8. Загрози громадянському суспільству

Згідно з Джоном Голлом, головним редактором і співавтором книжки „Громадянське суспільство: теорія, історія, порівняння”, можемо ідентифікувати п’ять ворожих сил щодо громадянського суспільства. Загальновідомим історичним поборником громадянського суспільства є деспотизм. Його пагубність відносно індивідуальної свободи і громадського блага обґрунтовували ще Монтеск’є і Токвіль.

Іншого ґатунку небезпека громадянському суспільству, на думку Голла, походить від надмірного покладання на “відродження традиції республіканської цивільної чесноти”. Голл з групою авторів критично сприймають сподівання на те, що “відродження традиції республіканської громадянської чесноти” є передумовою поширення громадян­ського суспільства. Посилаючись на арґументи А. Селігмана, він вважає, що традиція і республіканські чесноти по суті перебувають в історичній опозиції між собою.

Ворогом громадянському суспільству є також така форма націоналізму (а по суті шовінізму), соціально-політична практика якого пов’язана з примусовою інтеґрацією, етнічними чистками, масовим переміщенням народів, геноцидом, – все це використовується для досягнення цілковитої соціальної гомогенності. Такий націоналізм спрямований винятково на посилення державної влади за рахунок послаблення й марґіналізації громадянського суспільства. Проте існують також інші форми націоналізму. У розділі цитованої книжки, який написав Е. Ґеллнер, йдеться про націоналізм, що “загалом є радше другом, аніж ворогом громадянського суспільства”⁶³⁴. Дж. Голл називає його громадянським націоналізмом (civic nationalism), що був властивий Сполученим Штатам під маскою ідеології “плавильного горшка” задля досягнення соціальної гомогенізації. Інший громадянський націоналізм спрямовував Французьку революцію, внаслідок якої була проголошена Декларація прав людини і громадянина ⁶³⁵.

Не завжди прозорим, а тому ще підступнішим ворогом громадянського суспільства виступають ідеологічні доктрини, які покладаються в основу стратегії “примусового розвитку” держави. За таких умов державна ідеологія неминуче сковує і пригнічує суспільство, напоказ піклуючись його технологічним та економічним розвитком. З цього приводу Нікос Мозеліс [Mouzelis], професор соціології Лондонської Школи Економіки, зазначає, що пізній розвиток країн у XIX-XX століттях переважно здійснювався під впливом ідеологічних доктрин. На його думку, більшість “суспільств пізнього розвитку” постраждала через розкол між двома взаємо антагоністичними політичними культурами, що вилилися в дві протилежні доктрини з приводу інтерпретації національної ідентичності. Одна з них є ворожою до західних вартостей та відповідного інституційного облаштування суспільства; вона ґрунтується на культурному традиціоналізмі, апелює до так званих “внутрішніх” національних ресурсів, “почвенничества” тощо. Інша пов’язана із зовнішніми орієнтирами на вартості західного модернізованого суспільства з визнанням свободи людини та її приватної сфери. Н. Мозеліс вважає, що “внутрішньоорієнтований дискурс може бути пов’язаний чи швидше матиме очевидну подобизну з популіським і клієнталіським способом залучення [до певного типу думання й поведінки]”⁶³⁶.

Таким чином, ідеологічне спрямування держави на розвиток політичних інституцій як умови соціального розвиту фактично сприятиме поширенню відносин у системі “патрон – клієнт”, які закріплюватимуться в олігархічно-клановому характері влади. Політична риторика про розвиток країни може бути проявом “регресивного характеру держави” у взаємопов’язаності з “регресивними” ідеологічними доктринами, в тому числі й національними. Інакше кажучи, “пов’язаність між державою і громадянським суспільством на політичному і культурному рівнях конституюється в головні антипоступові сили в середині суспільства”⁶³⁷. Відтак Мозеліс пропонує висновок, що “надто слабке громадянське суспільство можуть використовувати і задля поступу, і проти поступу ті, хто реально контролює засоби домінування”⁶³⁸. Звідси випливає поважна дискусія про роль держави в „побудові” громадянського суспільства. Зважаючи на думку М. Ходаківського та інших про те, що „в Україні інструментом побудови громадянського суспільства може бути держава”, важливо застерегти від перебільшення її ролі та запобігти її перетворенню в єдиного соціального арбітра⁶³⁹.

Окрім того, соціальна аномія, що посилюється надмірною роздрібленістю політичних партій та дифузією спільнонабутих вартостей на національному рівні, може також виступати ворожою силою для громадянського суспільства.

З попередніх міркувань випливає, що ворожість до громадянського суспільства може походити з культури. На підтвердження такого судження достатньо звернутися до історії Європи чи, тим паче, до суспільств і держав Азії та Африки. Очевидно, що кастова субординація в Індії не сприяє громадянському поступові. Багато дослідників вважає, що в ісламській культурі закріплено інертні “патерни” відносно громадянських свобод загалом і особливо щодо визнання свободи жінки. Окрім того, багато ісламських теоретиків відкрито протиставляють вартості власних культур – західній цивілізації та громадянському суспільству.

Перспективу дослідження й інтерпретації перешкод, що можуть мати культурне підґрунтя, добре опрацьовано в працях Дж. Макліна та багатьох представників його школи. Обнадійливий приклад адаптації мусульманських традицій до громадянського поступу показує практика соціокультурного і державного розвитку Туреччини.