позицією Геґеля, норми, за якими живуть люди, мають узгоджуватися через вільний вибір та раціональну дію людей, але поняття вибору не носить для нього чисто кількісного виміру, що постає в контексті емпіричної методології. Вибір способів поведінки, як і загалом способу життя спільноти, відбувається в контексті раціональної (розумної) структури суспільства. “Держава в собі і для себе виступає моральним цілим, здійсненням свободи, і абсолютна мета розуму полягає в тому, щоб свобода справді була (наголошення моє – А.К.)”³⁵³.

Держава для Геґеля є найвищим здійсненням Абсолютного духу в його особливій народній (національній) формі. Життя людей, де розум стає передумовою розгортання свободи, здійснюється через опосередковані форми раціонального чинника. Індивідуальне (окреме), особливе й універсальне (загальне) є моментами єдиного процесу розгортання свободи. Відповідно розвиток державного організму і соціальності поєднаний з диференціацією (опосередкуванням) і синтезом трьох форм соціетальної взаємодії: сімейної, індивідуально-правової та публічно-політичної. Держава є синтез сімейних об’єднань та диференційованих індивідів громадянського суспільства. Фактично йдеться про синтез “позитивних” етичностей сім’ї та громадянського суспільства, означених культурними цінностями та публічними інституціями. Держава під впливом розуму утворюється в формі універсальних моральних устоїв. Соціальність, таким чином, яка підлягає державному регулюванню є опосередкованою трьома рівнями здійснення свободи. Іншими словами, державна соціальність наскрізь взаємоопосередкована: універсальне стає цілим, визначеним соціально; особливе є коло особистих жадань та потреб; індивідуальне (окреме) є кожний громадянин як незалежна особа. В “Енциклопедії філософських наук” Геґель пише, що в практичній площині “універсальне (держава, правління, право) є такою субстанційна середина, в якій індивіди та їх задоволення знаходять і одержують свою наповнену реальність, своє опосередковане й стійке існування”³⁵⁴.

Було б помилкою тлумачити державу лише як винятково загальний і універсальний рівень здійснення свободи і розуму. За Геґелем, соціальна єдність (або цілість) держави є складне утворення різних структур у контексті взаємовизнаних дій людей. Структури самі по собі є особливими формами соціальної взаємодії. Індивід у пошуках власної ідентичності щодо устійнення свободи приймає такий спосіб життя, який втілює і його індивідуальний вибір (самовизначення), і контекст вибору – звичаї і культуру певної громади. Можемо говорити про другий бік міри індивідуальної свободи, що проявляється не лише в потребі громадського визнання, але й у неповноті самої громади без участі в ній саме цього індивіда. Таким чином, індивіди громадянського суспільства, перебуваючи в специфічних формах внутрішньої суб-звичаєвості, природним чином доповнюють здібності і вміння один одного. Так само і громади перебувають у стані взаємодоповнення і вмінням, і допомогою, і потребами, і пропозиціями. Тобто держава в Геґеля стає найповнішим втіленням “субсидіарності” (через опосередкування). У “Філософії духу” Геґель пише: “Нарешті держава має ще один бік, згідно з яким вона є безпосередня дійсність особливого і за своїми природними властивостями визначеного народу”³⁵⁵.

Звідси випливає, що зовсім не держава як така, що відірвана від свободи індивідів та ідентичних з нею моральних устоїв-звичаїв, здійснює повноцінну функцію соціальної єдності заради свободи і блага. Роль вільної особи залишається найважливішим джерелом здійснення самої держави. З іншого боку, держава стає умовою визначення власного способу життя індивіда і знаходження його автентичності, де воля і активність реалізуються в притаманній для всіх дійсності визнання. Незалежність духу і свобода залишаються найвагомішими чинниками історії, а “справа свого звільнення – є найвеличнішим і абсолютним правом”³⁵⁶. Що стосується окремого народу, то в його дійсному бутті “субстанційна мета полягає в тому, щоб бути державою і підтримувати себе як таку. Народ без державного устрою (нація як така) не має, власне, ніякої історії подібно до народів, що існували ще до утворення держави...”³⁵⁷ Дійсна (за Геґелем) історія народу є розгортання свободи його членів, що передбачає організаційну дію, злагоджену раціонально. Не думаю, що Геґель не мав слушності, розглядаючи державні утворення народів у сенсі автентичності правдивого історичного процесу, здійснюваного з внутрішніх джерел кожного народу, а не зовнішнього політичного втручання. У лекції Геґеля з філософії права (1819/20р.) знаходимо такі думки: “У дійсному світі значення може мати лише те, що притаманне для поняття народу. Нісенітницею було б нав’язувати народу установи, до яких він не прийшов у своєму власному розвитку… державний лад – це справа внутрішнього духу [народу]”³⁵⁸.

Геґелівська інтерпретація держави в тісному взаємозв’язку усіх її підструктурних рівнів ґрунтується на голістичному баченні соціального цілого зі злагодженою взаємодією частин і компонентів. Не цілком коректно вважати, що сам Геґель надавав перевагу зовнішньому державному втручанню до справ громадянського суспільства та індивідуальної свободи. Держава для нього, за логікою розгортання духу, розуму, не є зовнішнє щодо громадянського суспільства утворення. У ній лише цілковито здійснюється розум (раціональність), який проростає вже в громадянському суспільстві, перебуваючи в стадії конфліктності. Поняття громадянського суспільства в “чистому” вигляді належить до абстрактної ідеалізації, оскільки не існувало в “чистому вигляді” за часів Геґеля. Будучи свідомий недоліків і громадянського суспільства, і держави, Геґель намагався розглядати їх у взаємообумовлених зв’язках. У “Філософії права” він пише: “забезпечення держави й тих, хто перебуває під її управлінням, від зловживань владою відомствами й їхніми службовцями полягає, з одного боку, безпосередньо в їхній ієрархії й відповідальності, а з другого – в правах громад (курсив мій – А.К.), корпорацій, завдяки чому ставиться перешкода суб’єктивній сваволі, яку службовці можуть внести в довірену їм владу, і недостатній в окремих випадках контроль згори доповнюється контролем знизу”³⁵⁹.

Отже, держава не є громадянським суспільством і не може замінити його; вона слугує втіленню ширшого соціального ладу за участю розуму, умовою якого є відносна незалежність громадянського суспільства. Тим більше, держава не є альтернативою громадянському суспільству. Ні вільне громадянське суспільство, ні сучасна держава, за Геґелем, не можуть існувати одне без одного. Видається слушним погляд Девіда Кольба, коли він пише, що “в умовах теперішніх дебатів в США було б оманою бачити Геґеля як такого, хто надавав перевагу чи то принципові невтручання (laissez-faire), чи то урядового впливу. Такі дебати засновані на припущенні, що приватні інтереси та врядування є двома боками, кожна з яких завершена в собі і діє ззовні одна на другу. Геґель ставив під сумнів таке допущення”³⁶⁰.

Відповідно й сфера економічного життя, яку Геґель інтерпретував як належну громадянському суспільству, теж не підлягає, в розумінні його, прямому втручанню з боку держави.

Держава – це така найповніша соціальність, у якій етичні форми здійснення сім’ї та громадянського суспільства синтетично поєднані і створюють нову якість автентичності духу народу та форми їх соціальної організації, універсальної для всіх інших народів. Штучність, неавтентичність обертається відсутністю свободи людини та внутрішніми і зовнішніми конфліктами, проте Геґель інтерпретує суть соціальності переважно в політичному значенні. Політичні інститути держави стають найповнішим втіленням етичної субстанції суспільства, а політична влада, по суті, поглинає проблему альтернативності двох етичних дискурсів, достатньо виразно намічену Геґелем у громадянському суспільстві. Натомість здійснення дискурсу свободи і визволення індивіда геґелівської політичної держави ідентифікується з етичністю, що втілена в політичній соціальності. Саме держава надає громадянському суспільству, а також громадському життю їхні справжні, правдиві, або автентичні, значення й цінності. Сенс існування громадянського суспільства полягає в його історичному здійсненні індивідуальної свободи й власності, однак громадянське суспільство – це сфера підпорядкована. Інакше й бути не може, адже в ній, на думку Геґеля, зосереджена анархія економічної конкуренції. Людина тут ідентифікована лише з такими правами і свободами, які держава здійснює через систему своїх інститутів. Як ми бачили раніше, моральні цінності і саме значення індивідуальної свободи пов’язані з органічною єдністю нації-держави, де людина є лише частиною значнішого за неї цілого. Таким чином, Геґель відвернувся від принципів політичного індивідуалізму Джона Лока, поставивши державу в політичному й, зокрема, етичному планах вище відносно окремого індивіда, бо розглядав індивідуалізм доби Просвітництва як звеличення егоїзму (“Я”) і політичної олігархії – “влади багатих”.

Система опосередкувань на рівні єдиної соціальності логічно втілюється в поділ державної влади. Геґель вимагає від держави конституційного регулювання, що відбувається через поділ влади на законодавчу, виконавчу і монаршу. За його задумом, монарх повинен ідентифікувати в своїй персоні загальну волю держави. Щодо функцій влади, то Геґель займає відкрито недемократичну позицію. Він відхиляє вимогу громадянського суспільства щодо загального і прямого виборчого права, висловлюючи недовіру до здатності усього народу виявляти розумну волю. Законодавчу владу мають представляти три майнові стани: аграрний, підприємницький і службовий, але представники станів повинні не обиратися, а призначатися або успадковувати владу. Таким чином, Геґель відкидає інтелектуальну традицію інтерпретувати позитивну соціальність на основі приватного індивідуалізму та демократії як основних для справедливо організованого суспільства. Він однаково критичний і до романтично-революційної, і до ліберально-індивідуалістської інтерпретацій суспільства, намагаючись залишитися прихильним до свободи людини, що живе в конкретному історичному і народному середовищах. Виявивши і охарактеризувавши суперечності між “ethos(ом)” як консервативною традицією та інтенцією модерної етичності, яка на рівні громадянського суспільства стає суперечливою сама в собі, Геґель інтерпретував їх як суперечності між старим і новим. Він не поглибив власних ідей про суперечності в контексті модерної звичаєвості як такі, що складаються в дискурсивні практики “свободи і самовизначення” та “підлеглості – панування”, тому логічно пішов шляхом сумніву щодо достатності сфери громадянського суспільства для здійснення свободи людини, очевидно, маючи певну рацію з огляду на практичне життя в тогочасній Європі. Воно вже було достатньо показовим з приводу суперечностей у сфері політичній, і Геґель не пов’язав підстав інтеґрації людей навколо цінностей свободи лише з державними чинниками.